Змістовий модуль 1 організація соціальної роботи з клієнтами, які визначаються законами про соціальні гарантії та соціальне обслуговування

Тема 1. Основи соціальної роботи зі спеціальними групами клієнтів

Загальне поняття про спеціальні групи клієнтів соціальної роботи. Фахівцям соціальних служб у силу функційних обов’язків доводиться надавати різні види послуг не лише окремим клієнтам, а й цілим групам. Це дозволяє розглядати соціальну групу як основний елемент соціальної структури суспільства.

Наголосимо, що питання теоретичного та емпіричного аналізу соціальних груп набуває особливої актуальності в період трансформаційних процесів. Це детермінується тим, що структурна композиція демократичних держав із розвиненою ринковою економікою не відповідає соціальній структурі пострадянських суспільств, що зумовлює як теоретичну, так і практичну значущість розробки даної проблеми. Дослідження соціальної диференціації суспільства та виокремлення соціальних груп, їхня типологізація мають свою наукову традицію. Ще Аристотель уживав поняття «група», а Т. Гоббс першим визначив групу як певну кількість людей, які об’єднані спільним інтересом або загальною справою. Класики соціології Л. Гумплович, Е. Дюркгейм, Г. Зімель, Ч. Кулі, Г. Тард, Ф. Тьонніс та інші звертаються до аналізу соціальної групи та здійснюють перші спроби створення соціологічної теорії груп відповідно двох напрямів: у першому випадку проблема груп вирішується шляхом співвіднесення групових процесів з індивідуальними, а у другому − «визнанням існування певного «містичного групового зв’язку», що має незалежну «реальність саму по собі».

Також цю проблему досліджували Н. Загоруйко, Т. Заславска, С. Клімова, С. Макеєв, Р. Мертон, Т. Парсонс, І. Таганов, Я. Щепанський та інші вчені. Їхні наукові розвідки дозволяють дійти до висновку, що соціальна група – це сукупність людей, які мають загальну соціальну ознаку і виконують суспільно необхідну функцію в загальній структурі суспільного поділу праці й діяльності.

Я. Щепанський окреслює соціальну групу як певну кількість пов’язаних між собою системою відносин осіб (не менше трьох), які регулюються соціальними інститутами, мають спільні цінності та певний принцип, що забезпечує їх відмежування від інших груп.

Нескладно помітити, що поняття «соціальна група» виступає як родове щодо понять «соціальний клас», «прошарок», «колектив», «верства», а також стосовно етнічних, релігійних, демографічних та інших спільнот, оскільки фіксує соціальні відмінності між спільнотами, що виникають у процесі поділу праці та діяльності на основі ставлення до засобів виробництва, характеру праці, професії, освіти, національності, місця проживання тощо. Оскільки будь-який індивід може одночасно належати до різних соціальних груп, то розподіл індивідів на групи за однією з ознак зумовлює внутрішню диференціацію групи за іншими критеріями. Наприклад, виокремлення жителів міст і сіл дає підстави для виділення кваліфікованих та некваліфікованих працівників, що зумовлює додатковий внутрішній поділ груп.

У той же час, соціальна група не є простою сумою індивідів. Вона набуває специфічних ознак, що не можуть бути зведені до суми якостей її складників. Великі соціальні групи утворюються з індивідів із подібними соціальними статусами; тут поєднується як особистісний, так і надособистісний рівні аналізу. Соціальні групи мікро- та мезорівня об’єднані спільністю стійких та відновлюваних властивостей. На основі притаманних їм властивостей соціальні групи виконують певні функції, без яких вони не могли б існувати та відновлюватися. Як елементи соціальної структури суспільства соціальні групи наявні в певній досяжній для аналізу та спостереження кількості. Проте нескінченними є зв’язки та взаємодія соціальних груп, а їхня композиція робить соціальну структуру сутнісною характеристикою конкретно-історичного соціального організму, а визначальним у ній є характер взаємозв’язку елементів.

Також Я. Щепанський зазначає, що для виникнення соціальної групи необхідно не менше трьох осіб, що забезпечує наявність системи соціальних відносин, внутрішню організацію, тобто інститути, системи контролю, зразки діяльності. Крім того, група повинна мати власні цінності, ідеї, норми, які необхідні для виникнення та розвитку почуття групової єдності та приналежності (зокрема через усвідомлення групової солідарності, що виражається словом «ми»).

До критеріїв відособлення, що дозволяють вирізняти одну групу від іншої, Я. Щепанський відносить: ідеологію, ціль, проживання на певній території, наявність матеріальних цінностей, виконання якихось ритуалів, мову тощо. При цьому основою ідентичності групи вважається відособлення. Об’єднання, що не мають внутрішньої організації, Я. Щепанський не відносить до соціальних груп. Тому соціальними групами він не вважає:

• пари чи діади, оскільки в контактах, що виникають між їхніми членами, вирішальне значення відіграють риси особистості;

• соціальні кола як сукупності осіб, які постійно контактують, але не мають чіткого принципу відособлення та внутрішньої організації. Коло менше впливає на поведінку своїх учасників, бо в ньому відсутня чітка система контролю (наприклад, контактне коло в соціальній мережі, коло друзів чи співробітників);

• натовп, публіку, аудиторію, оскільки вони є масовими спільнотами (квазігрупами), тобто сукупностями осіб, які випадково об’єднані спільними умовами існування, але не мають стійкої, усвідомленої загальної мети взаємодії.

Для соціологічного аналізу соціальних груп велике значення має їхній поділ на реальні та номінальні (які ще називають статистичними) та з’ясування ознак реальності.

Номінальні групи – це сукупності, які виокремлюються за кількома ознаками, що має значення для цілей конкретного соціологічного дослідження (наприклад, групи за віком, статтю, місцем проживання, рівнем доходу або сукупністю кількох вимірюваних ознак). Номінальні групи не передбачають обов’язкових і, тим більше, безпосередніх зв’язків між індивідами, які належать до цих соціальних груп, та не розкривають сутнісну сторону відносин, що пов’язує індивідів. Наприклад, до жителів міста Києва належать ті, які офіційно зареєстровані, але не обов’язково проживають у цьому місті.

Реальні групи – це групи, які вирізняються за сукупністю ознак, що відображають характер реальних відносин у суспільстві. Наприклад, городяни – це люди, які живуть у місті та ведуть міський спосіб життя, з високою щільністю людських контактів, переважанням анонімності та формалізованості у спілкуванні, з різноманітною трудовою та дозвіллєвою діяльністю, зайняті переважно в індустріальній та інформаційній сфері та інше. При такому підході номінальна (статистична) група «жителі міста» лише частково збігається з реальною за критерієм урбанізованості.

За М. Шаповалом, соціальні групи поділяються не лише на реальні та номінальні, а й на фіктивні – сукупність нереальних, неіснуючих одиниць. Наприклад, ангели, грішники, лісовики, русалки, відьми, утопічні «суспільства». Натомість О. Шкаратан і Н. Сергєєв щодо показників реальності соціальної групи, насамперед, зазначають, що реальні соціальні групи постають суб’єктами та об’єктами реальних соціальних відносин (влади, експлуатації та ін.). Їм притаманні: потреби й інтереси, які можна виміряти; загальні соціальні норми; спільні цінності; взаємна ідентифікація; подібна мотивація; символи; стиль життя. Для них характерне самовідтворення та відмінна від інших груп система соціальних зв’язків.

Номінальна група може перетворитися на реальну за умови об’єднання, створення асоціації, формування системи цінностей та самосвідомості. Основними системотвірними характеристиками, що перетворюють номінальну групу на реальну, є потреби та інтереси. Інтереси (тобто соціально обумовлені потреби) виникають стихійно, можуть усвідомлюватися чи ні, визначають поведінку людей, які входять до відповідних спільнот, роблять схожим їхній стиль та спосіб життя, міжособистісні взаємозв’язки та установки, що дозволяє членам групи ідентифікувати своїх та чужих, навіть не усвідомлюючи власну приналежність до цієї групи. До сутнісних характеристик групи належить також ціннісна та нормативна система, що регулює поведінку індивідів.

Учені поділяють позицію відомого соціолога П. Бло, який уважає, що група – це сукупність, члени якої більше взаємодіють один з одним, аніж із представниками зовнішніх щодо них груп. Це не обов’язково прямий безпосередній контакт, як у малій групі. Дружбі, коханню можуть стати на перешкоді належність до різних соціально-економічних груп і навпаки сприяти належність до одного й того самого класу, етнічної групи.

Реальна соціальна група має внутрішню структуру: ядро (або кілька ядер) та периферію. У ядрі концентрація сутнісних характеристик групи найбільша, на периферії – найменша. Індивіди, які належать до ядра групи, найбільш повно відображають усі соціальні риси групи (характер діяльності, потреби, інтереси, цінності, норми, установки). Ядро відносно стійке соціальне утворення: немає ядра – немає групи. Воно може зникнути за певних обставин (точніше зникає певний вид діяльності) або трансформуватися, набути нових якісних ознак. Однак темпи змін одних соціальних груп зазвичай збігаються з темпами змін в інших, а отже, зберігається характер міжгрупових відносин та «соціальна дистанція» щодо інших груп. Сама соціальна група не зникає, а лише видозмінюється, водночас склад її ядра змінюється безупинно за рахунок соціальної мобільності та демографічних чинників.

Зазначимо, що ядро соціальної групи не перетинається з ядрами інших груп і становить системну якість групи. На емпіричному рівні найбільш яскраво це проявляється в діях (їх формах та інтенсивності), що є типовими лише для представників цієї групи. У той же час, системні якості соціальної групи набуваються протягом тривалого часу. Властивості соціальної групи не зводяться до сукупності властивостей індивідів, що входять до її складу, а випливають із аналізу конкретного суспільства та розкривають місце групи в системі суспільних відносин, функції, історичні реалії та перспективи.

Соціальна група реальна за умови самовідтворення як сукупності діяльності, так і сукупності потреб, норм і цінностей. Здатність до самовідтворення забезпечує репродукованість ядра групи, що визначає стійкість разом із необхідною мінливістю спостережуваної розмаїтості діяльностей, потреб і цінностей. Виникнення нових видів діяльності приводить до формування нової групи лише у випадку, якщо при цьому виникне інша, відмінна від других груп, сукупність потреб і цінностей.

Як бачимо, реальна соціальна група, на відміну від номінальної (статистичної), виокремлюється лише за конкретною ознакою як цілісність, що характеризується спільністю умов існування, подібними формами діяльності в різних сферах життя, єдністю норм, цінностей, рис, способу життя.

Дослідники О. Шкаратан та Н. Сергєєв зазначають, що в радянському суспільстві, найбільш повно ознакам реальної соціальної групи відповідала лише правляча еліта. Вона характеризувалася самоідентифікацією та самоорганізацією, була єдиним дієздатним елементом соціальної структури з точки зору системної організації суспільства. У пострадянському суспільстві реальні соціальні групи нині перебувають на стадії становлення.

Р. Мертон, аналізуючи характеристики соціальної групи, розглядає показник ступеня членства та виокремлює:

• дійсного члена групи, якого він особисто або інші ідентифікують як члена групи, який тісно взаємодіє з іншими членами групи;

• номінального члена групи або особу, яка визначається іншими як член цієї групи та залучена до системи взаємодії, а насправді індивід перестав узаємодіяти з іншими членами групи;

• периферійного члена групи як індивіда, який скоротив взаємодію у групі до мінімуму і лише незначна частка його поведінки контролюється групою.

Зміна об’єктивної ситуації, у якій перебуває група, може привести до збільшення чи зменшення кількості дійсних та номінальних членів. Будь-які тривалі події, які приводять до збільшення частоти та інтенсивності взаємодії між одними її членами та послаблення між іншими, зумовлюють формування підгруп. Підгрупи складаються з осіб, які розвивають особливі взаємовідносини між собою, що не поділяються іншими членами ширшої групи. Цінності, особливі інтереси, почуття, що властиві для представників різних соціальних статусів, можуть сприяти утворенню підгруп у межах широкої соціальної групи. У зв’язку з цим, Р. Мертон зазначає, що склад і структура групи динамічні: одних і тих самих індивідів потрібно в одних випадках розглядати як членів однієї групи, а в інших – як членів різних соціальних груп. Межі груп постійно перебувають у процесі змін та визначення членства.

