Суб'єкти та об'єкти права державної та комунальної власності

У Конституції України передбачені:

1. виключна власність Українського народу (ст. 13),

2. державна власність (ст. 14);

3. власність територіаль­них громад села, селища, міста, тобто комунальна власність (ст. 142).

Суб'єктом виключної власності є Україн­ський народ.

Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі ВРУ.

Суб'єктами права комунальної власності є територіальні гро­мади села, селища, міста.

Право власності Українського народу

Стаття 324 ЦК відтворює положення ст. 13 Конституції, в якій закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

З урахуванням наведеного положення та загальної концепції пра­ва власності, сформованої у вітчизняній цивілістиці і відображеної у ЦК, право власності Українського народу може бути визначене як можливість народу через уповноважені державні органи або безпосе­редньо використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися тощо) майно, котре йому належить відповідно до Конституції.

Оскільки Український народ визнається суб'єктом права влас­ності нарівні з іншими учасниками цивільних відносин, виникає питання, чи не призведе це до "подвійного" права власності на такий об'єкт як земля?

На думку одних авторів, Конституція відображає ставлення до землі (право на землю) Українського народу як до території держа­ви, як до об'єкта природи, а не до конкретних ділянок, розмежованих на земельній території держави для спеціального використання. Інші науковці пропонують розрізняти ті випадки, коли право влас­ності на землю зачіпає інтереси суспільства в цілому — тоді земля визначається як об'єкт права власності Українського народу (і дер­жави відповідно), і ті випадки, коли згідно з Конституцією людині належить і гарантується право власності на землю.

Відповідь на це питання певною мірою дає ч. 2 ст. 324 ЦК, яка встановлює, що від імені Українського народу права власника здій­снюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією. Отже, управління майном від імені народу здійснює відповідно Верховна Рада України і місцеві ради, а також уповноважені ними державні органи. При цьому органи державної влади та місцевого самоврядування не є власниками того майна, що належить до об'єктів права власності Українського на­роду. Повноваження цих органів визначені Конституцією та іншими майна зводяться лише до здійснення права управління зазначеним майном.

Коли йдеться про здійснення права власності на майно, яке є влас­ністю Українського народу, слід зазначити, що воно може відбува­тися як через згадані вище органи, так і безпосередньо народом шляхом вирішення відповідних питань на всеукраїнському референ­думі. Наприклад, лише таким шляхом може вирішуватися питання про зміну кордонів держави, тобто передачу чи набуття частини її території — землі, яка належить Українському народу.

Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону (ч. З ст. 324 ЦК). Отже, кожен має гарантований Конституцією та ЦК доступ до користування природними об'єктами права власності Українського народу, але таке користування має відбуватися у порядку і межах, встановлених законом.

Особливістю набуття права власності Українським народом є те, що у кожному разі воно може відбуватися лише на підставі спеціального вольового рішення уповноваженого на те органу держав­ної влади. Таке рішення за своєю суттю є актом публічної влади (актом управління) і має бути вчинене у формі, встановленій законом для відповідних актів (закон України, постанова Верховної Ради тощо).

Право державної власності

Право державної власності може бути визначене як влада (повно­важення) держави використовувати (володіти, користуватися, роз­поряджатися, управляти тощо) майном, котре їй належить.

Суб'єктом права державної власності є держава Україна, яка є представником спільних інтересів народу.

Коло об'єктів права державної власності не обмежене. Держава може бути власником будь-яких речей, у тому числі тих, що вилучені з цивільного обігу і обмежені у обігу. Отже, у державній власності знаходиться майно, грошові кошти, які належать державі Україна.

Об'єкти права державної власності:

1. земля,

2. майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів;

3. майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ;

4. оборонні об'єкти;

5. єдина енергетична система;

6. системи транспорту загального користування, зв'язку та інфор­мації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення;

7. кошти державного бюджету;

8. національний банк, інші державні банки та установи і створювані ними кредит­ні ресурси;

9. державні резервні, страхові та інші фонди;

10. майно ви­щих і середніх спеціальних навчальних закладів;

11. майно державних під­приємств;

12. об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що стано­вить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

13. інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами.

