18. Філософські ідеї в культурі Київської Русі

Точкою відліку історії формування філософських ідей і концепцій у культурі Київської Русі є 860 рік (прийняття князем Аскольдом християнської віри) і 988 рік – рік установлення на Русі християнства. Християнський світогляд поступово став витісняти язичництво, міфологічний світогляд. У цьому тривалому і суперечливому процесі важливе місце займає діяльність великих просвітителів Кирила(827-869) і Мефодія(815-865) зі створення слов'янської абетки, повного перекладу Біблії і життєписів отців церкви, а також перекладу творів античних і візантійських мислителів. У 1051 р. київським митрополитом Іларіоном (?–1073) видається перший оригінальний трактат філософсько-богословського змісту – «Слово про закон і благодать». У ньому автор, зокрема, проводить ідею рівності народів як передумови вільного, а не рабського існування.

Світогляд, що формується в цю епоху, характеризується подвійністю: у ньому переплітаються християнські і язичницькі компоненти. Крім того, спостерігається тенденція до антропоцентризму.

Переважання проблем людського буття у філософських міркуваннях тодішніх богословів знаходить своє вираження в особливій гостроті й актуальності етичнихпитань, наприклад, про конфлікт добра і зла і шляхи його розв’язання. Аналогічні ідеї ми знаходимо у мислителів-книгарів ХІ–ХVІ вв. Незважаючи на гніт польських, литовських і молдавських князівств, у цей період формується українська нація. У тодішніх світоглядних орієнтаціях розповсюджені песимістичні мотиви, хоча і з помітно зростаючими елементами протидії гноблення.

19. Філософія українського кордоцентризму

Кордоцентризм – певна світоглядна орієнтація на внутрішній світ людини, «філософія серця» (де серце – емоційно-вольова сутність людини).

За своїм характером українська філософія є поліцентричною. В ній можна виділити філософський кордоцентризм (або філософію серця), позитивізм (або еволюціонізм, соціальний дарвінізм тощо). Філософський кордоцентризм – це світоглядна парадигма класичної української української філософії, заснована на ідеї провідної ролі фізіологіч-ного й духовного серця як творчої, генеруючої та активно діючої сили у етичній, естетичній й релігійній сферах життєдіяльності біологічної, соціальної й духовної особистості. Визначальною тенденцією українського філософського кордоцентризму є подолання духовного відчуження між людиною і Богом та, разом з тим, посилення політичного й культурного відчуження. В цьому власне і суть парадоксальної логіки українського кордоцентризму. Відправним пунктом, пунктом з якого започатковується процес усунення, долання духовного відчуження виступає кардіогносія, тобто читання в серці. Філософ-теософ Г.Сковорода (1722-1794)окреслив її такими словами: „Все минає; серцем людина вічна. Чисте серце перебуває в любові, але любов залишається в ньому ж. Але ця любов є Бог, отже – вічна людина”

Отже, вагомим внеском в українську культуру, який зробили Г. Сковорода, Т.Шевченко й П. Куліш, було те, що вони, розробляючи певне коло морально-етичних ідей й викладаючи їх у доступній для українського народу поетичній формі, сприяли зміцненню й підвищенню його моральної культури. Разом з тим їхня аполегетика українського сільського чи хутірського життя, особливо помітна ця тенденція у філософії Г. Сковороди й П. Куліша, протиставлення українського села або хутора неукраїнському місту (переважно російськомовному чи польськомовному), а, власне, такі міста були тоді в Україні, негатино позначилась на політичній культурі українства, загальмувала процес перетворення української культурної нації у націю політичну, оскільки, саме міста, як це відомо з історичної практики, а не села чи хутори, були центрами творення модерних націй.