Флософія 4 семінар

Далі. Поняття загального у свою чергу включає в себе особливе, тобто «знімає» його, і тому є його другим запереченням. Отже, рух думки йде таким шляхом: одиничне – особливе (перше заперечення одиничного) – загальне (друге заперечення особливог). Тут Гегель підходить до розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис, антитезис і синтез або заперечення заперечення. Це не що інше, як геніальна здогадка філософа про важливий загальний закон діалектики – закон заперечення заперечення.

Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного методу дослідження, котрий за своїм змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей метод тотожний діалектиці. А це означає, що діалектичний метод передбачає розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості; зв’язку з іншими явищами; плинності категорій; якісних перетворень; утримання, «зняття» старого у новому тощо.

До заслуг гегелівської філософії слід віднести також змістовну розробку категорій діалектики, розкриття їх сутності та особливостей. Це низка таких категорій, як форма і зміст, сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина і наслідок, частина і ціле і т.д. Гегель показав, що категорії діалектики є рухливими, змінними, плинними, як наслідок плинності тих речей, які вони відображають. Гегель піддав критиці дуалізм Канта, його сумніви стосовно можливості пізнання сутності речей; він був переконаний, що «у затаєній і замкнутій сутності Всесвіту немає сили, котра змогла б протистояти дерзанню пізнання; вона повинна розкритися перед ним, показати йому свої багатства і свої глибини …»

Гегель розробив і застосував такий важливий метод наукового дослідження, як сходження від абстрактного до конкретного. Вся його філософська система є ілюстрацією цього методу – від загальної, абстрактної «абсолютної ідеї» до філософії з її конкретним багатством понять, категорій і принципів.

Грунтовною і глибокою є гегелівська концепція філософії історії. Виходячи із взаємовідношення суб’єкта й об’єкта, історика та предмета його дослідження, Гегель історичну літературу поділяв на три види:

1. першопочаткову;

2. рефлективну;

3. філософську.

Першопочаткова історія – це відношення одночасності в тому значенні, що сам дослідник знайомий із своїм предметом безпосередньо. Це вихідна історична форма. Дух автора і дух подій, про які він пише, є тотожними. Автор не користується рефлексією, оскільки сам відтворює події вочевидь. Рефлективна (відображувальна) історія – це коли автор живе в один час, а досліджує інший. «Рефлективний» черпає свій матеріал з першопочаткової історії. Він може ненарроком спотворити дух тієї епохи, про яку пише. Рефлективна історія несе в собі можливість антиісторизму, несвідомого перекручення історичної правди.

Гегель ставить, таким чином, дуже важливе питання історичного пізнання, а саме: як із сучасності проникнути у давнину, як відтворити дух епохи, яка зникла, коли дослідник належить до зовсім іншої епохи.

Філософська історія, за Гегелем, повинна бути такою, якою вона є: історичною, емпіричною - такою, яка не допускає апріорних вигадок. Філософська історія займається не окремими ситуаціями, а їх узагальненням, проникає в ціле – прослідковує загальні закономірності його розвитку.

Вся історія людства, за Гегелем, є прогресом в усвідомленні свободи і її об’єктивації у політико-правових формах та інститутах. Всесвітня історія – це прогрес у розвитку й усвідомленні свободи. Філософ приходить до фундаментального історичного висновку, що всесвітньо-історичний процес здійснюється з необхідністю, що історія розвивається закономірно.

Разом з цими здобутками гегелівської філософії необхідно відзначити і її негативні сторони.

1. Філософська система Гегеля і його діалектика, діалектичний метод, не узгоджувалися між собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого ж боку, його діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку, які, з точки зору діалектики, є найзагальнішими принципами буття. Тому основною суперечністю гегелівського філософського вчення була суперечність між його консервативною, незмінною системою і його ж діалектичним методом.

2. Діалектика як метод, на думку Гегеля,може бути зустосована лише для усвідомлення, аналізу тільки минулого. А не теперішнього і майбутнього. Можна так сказати: посада зобов’язувала. Гегель був офіційним пруським філософом. Він став на шлях відвертої апологетики реакційної пруської монархії Фрідріха-Вільгельма ІІІ, вважаючи її «найдосконалішою формою держави», вищим виявленням і втіленням «абсолютного духу». Тому і не бажав Гегель застосовувати свою діалектику для аналізу німецької дійсності, оскільки це таїло небезпеку для стабільності самої пруської реакційної державної системи.

3. Хибною в самій основі є «абсолютна ідея» Гегеля, яка нібито породжує із самої себе весь предметний світ. Це – відродження на вищій основі об’єктивного ідеалізму Платона, його «теорії ідей», безпідставність якої показав ще Аристотель.