М. Шаповал уважає, що для наукового аналізу важливо знати критерії соціальних груп, за якими можна оцінити їх соціальну силу. До таких критеріїв учений відносить:

1) кількість членів групи;

2) солідарність (ступінь прагнення щодо досягнення єдиної мети);

3) організованість (керівництво, відповідний розподіл функцій);

4) поширеність групи в певному суспільстві;

5) технічний апарат (матеріально-технічні ресурси, засоби комунікації, різних фахів);

6) темперамент членів групи;

7) освіту членів групи, що дає великі можливості усвідомлення соціальної сили групи;

8) удачу та здібності провідників;

9) ступінь іннервації членів спільноти або силу подразнення;

10) ступінь загрози (біологічної чи психологічної);

11) етику боротьби (ступінь гуманізму чи альтруїзму у спільноті, етичну обмеженість чи необмеженість у виборі засобів).

Розглядаючи сформовану формальну групу, Я. Щепанський виділяє її основні характеристики. Так, для своїх членів група визначає: фізичний зразок (зовнішній вигляд); моральний зразок (сукупність моральних рис, які повинен проявляти індивід у власній поведінці); функції.

Складовими елементами групи є центри її об’єднання (предмети та символи, які ідентифікують групу, місце розташування владних органів для формальної групи, або місце зустрічі для неформальної, знамена, знаки, матеріальні ресурси, власне органи управління (лідери).

Характерною рисою є завдання групи як цілого. У зв’язку з цим, Я. Щепанський акцентує, що коло друзів може перетворитися на соціальну групу, якщо поставить перед собою певне завдання, наприклад, спільне проведення дозвілля. Це приведе до виникнення засобів реалізації мети, інституціоналізованих способів, форм контролю, системи оцінки виконання поставлених завдань, нової системи відносин між членами об’єднання та потреби в їх інституціоналізованому регулюванні. У силу цього виникне внутрішня організація та система контролю, а надалі – і принципи відособлення: критерії прийому у члени групи. Тому ще однією ознакою соціальної групи є її колективна воля – спільне прагнення реалізації завдань групи.

Також Я. Щепанський виділяє складові елементи соціальної групи: «члени, їхні риси та принципи, що визначають ідентичність та неперервність існування групи; завдання групи, засоби, що необхідні для їх реалізації; чинники, що підтримують внутрішню єдність групи, інститути і система соціального контролю, зразки взаємодій, зразки поведінки і норми, що регулюють відносини між членами групи; інститути та засоби регулювання контактів і відносин з іншими групами».

Правомірною є точка зору О. Шкаратана та Н. Сергєєва, які зазначають, що науковий аналіз соціальних груп вимагає з’ясування ознак їхнього виокремлення як елементів соціальної структури суспільства та рис, які свідчать про реальність виділених соціальних груп. Учені характеризують два домінуючі підходи щодо виокремлення соціальних груп. Перший підхід найбільш поширений в американській традиції та полягає в диференціації членів суспільства за рівнем доходів, престижу, влади; при цьому кількісні показники розглядаються як самодостатні. Кожен індивід, який займає ту або іншу статусну позицію, виступає як автономна одиниця: це його особистий дохід, його особистий престиж та ін.

Другий підхід домінує в європейській соціології та аналізує соціальну групу в контексті інституційної структури через призму відносин з іншими соціальними групами. Зокрема, влада, власність, престиж як індикатори соціального статусу означають не міжіндивідуальні відносини, а вказують на відносні позиції соціальних груп (наприклад, влада – не відносини владарювання та підкорення одного індивіда іншому, а прошарку, який має владу та спільноти, що її немає), тобто застосовуються не абсолютні, а відносні показники.

Продовжуючи характеризувати соціальну групу, нагадаємо: незважаючи на те, що поняття група є одним із центральних у соціології, учені до нині не можуть прийти до його єдиного визначення. Основна причина цього полягає в тому, що сучасне суспільство постійно видозмінюється, перебуває в динаміці, продукуючи велику кількість угрупувань, співтовариств. У зв’язку з функціонуванням у різних ситуаціях, вони набувають різного змісту і їм надається різноманітне значення. Проте англійський філософ Т. Гоббс ще в XVII ст. одним із перших науково обґрунтував сутність групи, визначивши її як певну кількість людей, які об’єднані спільними інтересами.

Соціальною групою будемо називати відносно сталі спільності людей (певна кількість, але не менше трьох), які мають спільні природні та соціальні ознаки, об’єднані загальними інтересами, цінностями, нормами, традиціями, пов’язані між собою системою відносин, що регулюють соціальні інститути. Спільноти, які не володіють внутрішньою організацією, не є групами. Згідно з визначенням американського соціолога Р. Мертона, група – це більш складний різновид спільнот, де індивіди взаємодіють між собою певним чином, усвідомлюють свою належність до даної групи і прийняті іншими членами групи. Як бачимо, є три характеристики, що притаманні групі: взаємодія, членство і єдність. Тому будь-яка група має внутрішню організацію, форми контролю, взірці діяльності.

Крім того, будь-яка група має свої цінності, центри об’єднання, символи, що необхідні для розвитку, злиття, спільності, незалежності (відчуття «ми», своя ідеологія, історія). Соціальні групи формуються на основі певних об’єктивних обставин, а належність до групи пов’язана з об’єктивними потребами кожного індивіда.

Соціальні групи, на відміну від масових спільнот, характеризуються:

• стійкою взаємодією, котра сприяє стабільності існування;

• відносно високим ступенем єдності;

• однорідністю складу;

• уходженням у більш широкі спільноти як структурні одиниці.

Узагальнюючи сказане, зазначимо, що основний елемент групи – це її члени, люди. Слід сказати, що особа, яка входить у групу, розглядається з точки зору певної соціальної ролі, яку вона тут відіграє. Кожна група так чи так визначає: фізичний взірець (зовнішній вигляд) (наприклад,армія, міліція, учні, медики), духовний еталон (комплекс моральних рис, що характеризує належність до групи), функції, які мусить виконувати член групи).

Другий складовий елемент групи – центри і об’єднання, тобто всі цінності, предмети, символи, які характеризують групу (тобто ідентифікують), становлять її матеріальну та ідейну основу, її існування. Це також і органи управління групою, лідери. Центри забезпечують механізм зміцнення і функціонування групи.

Завдання групи – це третій компонент (з якою метою утворена група, які її завдання, функції), з яким пов’язані засоби здійснення, функції, методи. Завдання групи – це смисл її існування з погляду інших груп, тобто те, що різнить від інших груп. Звідси випливає традиція групи, її історія, що є чинником виховання і згуртованості, моралі і стійкості групи. Усі ці складові елементи групи можна класифікувати так:

Як уже зазначалося, для виникнення групи необхідна внутрішня її організація, мета, зразки діяльності, певні форми соціального контролю. Залежно від цілей і завдань організація групи може мати формальний або неформальний характер. Формальною (офіційною) групою називають об’єднання людей, існування та діяльність яких юридично закріплена в нормах, правилах, законах тощо. Члени такої групи спрямовані на виконання певного виду діяльності і перебувають у ієрархічній структурі підпорядкування (виробничий колектив, студентська група, військовий підрозділ тощо).

Неформальна група складається стихійно, її діяльність не підкріплена законодавчою базою (юридичними нормами, циркулярами). Такі групи утворюються на основі спільних інтересів, прагнень, що випадково об’єднують людей у більш або менш стійкі структури (компанії друзів, касти, клани, злочинні групи, тимчасові ситуативні групи). Поведінка членів таких груп регламентується особливими, «неписаними» правилами, і відносини між ними мають тісний, залежний характер.

У соціологічній літературі існує багато класифікацій груп, але основні з них здійснюються за такими ознаками: етнічна або расова приналежність; рівень культурного розвитку; завдання та функції; основні типи контактів між членами групи; видів зв’язку і т. ін.

Коли ми говоримо про глобальне суспільство, здійснюємо його порівняльний аналіз, вивчаємо соціальну структуру, узаємодії великих соціальних груп, то характеризуємо макросвіт соціології. Проте коли ми аналізуємо міжособистісні стосунки, вивчаємо найближче соціальне середовище людини, то поринаємо в мікрорівень соціології. Виходячи з цього критерію, тобто від кількості членів і умов внутрішньогрупової взаємодії, соціальні групи, які ідентифікуються як макро- чи мікросередовище, поділяються на малі та великі. Малі – це, як правило, нечисленні (від 2 до 15−20 осіб), і особи в них пов’язані дружніми, особистими контактами (стійке особистісне спілкування), об’єднані спільною діяльністю, і відносини регулюються неформальними інститутами (наприклад, сім’я, спортивна команда, шкільний клас, виробнича бригада). Різновидом малих груп є первинні та вторинні. Ознаками перших є безпосередній тісний міжособистісний контакт членів, що характеризується високим рівнем емоційності. Саме в них людина отримує перший досвід суспільного життя (наприклад, сім’я, клас, студентська група, група товаришів, спорткоманда). Вторинні характеризуються незначними емоційними відносинами, а їхня взаємодія підкорена лише єдиній меті. Найчастіше, ознаками малої групи є:

• обмежене число членів;

• стабільність складу;

• внутрішня структура;

• належність (членство) до групи;

• інтенсивність та стійкість внутрішніх взаємодій.

Мала група набуває безлічі форм, але найбільш простими є діада (пара) і тріада.

Пара, або двійка (діада) – це форма спільного життя чи діяльності з найменшим числом елементів. Відносини, контакти між двома партнерами – найбільш елементарний, поширений компонент суспільного життя і береться за основу в багатьох відносинах. При цьому найбільш виразно знаходить свою сутність закон міжособистісних стосунків – еквівалентність обміну та взаємини. Діада – це свого роду царина суб’єктивних пристрастей, де соціальні засади тільки-но зароджуються. Соціальні зв’язки в діаді поділяються на кілька типів:

• статеві зв’язки (шлюбні, позашлюбні, дошлюбні, гомосексуальні);

• відносини між рідними (батько – син, брат – брат, дорослий – дитина);

• пари друзів;

• пари, що пов’язані відносинами керівництва;

• відносини допомоги;

• відносини виховання;

• відносини перехідних обставин.

Це стійкі зв’язки, що виникають на основі особистісних контактів або речових. Як правило, особисті риси відіграють вирішальну роль (розвиток почуття інтимності, «його друзі – мої друзі»).

Наступним за складністю елементом соціальної системи є тріада. Її також, як і діаду, можна назвати молекулою соціальної групи, але, на відміну від пари, тріада задає більш складні властивості та ознаки соціальної групи, на основі яких справді зароджуються соціальні відносини. Саме у тріаді закладається феномен більшості (двоє проти одного). Думка більшості з максимальною вірогідністю сприймається як достовірне, а в діаді вона може однаково вважатися, як хибною, так і істинною. І хоч вона формується з двох людей, справа не в кількісній, а в якісній стороні. Тріада і більш стабільна, бо в ній менше інтимності, але краще розвинутий поділ функцій, праці. Це, у свою чергу, сприяє більшій незалежності індивідів: усі мають можливість помінятися ролями і не бути монополістами у взаємовідносинах. Саме з тріади утворюється альтернатива у взаємовідносинах.

Описуючи великі групи, ми, як правило, уявляємо масові об’єднання. Це – сталі сукупності значної кількості людей, які діють разом у соціально значущих ситуаціях і функціонують у масштабах країни або об’єднань (професійні групи, етнічні спільності, демографічні об’єднання). Іноді в науковій літературі поняття соціальна група, соціальна множина, соціальне коло ототожнюються.