Вилученими з цивільного обігу вважаються об'єкти, які не можуть бути предметом правочинів. Види об'єктів цивільних прав, перебу­вання яких у цивільному обороті не допускається, мають бути прямо встановлені у законі. Наприклад, Закон "Про охорону навколиш­нього природного середовища" до об'єктів, вилучених з обігу, зарахо­вує державні природні заповідники, державні природні заказники, національні природні парки тощо.

У літературі зверталася увага на те, що речі, вилучені з обігу, не є об'єктами цивільних правовідносин, внаслідок чого здійснення права держави з використання таких речей, розпорядження ними тощо не є сферою дії приватного (цивільного) права. Здійснюючи такі дії, держава виступає як суб'єкт владних відносин, її влада над речами у цьому випадку є виявом властивостей публічної влади. У зв'язку з цим ці відносини є сферою дії публічного права з усіма наслідками цього (метод впливу на учасників, принципи, засоби захисту тощо).

На підтримку згаданої позиції можна навести також такі аргументи.

По-перше, правове становище речей, вилучених з обігу, визна­чається нормами публічного права. Навіть якщо ці норми включені до норм цивільного права, це не змінює їх правову природу. По-друге, порядок користування та розпорядження такими речами також має публічно-правовий характер. І, нарешті, порядок управління речами, що вилучені з цивільного обігу, також є публічно-правовим.

Слід зазначити, що вилучення речей із цивільного обігу прита­манне не лише країнам з правовими системами соціалістичного та постсоціалістичного типу. Цей інститут відомий і правовим системам із розвиненою ринковою економікою, де деякі види рухомого і не­рухомого майна з різних причин виводяться з ринкового обігу. Так, наприклад, романська правова традиція виокремлює деякі види неру­хомого майна, яке може перебувати винятково у власності держави — морське узбережжя, військове майно тощо, а також майна, яке під­падає під дію публічно-правового режиму регулювання у випадку, коли це майно перебуває у власності держави (наприклад, авто­магістралі). При цьому морське узбережжя держава не може ні продати, ні заборонити вільний доступ населення до нього.

Крім цього, залежно від різних ідей та понять, прийнятих у сфері публічного права тієї чи іншої правової системи, певні види майна — як рухомого, так і нерухомого — можуть бути виведені за межі звичайного приватноправового режиму. У низці цивільно-правових систем самого факту належності об'єкта майнових відносин державі або органу громадського управління достатньо для виведення його за межі дії звичайного цивільно-правового режиму.

Таким чином, можна говорити про розмежування речей публіч­ного і приватного права (публічних речей і приватних речей), яке має практичне значення, оскільки порядок здійснення права влас­ності щодо публічних речей, управління ними тощо визначається нормами адміністративного права.

Отже, публічні речі мають такі ознаки:

1) ці речі мають специфічний зв'язок з державою або іншими соціально-публічними утвореннями;

2) вони призначені для публічного користування.

Держава, пред­ставляючи суспільство, має право власності на публічні речі, основ­ним призначенням останніх є служіння громаді, суспільству. При цьому держава має право власності не лише на речі, що вилучені із цивільного обігу, але й на такі, що знаходяться у цивільному обігу.

Таким чином, до складу права державної власності входить право власності на публічні речі і право власності на приватні речі.

Хоча право на публічні речі не є правом власності у вузькому значенні цього слова, бо має особливий адміністративно-правовий (публічно-правовий) режим, однак з міркувань практичної доціль­ності воно за вітчизняною концепцією цивільного законодавства вважається цивільним правом, що дозволяє певним чином уніфі­кувати правові рішення у цій галузі.

Що стосується права державної власності на речі приватного права, то воно є традиційним правом власності, яке охоплює звичай­ні повноваження власника, котрі можуть бути реалізовані на зви­чайних цивільно-правових засадах. При цьому держава як власник речей приватного права виступає у цивільних відносинах як суб'єкт, рівний з іншими учасниками таких відносин.

Праву інших країн також відомий поділ майна держави на приватне та публічне. Наприклад, у Французькому Цивільному кодексі у ст. 537 та наступних протиставляється майно приватних осіб і майно юридичних осіб публічного права. Щоправда, Кодекс не визначає точно режим майна останніх (річ у тім, що у дореволю­ційному французькому цивільному праві не було чіткого розуміння відповідних відносин, оскільки феодальні концепції, за загальним правилом, змішували суверенітет і власність. Лише у першій поло­вині XIX ст. склалося як поняття звичаєвого права, закріпленого у подальшому законодавцем, так і розуміння відмінностей публіч­ного і приватного майна держави).

