02 - Filosof_krestomatiy_2011

Нема ніякої різниці між вільним буттям, буттям-проектом, існуванням, яке вибирає свою сутність, і абсолютним буттям. І нема ніякої різниці між локалізованим у часі абсолютним буттям, тобто розташованим в історії, й універсально осягненим буттям.

[Сартр, Ж. П. Экзистенциализм – это гуманизм [Текст] / Ж. П. Сартр // Сумерки богов. – М., 1989.]

Проблемне завдання 6

1.Який смисл вкладає Сартр в «проект» людини?

2.Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає від-

повіді?

Жан-Поль Сартр

ЛЮДИНА СВОЇМ ПРОЕКТОМ РОБИТЬ БУТТЯ ЗНАЧУЩИМ

...Людина визначає себе своїм проектом. Ця матеріальна істота постійно виходить за межі накинутих їй умов; вона розкриває і детермінує свою ситуацію, долаючи її, щоб об’єктивувати себе, працею, діяльністю або подвигами. Проект не слід змішувати з волею, яка є сутністю абстрактною, хоча за певних обставин він іноді і вбирається у волюнтаристську одіж Цей безпосередній зв’язок, поза даними і конституйованими елементами, з Чужим, тобто з Іншим, ніж я, це постійне творення себе через працю і через діяльну практику і становить нашу власну структуру: не будучи бажанням чи волею, вона не є також ані потребою, ані пристрастю, але наші потреби, як і наші пристрасті, як і найабстрактніша з наших думок, беруть участь у цій структурі, вони завжди перебувають поза самими собою, в напрямку до... Саме це ми називаємо екзистенцією і розуміємо під цим не якусь стабільну субстанцію, що спочиває в собі, а постійну неврівноваженість, відірваність від себе усього тіла. Оскільки цей порив до об’єктивації набирає різних форм у різних індивідів, оскільки він викидає нас на поле можливостей, з яких ми реалізуємо лише деякі, виключаючи інші, то ми називаємо його також вибором або свободою.

[Sartre Jean-Paul. Critique de la raison dialectique, t. 1, NRF-Gallimard, 1960. - Р. 95]

Тема № 8. ПОСТМОДЕРН

Проблемне завдання 1

1.У чому Гуссерль вбачає основні чинники занепаду філософії?

2.Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає від-

повіді?

Едмунд Гуссерль

ДЕКАДАНС ФІЛОСОФІЇ

Стан розколу, в якому перебуває нині філософія, невпорядкованість її зусиль примушують замислитися. З погляду єдності науки, західна філософія від середини XIX сторіччя перебуває в стані очевидного занепаду супроти минулих віків. Єдність зникла повсюди: як у визначенні мети, так і в постановці проблем та методу. На початку сучасної ери релігійна віра все більше трансформувалася в суто зовнішню умовність, нова віра опанувала і піднесла помисли інтелектуального людства – віра в незалежну філософію і незалежну науку. Відтоді вся людська культура вимушено стала розглядатися й оцінюватися у світлі науки і з тих самих причин реформуватися і трансформуватися в нову й незалежну культуру.

З плином часу ця нова віра зубожіла й перестала бути справжньою вірою. І небезпідставно. І справді, що ми тепер маємо замість живої і єдиної філософії? Маємо виробництво філософської продукції, Що зростає до нескінченності, але якому бракує внутрішньої зв'язності. Замість серйозної боротьби між різними теоріями, сам антагонізм яких достатньо свідчить про внутрішню єдність, про спільність основ і про непохитну віру їхніх авторів у істинну філософію, ми маємо лише видимість теорій та критики, видимість справжнього співробітництва та взаємодопомоги у філософській праці. Взаємні зусилля, усвідомлення відповідальностей, дух серйозної співпраці з перспективою одержання об'єктивно цінних результатів, тобто результатів, очищених взаємною критикою і здатних протистояти всякій пізнішій критиці, – нічого цього більше не існує. А чи можливі тепер справжні наукові дослідження і справжнє співробітництво? Чи не існує нині не менше різних філософій, аніж різних філософів Щоправда, ще збираються так звані Філософські конгреси; філософи там зустрічаються, але не філософії. Останнім тепер бракує спільної духовної «точки», якою вони могли б торкатися і взаємно збагачуватися. Можливо, єдність ліпше зберігається всередині певних шкіл і «тенденцій», але вже сам цей партикуляризм свідчить про слушність нашої характеристики загального стану філософії, принаймні в цих істотних пунктах.