Як бачимо, соціальна група – це сукупність людей, які мають загальну соціальну ознаку, узаємодіють на основі формальних або неформальних зв’язків і виконують суспільно необхідну функцію в загальній структурі розподілу праці і діяльності. Дане поняття виступає соціологічною характеристикою колективних суб’єктів суспільних відносин, що виникли в результаті історичної диференціації суспільства як єдиного цілого на окремі структурні складові. З цього часу соціальна група фіксує соціальні відмінності, що виникають між окремими сукупностями людей у процесі розподілу праці і діяльності на основі ставлення до засобів виробництва, влади, характеру праці, професії, освіти, рівня доходів, статі, віку, національної приналежності, місця проживання, способу життя. Основою для створення соціальних груп є загальні цінності, інтереси та потреби. Ці групи можуть виникати як спонтанно, так і під впливом зовнішніх чинників для досягнення певних цілей.

Відомі такі класифікації соціальних груп:

• за кількістю учасників: великі, малі, мікрогрупи (діади, тріади);

• за суспільним статусом: формальні (офіційні) і неформальні (неофіційні);

• за безпосередністю взаємозв’язків: реальні (контактні) і номінальні (статистичні);

• за рівнем розвитку: низького рівня розвитку (асоціації, корпорації, дифузні групи) і високого рівня розвитку (колективи);

• за рівнем згуртованості: зовнішні і внутрішні;

• за характером внутрішньої структури: первинні і вторинні;

• за культурологічними ознаками: маргінальні, буферні та ін.;

• за значущістю: референтні і групи членства.

Величину, структуру і склад соціальної групи визначають цілі і завдання діяльності, у яку вона включена або заради якої створена. Традиційно, до спеціальних груп клієнтів соціальної роботи відносять військовослужбовців, інвалідів, людей похилого віку і самотніх, осіб із групи ризику, представників нетрадиційних секс меншин та осіб, які займаються проституцією, осіб без визначеного місця проживання, жертв насильства і торгівлі людьми, людей суїцидальної поведінки і звільнених із місць позбавлення волі.

Стигматизація спеціальних груп та принципи її подолання в соціальній роботі. Пріоритетну роль у виділенні тих чи інших спеціальних груп клієнтів соціальної роботи відіграє процес стигматизації. Термін стигматизація походить від грецького στíγμα — «ярлик, тавро», тому ототожнюється з процесом таврування, нанесення стигми. На відміну від поняття таврування, стигматизація може означати навішування соціальних ярликів. У цьому значенні стигматизація узгоджується з асоціацією будь-якої якості (зазвичай, негативної) у конкретної людини або групи людей, хоча такий зв’язок відсутній або ще не доведений. Це пояснює той факт, що на підставі стигматизації створюються численні стереотипи.

Відомо, що поняття «стигма» в соціальних науках уперше почав використовувати Ервінг Гоффман у своїй праці «Стигма. Замітки про вміння поводитися з бракованою ідентичністю» (1963 р.). З цього часу розпочинається етап теоретичного осмислення стигматизаційних процесів у рамках зарубіжної психології. Один із найбільш значущих періодів активізації інтересу соціологів до стигматизації припадає на 1960–90-ті рр., коли виникає низка наукових досліджень широкого спектру девіантних форм поведінки індивіда. Феномен сексуальної стигми досліджував його однодумець Кеннет Пламмер у книзі «Сексуальна стигма: інтеракціоністичний підхід» (1975 р.). У релігійній інтерпретації це поняття використав Вольфганг Липп у роботі «Стигма и харизма» (1985 р.).

Згідно з точкою зору Е. Гоффмана, стигматизація в соціальному сенсі означає тип відносин між негативною соціальною якістю і стереотипом, що зумовлений очікуваним ставленням до нього і пов’язаний із нездатністю до повноцінного соціального життя через позбавлення права на суспільне визнання. Найбільш поширене суспільне ставлення до людини зі стигмою виявляється в: 1) позитивній соціальній дії, що має пом’якшити чи згладити наявні в людини стигми; 2) різних формах дискримінації цієї людини; 3) побудові «теорії стигми» як своєрідної ідеології, що покликана пояснити небезпеку, що надходить від такої людини, у більшості випадків для виправдання ворожого ставлення до неї; 4) узагальненні стигми, тобто приписуванні людині додаткових недоліків, виходячи з уже наявного в неї (наприклад, до сліпого звертаються дуже голосно, ніби він ще й погано чує) або додаткових можливостей (наприклад, «шосте чуття»).

Для створення стигми необхідна одна якість, яка вважається показовою, або набір якостей, що приписуються на підставі наявності однієї, наприклад: «жінки погано водять машину», «росіяни – алкоголіки», «німці – фашисти», «білявки – дурнуваті», «естонці – надто повільні» та ін.

Зазвичай поняття «стигма» у науковій літературі використовується рідко, оскільки має емоційний відтінок і в усному мовленні чи офіційних документах може неправильно інтерпретуватися. Тому не слід вдаватися до цього терміну, якщо йдеться про таврування в буквальному значенні: таврування скота, таврування злочинців, таврування в садомазохізмі. Не слід уважати стигматизацією татуювання тіла чи нанесення торгової марки на упаковку товару.

У практиці соціально-педагогічної роботи встановлено, що подібна стигматизація може приводити до дискримінації, тобто до реальних дій, що обмежують права якоїсь групи людей. Незважаючи на те, що в цивілізованих країнах явна стигматизація і пов’язана з нею дискримінація або забороняються законом, або засуджуються, практично будь-яке суспільство насичене виключно йому притаманними стигмами (наприклад, «човники», «мусора», «гопники» та ін.).

У повсякденному житті непоодинокими є випадки, коли соціальним стигмам іноді можуть надавати позитивного змісту, наприклад, «заохотити» військовослужбовця за надзвичайно глибокі думки як для представника його професії. Такі «позитивні» ярлики сприймаються не так принизливо, ніж стигми явно негативної спрямованості. Також людина може використовувати свою стигму і отримати від неї «вторинну вигоду», наприклад, для виправдання своїх невдач, що явно не пов’язані зі стигмою.

Соціальну стигматизацію можна класифікувати так:

• культурна стигматизація (соціальні ярлики, що вкоренилися в суспільній свідомості, наприклад, «чукчі некмітливі»);

• інституційна стигматизація (законодавчо закріплена, наприклад, «людина з судимістю»);

• особистісна (внутрішня) стигматизація (застереження щодо самого себе на підставі причетності до чогось, наприклад, «я товстушка»).

Сутність соціальної стигматизації виявляється в реакції на будь-які відхилення від норм конкретного співтовариства з подальшим закріпленням цих відхилень за допомогою різних символічних форм, тобто стигм (ярликів). Стигматизований стан (нав’язлива соціальна якість або ознака) приймається людиною, стає її невід’ємною характеристикою, визначає в подальшому місце і роль у даній спільноті. Соціальна стигматизація як явище виникає у процесі взаємодії людей усередині таких соціальних спільнот і виявляється в результаті розв’язання суперечності між ціннісно-нормативними стереотипами спільноти і ціннісно-нормативними установками людини. При цьому вона, зазвичай, виникає з ініціативи домінуючих членів соціальної спільноти і виступає символічною формою визначення соціального статусу людини (на підставі тих чи інших його відхилень від прийнятих у цій соціальній спільноті норм).

Аналіз результатів соціологічних досліджень підтверджує, що:

1. Основними умовами виникнення процесу соціальної стигматизації є такі: наявність у соціальній спільноті фіксованих установок і норм; «несхожість» індивіда на інших членів соціальної спільноти (особливості уявлення, мислення і поведінки); присутність зовнішнього арбітра; прийняття індивідом нав’язаних йому стигматизуючих установок.

2. Визначний вплив на формування стигми в освітньому просторі мають: соціальний статус сім’ї та сформовані в ній соціокультурні цінності; своєрідність особистості з її установками на самостійність і відповідальний вибір поведінки; закріплена соціальна девіація, що впливає на формування суспільної думки.

Установлено, що стигматизація має сильний і тривалий вплив на людину (у більшості випадків негативний). Так, діти, які стали об’єктами стигматизації з боку однолітків і педагогів, часто потребують оперативної профілактичної допомоги чи реабілітаційної підтримки. Процеси соціальної стигматизації в загальноосвітній школі є в подальшому імпульсами для утворення маргінального статусу випускника і створюють передумови для соціальної маргінальності молоді. Більшість стигматизованих молодих людей після виходу за шкільний поріг усвідомлюють себе «соціальними ізгоями» або налаштовані песимістично. Маргіналізація молоді, перш за все, визначається зміщенням молоді на соціальну периферію і зникненням «чітких» соціальних перспектив. Їхнє звикання до цього статусу сприяє прийняттю ними такого ж статусу і в дорослому житті, що є передумовою для маргіналізації дорослої людини.

У зв’язку зі сказаним вище виникає необхідність звернення до сучасних теорій, що дозволяють адекватно підійти до запобігання стигматизації спеціальних груп клієнтів соціальної роботи. Найбільш відомими є теорія навішування ярликів і комунікативні теорії. Зокрема, теорія навішування ярликів (Labelling theory) ґрунтується на двох положеннях:

1. девіантною дією вважається не будь-яке порушення соціальної норми, а фактично така поведінка, що визнається як девіантна, якщо за нею закріплений певний ярлик співвідносно з цією категорією. Інакше кажучи, девіація міститься не стільки в самій дії, скільки в реакції інших на цю дію;

2. власне закріплення ярликів продукує або поширює девіацію. Так, якщо правопорушник затриманий працівниками органів внутрішніх справ за звинуваченням у делікті (злочині), то це може суттєво позначитися на всьому його подальшому житті. У силу цього навіть, якщо він раніше вважав себе таким, як усі, то тепер він почуватиме себе особливим: ярлик правопорушника змушує людину вважати себе втягнутою в систему злочинних організацій, тобто набути кримінальної ідентичності. Кожен подальший крок у цьому напрямі дедалі більше зміцнює відчуття, що вона вже стала якоюсь іншою – не такою, як усі, и не такою нормальною, як раніше. У такому випадку процес набуває якості стигматизації – соціальної ознаки, що дискредитує індивіда або цілу групу.

У зв’язку з цим, слушною є думка Р. Коллінза про те, що злочинність створює саме суспільство, прикладом чого можуть слугувати окремі види так званих «злочинів без жертв», коли жертва сама охоче йде на зустріч злочинцю (йдеться про так звану віктимологічну поведінку). Ще одним прикладом є те, що продаж і придбання наркотиків не вважалися злочином до того часу, поки офіційно не були ухвалені закони щодо запобігання продажу і купівлі їх приватними особами як серйозного злочину. Нині, як не парадоксально, у збереженні такого положення більш за все зацікавлені наркоділки, оскільки легалізація наркотиків суттєво може знизити їхні прибутки.

Сучасні теорії комунікації знаходять своє відображення як ідеї соціального конструктивізму у працях американського вченого Пітера Бергера і німецького соціолога Томаса Лукмана. Ці «конструктивісти» спираються на феноменологічну соціологію австрійського філософа і соціолога А. Шюца, який розглядає дію як мету здійснення комунікації. Він вивчає процеси і механізми, за допомогою яких відтворюється сама реальність. За А. Шюцем, обмеженість індивідуального досвіду долається завдяки ідеалізаціям, що властиві повсякденному досвіду. Такий процес приводить до формування стандартизованої типологічної структури сприйняття об’єктів. При цьому головним механізмом побудови соціальної комунікації виступає мовлення. Т. Лукман разом із П. Бергером у роботі «Соціальне конструювання реальності» розроблює феноменологічну версію соціології знання, що вивчає процеси і механізми, за допомогою яких виникають, функціонують і поширюються знання (інформація) у суспільстві.

