Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Катя))) шпори.docx
Скачиваний:
33
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
62.26 Кб
Скачать

1.Тектонічні цикли, епохи складчастості і гороутворення.

Протягом складної та тривалої історії свого розвитку, яка обчислюється багатьма сотнями мільйонів років, геосинклінальні пояси почергово переживали періоди розширення й повільного опускання та періоди скорочення, звуження і підняття, які супроводжувалися складчастістю, гранітизацією, метаморфізмом, що призводило до перетворення окремих частин поясів спочатку на гірські масиви, а потім — на молоді континентальні платформи. А оскільки таке чергування опускань і піднять та супровідних процесів неодноразово повторювалося в історії поясів, то, очевидно, спостерігається певна циклічність в їхньому розвитку. Вперше звернув на це увагу французький геолог М. Бертран (1886 p.), який виділив чотири цикли гороутворення. Нині в історії Землі (і в еволюції геосинклінальних поясів) виділяють такі тектонічні цикли: катархейський — 4,5...3,5 млрд р. тому; ранньоархейський — 3,5...3,0 млрд р. тому; пізньоархейський, або біломорський, — 3,0...2,6 млрд р. тому; ранньопротерозойський—2.6.. .2.0 млрд р. тому; середньопротерозойський—2.0... 1,7 млрд р. тому; ранньорифейський — 1,7... 1,4 млрд р. тому; середньорифейський, — 1,4... 1,0 млрд р. тому;байкальський — 1000...550 млн р. тому; ранньопалеозойський, або каледонський, — 545... 375 млн р. тому; пізньопалеозойський, або герцинський, — 375... 220 млн р. тому; мезозойський, або кіммерійський, — 220...80 млн р. тому; кайнозойський, або альпійський, — незавершений, від 80 млн р. до нашого часу. Тривалість тектонічних циклів, очевидно, була більшою в докембрії, де досягала 1000 млн p., в палеозої вона становила 180...200 млн р., у мезозої — 130... 140, а в кайнозої — менше ніж 100 млн р. Умовно в межах кожного тектонічного циклу можна виділити тривалі еволюційні етапи та короткі, бурхливі етапи революційного розвитку, або епохи складчастості та гороутворення. Для еволюційних етапів (тобто періодів саме геосинклінального розвитку поясів) характерні такі процеси: широкий розвиток прогинань у геосинкліналях та нагромадження потужних осадово-вулканогенних товщ; резонансні прогинання на суміжних платформах та розвиток на них трансгресій — моря наступають з боку геосинкліналей; розвиток неглибоких морів на великих ділянках платформ спричиняє встановлення вологого, теплого клімату, вирівнювання рельєфу; створення сприятливих умов для бурхливого розквіту органічного світу. Такий режим на планеті називають таласократичним. Процеси в епохи складчастості та гороутворення: • широкий розвиток горотвірних процесів у геосинкліналях; • інтенсивні прояви глибинного та наземного магматизму в геосинкліналях; • резонансні підняття на прилеглих областях платформ і пов'язані з цим регресії морів; • поява різкоконтрастного рельєфу суходолу суттєво утруднює циркуляцію атмосфери, це спричиняє посилення контрастності кліматичних зон, розширення аридних зон, появу наземних зледенінь; • різкі зміни фізико-географічних умов планети спричиняють загальне погіршення умов існування органічного світу — відбувається масове вимирання одних форм та поява інших, вище організованих. Такий режим називають геократичним, тобто панування суходолу, на відміну від таласократичного — панування моря.

2 Предмет, основні галузі, методи дослідження і значення геології.

Астрономія вивчає Землю як космічне тіло, як планету Сонячної системи; геодезія — форму й розміри Землі; фізична географія — поверхню Землі, її природу; геофізика і геохімія досліджують фізичні властивості й хімічний склад Землі.

