02 - Filosof_krestomatiy_2011

1.Наскільки переконливою є аргументація стосовно природи експериментальної індукції?

2.Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає від-

повіді?

Карл Поппер

ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ІНДУКЦІЯ – ТО МІФ

Згідно з широко розповсюдженим поглядом, який, проте, заперечується в цій книжці, можна виділити емпіричні науки за тією ознакою, що вони користуються «методами», які дістали назву «індуктивних».

Відповідно до цієї концепції, логіка наукового відкриття має бути тотожна індуктивній логіці, тобто логічному аналізу цих індуктивних методів.

Заведено називати «індуктивним» висновок, якщо його виведено з одиничного висловлювання (іноді також кажуть «окреме висловлювання»), що являє собою ніби звіт про проведені спостереження чи експерименти, і представлено у вигляді висловлювання універсального, в якому йдеться про певну гіпотезу чи теорію.

Проте аж ніяк не очевидно з погляду логіки, що ми маємо розумні підстави виводити універсальні висловлювання з висловлювань одиничних, хоч би як багато їх у нас було; адже будь-який висновок, добутий у такий спосіб, завжди може виявитися хибним; скажімо, ми бачили хай і безліч білих лебедів, але з цього зовсім не випливає, що всі лебеді білі.

Питання про те, чи індуктивні висновки істинні або за яких умов вони будуть істинними, як відомо, становить так звану проблему індукції. Можна експліцитно виразити проблему індукції, сказавши, що вона еквівалентна проблемі з’ясування істинності універсальних висловлювань, заснованих на досвіді та експериментальних даних, що являють собою гіпотези та теоретичні системи емпіричних наук. Річ у тому, що багато людей справді дивляться на ці універсальні висловлювання як на істини, «підтверджені експериментами й досвідом»; а проте цілком очевидно, що так звані результати досвіду – скажімо, дані одного спостереження або одного експериментального досліду,

– можна подати спочатку тільки у формі окремого, одиничного висловлювання, а не висловлювання універсального. Безперечно, ті, хто вважає, що ми спроможні встановити істинність універсального висловлювання, виходячи з експериментального досвіду, хочуть цим звичайно довести, що існує спосіб вивести істинність цього універсального висловлювання з істинності висловлювань одиничних і що істинність цих останніх нами доведена через експеримент, а це еквівалентно твердженню, що універсальне висловлювання побудоване на індуктивних висновках. Таким чином виходить, що проблема з’ясування істинності законів природи – це лише друга версія проблеми з’ясування того, чи індуктивні висновки логічно виправдані.

Одначе, якщо ми хочемо знайти засіб підтвердження істинності індуктивних висновків, ми повинні, насамперед, спробувати встановити принцип індукції. Цей останній буде висловлюванням, за допомогою якого ми зможемо

робити індуктивні висновки в логічно прийнятній формі. З погляду прихильників індуктивної логіки подібний принцип мав би кардинальне значення для наукового методу. «Цей принцип, – каже Райхенбах, – визначає істинність наукових теорій. Викинути його з науки означало б ні більше, ні менше, як позбавити її спроможності робити висновки про істинність чи хибність її власних теорій. Цілком очевидно, що без такого принципу наука недовго зберігатиме право відрізняти свої теорії від породжених фантазією і цілком свавільних витворів поетичного духу».

Виходить, що такий принцип індукції не може бути істиною в суто логічному розумінні, як, наприклад, тавтологія або аналітичне висловлювання. Справді, якби існувало щось подібне до суто логічного принципу індукції, то ми не мали б жодної проблеми, пов’язаної з індукцією, бо в такому випадку всі індуктивні висновки мали б розглядатися як суто логічні або тавтологічні трансформації на зразок тих, що застосовуються в дедуктивній логіці.

Отже, принцип індукції має бути синтетичним висловлюванням, тобто висловлюванням, неґація якого не є суперечливою, а логічно можливою. Тобто проблема полягає в тому, щоб з’ясувати, навіщо, в кінцевому підсумку, ми повинні прийняти такий принцип і як раціонально обґрунтувати його запровадження.

Чимало з тих людей, які вірять у індуктивну логіку, вважали за потрібне заявити, разом з Райхенбахом, що «всі без винятку вчені приймають принцип індукції без жодних застережень» і що «так само й у повсякденному житті ніхто всерйоз не ставить цього принципу під сумнів». Якщо ми навіть припустимо, що так воно і є – бо, зрештою, «всі без винятку вчені» можуть і помилитися, – я все ж таки схильний вважати, що принцип індукції зайвий і неминуче призводить до логічних неузгодженостей.