4. Однією з негативних рис суспільних поглядів Гегеля є його націоналізм, зверхнє ставлення до інших народів, відмова їм у цивілізованому розвитку. Гегель лише німців вважав носієм абсолютного духу, «історичним народом». Духи ж інших народів – «безправні».

Безумовно, це негативні моменти у філософському вченні Гегеля, однак, попри все це, Гегель зробив великий внесок у розвиток філософії, мав енциклопедичну вченість і там, де він брався за справу, там його поява була епохальною. Гегель геніально вгадав діалектику речей у діалектиці понять.

Одним із серйозних і непримиренних супротивників філософського вчення Гегеля був Людвіг Фейєрбах.

 

6. Людвіг Фейєрбах (1804 – 1872) – німецький філософ, войовничий матеріаліст і гуманіст. Чільний представник німецької класичної філософії. Ввійшов в історію як глибокий і грунтовний критик ідеалізму Гегеля.На думку Фейєрбаха, «філософія Гегеля – це раціональна містика», «спекулятивна філософія», котра є безпідставною. Абсолютний дух Гегеля є звичайною людською свідомістю, яка відірвана від людини і перетворена в абсолют. Така філософія не зможе досягти істинних результатів, доки вона перебуває в межах «чистої думки». Думка – це кінець. А не початок речей.

Основні філософські твори Л.Фейєрбаха: «До критики філософії Гегеля»(1839), «Про начала філософії»(1841), «Сутність християнства»(1841), «Попередні тези до реформи філософії»(1842), «Основні положення філософії майбутнього»(1843) та багато інших.

Сутність основних положень філософії Фейєрбаха можна звести принаймні до таких:

1. Природа, буття, матерія – основа, реальність, котра з необхідністю породжує мислячий дух, розум. Природа, матерія, існує незалежно від мислення, свідомості і будь-якої філософії. Свідомість є продуктом матерії, а не навпаки .

2. Природа – основа, на якій діє людина як частина природи.

3. Природа – джерело всіх наших знань. Якби не було природи, то наше пізнання не мало б ні спонукань, ні матеріалу, ні змісту. Початок пізнання – відчуття. «Моє відчуття суб’єктивне, але його основа або причина об’єктивна» . Пізнання цим не закінчується. «Відчуттями читаємо ми книгу природи, але розуміємо її не відчуттями, а розумом» . Людське пізнання – безмежне. «Те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки» .

4. Не «абсолютний дух» повинен бути предметом філософії, а «людина, включаючи і природу». Це – «єдиний, універсальний і вищий предмет філософії» .

5. Релігія є схибою людини. Вона не має власного змісту. «Божественна сутність є не чим іншим, як людською сутністю, яка об’єктивується і розглядається як окрема сутність» . «Людина об’єктивує свою сутність, і в цьому полягає таємниця релігії». « Бог є відособлена, виділена, суб’єктивна, своєрідна сутність людини» (стор. 61). «Бог- це відокремлене від людини його Я». «Людина втілює в релігії власну потаємну сутність» .

6. Релігію необхідно подолати. В результаті подолання релігії необхідно: на місці віри поставити – невіру; на місце релігії – освіту; на місце Біблії – розум; на місце неба – Землю, на місце Христа – людину. Однак Фейєрбах не ставить питання про подолання релігії як форми суспільної свідомості. Він намагався надати філософії характер релігії, тобто створити нову релігію, але без бога.

Фейєрбах у своєму вченні перебільшував роль форм суспільної свідомості у розвитку суспільства. Він вважав, що періоди розвитку людської історії « відрізняються один від одного лише перемінами в релігії» . Однак це не відповідає істині. Християнство існує вже понад 2000 років, а людство у своєму розвитку пройшло вже кілька епох (періодів) – рабовласництво, феодалізм, капіталізм, посткапіталізм тощо, хоча релігія (християнство) не зазнала докорінних змін. Докорінні зміни мало матеріальне виробництво, яке і зумовило подальші суспільні зміни. Фейєрбах не зрозумів ролі матеріально-предметної діяльності людей як критерію істини у процесі пізнання, замінивши його сумнівним категоричним судженням, що «істинне те, що відповідає сутності роду; неправильне те, що йому суперечить. Іншого закону для істини не існує».

Далі. Критикуючи справедливо гегелівську філософію, протиставляючи йому свою матеріалістичну концепцію природи, Фейєрбах абсолютно не зрозумів діалектику Гегеля – саме те, що є найціннішим у його вченні. Він просто відкинув її, як раціональну містику.

