163

Дніпропетровський університет імені Альфреда Нобеля

Кафедра права

Електронний конспект лекцій

студентам заочної форми навчання

щодо вивчення дисципліни

«Правове регулювання відносин власності»

галузь знань 0304 – «Право»

напряму підготовки 6.030402 – «Правознавство»

Затверджено на засіданні кафедри

Протокол № 1 від 7 вересня 2011 р.

Дніпропетровськ

2011

Тема 1.

Поняття і система правового регулювання відносин власності

зміст:

1. Поняття власності та права власностію.

2. Зміст права власності.

3. Тенденція розвитку суміжних речових прав (речово-правових інститутів) у законодавстві України.

4. Права на чужі речі. Сервітути.

5. Володіння і право володіння чужим майном.

6. Право повного господарського відання та оперативного управління.

7. Конституційне регулювання власності в Україні.

8. Юридичні гарантії здійснення права власності в Україні.

9. Здійснення права власності.

10. Постанова Верховної Ради України від17 червня 1992 року N 2471-ХІІ „Про право власності на окремі види майна”.

Рекомендовані нормативно-правові акти до теми:

1. Конституція України.

2. Цивільній кодекс України.

3. Господарський кодекс України.

4. Постанова Верховної Ради України від17 червня 1992 року N 2471-ХІІ „Про право власності на окремі види майна”.

5. Закон України від 7 лютого 1991 року № 697-ХI „Про власність”.

Поняття власності та права власності

Історичною подією для українського народу стало прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Де­кларації про державний суверенітет України, яка започатку­вала визначальні політико-правові та соціально-економічні засади побудови Української держави.

Згодом Законом Ук­раїни "Про економічну самостійність Української РСР" від З серпня 1990 р. були визначені зміст, мета та основні прин­ципи економічної самостійності України як суверенної дер­жави, механізм господарювання, регулювання соціально-еко­номічної сфери тощо. Тим самим Україна проголосила курс на проведення кардинальних економічних реформ ринкової орієнтації.

Перехід до ринкових реформ зумовив насамперед необхід­ність корінних змін у системі відносин власності шляхом лік­відації соціалістичної власності з одержавленою економікою та утвердження рівноправності приватної та інших форм власності, використання можливостей різних організаційних форм господарювання з метою утворення приватного сектора економіки.

Відповідно протягом останніх десяти років в Ук­раїні активно формувався принципово новий інститут права власності, в якому центральне місце посів Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. Положення цього закону стали визначальними для прийняття низки інших законів ринкового спрямування у сфері виробничої діяльності, під­приємництва тощо. Нова Конституція України 1996 року остаточно утвердила непорушність права приватної власності та її рів­ноправність серед інших форм власності. Остаточне юридичне завер­шення процесу удосконалення механізму правового регулювання відносин власності знайшло своє закріплення у нових Цивільному та Господарському кодексах України.

Безперечно, без глибоких знань великого законодавчого масиву у сфері відносин власності, практики його застосування та розв'язання майнових спорів неможливе фактичне на­дання юридичних послуг з питань підприємництва, привати­зації, захисту прав громадян та юридичних осіб.

Існування людини забезпечується головним чи­ном завдяки суспільному виробництву, в процесі якого ство­рюються необхідні для неї матеріальні блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж функ­ціонування такого виробництва неможливе без повної вза­ємодії людей. Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і задоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповідні взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насамперед виробничого забарвлення.

Власність складає економічну основу життя суспільства і виражається у вигляді відносин між людьми щодо матеріальних та інших благ.

Сутність відносин власності – приналежність матеріальних благ одним особам і відчуженість від всіх інших.

Власність – це відносини між людьми з приводу привласнення матері­альних благ та встановлення влади над ними, належності їх конкретній особі.

Зміст поняття "власність": еко­номічний аспект; юридичний аспект; соціальний, політичний, психологіч­ний, культурний, етичний та ін.

У своїй історії суспільство пройшло кілька ступенів розвитку: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціаліс­тичний. Кожному з них відповідає певна форма власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістич­на і соціалістична. Особливістю цих економічних типів власності є те, що кожному з них прита­манна відповідна панівна форма права власності. Пунктом 4 ст. 2 Закону Украї­ни "Про власність" було встановлено, що власність в Ук­раїні виступає в таких формах: приватна, колективна, дер­жавна.