Правовий режим публічного майна складностей не викликає: воно не відчужується, виведене з цивільного обігу, не може бути обмежене сервітутами, на нього не поширюються правила про давність. Надання його приватним особам допускається лише на певний час. Право на таке майно, що належить юридичним особам публічного права, не є правом власності у тому сенсі, у якому його розуміє ЦК.

До приватного майна держави належить все майно юридичних осіб публічного права, яке не віднесене до публічного майна. Це майно знаходиться у цивільному обігу; публічна юридична особа, якій це майно належить, є його власником, вона має право відчужувати це майно, обтяжувати його на користь інших осіб ре­човими правами, право власності на таке майно може набуватися за давністю.

Однак, тут слід зробити зауваження. По-перше, норми адмі­ністративного права визначають, які посадові особи і на яких умовах мають право управляти і розпоряджатися цим майном. По-друге, нормами адміністративного права заборонено безоплатне відчужен­ня цього майна і звернення на нього вимог кредиторів.

Згідно зі ст. 170 ЦК держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

У ст. 13 Конституції закріплено, що право державної власності від імені українського народу здійснюють органи державної влади. Згідно зі ст. 326 ЦК, від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. До них, насамперед, належить глава держави — Президент України, який виступає від імені держави в різних правовідносинах, у тому числі здійснює право державної власності.

Нарівні з Президентом право державної власності здійснює Вер­ховна Рада України. Вона затверджує державний бюджет України і здійснює контроль за його використанням, а також користується іншими повноваженнями. Повноваження Верховної Ради закріпле­ні у ст. 85 Конституції.

Право державної власності здійснює також Кабінет Міністрів України, який здійснює управління державною власністю (ст. 116 Конституції) з певними обмеженнями. Так, для представництва інтересів держави при укладенні міжнародних економічних дого­ворів Прем'єр-міністр України, міністри повинні мати довіреність, підписану Президентом України.

Право державної власності може також здійснювати Фонд державного майна України та інші уповноважені органи, у тому мислі державні підприємства і установи (ст.ст. 33, 37, 39 Закону "Про власність").

Здійснюючи зазначені функції, органи державної влади діють не як суб'єкти права власності, а як представники цього суб'єкта: вони діють не від власного імені і не в своєму інтересі, а від імені і в інтересі держави в цілому, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в якій є її народ. Через органи державної влади здійснюється воля не цих органів, а самого народу, який може висловити свою волю, здійснити свою владу безпосередньо (ст. 5 Конституції).

Підставами набуття права державної власності є загальні для усіх видів права власності підстави: 1) виготовлення нової речі (ст. 331); 2) переробка речі (ст. 332); 3) привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333); 4) отримання продукції, плодів та доходів (ч. 2 ст. 189); 5) договір; 6) спадкування за заповітом (глава 85 ЦК).

Крім того, спеціальними підставами набуття права державної власності (тобто, такими, що стосуються лише цього виду права власності) є: 1) виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та куль тури (ч. 4 ст. 343); 2) викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю органом державної влади (ст.ст. 350, 351); 3) викуп пам'ятки історії та культури (ст. 352); 4) реквізиція (ст. 353); 5) кон­фіскація (ст. 354 ЦК).

Право комунальної власності

Згідно зі ст. 31 Закону "Про власність" державна власність поді­лялася на загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-комунальних одиниць (комунальну).

Однак у зв'язку з прийняттям Конституції і Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" це положення є неактуаль­ним. У ст.ст. 142, 143 Конституції і ст. 60 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" було закріплене положення про те, що право комунальної власності належить самостійним суб'єктам — територіальним громадам (а не адміністративно-територіальним одиницям, як зазначалося у Законі "Про власність").

Таким чином, у законодавстві був введений новий суб'єкт права власності, не передбачений ст. З Закону "Про власність", — територіальна громада, якій і належить право комунальної власності. Тому ЦК розглядає комунальну власність не як різновид дер­жавної, а як самостійну форму власності (ст. 327).

Право комунальної власності — це право територіальної громади володіти, користуватися, розпоряджатися тощо майном, що нале­жить їй, яке здійснюється безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Суб'єктом права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст тощо.