[Husserl, Edmund. Mеditations cartеsiennes. [Text] / E. Husserl. - Vrin, 1929-1947. - P. 4.]

Проблемне завдання 2

1.Чому відбувається розмивання образу людини в сучасній культурі?

2.Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає від-

повіді?

Жіль Дельоз

СТРУКТУРАЛІЗМ, РОЗКРИШЕННЯ ЛЮДСЬКОГО СУБ’ЄКТА

Колись запитували: «А що воно таке, екзистенціалізм?» Тепер запитують: «А що це таке – структуралізм?» Ці питання становлять живий інтерес, і передусім тому, що вони актуальні, що вони стосуються наукових концепцій, які нині створюються. Ми перебуваємо в 1967 році. Отже, не можна посилатися на незавершеність тих чи тих творів як на причину, що дає підстави уникнути відповіді, саме така незавершеність і надає смислу цьому запитанню. Тому «що таке структуралізм» слід піддати певним трансформаціям. Поперше, хто вони – структуралісти? Як відомо, навіть у царині сучасності велику вагу має звичай. Звичай визначає, він відбирає, справедливо чи несправедливо, такого лінгвіста, як Роман Якобсон; такого соціолога, як Клод ЛевіСтрос; такого психоаналітика, як Жак Лакан; такого філософа, що оновив епістемологію, як Мішель Фуко; такого філософа-марксиста, як Луї Альтюсер; такого літературного критика, як Ролан Варт; таких письменників, які утворили групу «Такі, як ми є» ... Одні з них не відмовляються від терміну «структуралізм» і вживають поняття «структура», «структурний». Інші віддають перевагу сосюрівському терміну «система». Це мислителі дуже різні і з різних поколінь, декотрі справили великий вплив на інших. Але найважливіше те, що вони трудяться в надзвичайно розмаїтих галузях науки. Кожен із них знаходить проблеми, методи, рішення, що перегукуються з віяннями сьогодення, з духом нашої сучасності і конкретно перевіряються відкриттями і ориґінальними теоріями, що створюються у кожній з цих окремих галузей. Слова на «-ізм», у цьому розумінні, знаходять глибоке виправдання. <…>

Структуралізм у жодному разі не можна назвати думкою, яка пригнічує суб’єкт, це думка, яка його розкришує, подрібнює і систематично розподіляє, думка, яка його розсіює і перекидає з місця на місце, це такий собі суб’єкт, що постійно кочує, зроблений з індивідуалізацій, але імперсональних, або з особливостей, але доіндивідуальних. Саме в цьому розумінні Фуко говорить про «розсіяння», а Леві-Строс не може визначити суб’єктивний приклад інакше, як залежний від умов Об’єкта, за яких системи істинності стають оборотними, а, отже, «одночасно прийнятними для кількох суб’єктів».

[Deleuze Gilles. A quoi reconnâit-on le structuralisme?, Hachette, 1973. - Рp. 299-300, 331.]

Проблемне завдання 3

1. Що таке структура в інтерпретації Піаже?