Традиційно поділ права власності на види проводиться за форма­ми власності або за суб'єктами права власності. Конституція передбачає 3 економічні форми власності: приватну, державну, комунальну. Відповідні економічні відносини власності мали б опосередковуватися правом приватної власності, правом державної власності, правом комунальної власності. Проте різновидів права власності у Конституції згадується більше: право власності Українського народу (ст. 13); право державної власності (ст. 14); право приватної власності як невід'ємне право людини (ст. 41); право власності Автономної Республіки Крим (АРК) (ст. 138); право комунальної власності, як власність територіаль­них громад (ст. 142 Конституції). У розділі 1 книги 3 ЦК "Право власності" також не міститься спеціального правила про поділ права власності на види. Проте як і в Конституції в ньому йдеться про право власності Українського народу (ст. 324), право приватної власності (ст. 325), право держав­ної власності (ст. 326) та право комунальної власності (ст. 327).

Таким чином, право власності як інститут цивільного права Укра­їни має бути поділений на 2 визначальних види: 1) право приватної власності; 2) право публічної власності.

У свою чергу, право публічної власності охоплює такі різновиди, як: 1) право власності Українського народу; 2) право державної власності; 3) право власності АРК; 4) право комунальної власності.

Фактором, який об'єднує усі різновиди права публічної влас­ності, є наявність у цих відносинах владного елементу, який полягає и тому, що власник, здійснюючи своє право власності, більшою або меншою мірою використовує свої повноваження як суб'єкта публічного права. Разом із тим їх відрізняє обсяг повноважень як суб'єкта публічного права, так і суб'єкта права власності.

Першооснову всіх форм власності становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у про­цесі виробництва.

Безперечно, що відносини права власності є похідними щодо економічних відносин власності як складової частини виробничих відносин.

Стадії реалізації відносин власності:

1. заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ;

2. розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;

3. виробниче та особисте споживання матеріальних благ.

Зазначені стадії економічних відносин здійснюють безпо­середньо учасники (суб'єкти) цих відносин, які мають бути наділені для цього відповідними повноваженнями, а саме – повноваженнями "господаря" (власника). Таким чином, гос­подарю надається можливість панувати над належними йому речами.

Однак таке "панування" над речами може бути ефек­тивним лише тоді, коли воно закріплено певними правилами (правовими нормами), обов'язковими для всіх індивідів су­спільства, як власників, так і невласників.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому ре­чами та його повноваження з володіння, користування та роз­порядження ними.

Перелічені повноваження власника є для нього найбільш значимими і у своїй сукупності становлять зміст економічних відносин власності.

Право власності – це юридичне вираження та форма закріплення економічних відносин власності.

Право власності – це врегульовані законом суспільні правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Статтею 316 ЦК визначено, що право власності являє собою право особи на річ (майно), яке воно здійснює відповідно до закону за власною волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст понять "власність" і "право власності" може мати різне значення залежно від мети його вживання. Перше ви­значає його економічний зміст, друге – юридичний. Іноді поняття "власність" застосовується в розумінні, ідентичному поняттям "право власності" або "майно", належне особі – власникові. Проте чіткого розмежування цих понять законо­давець досить часто не додержується.

Відносини власності, як правило, поділяють на економічні та юридичні. Економічні відносини власності є одночасно вольовими і не вольовими. Не вольовими вони є тому, що в умовах існування суспільства є об'єктивованими, тобто існують, певною мірою, незалежно від волі людей: люди не можуть жити, не вступаючи у відносини власності. Водночас відносини власності є вольовими, оскільки без цілеспря­мованих вольових дій людей вони виникати не можуть. Саме в силу наявності в них вольового елементу відносини власності можуть бути об'єктом правового регулювання.

Отже, власність — це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: 1) виникають з приводу речей (майна); 2) мають вольовий зміст.

У цивільно-правовій науці право власності роз­глядається в об'єктивному і суб'єктивному розумінні.

Право власності в об'єктивному розумінні – це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб'єктам, у тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ.

Такі правові норми у своїй сукупності утворюють інститут права власності.

Оскільки ці норми мають переважно цивільно-правове походження, то це дає достатньо підстав для визнання інституту права влас­ності інститутом цивільного права.

Проте норми інституту права власності містяться як у ци­вільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційному, земельному, господарському, сімейному та ін.), що може дати привід вважати інсти­тут права власності комплексним (багатогалузевим) інститу­том права чи законодавства.

Відносини власності регулюються різними галуями права.

Головна роль в регулюванні відносин власності належить конституційним нормам, які встановлюють: форми власності (ст.ст. 13, 41, 142, 143 КУ), рівність всіх субєктів права власності ( ст. 13 КУ), гарантії права власності і обовязки власників (ст.ст 13 і 41 КУ).

До норм конституційного права примикають безпосередньо норми адміністративного права, які забезпечують реалізацію державно-правовоих норм в сфері руху та використання обєктів права власності.

