3. Система освіти і вища освіта в Україні.

Після проголошення незалежності України в серпні та її під­твердження на референдумі у грудні 1991 р. реформи системи освіти дістали значного розвитку та інтенсивності. Протягом 1992-1993 рр. було розроблено і прийнято широку національну програму реформ „Освіта (Україна XXI ст.)”, що пе­редбачала підвищення стандартів освіти і досягненням єв­ропейської якості атестатів та дипломів.

Другий етап змін у системі освіти України розпочався в 1995 р. і полягав насамперед у санації мережі закладів і подальшому вдоско­наленні законодавчої бази. Початком його виявився Указ Президен­та України Л. Кучми про розвиток вищої освіти (12 вересня 1995 р.). Цей документ викрив недоліки в роботі вищої школи і окреслив шляхи її поліпшення. Частину положень Указу було успішно реа­лізовано, зокрема реструктуровано систему професійної освіти. Важливу роль відіграти в цьому декрети уряду про глибоку реформу структури системи професійної освіти (23 травня 1997 р.) і новий перелік профілів і фахів підготовки (24 травня 1997 р.).

23 березня 1996 р. Парламентом України було прийнято нову редакцію Закону України „Про освіту”. Вона майже не враховувала тенденції роз­витку освіти в Європі.

В 1998-1999 рр. прийняті закони України „Про професійно-технічну освіту” і „Про загальну середню освіту”.

Наприкінці 1999 р. на базі двох міністерств створено об'єднане Міністерство науки і освіти; реформовано і підпорядковано новому міністерству мережу дослідних педагогічних закладів та ін., ство­рено майже повну систему законів прямої дії для окремих рівнів системи освіти (закони про дошкільну підготовку, вищу школу, позашкільне навчання, навчання дорослих та ін.).

Структура і характеристики системи освіти України

Незважаючи на фінансові труднощі система освіти України зберігає великі масштаби і забезпечує задовільну якість навчання.

Дошкільна освіта і виховання

Конституція України і Закон України „Про освіту” проголо­шують доступність і безкоштовність дошкільної підготовки дітей у мережі державних і муніципальних закладів. За роки незалежності ця частина системи безперервної освіти України зазнала значних втрат.

Програми підготовки у цих закладах акцентуються на фі­зичному і психічному розвитку дитини, формуванні навичок осо­бистої гігієни, соціальної поведінки, оволодінні рідною мовою, навчанні читанню, арифметиці і письму (курс підготовки до по­чаткової школи). Ще до прийняття Закону України „Про дошкільне виховання і навчання” (11 липня 2001 р.) Міністерство освіти і науки Укра­їни створило і затвердило Базовий компонент дошкільної освіти, що визначає мінімальний і достатній рівень навченості, розвитку й вихованості дитини на кожному віковому рубежі дошкільного дитинства. Протягом 3—5 років було заплановано створити про­грами навчання, що забезпечуватимуть досягнення зазначених цілей, а також їх перевірку в дошкільних закладах. Міністерство науки і освіти України розробило програму розвитку і вдоскона­лення дошкільної підготовки дітей, що враховує світові тенден­ції, національний досвід і досягнення.

Джерела фінансування дошкільної освіти різноманітні, вклю­чаючи центральний, місцеві бюджети, підприємства і кошти бать­ків. Проте майже 93 % засобів системи дошкільної підготовки надходить з місцевих бюджетів. Оскільки в деяких регіонах через повне зупинення підприємств припинилися надходження до місце­вих бюджетів, спостерігається значна нерівномірність забезпечення дитячих садків.

Середня освіта

Як і в інших країнах, середня школа в Україні є ядром систе­ми обов'язкового навчання і підготовки молоді. Конституція України і Закон України „Про освіту” проголошують безоплат­ність і доступність загальної середньої освіти для всіх громадян України, що має три рівні:

початковий -3-4 роки;

основний - 5 років;

середній - 2 роки.

Згідно з прийнятим у червні 1999 р. Законом України „Про загальну середню освіту” планується обов'язкова 12-річна серед­ня освіта з циклами тривалістю:

чотири (початковий) роки;

п'ять (ос­новний) роки;

три (старший) роки.

На останньому циклі законом проголошується профільне поглиблене вивчення групи предметів.