Жан Піаже

СТРУКТУРАЛІЗМ

Часто кажуть, що дуже важко охарактеризувати структуралізм, бо він, мовляв, набирає надзвичайно численних і розмаїтих форм, аби дати нам спільного знаменника, і відповідні «структури», до того ж, мають різні значення. Та порівнюючи різні смисли, яких набув структуралізм у сучасних науках

та в нинішніх дискусіях, що все більше й більше входять у моду, ми все-таки знаходимо можливість певного синтезу за умови чіткого розрізнення двох проблем, у дійсності завжди пов’язаних між собою, хоч в принципі незалежних, – йдеться про позитивний ідеал, невід’ємний від поняття структури, і про критичні наміри, які супроводжували виникнення та розвиток кожного з цих понять, спрямовані проти панівних тенденцій, наявних у різних галузях науки.

Якщо ми хочемо врахувати згадувану відмінність, ми повинні ясно собі усвідомити, що, безперечно, існує спільний ідеал зрозумілості, якого шукають і якого прагнуть усі «структуралісти», тоді як їхні критичні наміри виявляють себе в безлічі варіантів: для одних, як, наприклад, у математиці, структуралізм протиставляє себе розмежуванню різних розділів, знаходячи єдність між ними завдяки поняттю ізоморфізму; для інших – сюди, скажімо, входять лінґвісти кількох послідовних ґенерацій – структуралізм править за метод відмови від досліджень діахронічного плану, що мають справу з ізольованими явищами, й перенесення центру уваги на великі системи, що функціонують у плані синхронії; у психології структуралізм, насамперед, виступив проти «атомістичних» тенденцій, які намагалися звести множинні сукупності до асоціації між попередньо заданими елементами; в актуальних дискусіях, які ми маємо можливість спостерігати, структуралізм нерідко повстає проти історизму, функціоналізму, а буває, що й проти всіх форм звернення до людського суб’єкта в загальному плані.

Отже очевидно, що коли ми хочемо визначити структуралізм у його протиставленні іншим методам, ставлячи в центр уваги ті, які він прагне усунути, ми не виявимо нічого, крім розмаїття та суперечностей, пов’язаних з усіма перипетіями історії наук або ідей. І навпаки, зосередивши увагу на позитивних характеристиках ідеї структури, ми знайдемо, принаймні, два аспекти, спільні всім різновидам структуралізму: по-перше, ідеал внутрішньої зрозумілості або, принаймні, надію досягти такого ідеалу, засновані на постулаті, що структура самодостатня і для її повного зрозуміння не треба звертатися до якихось елементів, чужих її природі; по-друге, принцип реалізації – тією мірою, в якій дослідникові вдається ефективно виділити певні структури і де їхнє застосування робить очевидними кілька загальних і явно необхідних характеристик, що їх вони виявляють попри своє розмаїття.

Упершому наближенні, структура – це система трансформацій, яка має свої власні, суто системні (протиставлені тим, які спираються на властивості окремих елементів) закони і яка самозберігається або збагачується внаслідок застосування трансформацій, причому останні не виходять за власні межі й не втягують у свої процеси зовнішні елементи. Підсумовуючи, можна сказати, що структура, таким чином, включає в себе три характеристики: множинну сукупність, трансформації і самонастроюваність.

Удругому наближенні – причому, може йтися і про значно пізнішу фазу,

іпро ту, яка настає безпосередньо після відкриття структури, – остання має

піддаватися формалізації. Тільки треба добре усвідомлювати, що ця формалізація є витвором теоретика, тоді як структура незалежна від нього, і що ця формалізація може безпосередньо переводитися в логіко-математичні рівняння або бути поданою у вигляді кібернетичної моделі. Отже, існують різні можливі рівні формалізації, залежно від намірів теоретика, тоді як спосіб існування структури, що він її відкриває, має уточнюватися в кожній окремій галузі дослідження.

[Piaget Jean. Le Structuralisme, Que sais je – PUF, 1968. - Рp. 5 sq.]

Проблемне завдання 4

1.Наскільки переконливим є запропонований в феноменології спосіб тлумачення природи наукового пізнання?

2.Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає від-

повіді?