У праці «Соціальне конструювання реальності» авторами також аналізується взаємодія людей у процесі обміну враженнями, що є прототипом будь-якого іншого способу взаємодії, його елементарною формою. Така взаємодія будується на основі типізацій. Типізації є свого роду підґрунтям інтерпретації отриманої у процесі взаємного спостереження інформації. Вираз обличчя, міміка і жести, зовнішній вигляд, деталі одягу, інтонації голосу, акцент та інші прояви суб’єктивності іншої людини, будучи співвіднесеними з наявними в пам’яті типізаціями, дозволяють не тільки ідентифікувати партнера за комунікативною ситуацією, але й сформувати припущення про його дії та співвіднести з цією інформацією свою поведінку. У такий спосіб пояснюється, що типізації містять у собі варіанти смислів, які індивід здатний приписати іншому. Завдяки таким типізаціям, що полягають у суб’єктивному аналізі інформації та висуванні на цій підставі гіпотез, забезпечується передбачуваність і впорядкованість повсякденного життя.

Якщо типізації виконують функцію організації повсякденного досвіду взаємодії та позначення інших суб’єктів взаємодії, то в контексті теорії соціального конструювання реальності стигми – це ярлики, своєрідна форма маркування деяких «негативних» типізацій.

Фундаментальна праця П. Бергера і Т. Лукмана дає нам підстави розглядати процес стигматизації як спеціальний (тобто такий, що слугує особливим цілям) механізм соціальної комунікації, оскільки головним механізмом побудови соціальної комунікації виступає мовлення, а стигматизація можлива і здійснюється лише завдяки мовленню.

Уявлення Н. Лумана про комунікацію як про сутнісну характеристику самого суспільства, його твердження про те, що «людські відносини, як і саме суспільне життя неможливі без комунікації», що «тільки комунікація може здійснювати комунікацію», у наші дні набуває нового смислу і викликає особливий інтерес. Згідно з системною теорією Н. Лукмана, суспільство складається не з індивідів, а з комунікацій між ними. У рамках даної теорії власне поняття комунікація також виходить за межі свого традиційного значення як емерджентна (від англ. emergence — «той, що несподівано виникає» – сума елементів, які не пов’язані особливими системотвірними зв’язками) єдність інформації, спілкування і розуміння.

Згідно з цією теорією інформація – це селекція, вибір із безлічі можливостей одних і закриття інших, а комунікація розглядається як соціальній процес. При цьому схема комунікативного процесу тут виглядає в такий спосіб. «Я» (Ego) розпочинає процес інформування. Спостерігаючи за цією інформацією, партнер (другий – Alter) здійснює селекцію для повідомлення, висловлюючи власні думки щодо інформації Ego. Проте лише розбіжність між інформацією та повідомленням дозволяє Ego розуміти поведінку Alter як комунікативну пропозицію.

Завдяки розумінню здійснюється об’єднання інформації та повідомлення. Виходить, що комунікація відбувається тоді, коли здійснюється розуміння повідомлюваної інформації, що, у свою чергу, може мати своїм наслідком відхилення, згоду чи незгоду. За відсутності розуміння комунікація взагалі не може тривати.

У процесі комунікації стигматизація цілком обґрунтовано може виступати в ролі особливого механізму, роботу якого забезпечує саме наявність розуміння повідомлення. У даному випадку повідомленням виступає позначення стигмою того чи іншого учасника комунікативної взаємодії. Стигма як спосіб повідомлення може бути зрозумілою, сприйнятою адекватно лише за наявності відповідного потоку інформації, контекст якої підтверджував би обґрунтованість застосування даного знаку та його використання в подальшому. Наприклад, позначення першого стрічного міліціонера стигмою буде обґрунтованим лише у випадку існування інформації, що «чорнить» представників даної професії (хоча такої вдосталь представлено в арсеналі вітчизняних ЗМІ). Тільки завдяки існуванню інформації кожне конкретне повідомлення сприймається як зрозуміле, що дає можливість для здійснення комунікації та активізує окремі механізми комунікації.

П. Бурдьє, який розглядає комунікацію як символічну дію, також указує на пріоритетне значення контексту. З однієї сторони, значний вплив здійснюють умови, у яких формуються суб’єкти соціальної дії, норми, цінності, носіями яких вони є («габітус»), з іншої – система, у якій взаємодіють суб’єкти, логіка поля, що його нав’язує поведінка, взаємодія індивідів. Габітуси зумовлюють вибіркове сприйняття і засвоєння інформації, відповідно створюють базисний фон комунікації. На думку П. Бурдбє, габітус організовує соціальну практику і сприйняття інших практик.

Фактично, у працях П. Бурдьє, стигматизація – це негативна номінація, що вказує нам на її виключно важливе політичне значення, оскільки стигматизувати можуть тільки вповноважені на це спеціальні інститути. Так, у Росії в епоху Катерини II таврували с метою покарання, щоб позначити злочинцям спеціальний прояв органів влади. У наші дні стигматизацію як засіб покарання та номінації передано так званій четвертій владі, наприклад, ЗМІ. З цього приводу П. Бурдьє підкреслює: «Політика є виключно благодатним місцем для ефективної символічної діяльності, що розуміється як дія, що здійснюється за допомогою знаків, здатних відтворювати соціальне, і, зокрема, групи». Унаслідок цього стигматизація в сучасних масових комунікаціях стає важливим засобом політичної боротьби.

Цілком актуальним у цьому плані є осмислення з позицій сучасності теорії комунікативної дії Юргена Хабермаса, оскільки саме вона дозволяє розкрити деякі потенційні можливості для подолання наслідків стигматизації. У теорії комунікативної дії Ю. Хабермаса комунікація орієнтована на досягнення, збереження чи оновлення консенсусу як основного чинника солідарності і стабільності суспільства. Комунікація виступає невід’ємною частиною системи дій: лише після досягнення порозуміння відносно ситуації дії, партнери можуть адекватно діяти. Прагнучи до розуміння, партнер прикладає інтерпретаційні зусилля, виявляє смисл спілкування в контексті конкретної ситуації. Сукупність смислів структурується у процесі культурного виробництва і складає «життєвий світ» учасників комунікації.

Прагнучи досліджувати соціальну дію в цілому, Ю. Хабермас розробив теорію дій, породженням яких є суспільне життя. Усі дії, що відбуваються у процесі праці та в ході спілкування, він умовно поділяє на дві групи. Трудова діяльність здійснюється через цілеспрямовані раціональні дії. Вони мають інструментальний характер, визначаються технічними правилами і базуються на емпіричних знаннях. Як приклад, тут можна навести використання різного роду технічних приладів. Сюди також відноситься поведінка в ситуації раціонального вибору між двома поведінковими альтернативами (наприклад, при купівлі товару тієї чи іншої фірми), а також стратегічні дії – раціональний вибір лінії поведінки в ситуації змагання (наприклад, установлення цін с урахування цінової політики конкурента).

Цілеспрямований раціональний тип дії базується на технічних правилах та емпіричних знаннях, що є результатом попереднього досвіду, використання емпіричного й аналітичного наукового знання. Принципово іншою є комунікативна дія або взаємодія. Вона є діалогічною і допускає взаєморозуміння як основу координації дій, що здійснюються кількома індивідами в даній ситуації.

Комунікативна дія підштовхує до селекції комунікації через раціоналізацію досягнутих домовленостей, ураховуючи лише вагомість аргументів. За Ю. Хабермасом, комунікативна дія відбувається на основі символічно структурованого соціокультурного життєвого світу. Його основні компоненти – культура, суспільство й особистість. Комунікативна дія забезпечує символічне відтворення життєвого простору, сприяє соціальній інтеграції суспільства завдяки можливостям консенсусу.

У комунікативній теорії суспільства Ю. Хабермаса важливою в методологічному плані є ідея ідеальної вербальної комунікації, що вказує на можливості вдосконалення суспільства саме через дискурсивні практики. Він також називає ідеальні передумови раціональної комунікації: 1) кожен суб’єкт, який здатний висловлюватися і діяти, може брати участь у дискусії; 2) кожен може проблематизувати будь-яке твердження, виносити його на обговорення, висловлювати свої погляди, бажання, потреби; 3) ніхто з учасників дискурсу не може здійснювати примушення відносно до інших, крім примушення самого вагомого аргументу.

Учасники дискурсу, які дотримуються названих умов, створюють ідеальну комунікативну спільноту, що здійснює комунікацію і не обмежена утиском з боку влади. Подібної думки дотримується і П. Бурдьє, який стверджує, що процес номінації завжди пов’язаний із проявом владної функції.

Ідея обговорення в Ю. Хабермаса як формування спеціалізованого дискурсу в рамках кожної конкретної ситуації може бути дуже корисна для подолання наслідків стигматизації – засудження і в кінцевому результаті відчуження.

Механізму стигматизації може протистояти комплекс технологій, завдання яких полягає в конструюванні позитивних, чесних, відкритих відносин між суб’єктами соціальної дії. Зокрема, подібній меті слугує така спеціалізована комунікативна діяльність державних і громадських організацій, як паблік рілейшинз (ПР), що забезпечує взаєморозуміння і доброзичливість у контактах із масами або цільовими групами.

Ще одним важливим засобом подолання наслідків стигматизації може виступати практика дебатів. Історія вже довела, що демократичні суспільства минулого і сучасності встановили традиції публічних дискусій та активно практикують їх для прийняття домовленостей за всіма важливими питаннями (наприклад, публічні обговорення в Давній Греції та Римі, англійські суспільні та парламентські дискусії, дебати з питань суспільно важливих проблем у Штатах, теледебати між претендентами на президентський пост в Україні). На думку американців, саме практика широкого обговорення суспільних проблем дозволила у США розв’язувати найбільш гострі расові проблеми американського суспільства 50-60 рр. ХХ ст., що виникли завдяки механізму стигматизації.

Проведений нами аналіз сучасних теорій комунікації дозволяє зробити деякі узагальнення відносно комунікативної природи стигматизації:

• стигматизація – це спеціальний механізм соціальної комунікації;

• стигматизація – це механізм, функціонування якого забезпечує саме наявність розуміння спілкування, а стигма як повідомлення може бути зрозумілою, сприйнятою адекватно лише за наявності відповідного потоку інформації, контексту, який би підтверджував обґрунтованість застосування даного знаку і використання його в подальшому;

• стигматизація – це негативна номінація, що вказує нам на її важливе політичне значення: стигматизувати можуть тільки вповноважені на це спеціальні інститути. У наші дні стигматизація як засіб номінації належить інститутам символічного виробництва. Стигматизація в сучасних масових комунікаціях стає важливим засобом політичної боротьби;

• відкритий дискурс із проблем дискримінації виступає як розв’язання проблеми наслідків стигматизації. У даному контексті корисним може бути використання технологій ПР и практики дебатів.

