Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
лекции по Вступу.doc
Скачиваний:
8
Добавлен:
21.02.2016
Размер:
266.24 Кб
Скачать

2. Вища освіта в минулому

Найпримітивніші школи як навчальні групи постійного скла­ду існували вже на першій стадії вирізнення людей з-поміж тва­ринного світу.

У племенах людей, що перебували на доаграрній стадії розвит­ку, навчання відбувалось у групах ровесників, а наставника­ми були старі особи з великим життєвим досвідом. Звісно, у них не навчалися письменності, тому „випускники” хоча й здобували своєрідну „освіту”, проте залишаються „неписьменними”.

У процесі розвитку аграрних соціумів і формування великих територіальних угруповань з ієрархічною („пірамідальною”) систе­мою управління при розподілі праці, а також виникнення великої кількості професій сформувався фах „писаря” - особи, яка мала графічні навички, необхідні для формування на певних носіях текстів з ієрогліфів чи літер, а також необхідних схем та малюнків.

За сприятливих обставин і у віддаленому минулому виникали осередки знань, які й справді були академіями чи подо­бою університетів, наприклад, Мусейон в Єгипті часів Птоломеїв. Він розташовувався в місті Олександрія, яке наказав спорудити своєму архітекторові Дейнократу всесвітньо відомий завойовник Олександр Македонський, спокушений поєднанням зручної га­вані на березі Середземного моря, родючих земель і близькості виходу з глибини континенту Африки річкою Ніл. Олександру не судилося побачити завершення будівництва, бо він помер у Вавилоні й повернувся до Олександрії в золотому саркофазі.

Воєначальник Птоломей захопив владу в Єгипті і оголосив новою столицею країни недобудоване місто, архітектура якого була типово грецькою і значно переважала багато в чому всі ко­лишні столиці цієї держави. Династія Птоломеїв багато зробила для перетворення Олександрії на ще одне диво світу.

Відгукнувшись на пропозицію вигнаного з Афін філософа, історика й непересічного оратора Деметра Фалерського, Птоломей І (Сотер І), який незадовго до того написав книгу „Історія Олександра”, розпочав створення в Олександрії центру культури і наук - Храму Муз (Мусейону). План Деметра полягав в акумулюванні в Бібліотеці Мусейону найважливіших документів різних країн світу, їх вивченні, перекладі грецькою й поширенні світо­вих знань.

Храм Муз почав функціонувати 307 року до н. є. і ще понад 20 років успішно розвивався, оскільки Птоломей І, що було рід­кістю серед тогочасних можновладців, усвідомлював значення письма, грамоти і наук, а тому витрачав на Бібліотеку багато коштів. Ще більшою мірою опікувався Мусейоном його син Пто­ломей II, період царювання якого виявився порівняно спокій­ним і тривав майже 40 років.

Пік розвитку Мусейону припав на царювання Птоломея III - фанатика письменності, наук і образотворчого мистецтва. Йому вдалося зібрати в Бібліотеці все, що на той час існувало грецькою мовою.

На момент прибуття в Олександрію наприкінці минулої ери Цезаря та взяття ним шлюбу з Клеопатрою в Бібліотеці налічувалося близько 700 тисяч рукописів - безпрецедентний для Стародав­нього світу приклад. У Мусейоні постійно працювало до 100 нау­ковців і писців, продукція яких поширювалася на всю територію Середземномор'я і, на щастя, багато здобутків наук греків та інших тогочасних народів збереглося й донині.

Кілька сторіч в Олександрії успішно розвивалися філософія, історія, географія, астрономія, фізика, медицина, математика, філологія, літературна критика, понад усе - поезія. Було пере­кладено Біблію і багато інших видатних творів. Найвідомішим з олександрійських математиків був Евклід, який надав високої довершеності геометрії, а з фізиків - Герон, чиї термодинамічні експерименти були перевершені лише за два тисячоліття у Франції і Великобританії. Різнобічність знань Ератосфена допомогла йому обчислити діаметр Землі з похибкою менше 100 км.

Першу велику шкоду Бібліотеці заподіяли солдати Цезаря, який змушений був відшкодовувати збитки. Але цілковито знищив її халіф Омару 641 р., керуючись логікою: „Якщо у книгах йдеться не про те, що в Корані, їх треба знищити. А якщо ж те, що в Корані, то вони не потрібні”.

Лише 1988 року було зроблено спробу відродити Олександрій­ську бібліотеку у вигляді будинку діаметром 60 м зі зрізом, звер­неним у бік моря, що уособлювало сонячний диск - давнє тра­диційне єгипетське божество.

Олександрійський науковий центр не вважається першим уні­верситетом, оскільки підготовка нових науковців і професіоналів різнобічної компетентності не входила в його пріоритетні завдання. Тому на появу перших університетів довелося очікувати ще понад тисячу років, коли постала потреба у високоосвічених фахівцях для виконання різноманітних державних та інших функцій.

За визнання першості у створенні закладів вищої освіти уні­верситетського рівня сперечаються кілька країн Західної Євро­пи, зокрема Італія, Греція, Іспанія і Франція. Схоже, суперечки триватимуть і в новому тисячолітті, а от щодо погодження шляху формування моделей університетів досягнуто консенсусу, оскільки переважна більшість дослідників систем вищої освіти вважають, що найпоширеніша нині „базова” (чи „класична”) модель пов­ного університету як групи вищих шкіл (факультетів, коледжів, інститутів, департаментів, „навчальних одиниць” тощо) походить з Франції і тому часто називається „паризькою”. Принагідно зауважимо, що сучасні університети мають мало спільного в ор­ганізації та функціях не тільки з найвіддаленішим „предком”, а й з його численними „нащадками” - університетами початку XIX ст.

