opr07BMC

метафори, широко представлено і в реалістичному театрі ХХ ст.

Такий театр Бертольда Брехта (1898-1956рр). Недаремно деякі критики проводять паралелі між театрами Брехта та Йонеско. Ефекти шоку, несподіванки, непорозуміння є керівним принципом композиції його п’єс. Слід сказати, що театр Йонеско вимагає від глядачів певної підготовки для розуміння його специфічної мови й ускладненої метафоричної системи. “Якщо мої п’єси оцінює меншість, – говорить драматург, – значить, вони добрі, бо істина належить меншості”.

Вміння вражати, шокувати (англ. shosk) – основна риса авангардистської драми, основне джерело її сили, зазначав один з критиків. Щодо п’єс Брехта, то вони, фіксуючи істинні і вселюдські драми буття – війна, тиранія (“Матінка Кураж та її діти”, “Добрий чоловік із Сезуана”, “Життя Галілея” та ін.), виходять із здатності людини протиставити трагедіям життя волю, стійкість, мудрість, здоровий глузд.

Світ сучасної драматургії постав би перед нами однобічно, яки ми не згадали п’єс драматургів Ж. Сартра, А. Міллера, Т.Уїльямса, Ю. О’Ніла, Ш. О’Кейсі та інших, які продовжили реалістичні традиції театру Х1Х ст. (Г. Ібсена, А. Чехова, О. Горького), але збагатили його художніми знахідками віку ХХ ст.

** *

**

Вобразотворчому мистецтві при всій різноманітності його течій простежується також дві тенденції : пошук нових форм реалізму і відхі від принципів тієї реалістичної системи, яка була властива європейському мистецтву ще з епохи Ренесансу.

Відхід від реалізму особливо проявився в образотворчому мистецтві Франції, що стала батьківщиною фовізму, кубізму, дала своїх дадаїстів і сюрреалістів, абстракціоністів. Експресіонізм найбільше розвинувся у Норвегії та Німеччині, футуризм – в Італії і Росії. Російські художники стояли також біля джерел і абстракціонізму, і сюрреалізму.

У1905 р. на виставці в Парижі художники Анрі Матіс, Андре Дерен, Моріс Вламінк, Альбер Марке та інші демонстрували свої твори, які за різке протистояння кольорів і

251

спрощеність форм критика назвала творами “дикунів” (фр. 1es fauves), а весь напрям дістав назву “фовізм”.

Найяскравішім з фовістів був Анрі Еміль Матіс (18691954 рр). Його полотна вирізняються незвичайністю образів і дивовижною яскравістю барв. Основний елемент його мистецтва – інтенсивний колір (“Жінка в капелюсі”, “Осінній салон”). “Колір має бути виразним, – говорив художник. –Я просто кладу фарбу, яка виражає мої почуття”. Найбільш значущі два його панно: “Танок” і “Музика”. Лише три кольори використовує майстер: червоний, синій, зелений. У вогненній яскравості і граничному лаконізмі цих картин відчувається первісна дикість і чуттєвість людства. Його не цікавить передача освітлення, об’єм, простір. Але він виразно передає відмічені характерні пози, жести, навіть психологічний стан (“Сімейний портрет”).

Найскладнішою авангардистською течією став експресіонізм. Склався він у Німеччині, хоча своїми попередниками німецькі експресіоністи вважали бельгійського художника Джеймса Енсора з його основним мотивом творчості – масками і скелетами, вираженням жаху перед дійсністю, а також норвезького художника Едварда Мунка (18631944рр). Картини останнього критика назвала “криками часу”. Символічні його твори – чи то “Танок життя”, “Ревнощі”, “Жінка” чи то “Попіл” – це завжди згусток людських почуттів і взаємин. Часто поштовхом для цих робіт є літературний твір, іноді в їх основу лягають і життєві спостереження.

