Флософія 4 семінар
.docx1.Розробка та обґрунтування методів наукового пізнання – головна мета філософів Нового часу. Формуються два основних методи і на їх основі виникають протилежні філософські напрямки: емпіризм і раціоналізм.
Засновником емпіризму вважається англійський філософ Френсіс Бекон (1561–1626 pp.). Слід зауважити, що філософія Нового часу в цілому принципово негативно ставиться до середньовічної схоластики. Схоласти вбачали істину в Богові і шукали її в книгах. Пантеїзм епохи Відродження вбачав істину також у Богові, але шукав її в природі, світі. Френсіс Бекон вважав, що істина знаходиться в самих речах і необхідно здійснювати її пошук у природі, світі. Схоластиці він протиставив концепцію "природної" філософії, яка базується на дослідному пізнанні. У своїй праці "Новий Органон, або Істинні вказівки для тлумачення природи" Бекон проголошує принцип емпіризму і розробляє індуктивний метод, тобто метод сходження від розмаїтих індивідуальних, одиничних речей чи фактів до теоретичних узагальнень. За допомогою цього методу можна пізнати природу. Але пізнати й оволодіти природою можна лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образу, а осягаючи причини і закони, що діють в ній.
На шляху нового методу можуть виникнути перешкоди у вигляді хибних уявлень, забобонів, які Бекон називає "ідолами" і які треба попередньо подолати:
– ідоли роду (племені) пов'язані з вірою в істинність найкращого. Вони вроджені і пов'язані з недосконалістю розуму та органів чуття людини. Позбутися їх майже неможливо, але можна послабити їх вплив шляхом дослідницької дисципліни;
– ідоли печери пов'язані з вузькістю поглядів окремих людей, їх звичками, вихованням, внаслідок чого вони спостерігають оточуючий світ ніби з печери;
– ідоли майдану (ринку) пов'язані зі штампами повсякденного користування, вживанням застарілих понять, суджень, слів і породжуються спілкуванням людей;
– ідоли театру (теорій) пов'язані з догматичною, сліпою вірою в авторитети, традиції, звиканням до теоретичних систем, що своєю штучністю, нещирістю нагадують театральні дійства.
Протиотрутою "ідолам" служать мудрий сумнів і методологічно правильне дослідження.
Бекон – противник як схоластичної методології, так і вузького емпіризму. Показовим є його алегоричне зображення трьох можливих шляхів пізнання:
– шлях павука, тобто спроба розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях відображає абстрактний раціоналізм;
– шлях мурашки відображає однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів;
– шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у мед, так і справжній вчений перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.
Набуває нового напрямку й уявлення про мету та призначення пізнання. Знаменитий афоризм Бекона "знання – сила" відображає ідею експериментальної науки, яка приносить людині практичну користь.
Отримання знання орієнтується на його практичне застосування.
Засновником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596–1650 pp.). Він принципово по-іншому вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину. Насамперед розробляє дедуктивний метод пізнання, принципово по-іншому, на відміну від Бекона, вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину.
Вихідною ідеєю Декарта є принцип сумніву, який, з одного боку, спрямований проти схоластичного знання, сліпої віри, з іншого – на пошуки найбільш зрозумілого очевидного, чітко мислимого вихідного положення, яке можна взяти за основу системи знання про світ і людину.
Якщо Бекон орієнтує пізнання на експериментальне дослідження індивідуальних речей, то Декарт за вихідний пункт пізнання бере індивідуальний акт мислення. Сам сумнів є процесом мислення, а суб'єктивно пережитий акт мислення невід'ємний від істоти, яка мислить. Тому абсолютно безсумнівним є судження "мислю, отже існую". Істинність цього суб'єктивного принципу гарантована Богом, який вклав у людину природне світло розуму. Декарт стверджує, що основою, фундаментом пізнання людини є вроджені ідеї, які властиві людині від народження. Ці ідеї людина повинна усвідомити за допомогою раціоналістично-дедуктивного методу і на їх основі будувати всю систему знання. Вродженими ідеями, наприклад, є ідея Бога – найдосконалішої істоти, – ряд загальних ідей та аксіом математики тощо.