Моріс Мерло-Понті

ПОВЕРНЕННЯ ДО ВЛАСНЕ РЕЧЕЙ

Ідеться про те, щоб описувати, а не пояснювати чи аналізувати. Ця перша настанова, яку Гусерль дав феноменології, що починала бути «дескриптивною психологією» або повертатися до «власне речей», є насамперед спростуванням науки. Я не є результатом або перетином численних причинностей, які детермінують моє тіло або мою «психічну» сутність, я не можу ані мислити себе як частину світу, як простий об’єкт біології, психології та соціології, ані замикати на собі універсум науки. Все, що я знаю про світ, навіть через наукове пізнання, я знаю з власного погляду або з експериментального вивчення світу, без якого символи науки нічого не означали б. Весь універсум науки побудований на життєвому досвіді, і якщо ми хочемо строго оцінювати саму науку, точно розуміти її зміст і значення, нам слід спочатку розбудити цей життєвий досвід, який дає нам основні знання про світ і вторинним виразом якого є наука. Наука не має і ніколи не матиме того самого смислу, що й описаний нею світ, із тієї єдиної причини, що вона є його визначенням або поясненням. Я не є «живою істотою», або навіть «людиною», або навіть «свідомістю» з усіма тими характеристиками, що їх зоологія, соціальна анатомія або індуктивна психологія визнають за цими витворами природи або історії, я – абсолютне джерело, моя екзистенція не походить від моїх попередників, від мого фізичного та соціального оточення, вона прямує до них і їх підгримує, бо лише я сам творю буття для себе (а отже, й буття в єдиному розумінні, яке це слово може для мене мати), буття тієї традиції, яку я волію обрати, або того обрію, відстань до якого задля мене скоротиться або збільшиться, бо вона не належить йому як властивість, коли б я не був тут і не вимірював її поглядом. Наукові погляди, які твердять, ніби я живу на світі од- ну-однісіньку мить, завжди наївні й лицемірні, бо вони припускають, не говорячи про це явно, отой інший погляд, погляд свідомості, завдяки якому світ спочатку розташується навкруг мене і почне існувати для мене. Повер-

нутися до власне речей – це повернутися до того світу, який передує знанню, і про який знання постійно говорить, і щодо якого всяке наукове визначення є абстрактним, означальним і залежним, як географія щодо краєвиду, де спочатку ми й навчилися розрізняти, що таке ліс, луг або річка».

[Merleau-Ponty Maurice. Phénoménologie de la perception, avant-propos, Gallimard, 1945. -Рp. 11 sq.]

Проблемне завдання 5

1.Чому відбувається руйнація сучасної культури?

2.Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає від-

повіді?

Ганнa Арендт

ФУНКЦЮНАЛІЗОВАНІ ОБ’ЄКТИ РУЙНУЮТЬ КУЛЬТУРУ

Масова культура виникає, коли суспільство маси привласнює культурні об’єкти, і її небезпека в тому, що життєвий процес суспільства (а він, як і всі біологічні процеси, ненаситно втягує в себе все, що може знадобитися в циклі його метаболізму) в буквальному розумінні поглинає культурні об’єкти, перетравлює їх і руйнує.

Я маю на увазі, звичайно, не масове розповсюдження. Коли книжки або репродукції картин викидаються на ринок за низькими цінами і продаються у великих кількостях, це не впливає на природу даних об’єктів. Але їхня природа зазнає істотних змін, коли самі ці об’єкти модифікуються – переписуються, скорочуються, перетравлюються, зводяться до стану сировини для відтворення в нових образах. Це не означає, що культура йде в маси, це означає, що культуру руйнують у інтересах індустрії розваг. Результатом є не розпад, а загнивання, і головні його творці – не композитори з Тин-Пан-Еллі, а інтелектуали певного сорту, часто добре начитані й добре інформовані, чиє виключне завдання – організовувати, розповсюджувати і модифікувати об’єкти культури з метою переконати масового споживача, що «Гамлет» може бути не менш цікавий, аніж «Моя прекрасна леді», і – чом би й ні, – не менш корисним з погляду освіти. Чимало великих авторів минулого пережили століття нехтування й забуття, але навряд чи вони змогли б пережити ті розважальні версії, які виготовили з їхніх творів.

