Передвоєнна політична криза 1939 р

Для розв'язання питання про суспільний лад і державну владу на території Західної України були проведені вибори до Народних зборів. На основі звернення Народних зборів позачергова сесія Верховної Ради СРСР у листопаді 1939 р. прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР. На території Західної України було створено шість областей - Львівську, Станіславську (згодом Івано-Франківська), Волинську, Тернопільську, Рівненську й Дрогобицьку, яку в 1959 р. було об'єднано з Львівською. Аналогічно вирішилась доля Західної Білорусії, яка була включена до складу Білоруської РСР [8, c.73].

Наступним об'єктом експансії СРСР стали країни Прибалтики. 28 вересня 1939 р. у Москві було підписано пакт про взаємодопомогу з Естонією, за яким СРСР одержав право ввести на її територію свої війська. Подібні договори було підписано також з Латвією і Литвою. У всіх договорах радянська сторона брала на себе зобов'язання не втручатися у внутрішні справи Прибалтійських держав. Влітку 1940 р. СРСР приступив до другого етапу територіально-політичної перебудови в Прибалтійських республіках, пред'явивши їхнім урядам необгрунтовані ультиматуми про порушення зобов'язань, а також надіславши туди своїх спеціальних емісарів - Жданова в Естонію, Деканозова в Литву та Вишинського в Латвію. Відповідно до ультиматумів на територію Литви, Латвії та Естонії увійшли радянські війська. Під наглядом окупаційних властей у країнах було проведено вибори до нових органів влади, а в серпні 1940 р. Прибалтійські республіки включено до складу СРСР.

У 1940 р. ускладнилися відносини й з сусідньою Румунією. Користуючись тим, що головні сили вермахту перебували на заході, радянські війська у червні зайняли територію Бессарабії і Північної Буковини. Це викликало обурення в Берліні, оскільки територія Буковини не значилася в таємному протоколі як зона впливу СРСР.

Тривалий час між Фінляндією й СРСР велися переговори, в ході яких Радянський Союз вимагав від фінської сторони поступитися на його користь значними територіями в районі Ленінграда (тепер Санкт-Петербург) та узбережжям Фінської затоки в обмін на болотисті й лісисті території на півночі, що ніяк не компенсувало втрату Виборга і стратегічно важливої "лінії Маннергейма" - системи фінської оборони, спорудженої в 1927-1939 pp. Уряд Фінляндії не погодився на цю пропозицію. На світанку 30 листопада 1939 р. великі сили радянських військ перейшли в наступ на фінську армію, що займала прикордонні укріплення.

Угруповання радянських військ налічувало 240 тис. чоловік, 1915 гармат різних калібрів, 1131 танк та 967 бойових літаків. 140-тисячна фінська армія мала на своєму озброєнні 400 гармат, 60 танків і 270 літаків. Похапцем розроблений план агресії і шапко-закидацькі настрої призвели до того, що окремі радянські дивізії потрапили в оточення.

30 грудня наступ радянських військ припинився. Зазнав поразки й Балтійський флот. Сталін ужив жорстоких методів для наведення порядку у військах.

Безперервним потоком на фронт надходило озброєння та спорядження. Маленька Фінляндія фактично опинилася наодинці з могутнім агресором. Англія й Франція обмежувалися лише закликами продовжувати опір і обіцянками висадити на півночі десант. Проти цього була Норвегія. Її уряд не бажав порушувати нейтралітет і пропускати через свою територію війська союзників. На допомогу Фінляндії озброєнням і добровольцями прийшла Швеція. Німеччина висловила готовність надати допомогу СРСР і навіть стала на перешкоді Італії, яка хотіла направити до Фінляндії ешелони зі зброєю. США також усунулися від надання Фінляндії прямої військової допомоги. 11 лютого 1940 р. розпочався другий наступ радянських військ. Він завершився проривом "лінії Маннергейма". В наступальних діях брали участь 1,5 тис. танків і 3 тис. літаків. Ціною великих втрат (234 тис. чол. убито, поранено, обморожено та взято в полон) радянські війська домоглися перемоги і головнокомандуючий фінською армією К.Маннергейм змушений був дати згоду на початок мирних переговорів.