У праці "Міркування про метод" Декарт формулює чотири правила, які є сутністю його дедуктивного методу:
– принцип очевидності, зрозумілості і виразності в судженнях і уявленнях про предмети. Істинні судження – це судження, що не викликають ніякого сумніву, вони очевидні. Для цього слід на початковому етапі пізнання піддавати все сумніву;
– розчленування труднощів, що зустрічаються, на часткові, простіші проблеми з тим, щоб прийти до очевидних і зрозумілих речей;
– додержання порядку в мисленні, переходячи від речей менш складних до більш складних, від доведеного до недоведеного. Цей процес спирається на інтуїцію. Звідси базовими елементами раціоналізму Декарта е дедукція та інтуїція;
– ретельний огляд поля дослідження і порядок його проведення, щоб позбавитися втрати і випадіння логічних ланок.
Науковому методу Декарт надавав універсального значення, вважаючи, що за його допомогою можуть бути пізнані всі закономірності природи, де явища механічно взаємопов'язані й одне випливає з іншого.
Декарт вважав математику основою і зразком його методу. Філософія Декарта виступила методологічною основою математичного природознавства. На зміну арістотелівському якісному принципу приходить кількісний аналіз різноманітних речей, тому що за основу знання беруться не речі самі по собі, а лише способи їх осягнення людським розумом.
Філософія Декарта стала провісником механістичного світогляду. В ній виділяються дві самостійні субстанції світу – матеріальна, відмітною рисою якої є протяжність, та мисляча, для якої характерні непротяжність та неподільність.
Людина у Декарта виявилась дуалістично розколотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисляче начало. Всі живі організми Декарт розглядав як машини, як істоти, що механічно діють. Таким є і людське тіло, але воно є машиною, в яку Бог вклав душу. Розумність, здатність до раціонального судження є суттєвою особливістю людини, її виключною властивістю. При цьому розум – основа не лише пізнання, а й доброчесної поведінки.
Емпіричний напрямок у філософії Нового часу продовжували розвивати англійські філософи Томас Гоббс (1588–1679), Джон Локк (1632–1704), Давид Юм (1711–1776). Раціоналістичний напрямок після Рене Декарта розвивали французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль та нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632–1677).
2. Французька філософія займає важливе місце в історії європейської і світової культури завдяки діяльності таких видатних представників просвітництва, як Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Гельвецій.
Жан Жак Руссо (1712 – 1778) – визначний французький просвітник, енциклопедист, філософ, соціолог літератор і педагог. Головними філософськими і соціологічними працями Руссо є: «розмірковування про походження та основи нерівності між людьми»(1775), «Про суспільний договір»(1762), «Еміль, або про виховання»(1762).
Основні проблеми філософії і соціології, котрі розглядав у своїх творах Ж. Ж. Руссо, можна звести принаймні до таких визначальних для його вчення положень:
- Проблема людини, її соціальне становище у суспільстві;
- Проблема походження і сутності соціальної нерівності та соціального гніту;
- Проблема договірної теорії суспільства і держави;
- Проблема виховання громадян.
Як ніхто з його попередників, Руссо стає на захист знедолених верств населення. Він засуджує соціально-політичне поневолення людини у сучасному йому суспільстві, її безправ’я і гноблення. Філософ щиро вірив у те, що цього ганебного стану можна позбутися, коли стати на шлях «просвіченого правління». Він був переконаний, що єдиний шлях подолання соціального поневолення – це Просвітництво. Філософ був упевнений, що «народи залишаться зневажливими, розбещеними і нещасними» лише доти, «доки влада з одного боку, а просвіченість і мудрість – з іншого, не вступлять у союз».
Далі. Зясовуючи походження та сутність соціальної нерівності і соціального гноблення, Руссо приходить до глибокого висновку: фундаментальними, критеріальними джерелами такого стану у суспільстві є виникнення приватної власності.
«Та людина, – писав Руссо, – яка, обкопавши і обгородивши певну ділянку землі, казала: «це моє» і знайшла людей, які були достатніми дурнями, щоб цьому повірити, була справжнім засновником громадянського суспільства».
Однак філософ, у принципі, не заперечував сам інститут приватної власності. Він виступав лише проти її надвеликого розміру і нерівномірного розподілу. Тому, щоб досягти соціальної рівності, необхідно повернути людей до того стану, в якому не буде великої приватної власності, а отже, і соціального поневолення.