Цивільно-правові норми встановлюють зміст права власності, регулюють поведінку власників в господарському обороті, а також захист прав власності. Захист права власності регулюється також і нормами адміністративного права та кримінального права.

Інститут права власності є основим інститутум цивільного права. Правовідносини власності є передумовою і результатом всіх інших майнових відносин, що регулюються цивільним правом.

Не заперечуючи важливості кон­ституційного регулювання відносин власності, все ж таки го­ловне праворегулююче значення у цій сфері відносин нале­жить нормами цивільного права, а інші норми мають переважно допоміжний характер (крім конституційних норм).

Право власності – інститу права.

Права приватної власності, права дер­жавної власності, права комунальної власності – є субінститутами загального інституту права власності.

Норми права, що регулюють право власності:

а) встановлюють належність матеріальних благ власнику;

б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єк­тів права власності;

в) визначають обсяг повноважень власника з володіння, ко­ристування та розпорядження матеріальними благами;

г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на належні суб'єктові матеріальні блага;

д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.

Право власності в суб'єктивному значенні – це передба­чене і гарантоване законом право конкретного суб'єкта – влас­ника (громадянина, колективного утворення, держави) здій­снювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.

Таким чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна.

Суб'єктивне право власності має абсолютний характер. Це означає, що власникові протистоїть необмежена і безпо­середньо не визначена кількість осіб, яким забороняється по­рушувати таке суб'єктивне право та створювати перешкоди для його здійснення.

Отже, право власності — це визнане законом право, яке закріплює абсолютну належність майна осо­бі (власникові) і визначає її права та обов'язки щодо цього май­на.

Суб'єктами права власності виступають громадяни (фізичні особи), юридичні особи, держава, народ України, інші суб'єкти правовідносин. Свої правомочності вони можуть здійснювати само­стійно або через своїх представників чи спеціально утворюва­ні органи.

Об'єкти права власності – це майнові блага, що мають певну економічну цінність і можуть бути предметом товарно-грошо­вих відносин.

Характерні ознаки права власності як суб'єктивного права:

1. це складне за змістом суб'єктивне цивільне право особи, яке охоплює низку правомочностей власника: право володіння, право користування і право розпорядження майном (ст. 317 ЦК);

2. суб'єктами права власності можуть бути усі учасники цивіль­них відносин: фізичні особи, юридичні особи (у тому числі юридич­ні особи публічного права — ст.ст. 82, 329 ЦК), держава та інші суб'єкти публічного права. При цьому коло суб'єктів права влас­ності є ширшим за коло учасників цивільних відносин, визначене у ст. 2 ЦК. Зокрема, згідно зі ст. 318 ЦК суб'єктами права власності, крім фізичних та юридичних осіб, суб'єктів публічного права, є також Український народ;

3. усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (ст. 13 Конституції, ч. 2 ст. 318 ЦК). Отже, існують рівні умови здійснення і захисту права власності. Разом з тим, це не означає, що має існу­вати однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими, словами, хоча приватний власник і держава як суб'єкти права влас­ності є рівними перед законом, але обсяг, призначення цих прав можуть відрізнятися;

4. об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка інди­відуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упакування, маркування, написи тощо);

5. своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою і на власний розсуд (ст. 319 ЦК). На відміну, наприклад, від повіреного, він не потребує спеціальних повноважень, доручення. Діючи "на власний розсуд" власник спирається безпосередньо на закон, і його влада (воля) існує незалежно від влади інших осіб, тоді як права інших осіб відносно цього майна визначаються не тільки законом, але й волею власника;

6. власник має максимально повну владу над речами, що йому належать. Проте ця влада не є безмежною: дії власника не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів цивільного права. Наприклад, власник зобов'язаний вживати заходів до запобігання виникненню шкоди здоров'ю громадян і навколишньому середовищу при здій­сненні його права власності. Реалізуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися від поведінки, яка може заважати його сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами тощо). Крім того, власник не може виходити за загальні межі здійснення цивільних прав;

7. право власності у випадках його обмеження має здатність до "самовідновлення". Наприклад, узуфрукт своїм існуванням обмежує (обтяжує) право власності. Але після смерті узуфруктарія право власності відновлюється в повному обсязі;

8. на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Це відповідає передбаченій ч. 6 ст. 4 ЦК вимозі до актів цивільного законодавства про дотри­мання принципу однаковості регулювання цивільних відносин на всій території України і означає, що де б не проживав власник і де б не знаходилося його майно, він володіє усією сукупністю право­мочностей щодо цього майна на однакових засадах, визначених Кон­ституцією та ЦК.