opr07BMC

У перші пореволюційні роки мала місце певна свобода існування різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань. Так, продовжували виходити дуже шановані в часи Центральної Ради та Директорії видання – “Літературнокритичний альманах”(до 1918р.) і журнал “Музагет” (єдиний номер його вийшов 1919р.), які присвячувалися наймодернішим творам. Водночас існує й багато виданнь, присвячених новій революційній літературі – журнали “Мистецтво”(1919

– 1920 рр.), “Шляхи мистецтва”(1921-1923 рр.), збірники та альманахи “Червоний вінок”(1919 р.), “Гроно”(1920 р.) тощо. Всі ці видання були, по суті, головною трибуною, де письменники могли реалізувати своє прагнення творити нову літературу рідною мовою.

Різні мистецькі уподобання і зацікавлення викликали певне протистояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напрямку, течії, породжували велику кількість мистецьких спілок – своєрідних “громад”, які засвідчували й ідейно-естетичне розмежування. Так, одним з перших виник “Плуг” – спілка селянських письменників. Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників “Гарт”.

Активними членами “Плугу” були С. Пилипенко (голова), А. Головко, Н. Забіла, П. Панч та ін. До “Гарту” належали В. Еллан-Блакитний(голова), В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін.

Які конкретні літературні авторитети і які естетичні програми стояли за цими спілками? Так, український символізм яскраво виявлений у раннього П. Тичини, а також у Є Плужника та ін. Але цей напрям виявився недовгим, поет В.Бобинський писав 1922р.: “Ніхто із творців символізму в українській ліриці не залишився йому вірний... його представники, опанували його, пішли шукати нових цінностей у скарбниці нашої багатої та звучної мови”.

Довгочаснішим виявилося життя українського футуризму, що згодом став називати себе “українським лівим фронтом”. Відомо, що крайні представники футуризму проголошували смерть минулому мистецтву. Скептицизм щодо надбань культури минулого виявляє в своїх віршах і теоретичних деклараціях талановитий поет М.Семенко. Футуристи виявили себе відкритими красі динамічної, жорсткої, позбавленої традицій, нової соціальної реальності. І невипадково їх

271

твори часто сповнені революційною романтикою. Як хвала революційній бурі сприймалися поезофільми та ревфут - поеми “Тов. Сонце”, “Весна”, “Степ”(1919 р.) М. Семенка. Ліва група з лідером В. Поліщуком, починаючи зі збірника “ Гроно”, проповідувала “спіритуалізм – динамізм” як творчий метод, а пізніше в очолюваному цим поетом “Авангарді” обстоювала конструктивістські принципи творчості.

Група неокласиків включала визначних майстрів слова

– М. Зерова, М. Драй-Хмару, М. Рильського, П. Филиповича, О. Бургардта. За прихильність до класики цих поетів називали парнасцями. Класична тенденція ловити вічно суттєве відповідала складові розуму й таланту всіх поетів - неокласиків: М. Зерова (збірка “Калина”), М. Рильського(збірка “На білих островах”), М. Йогансена (збірка “Революція”). Ці поети були видатними популяризаторами цінностей світового(передусім античного) мистецтва, а також перекладачами і викладачами.

Революційно-романтична тема захопила більшість поетів, їм імпонувала буремність доби, її розмах. Тому й писалися В.Сосюрою такі поеми, як “Червона зима”. “Навколо”, вірші “Удари молота і серця” В. Еллана-Блакитного, поема “В космічному оркестрі” П.Тичини та ін.

Українські радянські прозаїки вели свої творчі шукання у різних напрямках. Пишеться “велика” проза – соціальнопобутові повісті та романи, історичні, історико – революційні, “виробничі”, пригодницькі, науково-фантастичні тощо.

Нові теми, нові ситуації, нові герої бачилися різними художниками по-різному, як і належить розвинутій культурі. Ми маємо в ці часи намагання реалістично-образного осмислення нової дійсності у А. Головка (“Бур’ян”), П. Панча (“Голубі ешелони”), І.Ле (“Роман міжгір’я”), Ю. Яновського (“Майстер корабля”). Їм певною мірою протистояла “експериментальна” (і в жанровому, і в стильовому розумінні) проза М. Йогансена ( “Подорож ученого доктора Леонарда”), Г.Шкурупія (“Двері в день”), Д. Бузька (“Голяндія”).

