I бутельбух вовчану, а до сиру шклянка пива,

Каравана чорнобрива. Та дівчина чорнобрива [30; 31].

М.Грачов у монографії «Как появляются арґотизмьі в нашей речи» (1996) [80] стверджує, що сакральне лірницьке арґо в системі сімейної комунікації було мовою чоловіків, оскільки вони тримали цю мову в таємниці від дружин. На думку вченого, це переконливо визначає лірницьке арґо як ознаку соціально-групової приналежності, як засіб не тільки професійного відмежування, але й чоловічої корпоративності, тобто відмежування чоловічого світу від жіночого. «Свідчення про мову російських суздальських офень подають, що офені свого арґо вживали тільки поза домом, а їхні жінки його вже не знали, «бо їм не треба, — вони й так нікуди не їдуть» [80, с.11]. В.Мокренко в своїй рецензії на цю працю зауважує, що подані М.Ґрачовим «122 арґотизми з лексики повій, 116 — з арґо жебраків, 286 — безпритульних, 386 — наркоманів та збувальників наркотиків» у своєму розумінні більш близькі до терміну жарґон, ніж до арґо [90, с.69].

Сучасні українські дослідники відзначають, що в епічних творах «незрячих» мандрівних співців закладена величезна сила, здатна відтворювати й виводити з духовних криз душу українського народу. Епічний спів українських лірників і кобзарів пов’язує в єдину систему минуле, сучасне і майбутнє, додає людині впевненості у повсякденному житті, оберігає від нервових зривів та фізичних розладів. Саме тому, доки живуть у народній свідомості українців образи давніх епічних героїв, доти триматиметься внутрішній стрижень українського народного буття. Адже сумлінно збережені і введені в культурний обіг джерела стають оберегами народної традиції і життєздатності будь якої, в т.ч. й української нації [55, с.361-362]. «Ми живемо в еру інформації, коли знання вважаються великою цінністю, але ми ризикуємо викинути на смітник те, що збиралося потягом тисячоліть», — стверджує Девід Гаррісон у своїй книзі «Коли вимирають мови». Безпрецедентними для історії людства є те, що в сучасному світі кожні два тижні зникає на землі одна мова. Все це в черговий раз підтверджує необхідність старанного вивчення і збереження народної мови. її носії, помираючи, «несуть із собою в могилу не тільки окремі слова і своєрідні особливості культури, а й значну частину пізнань, накопичених людством» [109], що може привести до зникнення культури, до повної втрати національної ідентичності.

3. Львівська гвара

Льві́вська ґва́ра (також льві́вський го́вір; пол. gwara lwowska) — міська говірка, урбаністичний лінгвофеномен, що сформувалася у Львові в результаті змішання південно-західних говорів української мови та польської мови, зі значними домішками німецької та єврейської лексики за часів австрійського та польського панування. Була популярною у батярів. На думку деяких польських дослідників — «культурна» складова південнокреського діалекту польської мови[1] на відміну від «плебейської» складової — «балаку».

Львівську ґвару інколи поділяють на три види: на українській основі, польській та єврейській — відповідно до переважання запозичень з певної мови.

Львівська ґвара виникла за часів Австро-Угорщини, проте найбільшого розквіту набула в першій половині 20 століття, за часів приналежності Львова до Польської республіки. Завдяки розвитку радіо і газет вона була популяризована на всю країну. У 1920-х—1930-х роках вона використовувалася, зокрема, Вітольдом Шольгінею (пол. Witold Szolginia, автор книг про Львів, сценарист Львівського польського радіо), Мар'яном Гемаром (поетом, сатириком, піснярем), Адамом Голянеком (письменником-фантастом, публіцистом). Ґварою з 1933 до 1939 року виходила до загальнопольського ефіру регулярна популярна передача львівського радіо «На веселій львівській хвилі» (пол. Wesoła lwowska fala), яку вели її автори — польські актори Генрик Фоґельфанґер (пол. Henryk Fogelfanger, Тонько) та Казімеж Вайда (пол. Kazimierz Wajda, Щепцьо). Ними ж була складена відома пісенька «Тильку ви Львові».

Після Другої світової війни, коли більшість населення міста була винищена, депортована чи переселена, ґвара поступово виходила з вжитку у Львові, де вона сьогодні зустрічається лише фрагментарно, витісняючись літературною українською мовою[2]. Разом з цим, говірка використовувалася репатріантами зі Львова в західних районах Польщі, куди їх масово переселяли[3], а також у текстах вихідців з Галичини, прикладом чого може служити "дрогобицька дилогія" Анджея Хцюка: "Атлантида" та "Місяцева земля".

У 2000-х роках стали помітними заходи зі збереження та відродження ґвари у Львові. Так, у 2002 році вийшла збірка «Тильку ві Львові» Віктора Морозова та „Батяр-бенду «Галичина»“, до якого ввійшли переспівані пісні львівських батярів, виконані говіркою.

Приклад:

Але пан Зеньо вже не слухав свого кумпля і зовсім не тому, же му було неінтересно, так направду дуже любив він родину пана Стефця, і бахорів і малжонку, певно навіть більше за самого пана Стефця. Та шо там повідати, пані Ганю Зеньо взагалі вважав святою кубітою, бо хто би то ше міг терпіти отого бельбаса? І мушу вас запевнити же в жадній другій ситуації пан Зеник би си не позволив отак нахабно пускати повз вуха, шо повів синек пану Стефку. Але тут була особлива оказія. До кнайпи впевненою ходою з гордо піднятою головою і випнутими цицьками зайшла пані Стася. »

« ...-- Моє шанування, пане Зеню, -- відповів високий, з прилизаним волоссям, добрими очима і кайзерівськими вусами, кельнер, -- та Ви знаєте як то є, як йно тілько на дворі холодає, то в нас в кнайпі натихмісць Ташкєнт ся зачинає. Але для Вас то зопевні же столик ся знайде! А як нє, то зараз шмаркачів тотих коло стіни розрахую, бо їм і так, я виджу, ше зó три кєлішка тóму вже дóста було. Мусите хвильку хіба коло бару зачекати. Можу Вам за той час запропонувати якого пива?

-- Нє, Ромцю, то ше заскоро на пиво, тре перше ся зігріти. Дай мені тего твого ромашкового чаю, -- відповів пан Зеник і підморгнув, -- але вляй там добряче рому, аби пальці на ногах відійшли троха від морозу.