Подоланню процесу стигматизації спеціальних груп клієнтів соціальної роботи сприяє дотримання соціальними педагогами/працівниками ряду принципів, серед яких варто виділити такі:

1. принцип прихованості та конфіденційності передбачає дозвіл клієнта на присутність або участь у розмовах із соціальним педагогом/працівником третьої особи та на право передачі інформації, яка стосується особистих життєвих ситуацій, сторонній людині (групам людей, організаціям, закладам, засобам інформації і т.д.). Загалом цей принцип відображає право клієнта на повагу до його особистого життя;

2. принцип щирості та довіри спрямований на встановлення з клієнтом щирих довірливих стосунків, що, насамперед, пов’язуються з відкритою і чесною поведінкою соціального педагога/працівника, який не дозволить собі за спиною клієнта отримувати про нього від третьої особи інформацію інтимного характеру;

3. принцип розуміння замість засудження вимагає конгруентності соціального педагога/працівника, тобто його здатності сприймати світ і людей у ньому як вихідну основу в роботі, такими, якими вони є. Це не означає, що злочинець чи злочинна поведінка повинні виправдовуватися, а скоріше пов’язується з розумінням людини як потенційно доброї істоти, як складно організованої системи, що не захищена від негативного впливу хаотично непередбачуваних елементів. Через те, розуміючи, що клієнт потребує підтримки, йому необхідно дати можливість висловити свої почуття для того, щоб серйозно їх сприйняти та зрозуміти;

4. принцип допомоги і виховання замість покарання дещо збігається з попереднім. Однак він тісніше пов’язаний із профілактикою порушення клієнтом загальноприйнятих норм. Він передбачає всебічний розвиток його на основі гармонізації внутрішньоособистісних та загальносуспільних інтересів і виховання в нього готовності до змін у взаєминах із членами сім’ї;

5. принцип добровільності замість контролю дозволяє надавати клієнтові право самому приймати рішення, визначати, яка допомога йому необхідна і яку він хотів би отримати. У цих випадках соціальному педагогу/працівнику не бажано нав’язувати клієнту свої поради та вказівки, демонструючи цим самим певну свою зверхність над ним. У такий спосіб зникає підстава для формування у клієнта звички пристосування до контрольованих обставин на основі почуття страху;

6. принцип допомоги для самодопомоги або активності замість пасивності висуває вимогу до самоактивізації клієнта. Соціальний педагог/працівник повинен допомогти йому сформувати внутрішню готовність і бажання бути господарем власної долі. У протилежному випадку, коли соціальний педагог/працівник сам усе робитиме замість свого клієнта, позбавляючи його самостійних дій, то цим самим він формуватиме безвідповідальну та безвільну особистість, яка в будь-яких подібних ситуаціях не в змозі буде сама за себе постояти;

7. принцип об’єднана допомога – комплексна допомога передбачає допомогу соціального педагога/працівника, що надається в тісному контакті з різноманітними соціальними організаціями та службами. Це засвідчує, що в соціальній роботі надзвичайного значення набуває процесуально-систематичне бачення соціальних проблем, яке можливе за умови об’єднання фізичних, матеріальних, духовно-психічних, загальносуспільних та особистісних проблем.

У світлі названих принципів вимальовуються основні функції соціальної роботи зі спеціальними групами клієнтів: 1) формування в кожного клієнта внутрішньої готовності та здатності до власного саморозвитку і вирішення назрілих проблем особистісного життя; 2) гармонізація взаємин як між окремими людьми, так і між ними та різноманітними соціальними системами; 3) сприяння гуманній та ефективній дії цих систем; 4) допомога в розвитку і поліпшенні соціальної політики країни.

Сучасні тенденції соціальної роботи зі спеціальними групами клієнтів у різних країнах світу. Теорія і практика соціальної роботи зі спеціальними групами клієнтів у США мають майже столітню історію. Ця діяльність започаткована ще в 1889 р., коли Джейн Адамс допомагала переселенцям адаптуватися в нових для них умовах життя. Нові імпульси їй були дані в 1920 р. у зв’язку зі створенням Американської ліги допомоги дітям, а в 1921 р. – Американської асоціації соціальних працівників.

Нині соціальна робота зі спеціальними групами клієнтів становить своєрідну галузь індустрії цієї найбагатшої країни світу і спрямовується на людей різного віку, різних соціальних прошарків, рас, етнічних груп, релігій. Діяльність соціальних працівників поширюється не тільки на різноманітні навчальні заклади, а й на урядові установи, офіси, підприємства, центри охорони здоров’я, агентства з охорони сім’ї і дитини, центри фізичного і психічного здоров’я, госпіталі, військові підрозділи, психіатричні лікарні, в’язниці, церкви, ком’юніті-центри.

Важливим центром соціальної роботи зі спеціальними групами клієнтів залишається школа. У країні існує давня традиція її міцного зв’язку з общиною, оскільки у США школи завжди будувалися на кошти платників податку місцевих общин – сукупності населення певних територіально-адміністративних одиниць, які представлені житловими кварталами у великих містах, окремими поселеннями, містечками, селищами. На цих територіях, як правило, існує ціла низка соціальних інститутів та інституцій: школа, сім’я, батьківсько-общинні асоціації, общинні клуби, релігійні об’єднання, різноманітні інші установи, організації, а також промислові підприємства.

Теоретичним фундаментом общинного навчання є прагматизм, що певним чином сприяє розвитку індивідуальних здібностей учнів і зміцненню зв’язку школи з життям. У процесі соціалізації особистості на основі освіти школярі ознайомлюються з різними сферами трудової діяльності, беруть участь у соціальному житті общини, яка в соціально-педагогічних дослідженнях розглядається як вирішальний чинник об’єднання всіх соціальних прошарків місцевого населення. На початку 70-х років на загальнодержавному рівні прийнятий акт розвитку общинних центрів, які розташовуються в коледжах та університетах і готують керівників общинних шкіл. Концепція залучення общини до навчання і виховання школярів та їх усебічної соціалізації на цій основі знайшла підтримку в Національній асоціації батьків та вчителів. У її заяві з приводу цього йшлося, що общинна школа − "...це інструмент для реалізації всього потенціалу кожного індивіда" (Education Amendments of 1977. Washington, 1978. – P. 161–162).

Останнім часом общинна школа перетворюється на центр громадського життя общини, оскільки надає населенню общини своє приміщення та матеріальні засоби для проведення занять у другій половині дня. У таких школах дорослі разом із дітьми отримують можливість учитися та відпочивати. Директори общинних шкіл призначаються координаторами штатів або обираються радою общини, яка враховує такі їхні особистісні якості, як конгруентність, комунікабельність, винахідливість. Кожний із директорів на чолі зі штатом співробітників, до складу якого входять учителі, котрі працювали на пів ставки, та клерки, реалізовує програму общинного навчання. Робочий день керівника, як правило, розпочинається о першій годині дня і закінчується об одинадцятій вечора. Основні аспекти його діяльності представлені професіями педагога, радника з профорієнтаційної роботи, інспектора, адміністратора. У такий спосіб діяльність общинної школи спрямовується за трьома основними напрямами: 1) робота з дітьми; 2) робота серед дорослого населення з метою залучення його до життя общини; 3) залучення дорослих до виховання молоді. У системі роботи общинної школи певним чином відбувається процес соціалізації всіх вікових груп населення.

Соціальній роботі та в її складі соціально-педагогічній діяльності у школі надається велике значення. Починаючи з 70-х років ХХ-го століття у країні регулярно проводяться науково-практичні конференції, що присвячені проблемам шкільної соціальної роботи, видаються журнали «Соціальна робота в системі освіти» та «Журнал шкільної соціальної роботи».

У сучасній американській школі штатні соціальні працівники в ході соціально-педагогічної діяльності виконують найрізноманітніші функції. Насамперед, у процесі індивідуальної роботи з учнями як клієнтами вони намагаються здійснювати профілактику безпричинних пропусків навчальних занять, дезадаптації підлітків, їхньої підвищеної агресивності, передчасної вагітності учениць. З цією ж метою вони організовують групи для обговорення проблем, які хвилюють школярів. Особливу увагу серед них останнім часом привертають питання зловживання наркотичними речовинами, запобігання інфекційних захворювань (ВІЛ/СНІД), ранньої вагітності, проблем спілкування з однолітками та сексуальних порушень. Однак, розробляючи програми занять дискусійних груп, соціальний працівник попередньо консультується з учителями, батьками та адміністрацією школи. У свою чергу, вони самі консультують педагогічний колектив стосовно індивідуальних психічних особливостей школярів.

Окремою ділянкою роботи соціального працівника школи є його соціально-педагогічна діяльність у колі батьків учнів. З одного боку, він вивчає особливості кожної окремої сім’ї, її ставлення до школи та дитини, а з іншого боку, допомагає батькам налагодити більш тісні зв’язки зі школою та краще зрозуміти глибину проблем дитини у школі. Соціальний працівник надає їм потрібні психолого-педагогічні консультації та у випадку необхідності допомагає зв’язатися з різноманітними агентствами, наприклад, агентством сімейної служби.

Соціальний працівник, використовуючи низку федеральних соціальних програм і аналогічних програм окремих штатів, виявляє учнів, які потребують матеріальної допомоги (одяг, навчальне обладнання, книги, безплатні або частково оплачувані сніданки, гаряче молоко).

Як правило, соціальний працівник співпрацює з так званою мультидисциплінарною бригадою, у завдання якої входить обстеження певних учнів із метою здобуття ними соціальної освіти. До його обов’язків входить отримання від батьків письмового дозволу на обстеження їхньої дитини та залучення її до спеціальної освіти, на збір відповідної медичної та іншої діагностичної інформації, гарантує її конфіденційність. Вивчаючи історію розвитку дитини, соціальний працівник звертає увагу на те, чи спостерігаються порушення, які характерні для учня у школі, у сімейному або ширшому соціальному середовищі. Адже згідно з законом про спеціальну освіту вияв аномальної поведінки тільки в умовах школи засвідчує, що проблема криється у школі, а не в дитині. У цьому випадку необхідна консультація з учителями стосовно внесення відповідних змін у шкільні програми для задоволення потреб дитини. Проводиться збір іншої важливої інформації, на підставі якої можна було б визначити нормально чи аномально розвивається школяр. Важливими тут стають вияв ставлення батьків до народження дитини, ставлення дитини до батьків, часу першого самостійного кроку і першого сказаного слова, найбільш ефективних виховних впливів, ставлення дитини до братів і сестер, якщо вони є.

Разом із соціальним працівником в обстеженні учня беруть участь психолог і педагог. Не пізніше як через 90 днів із дня направлення дитини на обстеження мультидисциплінарна бригада повинна визначити, чи потребує учень спеціальних послуг, а, якщо потребує, то яких саме. Такий висновок надзвичайно важливий для школяра та його батьків.

Окремою ділянкою роботи соціальних служб США є безпосередньо сім’я. У цьому випадку таку роботу класифікують за такими двома напрямами: «робота в домашніх умовах» та «робота поза домом». Робота в домашніх умовах передбачає такі соціальні послуги, як соціальний захист, сімейна терапія, фінансова допомога, денний догляд, послуги, що пов’язані з веденням домашнього господарства.

Соціальний захист стосується, насамперед, дітей, яких удома ображають (биття, насильство, непосильна праця) або позбавляють належного піклування (незадовільний догляд, погане харчування, відсутність медичної допомоги). Для виявлення соціальної незахищеності по телебаченню час від часу показують номери телефонів соціальних служб захисту, за якими дитина може зателефонувати у випадках образ та насильства. Соціальні працівники, працюючи з неблагополучними сім’ями, вивчають мікроклімат у них, інформують батьків про правові наслідки та правове поле їхньої діяльності, надають інформацію стосовно корисних для сім’ї служб.

Сімейне консультування та сімейна терапія – це надання допомоги сім’ям, які відчувають різні види дистресу. Хоч обидва терміни вживаються як синонімічні, терапія вважається більш інтенсивною формою впливу, ніж консультування. Сімейний терапевт-професіонал, який найчастіше має ступінь магістра і відповідну спеціалізацію в цій галузі, допомагає встановити конструктивні взаємини між членами сім’ї, демонструє свій чітко виражений нейтралітет та об’єктивність зайнятих позицій, що, як правило, сприяє пом’якшенню міжособистісних стосунків у сім’ї.

Фінансова допомога надається дітям і сім’ям у рамках федеральних програм соціального захисту, що передбачають забезпечення засобами для існування сімей, у яких годувальник після сплати необхідних для соціального забезпечення податків припинив роботу, став непрацездатним або помер. Фінансову допомогу отримують також сім’ї з дітьми, які знаходяться на утриманні.

Соціальна допомога в денному догляді стосується догляду за дітьми, де в цьому є необхідність, особливо там, де матері працюють. Такий догляд може здійснюватися як у приватних будинках, так і в спеціальних центрах, що мають відповідні ліцензії.

Якщо батьки дитини стають непрацездатними на тривалий час, виникає необхідність із метою подальшого догляду та виховання дитини використати такі соціальні послуги: 1) передати дитину на виховання; 2) усиновити чи удочерити її; 3) відправити у притулок домашнього типу; 4) використати інституційну опіку; 5) застосувати можливості судової системи.

Діяльність соціального працівника в цьому випадку, насамперед, полягає в обстеженні сім’ї майбутніх прийомних батьків, виробленні відповідних психолого-педагогічних рекомендацій. Після передачі дитини на виховання в цю сім’ю соціальний працівник упродовж відвідин її здійснює психолого-педагогічні спостереження для створення необхідних матеріальних і психолого-педагогічних передумов повноцінного догляду за дитиною.