Геологія поділяється:

-науки про речовинний склад Землі (кристалографія, мінералогія, петрографія,літологія);

-науки про будову та процеси, що в ній відбуваються (неотектоніка, динам. геологія, вулканологія, геотектоніка, сейсмологія);

-науки про історію розв. Землі (історична геологія, палеонтологія, палеогеографія)

-науки прикладного характеру (інженерна геологія, вчення про корисні копалини, гідрогеологія).

Мінералогія, - фізичні властивості і хімічна природа мінералів;

Петрографія — склад, будова, походження й умови залягання гірських порід;

Геотектоніка — рухи й будова земної кори, форми залягання шарів гірських порід;

Динамічна геологія — процеси, які змінюють земну кору і вигляд Землі в цілому;

Палеонтологія — наука про давні викопні організми, їхню будову, розвиток, географічне поширення в різні періоди історії Землі Історична геологія — геологічна історія Землі від най¬давніших часів до сучасної епохи, виявляє послідовність змін, які відбувалися протягом існування планети;

Палеогеографія — фізико-географічні умови, які існу¬вали на поверхні Землі в минулі геологічні епохи;

Геоморфологія — форми рельєфу земної поверхні, його виникнення і розвиток;

Гідрогеологія — умови залягання води в земній корі, її склад, походження і властивості;

Інженерна геологія — гірські породи земної кори, придатність їх для зведення різних споруд: будинків, мостів, прокладання каналів тощо; Усі геологічні науки тісно пов'язані між собою і дають загальну картину будови й розвитку земної кори і Землі в цілому.

Вивчення речовинного складу земної кори і геологічних процесів, які в ній відбуваються, здійснюють за допомогою різних методів:

-геологічна зйомка; -геологічне картографування; -геологічний прогноз;

-палеонтологічний метод; -стратиграфічний метод; -метод актуалізму.

Значення геології:

1. Пошук та розвідка корисних копалин; 2.У інженерно- геологічному обгрунтуванні проектів будівництва великих житлових будинків, промислових об*єктів, залізничних та шосейних шляхів сполучення гідроелектростанцій. 3. Гірські породи та рельєф є важливим чинником грунтоутворення. 4 Забезпечує та виховує дбайливе ставлення до навколишнього середовища.

3.Концепція мобілізму.

Початок мобілістичним уявленням, які для пояснення еволюції земної кори та літосфери беруть за основу горизонтальні рухи, було покладено Ф. Тейлором А. Вегенером які сформулювали гіпотезу дрейфу континентів. Особливий вклад у її розробку вніс А. Вегенер. У найповнішому обсязі його погляди було викладено в книзі "Походження континентів і океанів" (1915 p.). Звернувши увагу на подібність обрисів південних континентів, а також на спільність фауни і флори, розподіл кліматичних зон на цих материках в палеозої, він дійшов висновку, що під дією припливних сил, спрямованих зі сходу на захід, і відцентрових сил, спрямованих до екватора, в палеозої материки сконцентрувались у єдину континентальну брилу Пангея. В середині мезозою під дією тих самих сил почався розкол Пангеї, а утворені материки почали розходитись один від одного в широтному напрямку, ковзаючи по базальтовому шару.

Передні краї материків унаслідок опору з боку базальтового ложа зминались у складки. Цим було пояснено, зокрема, утворення гірських ланцюгів Кордильєрів і Анд. На територіях, звільнених материками, залишалась базальтова кора, характерна для ложа океанів.

Головні аргументи проти гіпотези було висунуто геофізиками, які розрахували, що припливних й відцентрових сил явно недостатньо для того, щоб рухати континенти. Крім того, гіпотеза ігнорувала роль геосинкліналей у розвитку земної кори.

Відродження ідей мобілізму на новій основі — нео- мобілізм — відбулося наприкінці 50-х — на початку 60-х років XX ст. у зв'язку з великими відкриттями на дні океанів, зокрема виявленням планетарної системи серединно-океанічних хребтів і рифтових долин, а також досягненнями в галузі палеомагнетизму. З'явилась ціла низка нових гіпотез, об'єднаних пізніше в єдину концепцію тектоніки літосферних плит.