Творчість Г’юма, здавалося б, мала ясно засвідчити, що принцип індукції дуже легко породжує неузгодженості, уникнути яких – якщо це можливо – надзвичайно важко. Тому що принцип індукції сам по собі має бути універсальним висловлюванням. Якщо ми спробуємо розглядати його істинність як обґрунтовану експериментальним досвідом, ми постанемо перед проблемами, схожими на ті, задля розв’язання яких і було запроваджено даний принцип. Щоб обґрунтувати його, нам би довелося робити індуктивні висновки, а щоб обґрунтувати ці останні, ми мусили б запроваджувати індуктивний принцип вищого порядку і так далі, і так далі, і так далі. Отже, спроба обґрунтувати принцип індукції, виходячи з експериментального досвіду, неминуче зазнає краху, оскільки вона втягла б нас у регресивний рух до нескінченності.

Щоб обминути цю перешкоду, Кант спробував прокласти собі іншу дорогу, проголосивши принцип індукції (сформульований ним як «принцип універсальної причинності») «дійсним a priori». Але я не думаю, Що його винахідливі думки, покликані дати апріорне обґрунтування синтетичних висловлювань, справді розв’язали б обговорювану нами проблему.

Особисто я вважаю, що розмаїті труднощі, пов’язані із запровадженням

індуктивної логіки, неподоланні».

[Popper Karl. La logique de la découverte scientifique, Payot, 1935–1973. - Рp. 23 sq.].

Проблемне завдання 6

1.Чому позитивісти відмовляють у смислі метафізичним висловлюван-

ням?

2.Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає від-

повіді?

Рудольф Карнап

ПОДОЛАННЯ МЕТАФІЗИКИ ЧЕРЕЗ ЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ МОВИ

Від грецьких скептиків до емпіриків XI сторіччя – противників метафізики ніколи не бракувало. їхні заперечення мають дуже різну природу. Чимало вчених виступали проти метафізичної доктрини, оголошуючи її хибною, тому що вона суперечить пізнанню через експериментальний досвід. Інші вважали її лише непевною, тому що вона ставить проблеми в термінах, які перебувають за межами людського знання. Численні метафізики стверджували, що порушувати метафізичні питання – це непродуктивна діяльність; можна відповідати на них чи не відповідати, але в обох випадках безглуздо перейматися ними; треба цілком присвячувати себе завданням практичного характеру, які щодня постають перед людиною дії!

Завдяки розвитку сучасної логіки стало можливим дати нову і більш точну відповідь на запитання про доцільність і законність існування метафізики. Дослідження в галузі «прикладної логіки» або «теорії пізнання», які ставлять перед собою мету прояснити через логічний аналіз когнітивний зміст наукових висловлювань, а через нього – і значення слів (що вжиті в цих висловлюваннях або «поняттях»), приходять і до позитивного, і до негативного результату. Позитивний результат досягається в царині емпіричного знання після того, як поняття, притаманні різним галузям науки, буде прояснено та описано через їхні зв'язки з погляду формальної логіки та теорії пізнання. В царині метафізики (включаючи й філософію цінностей та науки про нормативність) логічний аналіз призводить до негативного результату: так звані висловлювання в цій царині повністю позбавлені смислу. Йдучи цим шляхом,

ми приходимо до радикального спростування метафізики, якого колишні антиметафізики не могли навіть передбачити. Звичайно, подібні інтенції сприяли виникненню багатьох ліній розвитку, наприклад, номіналістського типу; але для того, щоб стало можливим по-справжньому реалізувати ці інтенції, треба було чекати нашої епохи, коли логіка, внаслідок бурхливого прогресу цих останніх десятиріч, стала достатньо точним інструментом аналізу.

Коли ми твердимо, що так звані висловлювання метафізики позбавлені смислу, цей вираз слід розуміти в абсолютно строгому значенні. За умов вільнішого слововжитку «позбавленими смислу» іноді називають пусту фразу

або запитання, на яке неможливо дати точну відповідь (наприклад: «Яка середня вага жителів Відня, чий телефонний номер закінчується на цифру «3»? або ще фразу, яка, поза всяким сумнівом, неправдива (наприклад: «В 1910 році Відень нараховував шість жителів»), або таку фразу, яка неправдива не лише в емпіричному розумінні, а й у логічному, а отже, несе в собі суперечність (наприклад: «Кожна з двох персон А і В старша на рік за другу»). Всі такі висловлювання, нехай навіть вони будуть пустими чи неправдивими (хибними), проте наділені очевидним змістом; з погляду теорії, класифікувати фрази на пусті чи наповнені, на істинні чи неправдиві (хибні) можна лише в тому випадку, коли вони наділені смислом. У строгому розумінні «позбавленою смислу» слід назвати послідовність слів, які не складають висловлювання всередині певної мови. Іноді буває, що така послідовність слів, на перший погляд, здається висловлюванням; у такому випадку ми називаємо її «імітацією висловлювання». Отже, ми висуваємо тезу, що фрази метафізики, які претендують називатися висловлюваннями, відкривають себе у світлі логічного аналізу як імітації висловлювань.