12 березня за посередництвом і під тиском німецької дипломатії СРСР і Фінляндія підписали мирний договір, за яким жертва агресії втрачала значну частину своєї території, де на ній мешкало 450 тис. осіб, тобто 1/8 населення країни. Тяжкими були й міжнародні наслідки війни й для СРСР. Ліга націй виключила СРСР зі своїх членів, ускладнилися його відносини практично з усіма європейськими країнами та США. В листопаді 1940 р. нейтральна напередодні конфлікту Фінляндія приєдналася до агресивної "осі" Берлін-Рим-Токіо. Значної шкоди престижу СРСР завдав той факт, що на території Росії було сформовано маріонетковий уряд О.Куусінена (так званий "уряд Теріокі"), з яким Сталін уклав договір про взаємодопомогу, прикриваючи цим протиправним актом агресію проти незалежної країни. Ці маневри не врятували сталінський режим від міжнародної ізоляції. З нападом Німеччини на СРСР у червні 1941 р. усі здобуті такою великою ціною території знову були відвойовані військами гітлерівської Німеччини та Фінляндії .

Після поразки Франції Англія залишилась віч-на-віч з Німеччиною. 16 липня 1940 р. Гітлер підписав план операції "Морський лев", яка передбачала завоювання Англії. Як показували підрахунки, можливостей здійснити масову висадку військ на Британські острови у Німеччини не було. У неї не вистачало потрібної кількості плавучих засобів.

Тоді Німеччина вдалась до повітряного наступу на англійські міста з метою примусити Великобританію капітулювати. У бомбардуваннях взяли участь майже 2,5 тис. літаків. Повітряний наступ розпочався 15 серпня, а завершився пізньої осені. Бомбардування продовжувались і далі, але вже не мали такого розмаху. Британія вистояла, зазнавши значних матеріальних і людських втрат. Так, місто Ковентрі було стерто з лиця землі. Важливу роль у боротьбі відіграли мужність англійських льотчиків та створення в Англії мережі радіолокаційних постів.

Другим серйозним випробуванням для Англії була боротьба за Атлантику. Отримуючи водними шляхами 50% стратегічної сировини і продовольства, Англія могла опинитись у скрутному становищі, якби Німеччині вдалося перерізати атлантичні комунікації.

Завоювання Франції, Норвегії, Данії дало можливість Німеччині перейти у рішучий наступ. Згідно з концепцією головнокомандуючого німецьким флотом гросадмірала Редера вирішальна роль у цій боротьбі відводилась лінкорам "Бісмарк", "Тірпіц" та іншим. Але ця армада зазнала поразки, не завдавши значних втрат Англії.

Результативніше діяли німецькі підводні човни, якими командував адмірал Деніц. Влітку 1940 р. Англія змушена була використовувати свої стратегічні резерви. Недооцінка їхньої ролі напередодні війни не дала можливості Німеччині мати необхідну кількість підводних човнів і блокувати Британські острови. Навесні1 1941 р. німецькі підводники застосували тактику "вовчих зграй" для боротьби з англійськими конвоями. Англійський флот зумів вистояти, а після вступу у війну США союзники поступово відновили контроль над Атлантикою.

Ще 28 жовтня 1940 р. у розпал битви над Англією Муссоліні без попередніх консультацій з Гітлером розпочав наступ двох своїх армій з території Албанії на Грецію, прагнучи реалізувати плани створення середземноморської імперії. Прем'єр-міністр Греції Метаксас оголосив загальну мобілізацію й звернувся за допомогою до Великобританії. Хоч Англія була стурбована становищем у Єгипті і переживала не найкращі часи, все ж вона перекинула у Грецію та на острів Кріт деякі сухопутні й авіаційні частини і надіслала на допомогу грекам кілька кораблів. Італійський наступ дуже швидко захлинувся і грецька армія, перейшовши в контрнаступ, відкинула італійські дивізії за албанський кордон.

Гітлер у січні 1941 р. мав намір надати Муссоліні допомогу в Греції. Болгарський уряд не поспішав погоджуватись на розгортання на території Болгарії німецьких військ. Тоді Гітлер вдався до дипломатичних маневрів. Під тиском з боку Німеччини Югославія підписала 25 березня 1941 р. договір про приєднання до Антикомінтернівського пакту, а також Троїстої угоди. Патріотично настроєні офіцери на чолі з генералом Д.Сімовичем здійснили державний переворот і звернулися з проханням до Москви підписати у Белграді договір про взаємодопомогу. У відповідь на Югославію напали німецькі війська. Спільно з ними діяли армії Болгарії та Угорщини, до агресії проти Югославії приєдналась Італія. Лідер хорватських усташів А.Павелич проголосив утворення Незалежної Хорватської держави (НХД), що згодом приєдналася до держав "осі". Королівство Югославія припинило своє існування.