Професійно-технічна освіта

З поглибленням економічної кризи майже припинилося над­ходження ресурсів від підприємств, що раніше брали на роботу всіх або більшість підготовлених у системі професійно-технічно­го навчання кваліфікованих робітників. Система базової фахової підготовки опинилась у складному становищі. Уряд України по­чав рішучі кроки для виходу з кризи. Швидкими темпами було реформовано та оздоровлено мережу професійно-технічних закла­дів, зокрема Закон України „Про професійно-технічну освіту” від 10 лютого 1998 р. Нині, на відміну від дошкільних закладів, майже всі заклади системи базової професійної освіти фінансує центральний бюджет України.

Система вищої освіти

Як відомо, налічуючи понад мільйон студентів, вищі заклали освіти України утворюють мегасистему, що входить у групу найбільших у світі. Найважливіша її структурна зміна полягає в розпочатому в 1992 р. процесі перетворення з одноступеневої з єдиним дипломом спеціаліста на чотириступеневу з чотирма дипломами.

Виші заклади освіти поділяються на чотири групи за рівнями акредитації (І—IV).

Нижчу групу системи вищої освіти України становлять заклади фахової підготовки І і II рівнів акре­дитації, що приймають на навчання як випускників середніх шкіл, так і осіб з неповною середньою освітою. Трива­лість навчання в них – 2-5 років. Велика частина цих закладів надає дипломи молодшого спеціаліста із зазначенням відповід­ного профілю - медицина, сектор виробництва та ін. Провідні заклади II рівня акредитації дедалі частіше змінюють назву „училище”, „технікум” або „коледж”, дістаючи право (при забез­печенні належної тривалості й якості навчання) видавати дипло­ми бакалавра.

Ядром системи вищої освіти України запишаються університети, інститути, академії, консерваторії та ін. Це група вищих закладів освіти III і IV рівнів акредитації, що надають дипломи бакалавра (4 роки навчання на базі повної середньої школи), спеціаліста (5 років навчання) і магістра (5або 6 років навчання). Як і всюди у світі, лише для медичних профілів навчання триває довше.

Система післядипломного навчання

Створення і діяльність системи підготовки та вдосконалення кадрового потенціалу вищих шкіл і науково-дослідних закладів є однією з найважливіших і найскладніших завдань будь-якої роз­виненої держави. Успадкована Україною в 1991 р. система післядипломної підготовки не могла її задовольнити, оскільки була лише фрагментом цілісної структури СРСР. У період 1991-1995 рр. було зроблено організаційні та законодавчі кроки для консоліда­ції й розширення наявної мережі підготовки вчених і викладачів вищих кваліфікацій, аз 1995 р. триває процес поліпшення її діяль­ності. У ньому беруть участь уряд, кілька міністерств, академії наук та інші органи й об'єднання.

З 1991 р. розширились і диверсифікувались аспірантура (під­готовка кандидатів наук) та докторантура. Практично всі вищі заклади освіти мають аспірантуру.

Створення Міністерства науки і освіти України шляхом злиття двох профільних міністерств передбачає подальше вдосконалення системи підготовки та атестації науково-викладацьких кадрів ви­щої кваліфікації. Ця система фінансується з ресурсів державного бюджету з подальшим використанням випускників у державно­му секторі, а також приватних фондів і ресурсів зарубіжних країн (останнє стосується підготовки вчених для інших країн).

Частиною системи післядипломного навчання є окремі заклади і підрозділи вищих закладів освіти та інститутів, призначені для стажування і підвищення кваліфікації працюючих дипломова­них кадрів. В умовах скорочення бюджету відбувається санація цих структур, вони повинні розширити спектр своєї діяльності за рахунок надання платних послуг, брати участь у перепідготов­ці безробітних та ін.

Неформальна і безперервна освіта

Успадкована Україною система неформальної і безперервної освіти була інтегральною частиною доволі розвиненої та узго­дженої системи Радянського Союзу. Ця система складалася з двох великих частин - для дітей і дорослих. У пер­шу входило багато державних позашкільних закладів. Усі діти були учасниками позашкільної діяльності, понад 30 % навча­лися в особливих закладах (музичних, спортивних та інших школах).

Ліберальнішою була діяльність неформальною сектора з дорос­лими. Відвідування занять було добровільним, але часто керів­ництво примушувало своїх працівників старанно вчитися в не­формальному секторі. Важливу роль у цьому відігравали так звані народні університети, курси, гуртки, лекторії, центри навчання і творчості. Загалом у цих заняттях брали участь мільйони грома­дян України.

На початку 90-х років в Україні діяли понад 2200 позашкіль­них закладів, більшість з яких орієнтувалася на розвиток інтересу молоді до науково-технічної творчості, близько третини - на спортивну підготовку, не такими численними були музичні та інші школи мистецтв. Загальний контингент перевищував 1,9 млн. осіб (близько 30 % загальної чисельності школярів). У період 1992—1993 рр. лібералізація законодавства надала можливість за­снувати недержавні позашкільні заклади (мовні курси, лекторії з фінансів і бізнесу та ін.), що деякою мірою підвищило можливості неформальної освіти.