Під кінець двадцятих років значні досягнення мають театр і кіно. На екранах з’являються перші фільми геніального режисера О.Довженка – “Звенигород”, “Арсенал”, “Земля”. В Україні твориться новий театр. Найбільша і найтрагічніша постать в історії українського театру – Л.Курбас. Реформатор театру розірвав рамки певного провінціалізму, що

272

був властивий українській сцені на початок ХХ ст., бо цензура не дозволяла ні постановок світової класики, ні нової драми, і вивів українське театральне мистецтво на широку світову арену. Згадаємо лише один факт: макети мистецького об’єднання “Березіль” – дітища Л.Курбаса – одержали золоту медаль на світовій театральній виставці 1925р. в Парижі.

Першою програмною режисерською роботою Л. Курбаса стала вистава “Цар Едіп”. Вона була не лише театраль- но-революційною, а й полемічною відносно двох бачених режисером європейських постановок десятих років. Іншою експериментальною виставою були “Гайдамаки” за Т.Шевченком. Хоча змістом вистави стали криваві події Коліївщини, театр уник натуралістичного зображення жорстоких катувань. “Гайдамаки” були показані вперше у березні 1920р. на сцені Київського оперного театру. Вистава мала нечуваний успіх. Вона важлива й тим, що в ній Курбас закріпив ряд нових режисерських положень.

Новий український репертуар в театрі “Березіль” пов’язаний з драматургією М.Куліша. Переломною, справді епохальною стала вистава “Народний Малахій”. Тут багато яскравої театральності, бутафорії. Драматургічне трактування теми України та її культури, яке запропонував Куліш у “Народному Малахаії”, було близько Курбасові.

Великий розголос мала й прем’єра п’єси І Микитенка “Диктатура”(1930 р.). Але на видатного режисера вже насувалися хмари. Почалися атаки на “Березіль”, які завершилися вимогами від Курбаса зректися його колишніх “помилок”. Курбас відмовився. Закінчив своє життя геніальний режисер у таборі на Соловках.

** *

**

Мистецтво авангарду зруйнувало традиційні засади художньої творчості. Якщо стиль модерн був викликаний неприйняттям індустріалізації та урбанізації, то авангард пов’язаний з цими процесами органічно – він є прямим породженням нових ритмів життя, прискорених темпів змін, величезних, емоційних та психологічних перевантажень – і загалом світу, в якому панують катаклізми, а людина втрачає узвичаєну точку опори.

273

Історію авангардного живопису в України (як і в усьому світі) можна умовно поділити на два періоди. Перший охоплює 1907 – 1914 рр. Світова і громадянська війни перервали певною мірою цей процес. Другий період починається з 1920 р., коли знову вибухнули творчі сили у всіх видах мистецтва: літературі, театрі, живопису, архітектурі.

Молоді майстри стали в Україні першим загоном авангарду, підтриманим більшістю студентства Києва і Харкова. Творча молодь гуртувалася навколо художника (пізніше професора Київського художнього інституту) О.Богомазова і його соратниці О. Екстер - апостолів українського кубофутуризму. Термін “кубофутуризм” виник з назв двох живописних напрямків : французького кубізму та італійського футуризму, які, здавалось би, важко синтезувати. Звільняючись від прямого наслідування натури, художники одержали певну свободу по-своєму інтерпретувати світ.

Першу виставку нового мистецтва в Україні, названу “Ланкою”, за спогадами художника Д.Бурлюка, громадськість не сприйняла, а критика “зухвало обілляла брудом”.

Художник О.Богомазов – поет за світовідчуттям і аналітик за складом мислення - створив десятки картин, акварелей та рисунків, в яких відчутний подих різних течій початку століття – експресіонізму, неопримітивізму, абстракціонізму. Та будучи прихильником та теоретиком кубофутуризму, він пише трактат “Живопис і елементи” – блискучу теоретичну розвідку про те, як темп і ритм зовнішнього життя перекладається художньою особистістю на мову живопису. Як і всі кубофутуристи, Богомазов віддає перевагу урбаністичним сюжетам ( “Потяг”, “Базар”, “Київ. Гончарка”).