Без затримки з території Югославії німецька армія почала наступ на територію Греції з метою оточити грецькі дивізії й англійські експедиційні сили. Грецькі армії капітулювали перед німецькими військами. Під тиском переважаючих німецьких сил англійські експедиційні сили відкочувалися до Афін. Згодом довелось залишити і їх. Рештки англійських військ зосередились на острові Кріт. Проти англійців німецьке командування провело небачену повітряно-десантну операцію, в результаті якої острів було захоплено. Обидві сторони понесли значні втрати. Німецькі повітряно-десантні війська так і не відновили своєї колишньої чисельності і боєздатності й надалі не застосовувались як самостійна бойова одиниця [2, c.91].

Перевагами, що їх здобула Німеччина після захоплення Балканського півострова й острова Кріт, Гітлер не зміг скористатися, так само як і успіхами генерала Роммеля в Єгипті. На черзі був напад на СРСР, а новий театр воєнних дій вимагав напруження й концентрації усіх сил рейху.

Висновки

Отже, серед причин, які зумовили виникнення Другої світової війни можна виділити наступні:

По-перше, несправедливість Версальської системи поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули до реваншу, нового переділу світу. У найбільшій мірі це проявилось у політиці Німеччини, Італії, Японії.

По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля у боротьбі за збереження миру. Всю систему безпеки, створену у 20-ті роки, було зруйновано.

По-третє, розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії та Франції, спрямована на "умиротворення" агресора, а також "ізоляція" США, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі.

По-четверте, не останню роль у розв'язанні війни відіграв. СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.

Європа першої половини минулого століття зазнала жорстоких економічних потрясінь. І першою жертвою повоєнної економічної непевності 20—30-х років стала, передусім, політична мораль. Мілітаристський запал охопив Європу.

Морок диктатури, терору і насильства охопив дві провідні держави, які складали базис антагоністичних моделей суспільного життя. Перед ними, однак, стояли схожі завдання. І не лише нацисти вірили, що саме війна в змозі вивести Німеччину з економічної кризи. Сталін також розумів могутність радянської держави передусім як її воєнну міць, доведену реальними здобутками.

У 30-ті роки невідворотність нової світової війни відчувалась досить відверто. Історики дискутують: звідки треба вести відлік руху до неї — з 28 січня 1933 року, часу приходу Гітлера до влади, чи з його рішення про війну від 5 листопада 1937 року, чи з Мюнхенської угоди? В середині тридцятих сформувалися політичні блоки, які протистояли у світовому масштабі. «Потрійний союз» — блок Німеччина—Італія—Японія — без жодних комплексів виношував агресивні наміри. Франкістська Іспанія ще з 1936 року була промовистим взірцем можливого насильницького розвитку подій за сценарієм «коричневих».

Нацистський рейх таємно готував агресію проти західноєвропейських країн. «Керівництвом до дії» стали слова Гітлера: «Існує лише сила. Інше — дрібниці». Демократії Європи на чолі з Великою Британією та Францією вкупі зі США створили альянс на зразок «сердечного братерства» — Антанти часів Першої світової. Вони сподівались за рахунок умиротворення і поступок Гітлеру уникнути нової війни на континенті. Але амбіційні плани німецьких та японських шукачів нового «життєвого простору» вже годі було вгамувати. Очікуваниий «шматок соковитого м'яса» у підсвідомості — аргумент набагато сильніший, ніж сумирні, сповнені єлейних інтонацій, розпатякування на публіці про «вічний мир».