Початок експресіонізму як художнього напрямку був покладений у 1905 р. організацією об’єднання “Міст” студентами архітектурного факультету Вищого технічного училища в Дрездені. У геометрично спрощених формах, через повну відмову від передачі простору, через незгармонізовані тони Е. Кірхнер, Е.Хенкель та інші передавали свій жаг перед сучасним і майбутнім, відчуття власної неповноцінності, безнадійності і беззахисності у світі. І все-таки це викликане до життя сильними почуттями мистецтво було холодним і раціоналістичним.

Об’єднання “Синій вершник” (Альфред Кубін, Оскар Кокошко), що утворилось слідом за “Мостом”, розпалося перед першою світовою війною, а його антиматеріалізм та антиреалізм, відкинувши ще живі традиції імпресіонізму,

252

були спрямовані до абстрактного мистецтва. Треба пам’ятати, що експресіонізм вплинув на багатьох художників, які не приймали сучасного світу, заперечували його.

Становлення іншого напряму авангардизму – кубізму пов’язано з творчістю французьких художників Жоржа Брака і Пабло Пікассо. Пабло Пікассо (Руїс-і-Пікассо, 18811973рр.) взагалі найбільш яскраво виразив загальну тенденцію мистецтва епохи і був центральною постаттю у західному художньому світі першої половини століття.

Полотном Пікассо “Авіньйонські дівчата” починається власне період кубізму, який західна критика назвала “революційним переворотом, рівного якого не було з часів Відродження”. Чимало формальних проблем кубізму намічено саме в “Авіньйонських дівчатах”. Зображаючи п’ять оголених жінок, Пікассо пропонує небачене доти трактування людської постаті та її форм. Неприродно пласкі, незграбні, із спотвореними пропорціями тіла, схожі на маски обличчя, повернуті вбік неправдоподібно тонкі носи. При цьому обличчя зображені у фас, ноги у профіль або водночас у різних ракурсах одна й та сама постать. Фігури жінок начебто складені з окремих геометризованих площин і спрощених об’ємів. “Я запитував себе, – говорив художник, – чи не треба швидше зображати речі такими, якими їх знають, ніж такими, якими їх бачать". Тобто в "Авіньйонських дівчатах" художник немовби виявив конструкцію тіл зображених жінок, показав, з яких геометричних площин складаються голови, носи, вуха, тіла.

Пікассо віддав належне класицизму (“Мати і дитя”, портрет сина Поля), сюрреалізму (“Жінка, яка плаче”). Але головний його твір – “Герніка”, в якому, незважаючи на деформації, складні алегорії і символи, художник виразив жах, безумство, відчай, трагедію світу, що йде в небуття. 26 квітня 1943 р. маленьке іспанське містечко Герніка фашистськими бомбами було зметене з лиця землі, кілька тисяч людей загинуло під його руїнами. Ця подія потрясла Пікассо. Звичайно, у “Герніці” немає нічого від конкретного міста басків, немає ні літаків, ні вбивці. Посеред ночі, посеред черепів і кісток, символів смерті, гинуть люди, у передсмертних корчах здригаються коні. Світло, розірване на площині, нагадує зловісне проміння прожектора концтабору. Хаос руйнування

253

Пікассо передав завдяки деформації, до якої він вдався. Після світової війни ця картина взагалі сприймалась як пророцтво.

Вплив формальних прийомів кубізму позначився на одній з течій раннього модернізму – італійському футуризмі. Його фанатичним прихильником і популяризатором був Ф. Марінетті. У поширюваному ним в Європі “Маніфесті футуризму” сповіщалося про смерть мистецтва минулого і народження футуризму як мистецтва майбутнього. Футуристи вважали, що вони відкрили нову красу – красу сучасного світу, яку репрезентують фабрики і залізниці, машини й літаки, гуркіт моторів, швидкість (У. Боччоні - "Шум вулиці проникає в кімнату”, “Механізм вулиці”: Дж. Балла – “Пластичність світа + швидкість”).