Однак Людвіг Фейєрбах великий своїм палким захистом матеріалізму, його змістовною розробкою, критикою релігії та ідеалізму, своїм гуманізмом, непохитною вірою в людину, її розум. В чому виявляється гуманізм філософії Фейєрбаха?Він виявляється, насамперед, у тому, що Фейєрбах поставив людину у центр своєї філософії. В обґрунтуванні ним моральних принципів людини, якими повинні бути: примноження добра, чиста совість, любов до людини, її прагнення до щастя та її благо. Сутність цих принципів відображає таке судження Фейєрбаха: «Добрим і моральним є лише той, хто винятково і єдино, абсолютно і безумовно має своїм принципом і критерієм благо людини» і далі «Чиста совість є не що інше, як радість з приводу радості, котра принесена іншій людині» ; «Моя моральна вимога до людей обмежується суто тим, щоб вони не робили нічого злого» ; «Доброчесність – це власне щастя, котре, однак, почувається щасливим тільки у зв’язку з чужим щастям» .

Гуманізм Фейєрбаха виявляється у постановці питання про необхідність освіченості людини, набутті нею знань, щоб потіснити віру; у перетворенні самої філософії в релігію, де б у центрі стояв не Ісус Христос, а людина.

Такі головні ідеї, основні положення і принципи філософії Людвіга Фейєрбаха, вчення якого стало одним із теоретичних джерел марксистської філософії.

7. Марксизм, який виник у 50-х роках XIX століття, є ра­дикальною соціально-політичною, економічною і філософською концепцією, спробою дати цілісне уявлення про світ, людину, суспільство, загальні закони його розвитку, соціально-класові суперечності та шляхи їх подолання. її авторами були німецькі філософи Карл Маркс (1818 - 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 - 1895).

Марксизм виник на певному суспільному ґрунті. Його викликали до життя відповідні історичні умови, теоретичні джерела і наукові відкриття.

Конкретно-історичними умовами виникнення марксизму були: утвердження буржуазних суспільних відносин; форму­вання пролетаріату як класу, вихід його на політичну арену; потреба робітничого класу у теоретичному усвідомленні своєї ролі.

Теоретичними джерелами марксизму стали: англійська політична економія (Д. Рікардо, Ад. Сміт); німецька класична філософія (Г. Гегель, Л. Фейєрбах); соціологічна концепція, французьких та англійських соціалістів (А. Сен-Сімон, Ш. Фурє, Р. Оуен).

Наукові передумови виникнення марксизму визначаються досягненнями в галузі природничих наук. Ф. Енгельс виділяв у цьому плані три найбільш видатні відкриття того часу. Це - відкриття у 50-х роках XIX століття законів збереження енергії і речовини (Майер, Гельмгольц, Джоуль); відкриття клітинної будови живих організмів (Шлейден, Шван, Горянинов); відкриття Ч. Дарвіна щодо еволюційного походження живих організмів.

Після цих відкриттів стало ясно, що попередній метод усвідом­лення дійсності - метафізика - почала поступатися новій концепції - діалектиці.

Оскільки суспільна свідомість завжди є відображенням суспільної дійсності, то джерела марксистської філософії як форми суспільної свідомості необхідно шукати у суспільному житті, точніше у суспільному бутті людей, їх матеріально-предметній діяльності.

Марксистська філософія є результатом усвідомлення соціальних суперечностей, їх теоретичної інтерпретації, узагальнення революційної соціально-політичної практики. Мова йде про усвідомлення соціальних суперечностей не взагалі в історії суспільного розвитку, а в суспільстві конкретному - буржуазному. Чому?

Тому, що в буржуазному суспільстві соціальні суперечності найбільш розвинені, загострені. їх легше усвідомлювати, вивчати, розкривати їхню сутність та причини виникнення.

Опоненти Маркса стверджували і стверджують, що він нібито був патріархом класової боротьби, оскільки багато своїх ідей він розвинув саме на цій основі.

Однак це не відповідає дійсності. Боротьба класів була відкрита й описана ще до Маркса. Це зробили французькі історики XIX століття - Франсуа Гізо (1787 - 1874), Огюст Міньє (1796 - 1884) і Огюстен Тьєрі (1795 - 1856). Вони одними з перших прийшли до висновку, що боротьба класів ведеться через економічну, майнову нерівність. Особливо це стало помітним, коли по Європі пройшла лавина буржуазних революцій, в яких, як вирішальна сила, виступив робітничий клас (революційні виступи робітників у Манчестері (1819), повстання ліонських ткачів у Франції (1831), чартистський рух в Англії (1839) і т. д.).