Ці плани з самого початку успішно втілювались у життя. Навесні 1938 року анексія Австрії викликала в німців сп'яніння. Нація перейшла межу, за якою почався шлях донизу. Із захватом було проголошено головний пропагандистський девіз німців: «Один народ — один рейх — один фюрер». У якості цього самого ein Fuehrer Гітлер сприймався як послідовник Бісмарка, адже йому вдалося «без крові й заліза» створити «тисячолітній великогерманський рейх». Його закликом, який мав об'єднати націю, стало: «Продовжимо похід з того місця, де припинив його Залізний Канцлер». Расова доктрина фюрера, ствердження права німецької нації «надлюдей» на «домінування над усіма іншими народами» стала плідним окультним підгрунтям для найшаленіших амбіцій Гітлера.

Наступним об'єктом його політики сили стала Чехословаччина. Горезвісна вереснева Мюнхенська угода 1938 року (в якій взяли участь Німеччина, Велика Британія, Франція та Італія, без участі СРСР) не лише не змогла зупинити загрозу війни, що насувалася, а й остаточно розв'язала руки Гітлеру. Захопивши Судетську область, фюрер розпочав психологічну обробку німецького народу засобами, які сьогодні ми називаємо «чорним піаром». Чехословацька «психологічна війна» — один із перших і успішних прикладів такого «нового підходу» до ведення війни. Зi вступом німецьких військ у Прагу 15 березня 1938 року відбувся корінний поворот у підготовці до війни.

І все ж войовничі настрої зовсім не були переважаючими серед німців. Вони сподівалися, що фюрер зуміє досягти компромісів без кровопролиття, як це було у 1938 році. Навряд чи більшість німців допускала думку про расистську, загарбницьку і нищівну війну на континенті. Однак успішність «психологічної війни» проти Чехословаччини призвела до поширення нових методів «обробки громадської думки» у справі «приборкання» наступної жертви — Польщі. До якихось пір Гітлер намагався залучити Польщу на свій бік для спільної боротьби проти Радянського Союзу. Від цього плану він відмовився лише на початку 1939 року. Польське керівництво відхилило пропозиції Гітлера від 21 березня 1939 року стосовно «данцигського коридору», який надав би Німеччині можливість контролю над балтійським узбережжям СРСР. Тоді фюрер звернувся до радикального вирішення «польського питання»...

Однак європейські політики, набувши сумного досвіду Чехословаччини, втратили віру в обіцянки Гітлера. Для них він «перейшов Рубікон» 15 березня 1938 року. Тому уряд Британії 31 березня оголосив про надання Польщі своїх гарантій. Таку ж позицію зайняла і Франція. Але й самі вони, і Гітлер чудово розуміли, що за цими деклараціями — обмаль реальних можливостей для виконання взятих на себе зобов'язань. Тому Гітлер резонно вирішив, що «мюнхенські голови» не візьмуть на себе ризик в ім'я виконання союзницьких зобов'язань. До найостаннішого моменту, тобто вересня 1939 року, він був упевнений, що Лондон, можливо, відкличе своїх дипломатичних представників і припинить торгові стосунки з Німеччиною, але ні в якому разі не вступить з нею у збройний конфлікт. Ця його гіпотеза виявилася хибною, і мала найсумніші наслідки для рейху, для німецького народу в цілому. Гітлер та його міністр закордонних справ Ріббентроп не врахували етичні та політичні принципи британців. Та ж похибка характеризує його оцінку позицій Сполучених Штатів і Радянського Союзу.

На iсторичному вiдрiзку історії, що передує Другій світовій війні, найбільші суперечки викликає питання про роль Радянського Союзу.

Не так давно, нарешті, опублікували оригінальнi тексти (секретнi протоколи та карти) пакту від 23 серпня 1939 року про розподіл сфер інтересів у Європі між Німеччиною та Радянським Союзом («пакту Молотова—Ріббентропа»). Можна сміло припустити, що Сталін, надавши Гітлеру статус найбільшого сприяння, запевнивши його в нейтралітеті СРСР у випадку нападу на Польщу і отримавши як взаємну послугу територіальні надбання, він лише підштовхнув фюрера до безкарного свавілля у Європі.

З іншого боку, на виправдання цього кроку Сталіна наводиться аргумент, що, вдаючись до такого перерозподілу «сфер впливу», радянський лідер прагнув відвернути втягування СРСР у війну. Втім і сьогодні нелегко винести остаточне рішення щодо намірів Сталіна у передвоєнні роки.