Яскравою художньою особистістю був К.Малевич, творець супрематизму. Він хоч і жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв’язків з нею. Бажаючи виразити “чисте”, незалежне від матерії духовне буття, художник мав відмовитися від земних “орієнтирів”. Він теоретично обґрунтував своє розуміння твору мистецтва як самостійного планетного світу. Важно сказати, що означають відомі квадрати - чорний, червоний, білий? А хрест, а коло? Можливо, в них ті психологічні архетипи, що лягли колись в основу таємничої мови українських орнаментів, ті “езотеричні” знаки, якими кодувався діалог людини з космосом у прадавні часи, що й стало, зок-

274

рема, мотивом вишивок на рушниках чи візерунків килимів, писанок. Недарма свій “Червоний квадрат” 1915р. Малевич характеризував як “живописний реалізм селянки у двох вимірах”.

Безпосередніми учнями майстра у Києві, що багато працювали в напрямку можливостей кубізму, конструктивізму, супрематизму, були О.Хвостенко -Хвостов (“Cresсendo” з рухливих кольорових конструкцій), В. Єрмилов (оформлення площ і вулиць Харкова). Новітнє мистецтво творили В. Пальмов (“Рибалка”, “Дачники”); Н. Редько ( цикл “Електроорганізми”). Кубофутуристами тією чи іншою мірою були М. Лисицький ( “Композиція”), Д. Бурлюк (“Козак Мамай”, “Жнива”), А. Петрицький (“Ексцентричний танок”). “Футуристичний портрет” написав і один із творців стилю “модерн” Г. Нарбут.

Школа монументального українського мистецтва, представлена творчістю М. Бойчука. В основі естетики тогочасного монументального живопису – уникнення зайвих деталей, випадкових, не характерних ракурсів; схематизація, простота, сила і – з почуття віри – велич; зверненість до національних перлин та авангардність художньої мови, яку можна назвати конструктивізмом. Обдарованими “бойчукістами” виявили себе В. Седлер, І. Падалка, М. Рокицький, М. Юнак, О. Павленко.

Твори “бойчукістів” 20-30-х рр.: розписи Червоноармійських луцьких казарм, оформлення Київського оперного театру до 1 Всеукраїнського з’їзду Рад, Київського кооперативного інституту, Всеукраїнського селянського санаторію ім.ВУЦВК на Хаджибеївському лимані і Харківського Червонозаводського театру – перші в усьому радянському мистецтві значні монументальні ансамблі.

Гордістю українського авангардного мистецтва є також всесвітньо відомий скульптор - кубофутурист О.Архипенко (1887 – 1964 рр.). З 20-річного віку він жив і працював за кордоном, завоювавши всесвітнє визнання, титул “генія скульптури”. Скульптор постійно експериментував, створюював абсолютно новаторські речі. У мистецтві, вважав Архипенко, слід уникати конкретності, щоб упоратися з такими абстрактними елементами, як символ, асоціація і відносність. Тому й уникав етнографізму. Лише окремі деталі одягу персонажів чи характер орнаменту мають національну

275

забарвленість у скульптурах “Жозефіна Бонапарт”. “Стародавня єгиптянка”. Ритми різних часів і народів, але й українські історичні глибини даються тут взнаки: магія трипільської культури (фігурки з птахоподібними головами), мотив мозаїк Київської Русі (“Рожевий торс на мозаїчному тлі”), впливи українського бароко.

Український мистецький авангард творив справді високе мистецтво. 10-20-ті роки становлять собою цілу епоху в житті України. В цей період істинно ренесансного злету Україна показала, яке багатство талантів і обдарувань має наш народ.

** *

**

Розстріляне українське відродження 30-х років, низка гучних процесів, політичні заслання, етноцид і штучний голодомор, керований урядом, спотворили національну свідомість народу. Німецька навала змусила народ консолідуватись у боротьбі проти агресора й визначила на певний час провідну проблему художньої культури. Твори перших воєнних років мали багато в чому документальний характер, відбивали реалії воєнної дійсності (“Подвиг сержанта Якова Приходька” Ф.Самусєва, “Корсунь-Шевченківський” М. Базилева, “Ми знову на Шипці” В.Любчика та ін.)

Буремний воєнний час сколихнув глибинні патріотичні почуття народу, які знайшли відображення в поезії, прозових творах П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, Ю. Яновського, О. Довженка. Шляхи війни покликали багатьох митців України на передові рубежі, визначили зміст малюнків, плакатів, картин художників Г. Меліхова, О. Любимського, Т. Яблонської, А. Волненко та інших українських митців.