Маркс дав особистісну концепцію класової боротьби. Свої думки він виклав у листі до друга Йосипа Вейдемейєра від 5 березня 1852 року. Ось основні концепції:

- класи виникають на певному етапі розвитку суспільного виробництва;

- класова боротьба неминуче веде до встановлення влади робітників - диктатури пролетаріату;

- диктатура пролетаріату є лише етапом на шляху ліквідації класів взагалі.

Маркс виявив невідповідність між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичним способом присвоєння, між працею і капіталом. Саме це, на думку Маркса, і лежить в основі класової боротьби.

Маркс вважав, що лише робітничий клас, як найбільш рево­люційний та організований, зацікавлений у поваленні буржуазного ладу, може стати могильником капіталізму. Шляхом встановлення своєї політичної влади і знищення приватної капіталістичної власності. Всесвітньо-історична роль пролетаріату полягає саме в цьому. Таке уявлення є найважливішою частиною марксистської теорії революційного перетворення суспільства, його філософії.

У своїх вихідних засадах філософія Марксизму є матеріалістичною концепцією. Матеріальний світ є вічним і безкінечним; його розвиток приводить до виникнення людини, якій притаманна свідомість. Свідомість є похідним феноменом від матерії . За Марксом , сутність і зміст свідомості визначається суспільним буттям людей, тими соціально – економічними умовами, в яких вони живуть. Ця , в цілому, вірна думка, була перебільшена в марксизмі, внаслідок чого будь – які феномени духовної культури людства почали виводитися безпосередньо з економічних факторів. Хоча в працях Маркса і Енгельсавказується на відносно самостійну роль суспільної свідомості, все – таки марксистська філософія схилялася до марксистського детермінізму, згідно якого всі явища суспільного життя зумовлені економічними чинниками.

Одним із надбань марксизму є подальший розвиток діалектики. Основні діалектичні закономірності (єдності і боротьби протилежностей,взаємного переходу кількісних змін в якісні, заперечення заперечення) були сформульовані Гегелем. Проте Гегель вважав, що вони є законами розвитку ідеї, духу. На протилежність Гегелеві Маркс розуміє діалектику як логіку розвитку явищ та процесів, які існують поза свідомістю і незалежно від неї.

Свої погляди на суспільство Маркс виклав у своїй праці «Тези про Фейєрбаха», про яку Енгельс говорив, що у ній, у зародку, є всі елементи нової філософії. У чому сутність цих елементів?

Центральною ідеєю тез Маркса є з'ясування змісту практики як предметно діяльності, котра повинна лежати в основі оцінки як самого мисленя, так і пізнання. Саму практику Маркс визначав як збіг зміни обставин і людської діяльності, такий збіг він розглядав як «революційну практику».

Усе суспільне життя, за Марксом, є, по суті, практичним. Всі таємниці, котрі заводять теорію, філософію в нетрі, містику, знаходять своє раціональне розв'язання лише у людській практичній діяльності. Маркс висуває ідею практики як критерію істини, на відміну від попередньої філософії, котра вбачала цей критерій у теоретичній діяльності.

2) Люди суть продукти обставин і виховання. Це - теза попередньої філософії. У дійсності ж, за Марксом, сутність людини визначається сукупністю усіх суспільних відносин.

3) Коріння релігії слід шукати у земній основі. Це правильно. Але ця земна основа може бути зрозумілою лише з її само-суперечливості. Земна основа роздвоюється, відокремлює себе від самої себе, і це відокремлене видається за релігійне, «самостійне царство». Отже, земна основа релігії може бути зрозумілою лише через свою суперечливість і її подолання. Уявлення про бога, саме «релігійне почуття» формується на земній основі і є «суспільним продуктом».

4) Найбільше, що могла досягти попередня філософія, - це спостереження діяльності окремих індивідів у громадянському буржуазному суспільстві. Для неї характерна споглядальність як спосіб діяння.

5) Точказору попередньої філософії – буржуазнесуепільство. Точка зору нової філософії – людське суспільство або усуспільнене людство.

6) Попередня філософія лише намагалася пояснити світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його.

Далі. Говорячи про нові елементи марксистської філософії спід послатися на Енгельса, котрий у заслугу Марксу ставив дві речі:

- відкриття матеріалістичного розуміння історії;

- відкриття закону додаткової вартості.