Розглядаючи проблему суспільного устрою, Руссо прагнув знайти таку форму об’єднання людей, яка б захищала й охороняла своїм авторитетом гідність, честь, недоторканність, майно кожного громадянина. Руссо був прибічником демократичного буржуазного устрою – держави, котра основана на суспільному договорі він захищав думку про те, що народ має право на революційне повалення будь-якої влади, яка нехтує його життєвими інтересами.
Значним внеском Руссо у договірну теорію держави було обґрунтування ним трьох фундаментальних тез:
1. народ – суверенний;
2. суверенітет народу невід'ємних і неподільний;
3. законодавча влада належить тільки народу. Руссо вважав, що в законах, які приймаються, відображається «загальна воля» народу.
Свої педагогічні погляди Руссо протиставляв нормам старої феодально-кастової системи виховання. Він вимагав, щоб її метою була підготовка добро порядних, чесних молодих людей, котрі могли б утворювати високоморальну трудову сімю, здатну виховувати в такому дусі своїх дітей. Головним чинником цього повинні ж бути переконання й апеляція до їхнього розуму.
У з'ясуванні філософських питань Руссо дотримувався дуалістичних поглядів – визнавав існування двох рівноправних начал: матерії і духу. В теорії пізнання поділяв сенсуалістичне вчення матеріаліста Дж. Локка. Руссо критикував християнство, відкидав теологічну тематику усіх релігій, які суперечили «суспільному договору», і разом з тим прагнув обґрунтувати свою «громадянську релігію», вимагаючи, щоб «кожний громадянин» мав релігійні переконання. Руссо заперечував атеїзм, протиставляв свої погляди французьким матеріалістам. У питаннях світогляду дотримувався теїзму (від грец. teos – бог) – світогляду, в основі якого лежить розуміння бога, котрий не лише створив світ, але й втручається в усі його події. Філософ вважав, що Всесвітом керує мудра і могутня сила, котра є «благий бог».
Клод Адріан Гельвецій (1715 – 1771) – стійкий прибічник матеріалістичної філософії, зокрема сенсуалізму Дж. Локка. Заслугу останнього він бачив у тому, що англійський філософ за основу людських знань брав відчуття. Написав ряд змістовних праць: «про розум» (1758), в яких намагався на основі матеріалістичного вчення з'ясувати сутність людини і суспільства.
Сутність вчення К. Гельвеція: природа існує об’єктивно, незалежно від людини. Вона вічна. Ніким не створена. Є, була і завжди буде. Людина здатна пізнати природу її предмети та явища з допомогою відчуттів. Іншим засобом пізнання є мислення, котре розумів лише як комбінування відчуттів. Це досить спрощений підхід до такого феномену, як мислення, котре ґрунтується на відчуттях, однак до останніх не зводиться.
Особливу увагу Гельвецій приділяв проблемам людини, її вихованню, впливу на цей процес соціального становища. Гельвецій стверджував, що жодна людина не народжується доброю і що жодна людина не народжується злою. Люди народжуються не лише без ідей, а й без характеру і байдужі до морального добра і зла. Людина в колисці – ніщо, і її вади, її доброчесності, її штучні пристрасті, її таланти, її передсуди і, накінець навіть почуття себелюбства – все в ній нажите.
Гельвецій був глибоко переконаний, що моральність, справжня доброчесність людини залежить від соціального середовища, від державного устрою, правильних законів. Тому для доброчинного виховання потрібно скасувати ті закони суспільства, які є шкідливими для народу, і замінити їх на корисними для нього. Все суспільне життя, на думку філософа, цілком залежить від законодавства, а останнє повинне враховувати думку людей .
Ж.Ламетрі (1709 -1751 рр.) – французький філософ – матеріаліст Нового часу, Найбільш відома його праця «Людина – машина».
Ламетрі застосовує механістичний підхід до людини. Людина , на його думку, - це своєрідний складний механізм. Душа людини матеріальна і є двигуном людського організму. Відмінність людини від тварини лише кількісна: у розмірі та структурі мозку.
Тіло можна порівняти з годинником, і так само, як у годиннику, коли зупиняється одне коліщатко, не можуть крутитися й інші, так і в людському організмі порушення функцій будь – якого органу прииводить до зміни функцій інших. Ламетрі зробив спробу викласти процес поступового переходу від тварини до людини, показати їх схожість і відмінність, переваги людини перед світом живої природи. Природа створила не лише людину, а й усі живі істоти для щастя. Вона наділила всіх природнім законом, тобто почуттям, що навчає нас того, чого не ми повинні робити, якщо не хочемо, що інші не робили нам те саме.