У період після передачі дитини на виховання соціальний працівник слугує з’єднувальною ланкою між біологічними батьками та людьми, які прийняли вихованця. Важливою є моральна підтримка кровних батьків дитини в період росту і розвитку її, підготовка їх до повернення сина чи дочки в сім’ю.

Інколи виникає необхідність усиновлення чи удочеріння дитини або у зв’язку з тим, що батьки самі дійшли висновку про неможливість відповідного виховання сина чи дочки, або через те, що суд позбавив їх батьківських прав. У цих умовах важливого значення набуває психолого-педагогічне консультування прийомних батьків.

Відправка дитини у притулок домашнього типу дає можливість прихистити дитину на той випадок, коли немає можливості передати її на виховання в сім’ю, а також, коли в дитини виявляється підвищена потреба у спілкуванні з однолітками, коли прихистити її потрібно на певний період. Такі притулки створюються як державними агентствами, так і приватними організаціями. Ті з них, що мають ліцензію, розраховані на 8 дітей. Контингент останніх може бути різноманітний – із затримкою розвитку, фізичними порушеннями, психічними захворюваннями. Соціальні працівники, які працюють у таких притулках, найчастіше мають ступінь бакалавра. Фахівці зі ступенем магістра надають психолого-педагогічні консультації дітям та їхнім сім’ям.

Інституційна опіка як форма допомоги неповнолітнім не відзначається особливою ефективністю, оскільки найменшим чином спрямована на створення «нормального» середовища для виховання. Здійснюється така опіка у великих закладах на зразок притулку, які організовані лише у зв’язку з тим, що забезпечують спеціалізоване лікування чи короткочасний прихисток дітей, які очікують передачі на виховання або відправлення в невеликі притулки домашнього типу. Таким дітям упродовж їхнього перебування тут з боку соціальних працівників надається необхідна моральна підтримка з метою адаптації до тимчасового колективу підлітків.

Особливих соціально-педагогічних підходів вимагає робота з «важкими» підлітками і неповнолітніми з групи ризику. Стосовно них існує ціла низка програм, частина з яких ініційована урядами штатів чи общинами, а частина реалізується приватними організаціями за дозволом штатів. Програми штатів, як правило, сприяють створенню невеликих відкритих виправних закладів і служб, які допомагають дітям залишатися поблизу їхніх сімей. Соціальні працівники за таких умов отримують можливість інтегрувати власний виховний вплив із впливом сім’ї з метою перевиховання підлітка. Через це основні зусилля спрямовуються на те, щоб вирвати неповнолітнього з формальної системи суду і передати його під опіку місцевим організаціям, які дистанційовані від системи правосуддя, огородити його від перевиховання у стінах закритих інтернатів, колоній чи тюрем. Такий підхід певним чином запобігає формуванню негативних сугестивних комплексів злочинця в неповнолітнього правопорушника. Створені в 1967 р. бюро соціальних послуг молоді координують діяльність, що спрямована на недопущення залучення підлітка у сферу діяльності судів у справах неповнолітніх. Більшість із них не пропонують власних послуг, а, виступаючи в ролі посередника, контролюють діяльність сервісних організацій із метою задоволення потреб неповнолітніх.

Для підлітків, які позбавлені свободи і відбувають покарання, існують дві категорії закладів: 1) закриті місця позбавлення волі (заклади, що обмежують фізичну свободу неповнолітніх злочинців, які знаходяться в попередньому ув’язненні на період перевірки фактичних обставин справи); 2) закриті виховні заклади (державні або приватні організації, які обмежують свободу пересування неповнолітніх, направлених сюди за рішенням суду). Функціонують такі типи цих закладів: школи для перевиховання, молодіжні табори і ранчо, закриті притулки і дитячі будинки, центри цілодобового нагляду. У них соціальні працівники проводять бесіди, надають необхідні консультації, координують дію інших служб закладів із метою створення умов для виправлення неповнолітнього правопорушника.

Оригінальний підхід до вирішення проблем соціалізації дітей у США демонструє широковідома у країні та за її межами психолого-педагогічна служба «Гайденс», яка була організована Френком Парсонсом у 1908 р. Слово гайденс походить від англійського дієслова gauds і означає «вести, керувати, скеровувати». Ця служба є обов’язковою у структурі освіти США. Американські вчені вважають, що в розвитку кожної дитини є періоди, коли виникають дві важливі проблеми: необхідність прийняття рішення і адаптація в новій ситуації. Саме тут дитині не обійтися без кваліфікованої допомоги.

Спеціальні відділи «Гайденс» не тільки в Міністерстві освіти США, але і в кожному штаті. Вони координують діяльність подібних служб шкільних округів і проводять консультації з нагальних питань. У кожній школі розробляють власні програми «гайденс», спрямовують їх на підтримку оптимального розвитку потенційних можливостей кожного школяра. Практично це виглядає так. У школах організовуються спеціальні комітети, куди входять адміністрація, головний фахівець служби – каунслер (порадник-консультант) і кілька авторитетних педагогів. Завдання комітету – вивчення проблем школярів, виявлення тих, для вирішення яких необхідна допомога дорослих. Згодом на цій основі розробляється програма діяльності служби з урахуванням залучення до її виконання різновікових груп дітей. Таке планування роботи «від дитини» (залежно від її потреб та інтересів) дозволяє зробити виховання і навчання цілеспрямованим та співзвучним інтересам і рівням розвитку учнів, допомагає педагогам і психологам коригувати свою діяльність стосовно розвитку особистості кожної дитини.

У сфері діяльності служби «Гайденс» задіяне велике коло осіб: соціальний педагог, психолог, учителі-консультанти, учитель «домашньої кімнати», аташе для зв’язків з органами юстиції, лікар, медсестра, керівники гуртків та клубів, асистенти-секретарі. Забезпечує взаємодію всіх працівників служби каунслер. Як правило, цю посаду обіймає людина з вищою педагогічною освітою, яка пройшла додаткову підготовку на однорічних чи дворічних курсах зі спеціальності «гайденс». У вирішення різноманітних і не завжди легких завдань каунслеру допомагають так звані напівпрофесіонали: учителі-консультанти, асистенти каунслерів і психологів, технічні секретарі. «Напівпрофесіонали» проходять навчання на курсах (8-10 тижнів), де отримують навички виконання окремих функцій. Наприклад, вони проводять індивідуальні бесіди з учнями відповідно до певного плану; отримують і фіксують інформацію психолого-педагогічних спостережень; відбирають для учнів літературу з тем, що їх цікавить; налагоджують неформальні контакти з сором’язливими чи, навпаки, агресивно налаштованими дітьми; проводять тестування, збирають інформацію про професійні вподобання школярів, з метою їх часткової реалізації встановлюють відповідні ділові контакти в соціумі.

До сфери «гайденс» відносять будь-яку діяльність, що сприяє доцільному розвитку дитини. Аналогічні служби діють у сусідній Канаді та інших країнах.

Важливою соціальною послугою для дітей та молоді країни є діяльність телефонних психологічних служб, які створюються в основному при провідних дитячих психотерапевтичних центрах. Подібні «телефони довіри» існують і для дорослого населення. Американські дослідники дійшли до висновку, що участь соціального працівника в роботі цієї служби, що орієнтована на співпрацю з молодшими віковими групами населення, є обов’язковою.

Розв’язання проблем соціалізації молодого покоління у США значно ускладнювалося б без проведення соціально-педагогічних досліджень закономірностей формування і розвитку особистості. Чимало з них присвячено проблемам лідерства (Т. Гоулд, Р. Липпит, Н. Полянський, Ф. Редль). Дослідники, наприклад, установили, що лідери, як правило, володіють «потенціалами», що високо оцінюються їхніми однолітками (успішне навчання, демонстрація особливої ерудиції в певній галузі знань, комунікабельність, фізична досконалість, володіння здібностями співака, танцюриста, художника, готовність до захисту друга і т.д.). Важливу роль для хлопчиків відіграє сила, для дівчаток – краса. Відтак, учні-лідери своєю поведінкою здатні помітно впливати на життя класу. З такими дітьми та підлітками дослідники Д. Коунін та Р.Гален пов’язують так званий ефект «брижів» у класі, що помічається в тому випадку, коли учитель карає улюбленого лідера. У зв’язку з цим дослідники С. Ридуей, Х. Слоун, Р. Шмак рекомендують учителям бути терплячими й уважними, особливу увагу звертати на дітей-лідерів із метою співпраці з ними. Уважається, що влада вчителя і його авторитет можуть використовуватися лише у вкрай обмежених масштабах згідно зі строго визначеними завданнями. Йому радять гармонійно розподіляти в дитячому колективі свій власний авторитет і авторитет школяра-лідера.

Соціальна робота та соціально-педагогічна діяльність у США стосуються не тільки дітей молодших вікових груп, а й старших за віком клієнтів. Наприклад, соціальні працівники церкви надають соціальну допомогу всім прихожанам, які потребують цього. Для дітей організовуються «живі куточки», для любителів музики – концерти. Бездомні отримують нічліг і ранковий сніданок у церковному дворі. У армії завдяки соціальним працівникам вдається позбутися нестатутних взаємин. Медичні соціальні працівники допомагають лікарям підняти у хворого надію на видужання, надають консультації членам його сім’ї стосовно догляду після виписки з госпіталю, рекомендують фахівців для зняття стресів, надають психологічну підтримку безнадійно хворим.

Фах соціального працівника у США здобувають у школах соціальної роботи, які є підрозділами університетів, де відбувається підготовка соціальних працівників із ступенем бакалавра, магістра і доктора. Основні базові елементи навчальної програми бакалавра (термін навчання 4 роки) – поведінка людини в соціумі, соціальна політика, теорія і практика соціальної роботи, цінності та етика, дослідницька робота, практика. Магістри поглиблено вивчають такі спеціалізовані предмети, як соціальна політика, соціальна економіка, соціальне право, соціальна психологія, геронтологія, методи соціальної роботи. Термін їх навчання – 2 роки. Головною передумовою отримання докторського ступеня є розвиток науково-дослідних навичок студентів та отримання глибоких теоретичних знань. Ступінь присуджується після дворічного навчання та успішного захисту докторської дисертації.

Соціальною роботою та соціально-педагогічною діяльністю зі спеціальними групами клієнтів у Великобританії зайняті, насамперед, соціальні служби, які несуть безпосередню відповідальність перед місцевою владою. Через це більшість соціальних працівників працює в общинах, тоді як інша частина зайнята в закладах денного догляду або за місцем проживання клієнтів.

У сферу діяльності соціальних служб у Великобританії, які є винятково бюджетними організаціями, у першу чергу потрапляють діти, молодь, а також їхні сім’ї, які потребують соціального та психологічного захисту, матеріальної підтримки. Ці служби незалежні від навчальних та медичних закладів. Соціальний працівник має право поставити перед місцевою владою питання про загрозу для всебічного розвитку дитини з боку конкретного закладу, фахівця, родича чи приватної особи. За умови наявності необхідних матеріалів на основі заяви соціального працівника місцеві судові органи притягують до відповідальності юридичну або приватну особу. Однак частина соціальних працівників безпосередньо працюють у навчальних та медичних закладах у тісному контакті зі штатними психологами, хоча адміністративно підпорядковуються місцевим соціальним службам.

Головним завданням соціального працівника в усіх випадках є безпосередній контакт із клієнтом та його сім’єю з метою надання психологічної і педагогічної допомоги.

Соціальні працівники, які безпосередньо працюють у навчальних закладах, за своїми функціями нагадують наших організаторів позакласної та позашкільної роботи. Відповідають за профілактику правопорушень серед підлітків, психолого-педагогічне консультування батьків, координацію соціально-педагогічної діяльності закладу з відповідними зовнішніми службами.