Об'єктами права комунальної власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Це може бути різноманітне рухоме і нерухоме майно, прибутки місцевих бюдже­тів, земля, природні ресурси, підприємства, установи, організації (ч. 1 ст. 327 ЦК, ст. 35 Закону "Про власність"). Однак коло об'єктів права комунальної власності вужче за коло об'єктів права державної власності. Зокрема, в комунальній власності не може знаходитися майно, що є об'єктом виняткової власності держави (наприклад, атомна зброя, єдина енергосистема тощо).

Об'єкти права комунальної власності:

1. майно, що забезпечує діяльність відповідних місцевих рад і утворюваних ними органів;

2. кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства;

3. майно закладів народної освіти, культури, охорони здо­ров'я, торгівлі, побутового обслуговування;

4. майно комунальних підприємств;

5. місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включа­ючи майно, передане відповідним підприємствам, уста­новам, організаціям;

6. майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території;

7. майно, передане у влас­ність адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.

Здійснюють право комунальної власності (або, як сказано у ч. 2 ст. 327 ЦК, — управляють майном, що є у комунальній власності), безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи міс­цевого самоврядування. Порядок створення та компетенція таких органів щодо управління об'єктами права комунальної власності визначені Законом "Про місцеве самоврядування в Україні" та іншими законодавчими актами.

Територіальна громада може набувати права власності на безхазяйну річ (ч. 2 ст. 335), знахідку (ч. 2 ст. 338), бездоглядну домашню тварину (ч. 2 ст. 341), на спадщину, яка визнана судом відумерлою (ч. 3 ст. 1277 ЦК) тощо.

Крім того, підставами виникнення права комунальної власності згідно із Законом України від 3 березня 1998 р. "Про передачу об'єк­тів права державної та комунальної власності" може бути передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності тощо.

Територіальні громади набувають і здійснюють право власності через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, вста­новленої законом.

Сільська, селищна, міська, районна в місті рада може наділяти частиною своїх повноважень органи самоорганізації населення, передавати їм відповідні кошти, а також матеріальні та інші ре­сурси, необхідні для здійснення цих повноважень, здійснювати контроль за їх виконанням (ст. 16 Закону "Про місцеве самовряду­вання в Україні").

Підстави набуття права комунальної власності співпадають з під­ставами набуття права державної власності, розглянутими вище.

Право власності Автономної Республіки Крим

Автономна Республіка Крим (АРК) як і держава Україна може набувати усього обсягу прав та обов'язків учасника цивільних від­носин, котрі не суперечать її суті як соціально-публічного утворен­ня, що наділений владними та розпорядчими функціями, у тому числі бути учасником відносин власності.

Слід зазначити, що ЦК не згадує окремо "прав власності Авто­номної Республіки Крим". З точки зору розрізнення форм влас­ності це, начебто, логічно, оскільки такої економічної форми не існує.

Проте його не можна вважати державною власністю, оскільки ЛРК не є державою. Разом з тим, майно, яке належить АРК, не можна вважати й таким, що перебуває у комунальній власності, оскільки АРК не є територіальною громадою.

Виходячи з того, що поділ на види права власності, головним чином, ґрунтується на виокремленні його суб'єктів, а АРК є окремим учасником цивільних відносин (ст. 168 ЦК), є підстави стверджувати, що право власності АРК відокремлене як від права державної власності, так і від права власності територіальних громад, навіть тих, що входять до складу самої АРК. (У кожному разі питання змісту, обсягу та здійснення майнових прав АРК стосовно майна, що визнається власністю АРК, потребують спеціального вирішення, про що вже неодноразово йшлося у вітчиз­няній цивілістичній літературі). Як і держава Україна, АРК здійснює через свої органи право власності на об'єкти, котрі належать їй, у тому числі набуває та передає їх, є учасником цивільних зобов'язань, пов'язаних з придбан­ням права власності, спадкує на підставі заповіту тощо.

Підстави набуття права власності АРК співпадають з підставами набуття права державної і комунальної власності, розглянутими раніше.

Крім того, спеціальними підставами набуття права власності АРК (тобто, такими, що стосуються права власності АРК як різновиду права публічної власності) є, зокрема, викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю органом влади АРК (ст.ст. 350, 351 ЦК).