Футуристи милувалися світом, де все рухається і безперервно змінюється. Вони поставили собі за мету відтворити у живопису цей динамізм, причому динамізм не тільки вулиці, а й людської душі і тіла (У.Боччоні – “Стан душі, І: удень”).

“На відміну від інших європейських авангардистських течій, футуризм не обмежився сферою естетики, а перейшов на ниву політики і моралі”, – писав про футуризм історик італійського мистецтва Гвідо Балло. Маніфести футуристів закликали руйнувати музеї і бібліотеки, вони вітали війну.

Найбільш крайня школа – абстракціонізм склалась як напрям у 10-х рр. ХХ ст. Його основоположниками стали художник Піт Мондріан (родом з Голландії), Василь Кандінський (родом москвич) і Казимир Малевич (з України). Французький критик і художник М.Сефор дав таке визначення цієї течії: “Я називаю абстрактним будь-яке мистецтво, котре не містить жодного нагадування, жодного відзвуку дійсності, все одно, була чи не була ця реальність вихідною точкою для художника”. Сефор так і називає абстракціонізм – “безпредметним” мистецтвом.

В. Кандінський (1866-1944 рр.), який у 10-ті рр. повніс-

тю порвав з натурою і створив близько ста переважно абстрактних полотен, пояснював свою художню манеру тим, що “коли релігія, наука і мораль розкладаються, коли зовнішні підпори загрожують зруйнуватися, тоді людина відвертає погляд від зовнішнього світу до духовного, до передачі “чистого”, незалежного від матерії духовного життя”. У книзі “Мова форми і кольору” художник пояснив, який колір, лінія, форма відповідають в його уявлені певним душевним

254

станам: жовтий – колір божевілля; синій – поклик у безкраї простори, пробудження потягу до чистого; зелений – символ ідеальної рівноваги; фіолетовий несе в собі щось болюче, згасаюче і т.д. Багато уява, дуже тонке почуття колориту у Кандінського втілювалися у приємні для ока, насичені, динамічні кольорові композиції (“Імпровізація”). Художник активно цікавився проблемами зближення кольору з музикою. Дослідники вважають, що В. Кандінський - останній представник літературно-психологічного символізму, подібно до А. Моро у Франції і М. Чюрльоніса в Литві, і разом з тим перший художник-абстракціоніст.

П. Мондріан (1872-1944 рр.) був буквально заполонений культом рівноваги вертикалей і горизонталей. На його полотнах не було нічого, крім чорних прямих ліній і трьох чистих кольорів – червоного, синього, жовтого, а іноді і просто білої площини, поділеної двома-трьома лініями (“Композиція”). Важко повірити, коли бачиш картини Мондріана, що він працював над ними багато місяців, а то й років – довго думав над кожною лінією, зсуваючи їх на сантиметр або міліметр в той чи інший бік. Мондріану належить твердження: “… немає нічого конкретнішого за лінію, колір, площину”.

К. Малевич (1878-1935 рр.) поєднав імпресіоністичний абстракціонізм Кандінського і геометричний абстракціонізм Мондріана у винайденому ним супрематизмі (від фр.supreme - найвищий). У своїх теоретичних роботах він говорив, що у супрематизмі “про живопис не може бути й мови, живопис давно пережив себе і сам художник - пересуд минулого”. Його “Чорний квадрат” увійшов в історію як найвищий вираз крайнощів модерністського мистецтва.

Особливий напрям абстракціонізму – променізм - найяскравіше представлений у творчості Михайла Ларіонова і Наталі Гончарової. Всі предмети ці майстри бачили як суму променів, а художник ,на їхню думку, був покликаний знайти перетини у певних точках променів, тобто найвиразніші лінії.

Однією з авангардистських течій, що з’явилися у перше десятиріччя ХХ ст., але живуть і понині, став сюрреалізм (від фр. surrualite – надреальне). Цей термін уперше прозвучав у 1917 р. у передмові Аполлінера до свого твору, хоча він не був поетом сюрреалізму. Однак сюрреалізм виник не сам по собі, а на ґрунті дадаїзму (від фр. dadaгра в конячки).