Дороги війни покликали до творчості талант А. Малишка і О. Гончара. Видатними явищами в українській музиці стали симфонія “Україна моя”, написана А. Штогаренком на слова А. Малишка та М. Рильського, кантата “Клятва” на слова М. Бажана, четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю. Мейтуса.

Під безпосереднім враженням баченого і пережитого в перші місяці війни написав сценарій фільму “Україна в огні” О.Довженко. За задумом автора, це мала бути правда про

276

народ і його біду, правда про страшний для України 1941 рік, але фільм був поставлений лише у 1960 р., вже після смерті режисера, його дружиною Ю.Солнцевою (“Повість полум’яних літ”).

Тенденція урочистості, піднесеності архітектурного образу, декоративізму розглядається як необхідна умова висловлення патріотичних почуттів, саме тому в своїй практичній діяльності майстри архітектурного будівництва вдаються до використання різноманітних архітектурних стилів Відродження, російського класицизму, українського бароко, створюючи своєрідний еклектичний стиль післявоєнних років, який отримав назву сталінське бароко.

Після смерті Сталіна настає період так званої політичної відлиги, який послабив певним чином і боротьбу з національними проявами та уподобаннями. Культурна еліта, зокрема, такі відомі діячі культури як М.Рильський, М.Шумило, А.Хижняк та інші, проводить значну пропагандистську діяльність для громадського загалу з метою підвищення національної гідності. Саме на цей час припадає перевидання “Словника української мови” Б.Грінченка, збільшується кількість україномовних видань тощо.

Період “відлиги” в Україні позначився піднесенням лі- тературно-мистецького життя. У ті роки з’являється роман О.Гончара “Людина і зброя”, виходять з друку поетичні збірки В.Симоненка “Тиша і грім”, М.Вінграновського “Атомні прелюди”, І. Драча “Соняшник”. Тоді ж М.Стельмах написав такі відомі твори, як “Кров людська - не водиця”(1957 р.), “Хліб і сіль” (1959 р.), в яких яскраво виражено національний дух.

Атмосфера кінця 50-х рр. сприяла формуванню молодої генерації так званих шістдесятників. “Шістдесятники” представлені письменниками Л. Костенко, В. Симоненком, І. Драчем, літературними критиками І. Дзюбою, І. Світличним та багатьма іншими, проти яких після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув’язнено. Внаслідок важких табірних умов померли в ув’язнені О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В.Стус.

У період хрущовської відлиги спостерігався розвиток науки в Україні. Слід відзначити таких вчених світового рівня, як Є.Патон, О.Богомолець, О.Антонов, В.Глушков,

277

М.Амосов та інші. Набувають подальшого розвитку природничі і фізико-математичні, науково-технічні й медичні науки, виникають нові наукові галузі, зокрема кібернетика.

Сімдесяті роки – найбільш складний період розвитку української культури. Великого розголосу у 70-х роках набула Українська Гельсінська група, яка виступала в культурній опозиції ідеологічному диктатові. Свою діяльність вона спрямовувала на відстоювання людини. Саме в цей період все більш відчутною стає загальна криза соціалізму і дискредитація офіційної ідеології, що знайшло відображення в літературі дисидентського напрямку ( В.Симоненко, В.Стус, В.Некрасов, Б.Чичибабін, І Ратушинська).

З середини 60-х рр. починається новий злет українського кіномистецтва. Саме в цей час виходять фільми режисерів: С. Параджанова “Тіні забутих предків”(1965 р.), Л. Осики “Камінний хрест” (1968 р.) і “Захар Беркут”(1971 р.), Ю. Іллєнка “Білий птах з чорною ознакою” (1972 р.) та інші.

Яскраво виражений національний характер, гостра проблематика більшості цих фільмів не знайшла підтримки у влади. Було заборонено для прокату фільми Ю.Іллєнка “Криниця для спраглих”, К.Муратової “Короткі зустрічі” та “Довгі проводи”, М.Рашеєва “Заячий заповідник”.