3. Уявімо собі, що фахівцям у галузі світової філософії поставили запитання: якщо була б гіпотетична можливість зберегти лише одну історичну форму філософії, яку б саме вони залишили за умови, щоб із неї можна було відродити основну проблематику та найважливіші надбання людської думки? Без сумніву, досить велика кількість їх назвала б німецьку класичну філософію.
Існує думка, що німецька класична філософія уособлює філософію як таку. Значною мірою це пояснюється тим, що вона постала закономірним результатом попереднього кілька тисячолітнього розвитку філософської думки. Німецька класична філософія була останньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії.
Німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба віднести насамперед чотири провідні принципи, які широко використовуються сучасною наукою.
Зазначені принципи широко використовує сучасна наука; ввійшли вони також і в масову свідомість, поставши загальноприйнятими наголосами у міркуваннях різних планів.
4. Імануїл Кант (1724 – 1804) – німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії. Народився у м. Кенігсберзі (Прусія) в родині ремісника. Закінчив теологічний факультет Кенігзберзького університету, в якому спочатку був доцентом, потім професором і ректором. Викладав у ньому ряд курсів філософії, логіки, математики, механіки, фізики, географії, антропології, загальної історії. Був енциклопедично ерудованою людиною.
Розрізняють два періода у творчій діяльності Канта – «докритичний» (до 1770р.) «критичний».
У «докритичний» період Кант виступав як знаний вчений, теоретик, природодослідник. У цей період він визнавав можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини.
У «докритичний період» Кант публікує свою блискучу роботу «Загальна природна історія і теорія неба»(1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження Сонячної системи. Кант пояснював процес виникнення Сонячної системи діянням протилежних сил і тенденцій – притяганням і відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами.
Це дало можливість обґрунтувати ряд особливостей Сонячної галактики – розташування орбіт планет майже в одній площині, а також виникнення природних супутників планет, кілець Сатурна і т.д. Кант стверджував, що народження нових світів і руйнування старих – це вічний, безперервний процес оновлення світу.
Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з часів Коперника. Вперше було розхитано уявлення про те, що природа не має ніякої історії у часі.
У «докритичний період» Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у розвитку діалектики.
Таким чином, у «докритичний період» вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об’єктивного, реального існування природи (концепція природної історії Сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань.
У «критичний період» творчість Канта набуває іншого гатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. У цей період Кант публікує ряд праць – таких, як «Критика чистого розуму»(1781), «Критика практичного розуму»(1788), «Критика здатності суджень»(1790).
Головна ідея цих творів – це «критика» теорії пізнання, теза про те, що людина, перш ніж з’ясувати сутність речей, повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона може пізнати, а що не зможе.
Уже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Це, можна сказати, перша цеглинка у кантівську теорію незнання. Це – перший елемент ангостицизму. Ангостицизм – (від грец. а – не,gnosis – знання) – вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання світу.
Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності. Гегель у зв’язку з цим писав, що Кант подібний до людини, котра бажає навчитися плавати до того, як вона ввійде у воду
Другий елемент агностицизму Канта – це розмірковування про несхожість, неідентичність самого предмета і його образу. Предмети природи, за Кантом, існують поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само, як дим не схожий на вогонь, як крик, викликаний болем, на сам біль.
Третій елемент агностицизму Канта – це уявлення про категорії мислення як «чисті», апріорні, дані до досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. а priori – первісно) – термін ідеалістичної філософії, котрим позначаються знання, отримані до досвіду та незалежно від нього, і які споконвічно притаманні свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як простір і час, є апріорними формами пізнання. Більше того, за вченням Канта, всі категорії трансцендентальної логіки є «чистими», апріорними, позбавленими «домішок» досвіду, практики. Трансцендентальний (від лат. transcendere – переступати) – все те, що виходить, «переступає», за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним. Таке тлумачення Канта є просто недоречним. Бо всі категорії, поняття науки мають практичне, апостеріорне походження. Вони є результатом пізнання узагальнення практичного досвіду.
Апостеріорі (від лат. a posteriori – з наступного) – термін, що, на відміну від апріоріті, означає знання, котре отримане в результаті досвіду, практичної діяльності.