255

Дадаїзм народився у розпалі першої світової війни в нейтральній Швейцарії, у своєрідному художньому клубі під назвою “Кабаре Вольтер”. Поетів і художників з різних країн, в основному емігрантів, об’єднала ненависть до війни. Своїм ворогом вони вважали будь-який авторитет, будь-яку традицію і навіть саме мистецтво. Дадаїсти не висували ніяких ідеалів. На їх думку можна малювати картини в темряві, не розрізняючи барв на полотні і палітрі (Г. Ріхтер), робити автоматичні, несвідомі малюнки (Г. Арп). Вони навіть оголосили будь-який виріб твором мистецтва, якщо художник вирвав його із звичайного для нього середовища і дав йому назву (наприклад, віконна рама Дюшана, затягнута замість скла чорною шкірою , перетворилася на вдовицю).

На ґрунті дадаїзму і спочатку лиш як літературна течія і виник сюрреалізм. Теоретично він ґрунтувався на філософії інтуїтивізму Анрі Бергсона (пізнання істини можливе лише з допомогою інтуїції, творчість є ірраціональним, містичним актом), на філософії Вільгельма Дільтея, який наполягав на ролі фантазії і випадково в мистецтві, а також на вченні про психоаналіз Зиґмунда Фрейда, якого сюрреалісти вважають своїм ідеологом. Своїми попередниками сюрреалісти оголосили вихідця з Росії живописця Марка Шагала та італійського архітектора Антоніо Гауді. До сюрреалізму в літературі примкнули такі великі майстри, як Поль Елюар, Луї Аргон, Федеріко Гарсіа Лорка, Пабло Неруда.

У живопису сюрреалізму головне – впливати на глядача асоціаціями, тому в ньому важке зависає, тверде розтікається, м’яке костеніє, мертве оживає, міцне руйнується, живе перетворюється на гнилизну і порох.

Найвидатніший художник цього напряму, творчість якого почалася у 30-ті роки, – Сальвадор Далі (1904-1990 рр.) Дуже талановитий живописець, автор книг про себе, богохульник і католик, мультимільйонер, містифікатор і цинік, він вів сприймача у світ маячних асоціацій. Дослідники вказують на два методи в його творчості: або він вводив у нереальний, фантастичний пейзаж предмети нарочисто буденні, або спотворював реальні до страхітливого образу. У картині “Передчуття громадянської війни” зображена розкладена голова на кістяній нозі з двома величезними лампами, одна з них вичавлює кров з частини іншого тіла, страшна голова

256

якого закинута назад у дикому вищирі. І все це на тлі мертвого пейзажу.

Найвищого успіху сюрреалісти досягли у 40-50 рр. У 60-х вони поступилися популярністю новій хвилі абстракціонізму – поп-арту. Цей термін (мистецтво для широкого вжитку, популярне, масове) виник для позначення різного роду колажів, комбінацій з побутових речей на полотні. Дослідники вважають, що це реакція на безпредметне мистецтво, один із проявів вже постмодерністської культури. Складовими частинами твору поп-арту можуть виступати манекени, частини машин, опудала, афіші, недокурки та ін. Дещо з цього робили ще дадаїсти, але, щоправда, з гумором.

Усередині 60-х рр. виник оп-арт. У роботах опхудожників основа увага приділялась оптичним ефектам, що ґрунтуються на химерних, часом дивовижних композиціях абстрактних геометричних форм. Оп-арт певним чином вплинув на художню промисловість, прикладне мистецтво, рекламу.

В ті самі роки виникло і кінетичне мистецтво, в якому головним принципом було те, що твір “рухався, вібрував, набирав енергії, вмирав і знову відроджувався”.

Новинками постмодернізму стали також світлове мистецтво (здебільшого це спроектовані на екран рухливі, часом досить ефектні комбінації кольорових променів); хепенінг (це дії самих учасників – своєрідні живі картини, але картини, не зв’язані логічно, хаотичні); гіперреалізм, а точніше фотореалізм (використовує кольорову фотографію або муляж для відтворення дійсності).