Г. Хесс та геофізик Р. Дітц доводили, що на дні рифтових долин у серединно-океанічних хребтах періодичні виверження базальтової лави призводять до розсування блоків літосфери, постійного формування нових ділянок океанічного дна. Відбувається це таким чином: порція базальтової лави, виливаючись через центральну тріщину на дні рифтової долини, розтікається по дну долини і застигає. Нова порція лави розламує застиглу пластину базальту, розсуваючи дно по обидва боки від осі рифта, і також застигає в тріщині, утворюючи нову базальтову пластину. Процес багаторазово повторюється, нарощуючи в такий спосіб океанічну кору по обидва боки від рифта. Тому зрозуміло, що наймолодша кора має бути на дні рифтової долини і поступово "старіти" в напрямку континентів.

Гіпотеза спредингу (розсування) дістала підтвердження в працях Ф. Вайна і Д. Метью- за, які вивчали смугові магнітні аномалії вздовж осей серединно-океанічних хребтів. Магнітне поле Землі має здатність змінювати свою полярність через певні проміжки часу (інверсії магнітного поля), в історії Землі це відбувалось неодноразово. Ідея англійських геофізиків полягала в тому, що базальтова пластина, яка, згідно з гіпотезою спредингу, утворюється в рифтовій долині, після застигання намагнічується в тогочасному магнітному полі Землі. Потім пластина розривається новою порцією базальту на дві частини, між якими утворюється нова пластина, яка також застигає і, якщо за цих умов відбулася інверсія магнітного поля, намагнічується в зворотному напрямку. Процес повторюється і, отже, по обидва боки від серединного хребта фіксується ціла низка лінійних магнітних аномалій змінної полярності.

У 1965 р. Д. Уілсон виділяє спочатку трансформні розломи, по яких зміщуються рифтові долини, а далі висуває ідею про те, що літосфера розбита на великі плити, а всі геологічно активні зони — рифти, океанічні жолоби, молоді гірські системи — взаємопов'язані у своєму розвитку.

Нарощування молодої океанічної кори відбувається вздовж осей серединно-океанічних хребтів у рифтових долинах, а руйнування її (компенсація) на протилежних кінцях плит — у глибоководних жолобах. Вважають, що в них океанічна плита занурюється під континентальну на значні глибини, в мантію (субдукція). Справді, в районах острівних дуг і біля активних окраїн континентів спостерігаються численні землетруси, епіцентри яких концентруються в зонах, що під кутом 40...60° занурюються під континент.

Тривале підсування океанічної кори під континентальну призводить до деформації окраїнного моря, зміщення острівної дуги до континенту і, нарешті, до складкоутворення. Землетруси виникають, очевидно, внаслідок звільнення сейсмічної енергії, яка накопичується при перервному підсуванні однієї плити під іншу.

Механізм горизонтальних переміщень літосферних плит прихильники неомобілізму пояснюють наявністю замкнених конвективних потоків речовини в астеносфері. Охолоджуючись і ущільнюючись, речовина астеносфери утворює низхідні потоки, які призводять до появи на поверхні планети прогинів, зон стиску і пов'язаних з ними складкоутворювальних процесів, розривів, насувів тощо. Такі явища трапляються в зонах субдукції.

Тектоніка літосферних плит дає змогу звести всі геотектонічні процеси до взаємодії літосферних плит і в цілому дає досить струнку картину еволюції земної кори та літосфери. Водночас у ній також є ціла низка слабких місць (наприклад, механізм і причини руху літосферних плит, проблеми в поясненні періодичності і циклічності тектонічних і магматичних процесів тощо), які не дають змоги поки що вважати її теорією і потребують подальшого опрацювання.

Отже, геотектонічні гіпотези з різним ступенем переконливості та відповідності геологічним фактам пояснюють будову та еволюцію кори і літосфери. Єдиної загальноприйнятої теорії Землі, яка б узагальнювала і тлумачила з чітких наукових позицій все розмаїття геологічних явищ, тектонічних процесів, що спричинили утворення такої складної природної системи, як наша планета, на даний час не створено.