В50-80-х роках, навіть за умов ідеологічного тиску, значні досягнення має українська музика. Створено нові опери (Г.Жуковського, Ю.Мейтуса, Г.Таранова, Г.Майбороди), балети (автори – М.Скорульський, К.Данькевич), симфонії (Б.Лятошинський, Г.Майборода, М.Колесса). Українські виконавці здобули світове визнання в багатьох країнах світу. Це наші славні співаки Д.Гнатюк, Б.Руденко, Т.Пономаренко та багато інших.

Вукраїнському живопису цього періоду продовжує панувати тема героїчної боротьби народу, але поруч з цим все більшого поширення набувають образи сучасника і образи природи у Н.Глущенка, Т.Яблонської, а також історичного минулого в творах А.Лопухова, В.Шаталіна.

Цікавим і досить виразним народним мистецтвом фігурного гончарства є опішнянські фігурки. Опішнянська кераміка відзначається спокійними, повновагомими формами ужиткового посуду, невичерпною фантазією і неперевершеною пластикою декоративних виробів (відомі майстри І.Білик, А.Пошивайло та ін.). Набули визначення орнамента-

278

льні тканини П.Клин, О. та Н.Горбових, І.Дерцені, М.Шерегій.

В 70-80-х рр. відбулося загальне розчарування в соціалістичних ідеях. Підвищується інтерес населення до нетрадиційної культури, релігії, західного способу життя і мислення.

** *

**

Кожна нова епоха переосмислює обрії і зміст української культури в обширах великого історичного часу. Новий соціальний і культурний контекст впливає не тільки на характер змін в культурі, але й на оновлення, почасти і відродження значних сфер культури минулого часу.

Глибинні зміни в культурі – процес іманентний, еволюційний, довготривалий. Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними процесами кінця ХІХ – початку (10-ті роки) ХХ ст, то зміни в сучасній українській культурі спираються на перервану культурномодерністську традицію 20-х років.

Значну позитивну роль в підготовці майбутніх змін в національній культурі мав період, званий перебудовою. Суттєво урізноманітнилось духовне життя суспільства за рахунок проникнення зарубіжних модерністських і постмодерністських напрямків.

Проголошення волею народу незалежності України призвело до радикальних змін в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури. Складається нова соціальна і культурна ситуація, породжуючи нову соціокультурну реальність. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є те, що наше суспільство знаходиться в періоді перелому. Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, з новими умовами свого розвитку, з особливою системою цінностей, норм і правил. Сукупність цих правил поведінки людей(різної, в залежності від умов), впорядковує суспільство і є, зрештою, саме культурою.

Риси нової культурної реальності, які вже достатньо визначилися, необхідно подати хоч описово.

Національно самодостатність культури стає ніби критерієм і мірилом оцінки характеру та якості змін, а тому сама

279

сучасна соціально-культурна реальність своєю серцевиною має національно-культурне осердя , постає як оживляючий, стимулюючий струмінь.

Базовою основою всіх змін в суспільній свідомості є структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин, які породжують нові класи і верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю і способу характеру. Достатньо вказати на освіту, яка в значній мірі набула вже станового характеру. Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури, бо на зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва та культури приходить її комерціалізація. На основі цих суперечностей створюються нові зони соціальнокультурних напружень, які деформують традиційну українську ментальність, породжують мораль і психологію зверхності одних (забагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених.

Таким чином, культура в цей період все більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється (“нові українці” мають інший стиль і спосіб життя). Розподіл культурних цінностей набуває соціальних ознак. Якщо раніше (в застійні часи) говорилось про загальну тенденцію соціалістичної культури “від соціальної диференціації до соціальної інтеграції”, то тепер намітився наче б зворотний процес. Соціаль- но-культурна структура українського суспільства стає більш різноманітною, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства.

Нові умови дали можливість виявитись тим культурним потребам, які раніше блокувались чи заборонялись. Утворюються конкурентні державі культурологічні структури (фірми, малі підприємства, культурологічні центри, дирекції свят і фестивалів та інші), що відкриває нові шляхи вдосконалення культурної діяльності.

З’являються нові яскраві творчі особистості, нові речники і провісники прийдешнього розвитку української культури, канонізуються її апостоли – як М. Грушевський, Є.Маланюк, а їхня спадщина збагачується новими вимірами

їїосвоєння.

Упроцесі складання нового профілю і структури культурного життя, насичення його національним змістом і постмодерністськими новаціями відбуваються важливі зміни в

280