2. Зовнішня політика Аскольда і Діра

З ім'ям Аскольда пов'язаний вихід Київської Русі на міжнародну арену як сильної у військовому відношенні держави, а також її перше навернення до християнської віри грецького обряду.

Відчайдушно сміливий похід на столицю «світової імперії» середньовіччя, вчинений мало кому тоді відомими русами, справив величезний вплив на сучасників. Подія приголомшила гордовитих візантійців, що завжди зверхньо дивились на інші країни та народи. Про несподіване вторгнення руського флоту де, здавалось би, неприступної бухти Константинополя (вхід до неї зачинявся велетенським залізним ланцюгом) розповів у двох своїх проповідях і «Окружному посланні» східним єпископам 867 р. тодішній глава візантійської церкви патріарх Фотій. Ця надзвичайна подія згадана також іншим сучасником, Нікітою Пафлагонським у 877 р.

Узагальнивши свідчення відомих сучасній науці численних джерел, можна таким чином уявити похід київського флоту й суходільної раті на Константинополь. Навесні 860 р. імператор Візантії Михаїл на чолі з 40-тисячним військом рушив у глиб Малоазійського півострова, щоб дати одкоша арабам. Тоді ж він послав флот до острова Кріт для приборкання піратів, що грабували й топили візантійські кораблі в Середземному морі. Для захисту столиці імператор залишив нечисленну залогу під командуванням старого адмірала Оріфи. Жменьки воїнів було явно недостатньо для захисту багатокілометрових міських мурів. Основна надія була на могутність тих гігантських мурів, що будувались упродовж кількох століть [6, c.167].

У цей надзвичайно несприятливий для візантійського уряду й Константинополя час Аскольд і здійснив свій блискавичний удар. Чи випадково київський князь обрав момент для нападу? Ймовірніше, ні. За «Повістю временних літ» відомо, що київський князь пішов на Візантію тоді, коли імператор кинувся воювати «агарян». А за якимось певно, давнім і невідомим нікому джерелом Никонівського літопису знано, що Аскольд і Дір «чули про війну Візантії з арабами і тільки тому пішли на Царгород» [12, c.211]. Завдяки цьому багато істориків XX ст. схилялися до версії, що Аскольдові було відомо про зовнішньополітичні труднощі й слабкість війська імперії.

Авторитетний дослідник літописання М. Присьолков висловив сміливу, хай і не підтверджену джерелами гіпотезу, ніби руси вступили у воєнний союз із арабами, погодивши з ними свої стратегічні плани. Моє припущення набагато скромніше: вдалий вибір часу для облоги Константинополя можна пояснити тим, що київський князь мав у тому місті своїх вивідувачів.

З візантійських джерел відома точна дата нападу Аскольда: 18 червня 860 року. На світанку того дня руські лодії стрімко вдерлись до Золотого Рогу - чомусь не був напнутий захисний ланцюг, - висадили десант і розпочали облогу циклопічних мурів візантійської столиці. Незабаром потому наспіла й піша рать. Патріарх Фотій в «Окружному посланні» емоційно передав почуття й страх обложених при появі небаченого раніше грізного ворога: «Народ (руси) від країни північної..., і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис; вони жорстокі й немилосердні, голос їх шумить, мов море». Не варто особливо вірити словам патріарха про жорстокість і немилосердність русів - подібними стереотипними виразами візантійські оратори описували звичайно будь-якого ворога імперії.

Візантійські джерела повідомляють, що імператор Михаїл залишив військо, яке продовжувало йти проти арабів, і ледве пробрався до оточеного ворогами міста. Він доклав великих зусиль, щоб налагодити оборону столиці. Становище обложених ставало важчим з кожною годиною. У своїй другій проповіді Фотій пригадував, що «місто ледве не було підняте на спис», як у давнину називали здобуття фортець приступом [9, c.103].

І раптом, без видимих причин, після тижневої облоги руські воїни організовано, неначе за наказом, почали відходити від мурів Константинополя. Несторова «Повість» наводить барвисту легенду: «Цар (Михаїл) же з труднощами увійшов до міста і з патріархом Фотієм усю ніч молився у церкві святої Богородиці у Влахернах . І винесли вони (з церкви) з піснями славну ризу святої Богородиці, і вмочили в море її полу. Була в той час тиша, і море було спокійне, та тут раптом здійнялася буря з вітром, і великі хвилі розкидали кораблі язичників-русів, і прибило їх до берега і переламало так, що небагатьом із них пощастило уникнути цієї біди й повернутись додому».