Культура має справу з об’єктами і є явищем світу; розваги мають справу з людьми і є явищем життя. Культурний характер об’єкта визначається тривалістю його існування; тривалість прямо суперечить функціональному характеру об’єкта, якість, через яку він знову зникає з явищного світу внаслідок свого використання та зношування. Великим користувачем та споживачем об’єктів є саме життя, життя індивіда і життя суспільства в цілому. Життя байдуже до речових властивостей об’єкта; воно вимагає, щоб кожна річ була функціональною і задовольняла певні потреби. Культура опиняється під загрозою, коли всі об’єкти та речі цього світу, виготовлені тепер і в майбутньому, розглядаються як чисті функції життєвого процесу суспільства, тобто

з того погляду, що всі вони існують для задоволення тієї або тієї потреби.

[Arendt Hannah. La Crise de la culture, Folio Essais-Gallimard, 1972. - Рp. 265-266.]

Тема № 9. ВІТЧИЗНЯНА ФІЛОСОФІЯ

Проблемне завдання 1

1. Спробуйте відрізнити сковородинівську концепцію «двох натур» та відповідну платонівську.

Григорій Сковорода

ВХІДНІ ДВЕРІ ДО ХРИСТИЯНСЬКОГО ДОБРОЧЕСТЯ

(Вибрані глави)

Глава 1-ша. ПРО БОГА Весь світ складається з двох натур: одна – видима, інша – невидима.

Видима натура називається створінням, а невидима – Бог.

Ця невидима натура, або Бог, усі створіння пронизує й утримує; всюди завжди був, є і буде. Наприклад, тіло людське видиме, але розум, що пронизує й утримує його, невидимий.

Зцієї причини у стародавніх Бог називався Всесвітній Розум. Для нього ж

уних були різні імена, наприклад: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та інші.

А у християн найвизначніші для нього такі назви: Дух, Господь, Цар, Отець, розум, істина. Останні два імені видаються більш властивими, ніж інші, тому що розум взагалі нематеріальний, а істина вічним своїм перебуванням цілком суперечить непостійній речовині. Та й тепер у якійсь землі Бог називається іштен.

Щодо видимої натури, то в неї також не одне ім'я, наприклад: речовина, або матерія, земля, плоть, тінь та інші.

Глава 3-тя. ПРО ВСЕЗАГАЛЬНЕ ПІКЛУВАННЯ Оця-то найблаженніша натура, або дух, підтримує в русі весь світ, наче

механікова хитрість механізм годинника на вежі, і, за прикладом отцяопікуна, сама є буттям будь-якого творіння. Сама одушевляє, годує, розпоряджає, лагодить, захищає і своєю ж волею, яка називається всезагальним законом або статутом, перетворює знову в грубу матерію, або грязь, а ми це називаємо смертю.

Зцієї причини розумна давнина порівняла її з математиком або геометром, тому що постійно вправляється в пропорціях чи розмірах, виліплюючи різні фігури, наприклад: трави, дерева, звірів і все інше; а єврейські мудреці уподібнили його до гончара.

Це піклування всезагальне, тому що стосується добробуту всіх створінь. Глава 7-ма. БЛАГОЧЕСТЯ Й ЦЕРЕМОНІЯ – РІЗНЕ

Вся сила десятислів'я вміщується в одному цьому імені – любов. Вона є вічний союз між Богом і людиною. Вона є невидимий вогонь, котрим запа-

люється серце до Божого слова чи волі, а тому й сама вона є Бог.

Ця божественна любов має по собі зовнішні види, або значки; вони-то називаються церемонія, обряд, або образ благочестя. Так, церемонія біля благочестя є те, що біля плодів листя, що на зернах полова, що при доброзичливості компліменти. Якщо ж ця маска позбавлена своєї сили, тоді залишається лиш лицемірний обман, а людина – розмальована труна.