Умистецтві ХХ ст. живуть і реалістичні традиції. Новий реалізм, якому ще не знайдено точної назви і який найчастіше йменується реалізмом ХХ ст., почав складатися в експресивній німецькій художній графіці Кете Кольвіц (серії офортів “Повстання ткачів”), у гравюрах бельгійця Франца Мазереля (серії “Хресний шлях людини”, “Місто”), швейцарця Теофіля Стейнлейна, ліричних пейзажах французів Моріса Утрілло та Альбера Марке.

Вірною реалізму залишилась і французька скульптура, яка дала на початку століття трьох видатних майстрів – Арістіда Майоля (пам’ятник Сезанну, “Присіла навпочінки”); Антуана Бурделя (“Пам’ятник полеглим у 1870-1871 рр.”,

257

“Стріляючий Геракл”, пам’ятник Адаму Міцкевичу в Парижі); Шарля Деспіо.

Глибоко гуманістичне за своєю суттю мистецтво чудового італійського скульптора Джакомо Манцу, художникафілософа (“Розп’яття”, “Кардинал”, серія “Балерина”, рельєфи для “Брами смерті” собору св. Петра у Римі).

Хоча скульптура ніколи не була провідним видом англійського образотворчого мистецтва, саме Англія породила одного з найвидатніших майстрів скульптури ХХ ст. – Генрі Мура (1898-1986 рр.) Його роботи - від цілком реалістичних до суто абстрактних – величні і монументальні (собор св. Матфея, “Лежача постать” для будинку UNESCO у Парижі).

** *

**

Особливості архітектури ХХ ст. визначилися впливом ряду чинників: інтенсивної урбанізації, промислового будівництва, зростання чисельності населення міст, що викликало переущільнення забудови, багатоповерховість, зменшення кількості зелені та ін. Виникли проблеми, яких не знали попередні епохи.

У 20-ті рр. найбільш значним напрямом став функціоналізм (В. Гропіус - будинок Баухауза, вищої школи будівництва і художнього конструювання у Десау). Крайнощі цього напряму виявилися в утилітаризмі Бруно Таута, у техніцизмі і раціоналізмі Л. Міс ван дер Рое.

Значно сприяв поширенню принципів функціоналізму Ле Корбюзьє (Шарль Едуард Жаннере, 1887-1965 рр.) – один з найвидатніших архітекторів століття. Під знаком його ідей архітектура розвивалася протягом кількох десятиріч, а багато від чого не відмовилася і до сьогодні (наприклад, від таких, як будинок на стовпах, сад на плоскому даху, вільне планування інтер’єру, горизонтально-протяжні вікна, вільна композиція фасаду). Великою перевагою функціоналізму було те, що він надав змогу використувати національні, традиційні та інші особливості місця забудови (багатоповерхові будинки у міських районах з високою густотою населення і збереження котеджів на околицях – в Англії і, навпаки, – винесення багатоповерхових будинків у передмістя – у Парижі і Берліні).

258

Архітектурний експресіонізм і національний романтизм як напрями не дістали широкого визнання.

Урбаністична і дезурбаністична теорія будівництва склалась у 20-30-ті рр. як протилежні. Першу створив Ле Корбюзьє, який розробив проект реконструкції Парижа (”План Вуазен”). По суті це був проект міста майбутнього: комбінація хмарочосів, вільних зелених просторів і складної мережі транспортних артерій. Дезурбаністи (французькі архітектори Ежен Бодуен, Марсель Лодса, німецький – Б.Таут, американські – Ф. Л. Райт і В. Гоен) розробляли проекти невеликих міст (не більше як 32 тис.чоловік) навколо великих (але не більш як 60 тис.жителів) – це промислові робітничі селища або великі житлові комплекси у передмістях. Англійцям особливо імпонувала ідея міста-саду.