Четвертий елемент агностицизму Канта – це розрив діалектичного зв’язку між сутністю і явищем, встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав, що сутність є «річчю в собі» і її пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища. Однак, з точки зору діалектики, між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано, і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Сутність, таким чином, з’являється, а явище дає уявлення про сутність. Інакше бути не може.
Кант – філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений – природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму, а, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які за жодних обставин не переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії «чистого розуму», розкрив глибоку діалектику взаємозв’язку категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец.- суперечність у законі) – нездоланна суперечність, ускладнення. Що це за антиномії «чистого розуму»?
Кант у своїй праці «Критика чистото розуму» розглядає чотири такі антиномії. Для прикладу розглянемо дві з них:
1. Світ має початок у часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі.
2. Будь-яка скадна річ складається з простих частин. У світі немає нічого простого.
Тобто Кант звернув увагу на суперечності «чистого розуму», які, на його думку, є нерозв’язними, антиномічними. Іншими словами, «чистий розум» може довести одну частину антиномії і спростувати іншу, й навпаки, може довести іншу і спростувати одну. Вчення Канта про антиномії «чистого розуму»відіграло важливу роль у розвитку діалектики.
Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами, міжнародну торгівлю, співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання у внутрішні справи держав, статус-кво кордонів тощо.
Інтерес становлять і розмірковування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним із досягнень німецької класичної філософії.
Кант – дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі, об’єктивно і відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, вважав, що вони є «речами в собі», тобто непізнаванними.
Далі. Заперечуючи бога як архітектора Всесвіту Кант разом з тим стверджував, що божественний дух створив необхідні передумови для наступного розвитку природи; що є вище, розумне начало, творець світової доцільності і гармонії. У зв’язку з цим він прагнув обмежити науку, щоб зберегти релігію. «Я повинен, - писав Кант, - потіснити знання, щоб надати місце вірі».
Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта – це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання.
5. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) – один з найвидатніших німецьких філософів, чільний представник німецької класичної філософії, об’єктивний ідеаліст.
Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця XVIII – початку XIX століття.
За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його «світовим духом», «абсолютною ідеєю», «світовим розумом». «Абсолютна ідея» - об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму.
Сутність гегелівської філософської системи. «Абсолютна ідея», маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішьо суперечлива, у своєму русі проходить три етапи:
1. розвиток цієї ідеї на першому етапі своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес з’ясував у своїй праці «Наука логіки»;
2. ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй праці «Філософія природи»;
3. на третьому етапі розвиток ідеї завершується повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, «абсолютним знанням». Лише на цьому етапі «абсолютна ідея», як «абсолютне знання», знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес розвитку «абсолютної ідеї» завершується. Це з’ясовується Гегелем у праці «Філософія духу». Схематично це можна відобразити таким чином: «абсолютна ідея» - природа – абсолютне знання (філософія).
Найбільш змістовним етапом розвитку абсолютної ідеї є початковий її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цієї ідеї. Цим багатством є:
► вчення про буття, де Гегель вперше обгрунтовує ним створений один з основних законів діалектики – закон взаємного переходу кількісних змін у якісні – і визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок;
► вчення про сутність, де Гегель зосереджує свою увагу на суперечливості буття, як першооснови будь-якого руху, будь-якої життєвості і яка міститься у самих речах і явищах, іманентно їм притаманна. «Принцип усілякого саморуху,- писав Гегель, - є не чимось іншим, як зображенням суперечності». У своєму вченні про сутність Гегель підходить до розуміння одного з фундаментальних принципів діалектики – принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення – закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне, різниця тощо.
Розробка Гегелем вчення про суперечливість всього, що нас оточує, - найвище досягнення світової філософії XIX століття, надбання високої гуманітарної культури, результат проникнення мислення людини у фундаментальну, глибинну сутність всіх речей і явищ дійсності.
► Вчення про поняття. На цьому етапі абсолютна ідея збагачується новим змістом, утворюючи поняття логіки. Гегель розглядає поняття загального, особливого й одиничного, їх суперечливість.
Поняття особливого «знімає» у собі одиничне і, таким чином, є його першим запереченням. Поняття «зняття» у Гегеля означає одночасно і знищення, і утримання. Згідно з цим вища категорія «знищує» у процесі свого руху те, що є в нижчій, але зберігає у собі все позитивне, що міститься у попередній категорії, але в переробленому, «знятому» вигляді.