Функціонують також спеціалізовані соціальні центри, що обслуговують певні категорії населення, які проживають на конкретній території. Розташовані вони, як правило, у кількаповерхових особняках із численними відповідно обладнаними приміщеннями і технікою. Структура соціальних служб у них «лінійна», що, на відміну від «об’єктових», вимагає доволі вузької спеціалізації соціальних працівників (психотерапевтична практика, сімейна психологія, соціальний захист відвідувачів центру, зв’язок із юридичними службами, закладами охорони здоров’я, відпочинку, службами соціального забезпечення).

У системі соціальних служб діють також структури, які нагадують дільничних лікарів наших районних поліклінік, що обслуговують жителів певної території. Такі служби допомагають визначитися клієнтам з особливостями своєї проблеми і отримати направлення до фахівців у вузькопрофільні центри.

У сфері відпочинку гурткова сітка у країні розвинута слабо. Натомість існує багато молодіжних клубів, які часто розташовуються в кафе і добротно обладнаних центрах. Організовують відпочинок у них спеціально підготовлені працівники освітнього департаменту, які широко використовують методи групової роботи.

У Великобританії до початку 90-х років ХХ ст. соціальні працівники могли отримати дві кваліфікації: Свідоцтво Фахівця Соціальної Роботи (COSW) або ж Свідоцтво Соціальних Служб (CSS). Обидві спеціальності надавали право кваліфіковано займатися соціальною роботою, але, насправді, одна спеціальність уважалася більш престижною, оскільки готувалася на рівні магістра в старіших університетах, а друга – на рівні середньої освіти в політехнічних інститутах. У подальшому вони були об’єднані й навчання майбутніх фахівців почало проводитися за однією освітньою програмою соціальної роботи з установленими національними нормами для всієї Великобританії.

Наразі у країні прослідковуються певні відмінності між соціальною роботою та соціально-педагогічною діяльністю, між поняттями «соціальний працівник» і «соціальний педагог». У Великобританії це належним чином розуміють і виходять із того, що будь-яка диференціація функцій ослаблює професіоналів і служби, у яких вони працюють. Зважаючи на це, майбутнє соціальної роботи в цій країні визначають фразою: «Працюємо разом». Це означає не тільки об’єднання і роботу різних фахівців, а й здатність працювати за межами професійних меж і дисциплін. Найближчим часом у Великобританії замість відділів соціальної роботи і команд соціальних працівників планується організація багатодисциплінарного об’єднання лікарів, учителів, поліції, фізіологів та інших працівників, діяльність яких спрямовуватиметься на надання допомоги як окремим клієнтам, так і цілим співтовариствам у процесі адаптації до суспільних змін.

Для теорії та практики соціальної роботи зі спеціальними групами клієнтів у Франції важливе значення має концепція педагогіки навколишнього середовища, яка представляє так звану педагогіку дії. Вона націлює соціальних педагогів і соціальних працівників на розкриття сутнісних сил особистості, її відкритості світу, орієнтації на гуманну взаємодію з ним. Основні теоретичні положення цієї концепції об’єднують її з такими новаторськими концепціями, як: демократична педагогіка, педагогіка співробітництва, педагогіка успіху, педагогічна анімація та іншими. Сучасні французькі дослідники Б. Бло, Р. Карра, Л. Порше, П. Ферран та інші, обумовлюючи «навколишнє середовище» та «виховне суспільство» як цілісну виховну систему, уключають у неї широке коло структурних компонентів: фізичний, соціальний, міський, сільський, естетичний, утилітарний, природний, технологічний тощо. Практика соціального виховання орієнтує дітей не тільки на їхнє безпосереднє середовище, а й на більш віддалене, зокрема планетарне.

У спеціальній доповіді групи вчених на чолі з Р. Карра «Дослідження галузі виховання і соціалізації дитини», яка була підготовлена для Міністерства промисловості та науки Франції, підкреслюється, що розв’язання виховних проблем повинно стати першочерговим завданням країни і з цією метою слід об’єднати та активізувати всі виховні сили. Загальний національний проект виховання перетворює всіх французів у «виховну націю». Таке об’єднання має допомогти ліквідувати історично закладений розрив між школою і виробництвом, наукою, технологією, сім’єю, роботою за місцем проживання і різними асоціаціями. Зважаючи на це, пріоритетними напрямами в науково-дослідній роботі в галузі соціального виховання стає проблема аналізу «різноманітного виховного поля» та концепції «виховного суспільства».

На думку прихильників цієї концепції, школа повинна бути відкритою для різноманітних переконань, діалогу, співробітництва, залишатися не тільки «храмом знань», а й своєрідним вікном у світ, центром навчання і виховання всіх без виключення дітей. У світлі цього важливого значення набуває проблема так званої педагогічної анімації, оскільки згідно з нею ставиться завдання перетворення шкіл у виховні общини. Власне термін аніматор (від фр. аnimer – надихати, спонукати до певної діяльності) використовують для характеристики організатора позаурочної діяльності дітей, який сприймається учнями не стільки як педагог, скільки як член групи, який разом з усіма бере участь у її житті. Він відповідальний за соціальне і культурне вдосконалення всіх членів групи, за створення умов для творчої діяльності та доброзичливих стосунків у групі. Діяльність аніматорів розгортається у двох напрямах: 1) носить загальний характер і здійснюється відповідальними працівниками профспілок, асоціацій, рухів, угрупувань; представниками громадсько-виховних культурних закладів (бібліотек, музеїв і т.п.); 2) пов’язана з виховною роботою ватажків дитячих таборів, тренерів спортивних клубів, керівників художньої самодіяльності, технічних клубів.

Педагогічна анімація, окрім шкіл, активно розвивається в культурно-дозвіллєвих центрах молоді, зокрема в численних Будинках культури, де молодь орієнтується на заняття у клубах за інтересами. Користуються популярністю також Центри канікул і дозвілля, які включають у себе дошкільні табори для 4-6-річних дітей, центри канікул для 6-14-річних дітей, центри спільних канікул для підлітків 13-18 років, місця сімейного відпочинку з організованим дозвіллям, центри дозвілля під відкритим небом для підлітків від 16 років і старше. З метою фізичного, морального та естетичного розвитку дітей у Центрах організовується різноманітна діяльність на відкритому повітрі: туристичні походи, знайомство з історичними місцями, екскурсії у природу з ночівлями, спортивні ігри. Передбачено також низку заходів у сфері художньо-естетичної, науково-технічної діяльності, розвитку творчої уяви, виховання витончених смаків. Для цього широко використовуються художні салони, ігрові та спортивні майданчики, гімнастичні зали, бібліотеки, музеї, басейни, ігротеки, різноманітні майстерні, спеціально обладнані кухні для вивчення технологій кулінарії.

Починаючи з 80-х років минулого століття, у Франції форсуються дослідження в галузі виховання та освіти з проблем підготовки молоді до активної участі в економічному житті країни. На спеціально проведеній у 1985 р. конференції «Виховання, формування і суспільство» відзначалося, що «нові соціальні та економічні умови» вимагають негайних змін у вихованні особистості майбутнього громадянина, яка б відповідала вимогам розвитку «сучасної технології». Висловлювалася думка про необхідність використання досвіду японської школи для формування сильних, творчих, компетентних індивідуальностей, хранителів сімейного затишку, ревних захисників природи, патріотів нації.

Безпосередньо соціальна робота у Франції координується Міністерством соціальних справ і національної солідарності.

Професії соціальної роботи поділяються на дві групи. Першу групу складають в основному працівники, які зайняті виконанням освітніх завдань. Вони займаються дітьми, сім’ї яких не забезпечують належних умов. Ця група включає в себе посадовців, які здійснюють нагляд за умовно засудженими, спеціальних експертів у галузі освіти, дошкільних соціальних педагогів, викладачів соціальної роботи, представників персоналу дитячих садків, медико-психологічних помічників. Друга група соціальних працівників зорієнтована на розв’язання нагальних проблем сім’ї та спеціальних груп клієнтів. Сюди входять такі фахівці: помічники соціальної служби, радники сім’ї, соціальні аніматори, жінки-хатні робітниці.

Соціальні працівники включаються, крім державного, у напівприватний та приватний сектори та різноманітні асоціації.

У Німеччині тривалий час уся сфера соціальної діяльності зі спеціальними групами клієнтів була поділена на соціально-педагогічну і соціальну роботу. Нині ж такий розподіл уважається застарілим, оскільки чимало аспектів діяльності соціального педагога і соціального працівника взаємно перетинаються. Однак питання про ідентичність обох понять ще остаточно так і не вирішене.

Соціальний педагог у Німеччині – це фахівець, який працює у сфері соціальної роботи і виховної діяльності. Це поняття введено до обігу лише після створення вищих спеціальних шкіл соціальної педагогіки в 1966-1967 навчальному році.

Сфера діяльності соціального працівника доволі широка, позаяк охоплює державні заклади, різноманітні центри і служби соціального забезпечення, лікарні, підприємства, організації та групи самодопомоги. Він працює з людьми різноманітних вікових категорій, оскільки доводиться надавати соціальну допомогу окремим сім’ям, інвалідам, хворим, людям похилого віку, соціально незахищеним дітям і дорослим, іноземним громадянам.

Наразі німецькі фахівці, які зайняті проблемами соціальної педагогіки та соціальної роботи, сходяться в тому, що у сфері соціалізації особистості, створення для неї належних умов правомірно визнати єдиний фах, у якому б поєднувалися функції соціального працівника і соціального педагога. У цьому разі в межах об’єднаної діяльності мова могла б вестися лише б про певні комбінації окремих елементів цієї діяльності на основі спільної мети, завдань і функцій.

Тривалий час, приблизно до середини ХХ ст., у Німеччині були поширені так звані класичні методи соціальної роботи, що сформовані на основі відповідної англо-американської методики. До них прийнято відносити, насамперед, індивідуальну допомогу, групову терапію, роботу в общині. Однак із часом тематика соціально-педагогічних досліджень почала розширюватися з урахуванням національної специфіки. Коли спочатку предметом дослідження були проблемні діти, які схильні до порушень загальноприйнятих норм, то поступово ним стали всі вікові категорії зайнятих у різноманітних сферах діяльності людей. Незважаючи на нагромаджений досвід соціально-педагогічної роботи з ними, за визнанням компетентності німецьких фахівців, дотепер ще не створена загальна, обґрунтована найновішою соціальною наукою теорія, яка б охоплювала всю повноту і різноманітність ситуативної проблематики людського життя і відповідних їй моделей дії як самого клієнта, так і фахівця, який би об’єднував функції соціального педагога та соціального працівника.

Активізація соціально-педагогічної діяльності в останні роки пояснюється низкою причин: удосконаленням соціальної структури суспільства, допомогою переселеним із інших країн сім’ям та біженцям. Традиційно еклектична за своєю сутністю орієнтація соціальної роботи та соціальної педагогіки почала набирати міждисциплінарного характеру, оскільки в соціально-педагогічній роботі стало необхідним використання результатів таких соціальних наук, як політико-економічні основи теорії держави і соціальної політики, теорії соціалізації, інтеракціонізму та ін. У зв’язку з цим сучасні підходи до соціально-педагогічної роботи, будучи раніше орієнтованими або на суб’єкта, або на суспільні умови, доповнюються новими концепціями, які пов’язують соціальну теорію з теорією дії, чітко визначаючи межі компетенцій фахівців у цілому. Це дає можливість спрямувати соціальну роботу і соціальну педагогіку, з однієї сторони, на вимоги і завдання, які ставлять перед людиною складні життєві ситуації, а з другої – на можливості стимулювання та розвитку процесів у будь-якій ситуації й запобігання чи ослаблення негативних явищ. Завдяки комплексного використання всіх відомих професійних методів, спеціальних методик і технологій, освітніх концепцій соціальні працівники і соціальні педагоги намагаються стимулювати окремих клієнтів та спеціальні групи на розвиток і зміцнення їхніх власних сил, повноцінну реалізацію внутрішнього потенціалу, прийняття самостійних рішень.