У реальній практиці ці дві течії часто перепліталися. Виникли міста - супутники, старі міста розвивалися від центру до периферії, поступово в центрі залишалися тільки адміністративні будинки (Великий Лондон, Великий Париж, Великий Нью-Йорк). Роз’єднання пішохідних і транспортних потоків йде від дезурбаністів. Навіть в Англії, єдиній країні, яка зберегла в архітектурі історичні стилі (неоготику, неокласику та ін.), переміг у 40-ві рр. функціоналізм (можливо, не останню чергу і тому, що в Англії оселилися німецькі ар- хітектори-емігранти, які втекли від нацизму, - В.Гропіус, Е.Мендельсон).

Розвиток будівельної техніки відкрив нові архітектурні можливості. Збірні залізобетонні панелі, а згодом – просторові залізобетонні конструкції (параболи, еліпси, гіперболи ,”висяча сідловидна форма” та ін.) створюють новий естетичний образ – і не тільки у будинках, а й у таких спорудах, як мости. Естетика інженерних споруд найповніше втілення дістала у гігантських нових містах Латинської Америки (наприклад, Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро у Бразилії), де успішно розв’язано такі проблеми, як співвідношення висотних і довгих будинків та зелених масивів, поєднання різних матеріалів

– від пластмас до алюмінію. Найбільш поширений тип будівель громадського призначення у Західній Європі той, художній образ якого визначається формою “скляного паралелепіпеда”: прямокутного металевого каркаса з навісними скляними стінами-огорожами (контора фірми Тіссен у Дюссельдорфі).

259

Найбільш “живучими” і плідними виявилися принципи функціоналізму й органічної архітектури. Зблизити їх сильні сторони прагнув в останніх роботах Ле Корбюзьє (наприклад, капела Нотр-Дам дю О в Рошані). Слідом за ним ряд художників продовжували пошуки найбільш економної і зручної, але і художньо виразної форми, особливо у громадських спорудах. І використання спортивних будівель як універсальних трансформованих залів стало правилом. Багатьох архітекторів приваблюють образи вокзалу та аеропорту. Так, американський архітектор Ееро Саарінен у проекті аеровокзалу поблизу Нью-Йорка прагнув передати ідею польоту.

** *

**

Умузиці початок ХХ ст. позначений різким посиленням ідейно-стилістичної конфронтації між різними напрямами, стрімкою зміною художніх течій.

Вже у 90-ті рр. ХІХ ст. висунулися впливові лідери нових музичних течій –Р. Штраус, М. Регер у Німеччині,К. Дебюссі – у Франції, Г. Малер – в Австрії, Дж. Пуччіні - в Італії, Я. Сібелліус – у Фінляндії, Л. Яначек – у Чехії. Саме тоді в російській музиці пролунали голоси О. Скрябіна, С. Рахманінова, М. Метнера, І. Стравінського, С .Прокоф’єва. Незважаючи на новизну багатьох творчих пошуків, музичне мистецтво ХХ ст.тісно зв’язане своїм корінням з попереднім століттям : класичним мистецтвом, творчістю романтиків, імпресіонізмом.

Визначним музичним явищем ХХ ст. став негритянський джаз. Талановитий американський композитор Дж. Гершвін увійшов в історію музики як творець симфонічного джазу (концерт “Рапсодія у блюзових тонах”).

Молодих людей середини 50-х рр. об’єднала з небувалою гостротою пережита ситуація відчуження від держави, традиції суспільної структури і культури та насущна потреба знайти вихід з цієї ситуації.

Рок народився о цій порі. 1954-й – пісенька Білла Хейлі “Rosk round the Сlok” дала назву новонародженому стилю: той самий рік - перша комерційна платівка Елвіса Преслі; 1956-1962–й – хвиля року поглинає міста Північної Америки, Англії і насамперед Ліверпуль; 1960-й - гамбурзькі гастролі “Бітлз”; протягом 1963-1968 рр. складаються майже всі найз-

260