Всю ж оту церемонію може сповняти найнещасніший нероба.

[Сковорода, Г. С. Пізнай в собі людину [Текст] / Г. С. Сковорода; пер. Μ. Кашуба; пер. поезії В. Войтович. – Львів: Світ, 1995.]

Проблемне завдання 2

1. Спробуйте відрізнити сковородинівську концепцію «трьох світів» та відповідне учення Ніколая Кузанського.

Григорій Сковорода

ДІАЛОГ. НАЗВА ЙОГО – ПОТОП ЗМІЇНИЙ

(Фрагмент)

Глава 1-ша. ПРИТЧА: СЛІПИЙ І ЗРЯЧИЙ Два мандрівники увійшли у храм Соломона: один сліпий, другий зрячий.

Сліпий замарно зводив очі й водив ними по стінах храму. А зрячий, бачачи зображення, що відтворювало людину, звірів, птахів, гори, ріки, ліси, поля, квіти, сонце, зорі й коштовне каміння, й наводячи у всьому незмінну міру, яка художниками називається малюнок, утішався великою веселістю. А ще більш цікавою зіницею оглядав він семилампадний свічник і тінь херувимів. «Я не бачу веселості у цьому храмі», – сказав сліпий... «О нещасний! – закричав зрячий. – Піди додому й викопай зіниці свої, заховані у міху твоєму. Принеси їх сюди. Тоді обновиться тобі і храм цей, і відчуєш твоє блаженство, що насолоджує тебе».

Глава 2-га. ДІАЛОГ, АБО РОЗМОВА

Особи у розмові: Душа, Нетлінний Дух Душа. Всяка несмачність дає мені живильний сік. Якщо тільки зволиш, о

Нетлінний Духу, то скажи мені, що означає: два мандрівники?

Дух. Кожен народжений у цьому світі є мандрівник, сліпий або освічений. Чи не прекрасний храм премудрого Бога є світ отсей? Є ж три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де все народжене проживає. Він складений із незліченних світ-світів, тому і є великий світ. Інші два суть часткові й малі світи. Перший – мікрокосм, тобто світик, світок, або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія. У населеному будь-якому світі сонце є його око, і око це є сонце. А як сонце є голова світу, то не дивно, що людина названа мікрокосм, тобто маленький світ. А Біблія є символічний світ, тому що у ній зібрані небесних, земних і глибинних створінь фігури, аби вони були образами, що ведуть нашу думку у поняття вічної природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у фарбах своїх.

Душа. Що означає «викопати заховані у міху зіниці»?

Дух. Початок вічного відчуття залежить від того, щоб спершу пізнати самого себе, прозріти заховану у тілі своєму вічність і наче іскру у попелі своєму викопати. Ця іскра – інші світи, і ця зіниця думки провидить у них вічність.

Душа. Хіба вічність і Бог є те ж саме?

Дух. Звичайно, вічність є твердь, що скрізь, завжди, у всьому твердо стоїть, і всю тлінь наче одяг носить, позбавлена будь-якого поділу й відчуття. Вона-то й істина і нетління. Бачиш, що світло премудрості тоді входить у душу, коли людина два єства пізнає: тлінне й вічне. А про нетямовитих є приказка: «Двох полічити не вміє».

Душа. Та скажи мені, яка користь бачити в усьому два єства, а не одне? І яка в цьому втіха?

Дух. Зображу це тобі подібністю. Дуже хитрий художник намалював на стіні оленя й павича як живих. Цими образами малий син його неймовірно тішився. І старший син дивився з подивом. Художник згодом стер фарби, тварини зникли з виду. Хлопчик від цього невтішно ридав, а старший сміявся... Тепер скажи мені причину сміху і ридання?

Душа. О, не можу сказати, та від тебе прагну почути.

Дух. Звичайно, хлопчик думає, що тварини загинули, і тому плаче. Душа. Як же не загинули, коли зникли?