Незважаючи на умовну диференціацію функцій соціальної педагогіки та соціальної роботи, німецькі фахівці виходять із того, що цілі, ціннісні орієнтації, завдання, базові знання та методи як для однієї, так і для іншої повинні бути спільними. Оскільки практична діяльність має свою специфіку, то для професійної кваліфікації соціальних працівників та соціальних педагогів властиві певні акценти. У сфері соціальної роботи вони, насамперед, пов’язані з вирішенням конфліктних ситуацій, вирівнюванням соціального дефіциту, посередницькою місією в умовах надання професійної допомоги. Однак це не є перепоною для спільної діяльності соціальних працівників та соціальних педагогів у вирішенні завдань соціалізації спеціальних груп клієнтів.

Найважливішу ділянку соціальної роботи та соціально-педагогічної діяльності складає соціальна допомога дітям, підліткам і їхнім сім’ям, що традиційно об’єднується єдиним поняттям «дитячо-юнацька допомога». Ця ділянка роботи має два аспекти: «турбота про підлітків» та «допомога у вихованні». Перший із них пов’язаний з організацією дозвілля дітей (налагодження діяльності молодіжних центрів, розгортання спортивного руху, будівництво спортивних майданчиків, робота в молодіжних організаціях та в галузі освіти молоді, культурно-масові та оздоровчі заходи під час шкільних канікул, організація міжнародних зустрічей, заходи з охорони прав і праці підлітків).

Другий передбачає надання соціальної допомоги проблемним дітям, підліткам і їхнім сім’ям (допомога у вихованні та налагодженні спілкування, у розв’язанні проблем, що пов’язані з певними аномаліями в поведінці дітей та батьків, включаючи випадки насильства, що іноді мають місце в сім’ї).

Робота у сфері «дитячо-юнацької допомоги» проводиться у відповідних соціальних організаціях різноманітними професійними групами: соціальними працівниками, соціальними педагогами, психологами, соціологами, педагогами, лікарями, юристами.

Соціально-педагогічна допомога сім’ї як складова цієї сфери надається соціальним педагогом безперервно (понад 3 роки) або інтенсивно (до 20 годин упродовж тижня) у формі бесід із батьками та їхніми дітьми у вільний час. Така робота покликана запобігти направленню дітей у дитячий будинок чи інтернат, оскільки перебування дитини в сім’ї обходиться державі дешевше, ніж її утримування в дитячому будинку чи в інтернаті.

На противагу первинній традиційній роботі з запобігання дитячої та підліткової злочинності, яка активізується лише тоді, коли виховні проблеми загострюються, помічається зростання ефективності профілактичної роботи. Найчастіше ця робота проводиться на вулицях міста. Вона ставить за мету запобігти виникненню молодіжних груп ризику, що схильних до правопорушень, шляхом установлення з ними «випадкових» контактів у період їхнього скупчення для проведення вільного часу. Під час таких контактів визначаються проблеми вуличних груп молоді, вивчаються можливості надання їм відповідної допомоги, як індивідуальної, так і групової. Плануються заходи не лише з метою запобігання зростанню кількості груп, а й з метою мінімізації дії тих, що вже існують. У складі груп виявляються особливо небезпечні підлітки, здійснюються спроби їхнього залучення в ті молодіжні групи, які знаходяться під соціально-педагогічною опікою. Для молоді відкриваються приміщення для спілкування, організовуються різноманітні форми дозвілля з метою сублімації надлишкової енергії підлітків та юнацтва.

Персонал соціальних служб готується в різноманітних освітніх закладах. Зокрема, на середньоосвітньому рівні у професійних і спеціалізованих школах готуються працівники дитячих садків, молодіжних центрів та надомного догляду за малюками. Соціальні працівники і педагоги навчаються в коледжах-інститутах, які належать до системи вищої освіти. Курси соціальних працівників та соціальних педагогів пропонують також деякі університети.

Різноманітні навчальні програми з підготовки соціальних педагогів та соціальних працівників до роботи зі спеціальними групами клієнтів передбачають таке спрямування навчально-пізнавальної діяльності майбутніх фахівців соціальної роботи та соціально-педагогічної діяльності: соціальна робота і соціальна педагогіка (історія, теорія, організація та інститути, методи); соціальні науки (соціологія, соціальна політика, політична наука, економіка, статистика, емпіричні соціальні дослідження); психологія та педагогіка (прогресивна психологія, терапевтичні методи, теорія і практика освіти, теорія соціалізації); здоров’я (надання медичної допомоги, медичне обстеження); юридичне і суспільне управління (законодавство стосовно сім’ї, молоді, соціального забезпечення, соціальних гарантій, праці та управління); засоби масової інформації, мистецтво, спорт.

Важливу роль у підготовці соціального працівника відіграє практика. Наприклад, за умови академічної підготовки його у спеціалізованих школах упродовж 3 років на безпосередню практичну діяльність відводиться 1 рік.

У Швеції у складі соціальних служб умовно можна виділити три основні групи фахівців: 1) соціальні працівники, які доглядають хворих та інвалідів і працюють в основному в медичних закладах; 2) соціальні педагоги; 3) соціальні працівники (патронажні), які представляють розгалужену мережу соціальних фахівців різноманітного спрямування. Більшість їх зайнята в комунах (community) − адміністративно-територіальних одиницях, які територіально нагадують області України. Інші працюють у керівних органах різних рівнів, школах. Представники цієї сфери доволі повно представлені в парламенті (15 осіб із 120 членів парламенту).

Соціальна робота зі спеціальними групами клієнтів у Швеції ведеться на всіх рівнях: індивідуальному, сімейному, общинному, муніципальному, загальнонаціональному, міжнародному.

Серед проблем, які вимагають утручання соціального працівника чи соціального педагога, основні пов’язані з безробіттям та розшаруванням суспільства, у результаті чого виникають райони, що населені людьми з різним соціальним статусом. Наприклад, непрестижними районами нині вважаються території, що забудовані в 60-70-і роки ХХ ст. багатоквартирними будинками. З такими районами найчастіше і пов’язується професійна соціальна робота та соціально-педагогічна діяльність. До того ж така діяльність спрямовується не тільки на молодші вікові групи населення, а й на старші. Наприклад, соціальні працівники допомагають пенсіонерам знайти заняття у вільний час, організувати свої побутові справи, подолати почуття самітності.

Головні обов’язки у сфері соціального обслуговування населення покладені на муніципалітети. У кожному з них за соціальне обслуговування відповідає комітет соціальної допомоги, який вибудовує свою діяльність у рамках наданих йому чинним законодавством повноважень.

У Швеції діє розгалужена мережа спеціалізованих закладів соціального обслуговування. До складу відносно самостійних належать кризові центри для чоловіків, кризові центри для жінок, молодіжні центри переборення кризи, притулки для підлітків. До складу закладів, що об’єднані в єдину службу, відносять наркологічні служби, А-клініки, станції допомоги неповнолітнім, витверезники, інтернати-лікарні, інтернати-гуртожитки, опорні пункти-квартири, диспансери.

Кризові центри для чоловіків покликані допомагати клієнту розв’язати такі можливі проблеми: сексуальні, економічні, психологічні, соціально-побутові, пов’язані з конфліктами, що виникають на основі спілкування з членами сім’ї, сусідами, колегами за роботою. У цих випадках важливо зняти з нього негативні сугестивні комплекси і на основі цього створити умови для спокійної, критичної оцінки стосунків та ситуацій з метою їх оптимальної корекції.

Жіночі кризові центри ізольовані та напівзасекречені, оскільки жінки, які переступають їхні пороги, повинні відчувати себе в безпеці. Контакти з чоловіком чи партнером, які є джерелом образи, у їхніх стінах заборонені. Тут не тільки можна отримати кваліфіковані поради, але й побути кілька днів, відпочити, позбавитися стресу. Під час перебування тут жінка може продовжувати працювати, оскільки співробітники цього закладу допоможуть організувати побут.

Молодіжні центри переборення кризи призначені для направлення сюди судами правопорушників у віці від 16 до 21 року. Тут вихованці вимушені дотримуватися жорсткого розпорядку, працювати по 7-8 годин у майстернях та на сільськогосподарських фермах центру. Загорожа навколо таких центрів відсутня, а вихованці можуть пересуватися по місту без супроводу, відвідувати рідних та друзів у дні свого народження. Однак за серйозні порушення внутрішнього розпорядку порушників поселяють у камери з обмеженими побутовими зручностями та можливостями пересування.

Однак головним у роботі співробітників центру є не акцент на покаранні, а створення умов, які б допомогли правопорушнику переосмислити власне життя, вийти на шлях позитивних змін, долучитися до набуття певних трудових навичок.

Притулок для підлітків відкрито для тих, хто залишив сім’ю. Тут не поспішають повернути «утікачів» додому. Натомість у них бачать партнера для позитивного розв’язання їхніх проблем. Тому соціальні працівники працюють над тим, щоб спрямувати зусилля підлітка на усвідомлення складної ситуації, у яку він потрапив, знаходження шляхів виходу з неї, переборення кризової ситуації.

Наркологічні служби зайняті підлітками, які зловживають алкоголем, наркотиками, різноманітними лікувальними засобами. У розпорядженні наркологічних служб для надання відповідної допомоги клієнтам знаходяться станції допомоги неповнолітнім, А-клініки, інтернати-лікарні, витверезники, притулки (сховища), інтернати-гуртожитки, опорні пункти-квартири, диспансери.

Станції допомоги неповнолітнім призначені для надання амбулаторної допомоги не тільки підліткам, а й їхнім близьким на добровільній основі. Тут проводяться діагностичне лікувальне обстеження та відповідний курс лікування.

А-клініки – амбулаторні заклади для надання допомоги у вирішенні наркологічних проблем. Персонал складають соціальні працівники, лікарі та медсестри. Форми лікування: індивідуальна бесіда з соціальним працівником, групова співбесіда, зустріч клієнта та його сім’ї з соціальними працівниками, діагностичне обстеження, курс лікування на основі лікувальних препаратів.

Інтернати-лікарні – тимчасові помешкання для вирішення наркологічних проблем, де передбачені лікувальні процедури.

Витверезники орієнтовані на надання допомоги для бажаючих перервати алкогольний запій. Вони обладнані ліжками, а лікувальний період становить 5 діб. Персонал складається з соціальних працівників, медсестер, чергових.

Притулки (сховища) працюють із цілодобово відкритими дверима. У них тимчасово розташовуються особи з наркологічними проблемами, у випадку необхідності диспансеризації отримують направлення у відповідні заклади.

Інтернати-гуртожитки пропонують клієнтам, наркологічних хворим і зі слабкою здатністю до самообслуговування, притулок та лікувальні послуги.

Опорні пункти-квартири також передбачені для наркологічних хворих. Надають тимчасове житло і амбулаторне лікування, допомагають налагодити побут.

Диспансери – стаціонарні заклади для лікування наркологічних хворих. Методи лікування: індивідуальне та групове обстеження, заходи з відновлення контактів із ріднею і колегами по роботі, медична допомога та допомога у працевлаштуванні, організоване дозвілля.

Важливою ланкою у вихованні та соціалізації молоді є підліткові клуби, яких лише у Стокгольмі нараховується близько 70.

Значну участь у наданні соціальної допомоги спеціальним групам клієнтів надає поштова служба, що пов’язано з особливостями заселення цієї доволі великої за площею країни. Сільські листоноші, які пересуваються по закріплених за ними дільницях на автомашинах, виконують роль з’єднувальної ланки населення з соціальними службами.

У підготовці соціальних працівників задіяні не тільки окремі відділення університетів, а й церква.

У Північній Ірландії поряд із типовими для країн Європи структурами служб, що надають соціальну допомогу спеціальним групам клієнтів, функціонує спеціальна служба, яку називають колегією апробації. Наприклад, матеріали стосовно проступків неповнолітніх правопорушників перед судом аналізує соціальний працівник в офіцерському чині з командою, до якої входить 4-5 осіб. Він також наглядає за підлітком упродовж відбування ним терміну покарання і після його закінчення. Слідкує, щоб підліток знову не став на попередній злочинний шлях.