opr07BMC

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНБАСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ БУДІВНИЦТВА І АРХІТЕКТУРИ

ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНОЇ ПІДГОТОВКИ

ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ І УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

(конспект лекцій)

(для студентів усіх спеціальностей)

Затверджено на засіданні ради факультету

гуманітарної підготовки Протокол № 7 від 15.05.03р.

Макіївка ДонДАБА 2003

ПЕРЕДУМОВА

Зараз відбуваються зміни всієї системи освіти. Головна спрямованість цих змін полягає в їх гуманізації. Гуманізація освіти означає корінну переорієнтацію цінносних установок, нормативних регуляторів, цілей і задач навчальновиховного процесу. Віднині в освіті повинні вроховуватися інтереси кожної конкретної людини, кожної особистості. Така орієнтація означає створення необхідних умов для розвитку всіх творчих здібностей студентів: гармонійного розвитку їх інтелектуальних, професійних, естетичних і моральних якостей. Інакше кажучи, задача вищої школи – готувати не просто фахівця вузької сфери виробництва й управління, а особистість, здатну до різних сфер діяльності, яка усвідомлено приймає рішення з політичних, світоглядних, моральних, естетичних і інших питаннь.

Значну роль в реалізації такої мети покликана відіграти культурологія.

Пропонований посібник є додатком до лекціій і на новій методологічній основі розкриває зміст світової та української культури, знайомить з численними маловідомими фактами, подіями і джерелами.

Структура посібника дозволяє не тільки відповідним чином упорядкувати багатий і різнобічний матеріал з історії культури, а й по-новому подивиться на особливості її розвитку, виявити і висвітлити ряд нових аспектів і тенденцій.

Знання з історії і теорії культури має не тільки виховне, а й політичне значення. У зв’язку з цим привертається увага до оціночної та інформаційної функцій знання історії національної та світової культури.

Кожна освічена людина повинна вміти правильно оцінити сучасний стан культури, бачити і розуміти постійні зміни в різноманітних сферах життя, уміти вірізняти усталені, чи нові, життєздатні культурні форми від застарілих, позбавлених життєвої сили.

Знання історії культури дає змогу оцінити досягнення національної культури у порівнянні з надбаннями інших народів світу.

Посібник повністю відповідає програмі курсу “Теорія та історія світової і української культури”.

Розраховано на студентів технічних і економічних спеціальностей.

3

КУЛЬТУРА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

1.Культурологічний підхід до аналізу культури:

–методологічні засади розуміння культури;

–класичні та сучасні концепції культури;

–функції і сфери культури;

–мистецтво як засіб творення особистості.

2.Культура і цивілізація:

–культурно-історичні епохи;

–місце національної культури у світовій культурі.

Культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала, закономірно, в контексті світового культурологічного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української культури є її відкритість і стабільність, здатність сприймати й українізовувати різні культурологічні впливи.

Розкрити сутність і національні особливості української культури можна на основі сучасної теорії культури, яку прийнято називати культурологією. Це порівняно молода наука, хоча своїми витоками вона сягає аж до античного світу. Серед перших дослідників, які користувались терміном “культурологію” при аналізі проблем культури, був американський антрополог Леслі Уайт (1900-1975 рр.)

Проблема систематизації культури і розкриття її структури є досить складною, але сучасній науці вдається виявити і проаналізувати структурні частини культури. Для цього важливо знайти обґрунтований критерій такого поділу. Структурні частини культури в наш час прийнято виділяти на основі її носіїв. На цій підставі в культурі правомірно виділяти світову і національну культури. Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються

4

в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.

За конкретними носіями виділяється культура міська і сільська, класова і етнічна професійна і молодіжна, культура сім'ї чи окремої людини. Загальновизнаним є виділення непрофесійної культури, яку іноді називають народною творчістю. Відомий російський вчений Н.Лосський підкреслював, що "національна культура стає відомою в цілому світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній, стають досягненням всього людства". Перш за все світове значення мала культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. В наш час таке значення притаманне культурам Англії, Франції, Німеччини, Америки. Світового звучання набуває й українська культура.

Проблема співвідношення національного, інтернаціонального і класового в культурі – актуальна і досить складна проблема сучасності, бо протиставлення їх приводить до самоізоляції культури і в кінцевому підсумку до її деградації.

На основі різновидностей людської діяльності сучасна наука виділяє дві форми культури: матеріальна і духовна. Зрозуміло, що цей поділ доволі умовний, оскільки в реальному житті ці форми культури взаємопов’язані.