Цю легендарну історію Нестор запозичив із візантійської Хроніки Георгія Амартола, не дуже-то подбавши про її обробку. Тим часом розповідь хроніки Амартола про загибель руського флоту під час походу 860 р. зовсім не відповідає дійсності, на що вже не раз звертали увагу історики.

Насамперед нічого не відомо про бурю й винищення руських лодій очевидцям і сучасникам того походу: вже згаданим Фотієві й Нікіті Пафлагонському, а також Георгію, авторові «Слова на покладення ризи Богородиці у Влахернах». Навпаки, вони (а також пізніші візантійські історики, що користувалися свідченнями очевидців) пишуть, що відхід русів від стін Константинополя був для всіх несподіванкою. Римський папа Ніколай І дорікав імператорові Михаїлу за те, що він не зумів помститися північному ворогові. У другій своїй проповіді патріарх Фотій визнав, що Візантія 860 р. не зуміла покарати «варварів»- русів. А венеціанський хроніст Іоанн Диякон навіть твердив, що ті, хто облягав візантійську столицю, повернулися додому «з тріумфом» [16, c.56].

Звідкіля ж узялася візантійська церковна легенда (відбита в Хроніці Амартола) про чудесне спасіння Константинополя влахернською Богородицею? Відповідь на це питання, здається, можна знайти у Никонівському літописі, з якого відомі не один (як з «Повісті временних літ»), а три походи Аскольда на Візантію. Невдачею завершився не перший, 860 р., а, мабуть, другий - похід 866 р. Розповівши про поразку русів, це джерело веде далі: «Повернулися Аскольд і Дір від Царгорода з малою дружиною (залишками війська), і був плач великий» [16]. Можна припустити, що саме 866 р. шторм нагнав Руську ескадру у відкритому морі й розкидав легкі лодії. Натомість буря не могла завдати жодної шкоди руським воїнам, що облягали Константинополь на суходолі 860 р. Обидва різних за наслідками походи візантійська церковна традиція об'єднала в один - однозначно переможний для імператора.

Є певні підстави гадати, що раптовий і організований відхід воїнів Аскольда в червні 860 р. від укріплень Константинополя стався завдяки таємним перетрактаціям поміж київським князем і візантійським імператором - настільки таємним, що навіть патріарх Фотій, котрий, поза сумнівом, мав знати про такі переговори і, мабуть, брав у них участь, не зважився згадати про них у своїх творах [12, c.212].

Прискіпливо і неквапливо вивчивши увесь комплекс джерел, що зберегли звістки про похід 860 р., вчені-візантиністи дійшли висновку, що Аскольд і його воєначальники зрозуміли: їм не подолати могутніх фортифікацій Царгорода. А Михаїл, що залишив військо в Малій Азії, у свою чергу був безсилим відкинути ворога. У виголошеній вже по знятті облоги Константинополя своїй другій проповіді Фотій мимохідь згадав про захоплені русами «незліченні багатства». Тому можна припустити, що мирну угоду досягнуто завдяки сплаті контрибуції Русі Візантією.

Никонівський літопис повідомляє, що імператор Василій І «сотворил мирное устроение» з Аскольдом. Кілька візантійських авторів, серед них Константан Багрянородний, згадують про укладення мирної угоди між Візантією й Руссю. Майже всі вони вважають хрещення князя Аскольда неодмінною умовою такої угоди. Найімовірніше, договір було підписано в Константинополі, куди близько 867 р. прибуло посольство з Києва.

Русько-візантійська союзна угода 867 р. частково піддається реконструкції, виходячи з подальшого розвитку подій, а також за договором Олега з Візантією 911 р. Є підстави думати, що Візантія у 60-х рр. IX ст. зобов'язалась виплачувати Русі щорічну данину, а Русь за це - надавати військову допомогу імперії. Напевне, Аскольдова угода забезпечувала привілейоване становище руських купців у Візантії, а візантійських - у Київському князівстві. Незабаром після підписання цієї угоди руське військо, виконуючи союзницькі зобов'язання, завдало удару арабам у південному Прикаспії, поблизу м. Абесгуна,- можливо, щоб послабити тиск Арабського халіфату на імперію в Малій Азії.