Дух. Ах, не називай фарбу образом. Вона лиш тінь в образі, а сила й серце є малюнок, тобто нематеріальна думка і таємні начерки, до яких фарба то пристає, то відстає так, як тінь від своєї яблуні, і фарба є наче плоть, а малюнок – як кість у тілі. Через це той, хто не розуміє малюнка, не накладе фарбу. Це старший розуміє і сміється. Найсправжніші образи ще перед своєю появою на стіні завжди були в розумі художника. Вони не народилися й не загинуть. А фарби, приліпившись до них, показують їх у речовинному виді, а відійшовши від них, прибирають із виду їх образ, але не відбирають вічного їх буття так, як зникаюча тінь від яблуні не руйнує яблуні. І тоді-то буває справжнє малювання, коли воно погоджене з вічною сущих образів мірою, а з властивістю їх погоджені фарби.

[Сковорода, Г. С. Пізнай в собі людину [Текст] / Г. С. Сковорода; пер. Μ. Кашуба; Пер. поезії В. Войтович. – Львів: Світ, 1995.]

Проблемне завдання 3

1. Спробуйте відрізнити сковородинівську концепцію «спорідненої праці» та евдемонізм античної філософії (Сократ, Аристотель, Епікур, стоїки).

Григорій Сковорода

РОЗМОВА, ЩО НАЗИВАЄТЬСЯ АЛФАВІТ, АБО БУКВАР МИРУ

(Фрагменти)

–Щасливий, хто живе згідно з волею благого духа! «Господь буде на всіх твоїх шляхах». Бідна душа, яку водить власна хтивість! «Шлях нечестивих загинув». Найперший ґанок і переддвер'я, що вводить у згубу, і найперший порух, що, наче буквар, навчає нас бути супостатами Богові, є оце:

A. Входити у неспоріднену дію.

Б. Обіймати посаду, що суперечить природі. B. Вчитися того, до чого не народжений. Г. Дружити з тими, для кого не народжений. Ці доріжки є справжня дорога нещастя.

–А якщо хтось народжений для злодійства?

–Та геть! Моя мова стосується лиш людинолюбних душ, чесних звань і благословенних видів промислу, котрих не виганяє геть із суспільства божий

ілюдський закон, а вони становлять родючий сад церкви, або, ясніше кажучи, сад суспільства, так, як свої частини годинниковий механізм. Він тоді злагоджено продовжує працювати, коли кожен член не лише добрий, а й здійснює свою споріднену частину служби, розподіленої по всьому складу. І це й є бути щасливим, пізнати себе, або свою природу, взятися за свою долю

іперебувати з частиною, спорідненою собі, із всезагальної служби. Ця участь у службі є добродійність і послуга. <…>

–Краса називалась у стародавніх завіса – decorum, себто благовидність, благопристойність, яка огортає будь-яке створіння й усяку справу, та не підлягає жодним людським правилам, а лиш залежить від царства божого. І хто може настановити людину на те, до чого сам Бог перегородив їй шлях?

Звідси, думаю, народилась у них оця дивна філософська догма: «Доброта живе у самій красі». Звідси у них же така приказка: «Подібне до подібного веде Бог». Вона вчить, що не лише звання, а й вибір високої дружби залежить не від нас, лиш від вишнього призначення. Наша справа лиш пізнати себе й довідатися, для якої посади ми народилися й з ким водитися. І як спорідненість до звання, так і схильність до дружби не дістається ні купівлею, ні проханням, ні насильством, а це є дар Духа Святого, який ділить все на свій розсуд; і людина, що йде за цим благим духом, хвалить кожне звання, та береться за споріднене; бажає добра кожному, а дружить з тими, до кого відчуває особливе притягання Святого Духа.

–Ніхто не пожне стійкої слави від будь-якого мистецтва, якщо труд біля нього не вважатиме за найсолодшу, що перевершує саму славу, насолоду. А