До матеріальної культури належать такі її різновиди: культура праці й матеріального виробництва; культура побуту; культура регіону і місця проживання; особиста культура; фізична культура. Матеріальна культура не рівнозначна матеріальному виробництву. Вона характеризує матеріальну діяльність людей з точки зору її впливу на розвиток особи і створення умов для реалізації творчих здібностей та обдарувань людини.

Духовна культура утворює досить складну систему, що включає пізнавальну культуру (науку, освіту, філософію), моральну, художню, правову, педагогічну та релігійну культури.

На думку багатьох фахівців, існує чимало різновидів культури, які відносяться і до матеріальної, і до духовної сфери. Вони по вертикалі пронизують всю систему духовної культури. До таких різновидів відносять політичну, економічну, екологічну та естетичну культури.

5

Можливе виділення інших елементів культури. За ознаковою актуальності можна вирізнити сферу культури, що є найбільш популярною і має масове поширення. Кожна епоха створює притаманну їй актуальну культуру. Це підтверджується наявністю моди не лише в одязі, але й щодо культури. Актуальність культури – це безпосередній, живий процес, в якому щось народжується, набирає сили, розквітає, а потім завмирає чи зникає взагалі.

Методологічні засади дозволяють розкрити сутність та особливості національної культури. Вона охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких – географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державноправові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності.

Культурологія досліджує закономірності культурноісторичного процесу й особливості національної культури з допомогою наукових понять, категорій. Органічний зв’язок культурології з іншими гуманітарними науками виявляються, зокрема, у тому, що вона використовує ряд категорій, вироблених цими науками. Зрозуміло, що культурологія не може розвиватись без таких категорій, що давно увійшли до наукового обігу, як “культура”, “творча діяльність”, “мистецтво” і т. ін. Але, запозичуючи ці категорії у філософії, психології та решти гуманітарних наук, теорія й історія культури розглядає їх через призму власного предмета. Водночас вона розробляє ряд специфічних категорій: “суб’єкт культури”, “культурні цінності”, “культурна самобутність”, “культурний прогрес”, “національна культура” тощо. Предметом культурології є вивчення історії і сутності культури, закономірностей її розвитку в різноманітних виявах.

6

** *

**

Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що на сьогодні існує понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена і широким вживанням терміна “культура” в конкретних дисциплінах. Відомий дослідник культури В. Межуєв писав, що “фундаментальна теоретична значимість (і складність) поняття “культура” для сучасної науки обумовлена глобальністю й багатогранністю самої проблеми культури в ситуаціях і обставинах ХХ століття”.

Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об’єднує різні точки зору. Таким ядром виступає саме слово “культура”, що походить від латинського cultura і в перекладі означає обробіток, вирощування, догляд. Первісно це стосувалося землеробської праці. Згодом термін почав уживатися в ширшому значенні. Вже Ціцерон у “Тустуланських бесідах” (45 р. до н.е.) називає філософію “культурою душі”. В культурі мислення він вбачав шлях до розширення духовного світу людини. В такому розумінні термін “культура” ввійшов до всіх європейських мов, у тому числі й до української.

Термін “культура” у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов’язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вживався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як “людяність”, що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою того, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (тобто штучного).

Світ культури, будь-який її предмет або явище сприймаються як результат діяльності людей, спрямованої на обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою. В такому розумінні культура виступає як міра співвідношення природного і позаприродного (створеного штучного), віддалення людини від природи. Подібне розуміння

7

культури розвивалось в минулі століття, особливо в епоху Просвітництва XVII-XVIII ст. Філософія цього часу, заснована на ідеї всезагальності людського розуму та його законів. Звідси був зроблений ряд висновків принципового значення. По-перше, люди і народи не відрізняються наявністю або відсутністю культури, а тільки рівнем культурності; подруге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми й народами – наслідок їхньої різновіддаленості від первісного природного світу й мають суто вимірний, а не сутнісний характер. У цих висновках містяться вже й принаймні три важливі світогляді ідеї – ідея одвічної єдності усього людського роду, ідея історизму як руху суспільства шляхом просвіти та ідея прогресу, пов’язана зі спадкоємним розвитком історії, з успадкуванням та нагромадженням людського досвіду.

Основоположник німецької класичної філософії Імануїл Кант бачив основу культури не в самій природі людини, а в сфері її морального існування. В кантівському розумінні культура – це здатність індивіда піднестись від обумовленого його тваринною природою емпіричного, чуттєвого існування, при якому мета його поведінки визначається зовнішнім світом, до морального існування, яке дозволяє йому вільно діяти в ім’я цілей, які він сам перед собою висуває, зважаючи на веління морального обов’язку.