Отже, наддніпрянське Київське князівство за Аскольда досягло високої могутності, вагомим свідченням чого стали успішний похід русів на Костантинополь 860 р. і укладення з Візантією мирної угода, вигідної й почесної для руського князя. Однак подальша доля Аскольда вкрита серпанком таємничості. Джерела втрачають з поля зору його самого й очолюване ним князівство на два десятиліття. Літописи знову згадують про Аскольда лише у зв'язку з появою поблизу Києва його непроханого суперника - Олега, прозваного Віщим. За легендою, 882 року новгородський Олег, приставши човном до дніпровського берега, убив Аскольда і Діра, що князювали в Києві, і сів на князівський престол. За літописним переказом, зробив він це не у відкритому двобої, а підступним способом. Якщо вірити легендам, Аскольда поховали на місці загибелі, на правому березі Дніпра в урочищі, що в давнину називалося Угорським. Зараз це частина мальовничого парку, що має назву Аскольдова могила.

Влада Аскольда поширювалася на багато наддніпрянських та сусідніх земель. Мусульманські джерела повідомляють про воєнні дії русичів навіть у Південному Прикаспії. Проте загроза насувалася з півночі, з боку очолених Рюриком варягів, які вже підкорили північних сусідів Русі.

Никонівський літопис повідомляє про похід київського князя у 865 р. на полочан, уже підвладних варягам. На чотири роки пізніше Аскольд, за свідченням В. Татищева, воював у землі кривичів, у верхів'ях Дніпра й Західної Двіни.

Олег, успадкувавши владу померлого у 879 р. Рюрика і ставши опікуном його малолітнього сина Ігоря, перейшов у наступ.

У літописній розповіді про захоплення Києва Олегом відображено легенду, яку пропагувала нова варязька династія для обгрунтування свого права володіти Руссю. За цією версією, Олег, оволодівши Смоленськом і Любечем, підійшов до Києва, але зупинився нижче по течії і, представившись купцем, запросив Аскольда й Діра на торг, де віроломно їх убив. Після цього кияни визнали владу Олега — нібито через те, що він був опікуном Ігоря, який вважався законним князем як син Рюрика.

На алогічність цього сказання дослідники звертали увагу давно. Важко зрозуміти, як проходження військової флотилії під київськими кручами залишилося не помічене киянами; як вони не дізналися про просування сил Олега на південь навіть після захоплення ним Любича; чому Аскольдові довелося виходити до самозваних купців, котрі до того ж зупинилися на чималій відстані (в районі нинішньої станції метро «Дніпро») від його резиденції; чому після вбивства Аскольда Київ відкрив ворота Олегу і прийняв його як правителя?

Усе це одержує логічне пояснення, якщо припустити існування змови проти Аскольда серед його вельмож. Незадоволені курсом, який він проводив, зокрема прийняттям християнства, вони, очевидно, покладали надії на язичника Олега [13, c.322].

Після вбивства Аскольда, який вийшов до противника для переговорів, його прихильники могли розгубитися, а представники опозиції, перехопивши ініціативу, відчинили ворота міста Олегу, який пообіцяв відновити на Русі язичницький культ і правити за договором з міською громадою, не втручаючись у її внутрішні справи, як це повелося й на півночі.

Аскольда поховали в тому місці, яке відтоді називають Аскольдовою могилою. Припускають, що у хрещенні він прийняв ім'я Миколи, якому було присвячено поставлену на могилі вбитого князя церкву. При ній у 1036 р. було засновано Пустинно-Миколаївський жіночий монастир, який пізніше став чоловічим.

Отже, в часи Аскольда та Діра Київська держава вперше заявила про себе світу. Внаслідок вдалих походів на володіння Візантії, Київська держава уклала дуже вигідні для неї договори. Аскольд постає перед нами як неординарна й велика постать. Він відіграв важливу роль у політичному утвердженні Київської Русі на міжнародній арені і першим спробував залучити русичів до християнської віри. Князь Аскольд прийняв християнство і здійснив перше хрещення Русі, яке, однак торкнулося тільки верхівки суспільства. Київська держава почала  виходити на міжнародну арену.