Відбулася значна деідеологізація всієї позашкільної роботи з дітьми, створено й упроваджено нові концепції і програми діяль­ності закладів різного підпорядкування. Було утворено нові об'єднання, серед яких найвідоміша всеукраїнська Мала Академія наук України. До традиційних напрямів діяльності додався великий сектор, пов'язаний з екологією, участю школя­рів у поглибленому вивченні стану навколишнього середовища та його захисті.

На жаль, скорочення можливостей державного бюджету нега­тивно вплинуло на фінансування мережі позашкільних закладів. Відбулося скорочення мережі позашкільних закладів, а із середини 90-х років їх існування підтримується не так центральним бюджетом, як зусиллями місцевих органів і опла­тою частини послуг батьками дітей.

Значних втрат зазнала система безперервного навчання доро­слих. Майже припинило лекційну і видавничу діяльність таке потужне об'єднання викладачів і вчених, як товариство „Знання” (підприємства і заклади не мають можливості оплачувати його послуги), зникли пов'язані з вищими закладами освіти „народні університети” (лекторії і курси для працюючих осіб) та ін. Одно­часно розширили активність державні та приватні курси інозем­них мов, лекторії з використання комп'ютерів тощо. Сформовано систему надання дорослим нового фаху за їхні власні кошти або кошти підприємств чи фондів (зокрема, зарубіжних).

Забезпечення якості освіти

Протягом 90-х років в Україні було сформовано цілісну сис­тему оцінювання і визнання навчальних закладів, а також конт­ролю їх поточної діяльності. Розв'язання першого завдання по­кладено на Державну Акредитаційну Комісію (ДАК), другого - на інспекторів при міністерствах, яким підпорядковані певні навчальні заклади. Для атестації кадрів створено аналогічні струк­тури (Вища Атестаційна Комісія та управління при міністерст­вах).

Збільшення кількості приватних ВНЗ - а їх понад 188 - ство­рює певні утруднення щодо контролю і забезпечення якості на­вчання в них. Якщо вони претендують на видання дипломів дер­жавного зразка, то повинні дотримуватися всіх вимог, передбачених для державних вищих закладів освіти.

Викладацький персонал системи освіти

В Україні підвищення освітньої кваліфікації і фахової компе­тентності вчителів вважається одним з найважливіших завдань державних органів. Вимоги до кандидатів у вчителі шкіл і викла­дачі ВНЗ включені в закони України, втім, як і положення про їх соціальний захист та фінансову винагороду.

Результатом подібного підходу є наявність спеціальної профе­сійної і психолого-педагогічної підготовки переважної більшості персоналу всіх навчально-виховних закладів. Звісно, рівень фор­мальних вимог до тривалості попереднього навчання штатних працівників підвищується від дошкільних закладів до універси­тетів, але незмінний загальний підхід - відповідність отриманої підготовки функціональним обов'язкам.

Вихователів, вчителів і викладачів в Україні готують заклади всіх чотирьох рівнів акредитації: І (училища і технікуми) та II (коледжі) - для дитячих садків і початкових шкіл, ПІ І IV - для підсистеми середньої загальної і професійної освіти, а також для вищих закладів освіти.

Розвиток програм, методик навчання і контролю його результатів

Навчальні плани і програми окремих дисциплін розробляють і пропонують до використання в державних навчальних закладах усіх рівнів експертами Міністерства освіти і науково-дослідних пе­дагогічних інститутів. Як і інші держави, Україна змушена практично безупинно вдосконалювати навчальні плани і програми дисциплін для біль­шості навчально-виховних закладів.

Демократизація звільнила вчителів від необхідності дотриму­ватися тільки однієї методики навчання - тієї, що рекомендова­на для конкретного навчального року Міністерством освіти. Нині вони практично вільні в цьому, вимоги до них стосуються тільки обов'язкового дотримання державного стандарту обсягу матеріалу, але не засобів викладання і методів роботи з учнями. Немає забо­рон і щодо перевищення стандарту. У нових умовах вчителі мають право використовувати саме ті методи і засоби, що відповідають їхнім індивідуальним особливостям. Важко знайти школу, де б кілька вчителів не працювали за авторськими методиками і навіть програмами. Це явище, безсумнівно, належить до позитивних змін в українській системі освіти.