Своєрідну спробу розв’язати кантівську суперечність між природним та моральним, між чуттєвою насолодою і моральним обов’язком зробив великий німецький поет і драматург Фрідріх Шіллер. Завдання культури, на думку Шіллера, полягає в гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чуттєвого і розумового, насолоди й обов’язку. “Культура, – писав він, – повинна віддати справедливість не тільки розумній спонуці на противагу чуттєвому, але й останньому на противагу першій. Таким чином, завдання культури двояке: по-перше, охорона чуттєвості від посягань свободи, по-друге, охорона особистості від сили відчуттів. Першого вона досягає розвитком здатності почувати, другого ж – розвитком розуму”. Відновити цілісність людини, позбавити її світ від властивих йому суперечностей і тим самим здійснити головне завдання культури може мистецтво, тобто “царство прекрасної видимості”. На думку

8

Шіллера, саме у мистецтві примирюються та згладжуються протилежності фізичного й морального життя людства.

У працях сучасних вітчизняних вчених аналіз феномена культури здійснюється в рамках наукового напрямку, відомого під назвою діяльнісного підходу. Представник київської культурологічної школи В. Іванов розглядає культуру як вимір і специфічну форму життєдіяльності людського суспільства.

Культура є похідною від людської діяльності у тому загальному сенсі, в якому діяльність творить людський світ. Але так само, як світ не є простою сумою виробленого, а організований у природний світопорядок певного соціуму, так і діяльність, що створює культуру, є не тільки цілеспрямована праця з виробництва предметів культурного призначення.

Культура (подібно до мови) не виробляється у вигляді безпосереднього продукту певної діяльності. Її створює вся сукупність суспільної життєдіяльності. Якщо, за відомим визначенням, людина є “світ людини”, то культура утворює “світ людського буття”, тобто ту сукупність умов і певностей, за допомогою яких людина виявляє себе у повноті своїх здібностей, в істинній мірі свого буття. Культура – це не просто одна зі специфічних сфер життя суспільства, вона розглядається як культурна реальність, системний людський спосіб буття, що визначає увесь спектр практичної й духовної діяльності людей, їх ставлення до навколишнього світу й до самих себе.

В широкому плані культура – все те, що протистоїть світові природи, все те, чого торкнулись руки людини, її розум і воля. В вузькому плані культура – це:

-процес доцільного впливу на природу;

-усі створені матеріальні й духовні багатства людиною, які допомагають її творчим можливостям;

-система життєвих сенсів;

-особий діяльний засіб засвоєння світу;

-створені людиною ключові цінності.

Зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, суспільства, народів, що населяють нашу планету. Культура не існує поза людиною. Її виникнення обумовлено тим, що людина постійно шукає сенсу свого життя та діяльності. Сенс співвідносить будь-яке явище,

9

будь-який предмет з людиною (якщо щось немає сенсу, то воно не існує для людини). Отже, сенс – це зміст людського буття, взятий в особистої ролі: бути посередником в відношеннях людини зі світом та самим собою. Сенс визначає, що ми відкриваємо в світі. Якщо би не було би сенсу, то людина не дивилася би на зоряне небо; поети не писали би віршів. Звідси можна сказати, що культура – це сенсів світ людини, який з’єднує людей в нації, релігійні або професійні групи. Цей сенсів світ передається з покоління в покоління.

Кожна національна культура базується на власній знаковій системі. Як відомо, різні одиниці інформації мають різну ступень зв’язку з реальністю, зі світом явищ. Найвищий рівень відповідності має образ, це практично точна копія зображуємого предмета. У межах своєї культури у кожного її носія знак викликає спільні з іншими асоціації, образи, відчуття. Безліч таких знаків утворюють складні знакові системи, які вимагають чисто інтуїтивного засвоєння. Національна культура може бути представлена як система побутових звичок, кожна з яких підсвідомо не контрольована, не піддається рефлексії – через те прорив з однієї культури в іншу процес надзвичайно складний.

Ми знаємо, що людина свої думки та почуття виражає з допомогою знаку. Але культура відбувається в символах. Символ – це знак, через який нашої свідомості відкриваються сенси. Символ – власна форма існування не лише результатів, але й самого процесу культурної діяльності. Сенси живуть у непритомних глибинах души і з’єднують людей в єдине. При цьому справжній символ не “позначає” сенс, але несе в собі усю повноту її дійовій сили. Наприклад, ікона це не тільки позначення Бога, для віруючої людини це присутність Бога поряд з ним, “дивовижна сила”, яка наділяє в неї сенс, тобто віру самої людини.

Самі по собі символи це зовнішня сторона культури. Символи стають вираженням культури не окремо, а тільки через творчу активність людини. Тому часто кажуть, що культура творить людину.

Будь-яка людина в процесі свого життя оволодіває тією культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона вносить свій вклад в культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху цінностями можна судити

10