Сутність матеріалістичного розуміння історії Маркс з'ясував у передмові до своєї праці «До критики політичної економії». Ось його стислий виклад:

У суспільному виробництві люди вступають у певні виробничі відносини, котрі відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому здіймається юридична й політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріаль­ного життя обумовлює соціальний, політичний та духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. На певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства вступають у суперечність з існуючими виробничими відносинами, насамперед із відносинами власності, які є визначальним елементом виробничих відносин, всередині яких вони до цього часу розвивались. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються у їх кайдани. Тоді настає соціальна революція, яка приводить виробничі відносини, насамперед відносини власності, у відповідність з розвитком продуктивних сил. Зі зміною економічної основи більш-менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбудові. При цьому необхідно розрізняти матеріальний переворот в економічних умовах виробництва від юридичних, політичних, філософських та інших ідеологічних форм, в яких люди усвідомлю­ють цей конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами. Навпаки, цю свідомість необхідно пояснити із суперечностей матеріального життя, з існуючого конфлікту між суспільними продуктивними силами і виробничими відносинами. Жодна суспільна формація не загине доти доки розвиваються її продуктивні сили, для яких вона дає достатньо простору, і нові більш розвинені виробничі відносини ніколи не з'являться раніше доти доки визріють матеріальні умови її існування в надрах старого суспільства (Див. К.Маркс и Ф. Энгельс. - Соч. -Т.13.-С.6-7).

Це коротке формулювання основних положень і законів марксистської соціальної філософії.

Сутність матеріалістичного розуміння історії, отже, полягає в тому, що в основі життя суспільства лежать фундаментальні матеріальні чинники, а суспільна свідомість, її різноманітні форми в кінцевому результаті визначаються цими матеріальними чинниками і залежать від них.

Що ж до відкриття Марксом закону додаткової вартості, про який говорив Енгельс, то тут необхідно зауважити наступне:

Маркс встановив, що додаткова вартість створюється працею робітників понад вартість його робочої сили і безвідплатно привласнюється роботодавцем (капіталістом). Тобто закон додаткової вартості відображає необхідний, суттєвий зв'язок, відношення між робітником і роботодавцем, коли останній привласнює частину праці робітників без будь-якого еквівалента. Іншими словами, закон додаткової вартості відображає відношення експлуатації робітників капіталістами. Він є основним об'єктивним законом капіталістичного способу виробництва. Додаткова вартість, яка створюється робітниками і привласнюється, - глибинна, критеріальна основа соціально-класових суперечностей. Тому класова боротьба робітників проти буржуазії, на думку Маркса, є закономірною, необхідною і неминучою.

Маркс та його вчення мали і мають багато послідовників. Це такі відомі діячі, як Йосип Вейдемейєр (1818 -1866), Фрідріх Енгельс (1820 - 1895), Йосип Діцгеи (1828 - 1866), Поль Лафарг (1842- 1911), Едуард Бернштейн (1850 -1932), Карл Каутський (1854 -1938), Г. В. Плеханов (1856 – 1918), Димшпр Благоєв (1856 - 1924), В. І Ленін (1870- 1924), Карл Лібкнехт (1871-1919), Й. В. Сталін (1879-1953), Пальміро Тольятті (1893 - 1964), Мао-Цзе-дун (1893 - 1976), Моріс Кронфорт (1909 - 1980), Луї Альтюсер (народ 1918 р.), Йожеф Лукач (народ 1922 р.), Альфред Козінг (народ. 1928 р.)та багато інших.

Марксистська філософія є радикальним оновленням світової філософії. В чому цей радикалізм виявляється?

1) У тому, що марксистська філософія вперше стала світоглядом пригніченого класу, відображала інтереси пролетаріату.

2) Радикалізм марксистської філософії виявляється у визначенні самого її предмета, яким є найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання.

3) Радикалізм, далі, виявляється у поширенні діалектики Гегеля не лише на сферу духовного життя суспільства, але й на матеріальний світ, суспільство, що дало змогу визначити матеріальну основу суспільства - спосіб виробництва матеріальних благ, обґрунтувати тезу про первинність суспільного буття щодо вторинності суспільної свідомості.

4) Радикалізм філософії К. Маркса виявляється у відкритті ма­теріалістичного розуміння історії.

5) Для марксистської філософії є визначальним відкриття основ­них законів розвитку суспільства (основного соціологічного закону, закону відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил тощо); погляд на розвиток суспільства як на природно-історичний процес.

6) У марксистській філософії вперше практика, як людська пред­метна діяльність, включена в теорію пізнання як основа, джерело і критерій істини.

Трагедія марксизму полягає у нездійсненності ряду положень , які не витримали перевірки суспільною практикою. Заслуга Маркса полягає в тому , що він серед всіх філософів нового часу дав найбільш повну, розгорнуту системну характеристику суспільного життя до кінця Х1Х століття.