Однак термін „університет” походить все ж не з Парижу, а з італійської Болоньї, в якій майже на століття раніше (з 1088 р.) існувала подібна гільдія з викладачів (майстрів) та студентів (учнів), де, однак, пріоритет у найважливіших рішеннях належав студен­там, які спочатку об'єднувались у чотири спілки (або universitet), сформовані за місцем народження їх членів і призначені для ви­рішення гостріших „непорозумінь” з місцевим міським населен­ням і питань взаємодії з власними викладачами.

Від початку „університетизації” Європи перша модель закладу як „Болонської студентської республіки” виявилася не­життєздатною, друга ж за часом виникнення - стійкішою. Тому Паризький університет був взірцем для запозичення кілька со­тень років. Це був доволі інтернаціональний заклад вищої освіти і лише почасти наукових пошуків, оскільки, як зазначалося, під­готовка науковців-дослідників становила його основне завдання.

Розпад розпливчастих середньовічних імперій і формування в Європі національних держав висунули до університетів нові ви­моги до підготовки чиновників і керівників вищих рангів.

З часом університети стали обов'язковим атрибутом кожної незалежної країни чи великого князівства. На жаль, разом з цим збільшилась також кількість відмінностей між ними, хоча латина ще довго залишалася міжнародною мовою всіх університетів. Дедалі частіше викладання переходило на державну мову, знач­ніше виявлялися національні особливості й вимоги держави та розколотої на частини Церкви.

Третьою за часом створення була англійська модель „універси­тету-інтернату” з власними традиціями і оригінальною структурою. її найзначніша особливість полягала в тісному, тривалому і неформальному спілкуванні студента з викладачем - тьютором (наставником). Ця взаємодія учня й вихо­вателя є такою ж важливою для формування особистості молодої людини, як регулярне відвідування лекцій, підготовка та участь у семінарах і дискусіях. Внаслідок таких пріоритетів у британському університеті була особлива атмосфера, сформувався осередок виховання національної еліти, що уособилось у стереотипі „англій­ського джентльмена”.

Хоча кількість університетів постійно збільшувалась, вони залишалися навчально-виховними і не перетворювалися на на­уково-дослідні заклади (наукові пошуки були монополією того­часних Академій наук). Зберігалася й висока елітарність:

  • до них вступали лише діти представників панівних верств суспільства;

  • програми і стиль навчання не змінювалися сторіччями;

  • зміст предметів щодалі відходив від реалій життя та ін.

Таку саму велику роль почали відігравати й не університетські вищі навчальні заклади - навігаційні (морські) школи, заклади для підготовки артилеристів, інженерів-будівельників (фортифі­каторів) та ін. Усі вони входили в систему оборони відповідної країни і були не лише елітарними, а й закритими закладами.

Лише університети, поступово мілітаризуючись (вводилась уніформа, була заборонена поява і праця в них жінок тощо), залишалися доступнішими, хоча схоластика і заскніння безупинно посилювались. У такому вигляді класичні університети втрачали багато позитивних рис.

Четверта модель уні­верситету була втіленням в освіті відомого принципу меритократизму. Нагадаємо, що цей принцип передбачає таке: управляти суспільством і виконувати в ньому важливі функції мають право й повинні лише найталановитіші та найздібніші незалежно від їх соціального походження.

Для постачання у Великі школи відповідного контингенту молоді у Франції було реформовано нижчі рівні освіти, створено „репетиторську” 1 - 3-річну „після середню” ланку у вигляді „під­готовчих класів”, розроблено ефективну систему заохочення учнів шкіл до докладання великих знань для досягнення максималь­них результатів у навчанні.

І результати були вражаючі: більшість наукових досягнень Франції у XIX ст. здійснили випускники Великих шкіл. І хоча під тиском потреби навчати широкі контингенти „менш талано­витих” (вступ до Великих шкіл і досі відбувається шляхом наджорсткого конкурсу) уряд Франції відновив університети (вони навчають більшість студентів країни), проте Великі школи з їх „кореневою системою”, як засвідчують результати соціологічних опитувань, залишаються в уявленні французьких громадян найвищим досягненням їх країни в освіті.

Втім, розвиток у сучасній Франції системи освіти і наукових досліджень спричинився до того, що нечисленні Великі школи втратили колишнє значення щодо підготовки науковців, збері­гаючи його щодо формування національної адміністративної еліти.

Характерною ознакою саме європейського варіанта суспіль­ного розвитку у другому тисячолітті нашої ери стало постійне підвищення відсотка освіченого населення, що виявлялось нас­лідком своєрідного поєднання впливу релігії і тиску господар­ських потреб у вигляді активізації торгівлі, удосконалення реме­сел, технологій тощо.

Лідерами в народній освіті були країни, які прийняли про­тестантизм, що покладає на батьків практично всю відповідаль­ність за ознайомлення своїх дітей зі Святим письмом, десятьма Заповідями і комплексом доволі-таки прогресивних принципів протестантизму.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.