Право повного господарського відання та оперативного управління

У деяких випадках здійснення права власності безпосередньо власником неможливе. Тоді у праві використовуються так звані речові права вторинного характеру. Вони не можуть існувати самостійно, окремо, самі по собі і є засобом реалізації права влас­ності. До них належать право господарського відання і право опе­ративного управління.

У ЦК ці види прав не врегульовані, натомість вони міс­тяться у ГК.

Право повного господар­ського відання – це право під­приємства на надане йому майно, відповідно до якого воно володіє, користується та розпоряджається цим майном і на свій розсуд учиняє з ним будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства в цілому.

За ГК право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним орга­ном), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК та іншими законами.

Згідно зі ст. 37 Закону "Про власність" майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, на основі якого підпри­ємство володіє, користується і розпоряджається вказаним майном, здійснюючи щодо нього будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України. Таким чином, поява цієї правової категорії була зумовлена необ­хідністю розмежування права власності держави і права державного підприємства щодо виділеного йому майна.

Законом "Про власність" право повного господарського відання було передбачено лише відносно державної власності. Однак на практиці виникла проблема визначення правового режиму майна, наданого, зокрема, засновниками в управління господарського товариства.

Оскільки майно не передавалося у власність такого підприємства, а лише надавалося йому для здійснення статутної діяльності, то природно виникло припущення, що воно має належати приватному підприємству, господарському товариству тощо на праві повного господарського відання.

При порівнянні права повного господарського відання з правом власності звертає на себе увагу ідентичність їх змісту: як в одному, так і в іншому випадку суб'єкт відповідного права має правомочності володіння, користування і розпорядження майном. Виникає питання: чим вони відрізняються? Передусім, відмінність полягає у характері прав. Право власності є основним, самостійним правом, в той час як право господарського відання вторинне і залежить від права власнос­ті. Якщо право власності може існувати і без права господарського відання, то останнє неможливе без права власності.

Вторинним характером права господарського ведення зумовлені і такі його обмеження як право власника контролювати викорис­тання майна шляхом аудиторських та інших перевірок, отриму­вати частку прибутку від використання цього майна, ухвалювати рішення про ліквідацію або реорганізацію юридичної особи, в гос­подарське ведення якої було надане майно, тощо.

Право оперативного управління — це засноване на праві власнос­ті іншої особи і наданому нею повноваженні право володіння, а також обмежені права користування і розпорядження майном в цілях і межах, встановлених власником.

Як і право господарського відання, право оперативного управ­ління є похідним від права власності і більш обмежене порівняно з ним. Воно також вужче, ніж право господарського відання.

Якщо право господарського відання містить усі 3 правомочнос­ті — володіння, користування і розпорядження, то право оператив­ного управління, зазвичай охоплює одночасно лише 2 — володіння і користування або володіння і розпорядження. У будь-якому випадку особа, в оперативному управлінні якої знаходиться майно, не має права розпоряджатися цим майном на свій розсуд, а може це робити лише в межах, встановлених власником.

Відповідальність за своїми боргами особа, в чиєму оперативно­му управлінні знаходиться майно, несе лише в межах цього майна. В решті випадків відповідальність субсидіарно несе власник такого майна.

Право оперативного управління у радянському цивільному праві було закріплене раніше, ніж право господарського відання і тривалий час було єдиним засобом здійснення права державної власності. Однак з прийняттям Закону "Про власність" і появою права повного господарського відання майно на праві оперативного уп­равління, як правило, закріплялося за установами (хоча в деяких випадках на таких засадах майно може належати також підпри­ємствам та організаціям). Таким чином, фактично стався поділ права повного госпо­дарського відання та права оперативного управління також і за суб'єктним складом.

ЦК, як уже зазначалось, не передбачає ні права повного госпо­дарського відання, ні права оперативного управління. З іншого боку, ЦК діє разом із ГК, в якому серед речових прав згадуються право господарського відання і право оперативного управління (ст. 133). А майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і підлягатиме зак­ріпленню за ним на праві господарського відання чи оперативного управління (ст.73 ГК). Отже, право оперативного управління для таких підприємств – це право державних установ, які утримуються за рахунок бюджету, та державних казенних підприємств на закріплене за ними май­но, яке за своїм обсягом значно вужче, ніж право повного господарського відання, і обмежує володіння, користування та розпорядження майном встановленими цілями діяльності установи, завданнями і призначенням майна.

Процес роздержавлення — це подолання монополії дер­жавної власності, забезпечення громадянам можливості бути власником засобів і продуктів виробництва. Масштаби роздержавлення зумовлені передусім метою ліквідувати монополію державної власності, а також обсяга­ми державного майна. Паралельно з процесом роздержавлення майна у межах са­мої державної власності мають відбуватися істотні зміни, пов'язані з децентралізацією.