Розповсюдивши 17 квітня 1939 року в офіційних колах Лондона та Парижа перший проект договору про взаємодопомогу проти будь-якої агресії в Європі, Радянський уряд водночас натякав німецьким дипломатам про свої наміри підтримувати з Третім рейхом «нормальні стосунки».

Недаремно саме СРСР став «полігоном» для набуття досвіду офіцерами вермахту. Німеччина після обмежень, накладених Версальською угодою 1918 року, спочатку таємно, а потім — відверто почала нарощувати свої збройні сили, відроджувати металургію, літакобудування, флот.

Безперечно, на «подвійну гру» Сталіна штовхала давня взаємна недовіра між ним і Західною Європою. Він з великою готовністю схилявся до очікування створення антирадянського блоку європейських союзників з Німеччиною. І дійсно, британські та французькі консерватори сподівалися створити з Німеччиною та Італією «союз чотирьох». У свою чергу, британський прем'єр Чемберлен непокоївся, що союз iз СРСР сприйметься «державами осі» як провокація, що прискорить вступ «васальних» спільників Гітлера у війну проти союзників. Тому пропозиція СРСР про створення в Європі системи колективної безпеки була відкинута.

Чим важче йшли переговори із західними державами, тим більше Сталін схилявся до висновку про необхідність укладення угоди з нацистською Німеччиною. Це не лише надало б йому територіальні надбання та зовнішньополітичні переваги, а й дозволило б виграти час для зміцнення радянської оборони.

Важливість для рейху підписаного Молотовим і Ріббентропом пакту Гітлер відзначив гучною радістю: «Нам таки вдалося перемудрувати цього вусатого хитруна! Тепер світ у мене в кишені». Фюрер викреслив Сталіна із лав своїх супротивників. Пакт дозволив йому в заплановані строки здійснити захоплення першого наміченого бастіону на Сході. Водночас домовленості Молотова-Ріббентропа полегшили завдання Гітлера за обставин, коли Муссоліні відмовився від воєнної підтримки фюрера, незважаючи на укладений між ними у травні «сталевий пакт». Історики свідчать, що саме 23 серпня Гітлер прийняв рішення напасти на Польщу і врешті 31 серпня віддав наказ.

Дата 1 вересня 1939 року позначила не лише початок жахливої чорної смуги в історії світу, а й початок шляху нацизму до свого невідворотного фіналу.

Список використаної літератури

1. Вторая мировая война, 1939—1945. - М., 1988. – 620 с.

2. Вторая мировая война. Направления главных ударов. – М., 2007 . – 804 с.

3. Вторая мировая война. Начало войны. Иллюстрированная история / Под редакцией Джона Хаммертона. – М., 2006. – 642 с.

4. Деборин Г. А. Вторая мировая война. - М., 1988. – 242 с.

5. Документы и материалы кануна второй мировой войны, том 1—2, М., 1988.

6. Друга світова війна: в цифрах і фактах / Упорядник Трачук І.В. – К., 2002.

7. Канун и начало второй мировой войны. Тезисы, подготовленные Комиссией ученых СССР и ПНР по истории отношений между двумя странами // Правда. 25 мая 1989 г.

8. Кулиш В. М. Второй фронт. - М., 1980. – 205 с.

9. Кулиш В. Раскрытая тайна. - М., 1985. – 168 с.

10. Ладиченко Т.В. Всесвітня історія. Підручник. – К., 2005. – 368 с.

11. Матвєєв В. Архіви розкривають таємниці... – М., 1996. – 117 с.

12. Молниеносная война. Блицкриги Второй мировой. Серия: Великая Отечественная: Неизвестная война. – М., 2008.

13. Молодяков В.Э. Начало Второй мировой войны: некоторые геополитические аспекты // Отеч. история. - М., 1997. - N 5. - С. 128-137.

14. Н. Томас, П. Эббот, С. Эндрю, М. Чаппел Немецкая армия во Второй мировой войне 1939-1945 Серия: Военно-историческая серия "СОЛДАТЪ". – М., 2004. – 354 с.

15. Против фальсификации истории второй мировой войны. Сборник статей, М., 1994.

16. Проэктор Д. М. Агрессия и катастрофа. - М., 1988. – 360 с.

17. Раткін С. Таємниці другої Світової війни. – М., 1994. – 364 с.

18. Смирнов В. П. “Странная война” и поражение Франции. - М., 1983. – 260с.