Кожна мова складається зі словника і синтаксису, тобто з інвентарю слів, наділених певним значенням, і правил утворення фраз; ці правила вказують, як будувати фрази зі слів різного виду. Звідси випливає, що існують два види імітацій висловлювання: або там є слово, яке потрапило туди внаслідок помилкового враження, що воно наділене значенням, або всі слова у фразі справді мають значення, але вони об'єднані в ній усупереч правилам синтаксису даної мови, що позбавляє їх усякого смислу. Ми переконаємося, на очевидних прикладах, що обидва види таких імітацій висловлювання зустрічаються в метафізиці.

[Carnap Rudolf. Le dapassement de la mataphysique par Vanalyse logique du langage, dir. Antonia Soulez, PUF, 1931-985.]

Проблемне завдання 7

1.Яку роль Т. Кун відводить парадигмам в історії науки?

2.Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає від-

повіді?

Томас Кун

СТРУКТУРА НАУКОВИХ РЕВОЛЮЦІЙ

Наукові здобутки, що поділяють ці обидві характеристики, я віднині називатиму парадигмами, терміном, близько спорідненим із нормальною наукою. Обираючи його, я цим хочу підкреслити, що певні широко відомі приклади реальної наукової діяльності – приклади, що охоплюють закони, теорії, застосування та експериментальну методику, – утворюють моделі, які сприяють виникненню особливих і зв’язних традицій наукового пошуку, таких, приміром, що їх історики описують під рубриками: «Птолемеївська астрономія» (або «Коперниківська...»), «Аристотелівська динаміка» (або «Ньютонівська...»), «корпускулярна оптика» (або «квантова оптика») і т. д. Саме ви-

вчення парадигм, чимало з яких набагато спеціалізованіші, аніж щойно перелічені мною, головним чином готує студента до вступу в члени чітко означеної наукової спільноти, з якою він працюватиме згодом. А що він приєднається до людей, які будували споруду свого знання на тих самих підвалинах, то у своїй конкретній праці йому рідко доведеться протистояти їм у якихось фундаментальних питаннях Люди, що здійснюють свої дослідження в одній і тій самій парадигмі, вдаються у своїй науковій практиці до тих самих правил і тих самих норм. Така заангажованість і така згода, забезпечувані парадигмою, становлять необхідні передумови нормальної науки, тобто утворення і подальшого розвитку тієї або тієї традиції наукових студій.

[Kuhn Thomas. La Structure des révolutions scientifiques, ChampsFlammarion, 1962/1970 – 1983. - Рp. 29 sq.].

Tема № 7. АНТРОПОЛОГІЧНА ФІЛОСОФІЯ

Проблемне завдання 1

1.Чому із констатації «Бог помер» виростає ніцшеанська вимога до «подолання людини»?

2.У чому полягає величність та чесноти «надлюдини»? Сформуйте її

образ.

3.На що спрямоване вістря критики Заратустри стосовно суспільної мо-

ралі?

Фрідріх Ніцше

ТАК КАЗАВ ЗАРАТУСТРА

(Переднє слово Заратустри)

Коли Заратустрі минуло тридцять, покинув він свою батьківщину й озеро своєї батьківщини і подався в гори. Тут він тішився духом своїм, і самотністю своєю, і десять років це його не гнітило.

Коли Заратустра прийшов до сусіднього міста, що лежало під лісом, то побачив на базарі багато людей – їм обіцяли показати канатоходця. І Заратустра промовив до людей ось так:

– Я повідаю вам, хто така надлюдина. Людина – це те, що треба здолати. Що ви зробили, аби її здолати? Всі істоти досі створювали щось вище від себе, а ви хочете стати відпливом цієї великої повені й ладні скоріше вернутись до звіра, аніж здолати людину? Що для людини мавпа? Посміховище або нестерпний сором. І тим самим має бути людина для надлюдини – посміховищем або нестерпним соромом. Ви пройшли шлях від хробака до людини, та багато чого у вас залишилося ще від хробака. Колись ви були мавпами, але й досі ще людина є більшою мірою мавпа, ніж декотрі з мавп. Навіть наймудріше із вас – це всього лиш незлагода і мішанина рослини й химери. Та хіба я кажу вам ставати химерами чи рослинами?

Ось що скажу я вам про надлюдину! Надлюдина – це суть землі. І нехай ваша воля промовить: хай надлюдина стане суттю землі! Заклинаю вас, брати

мої, лишайтеся вірні землі і не вірте тим, хто каже вам про надземні надії! То отруйники – свідомі вони того чи ні. Вони зневажають життя, ті вмирущі й самі отруєні, від котрих стомилася земля. Тож хай вони згинуть! Колись хула Богові була найбільшою хулою, але Бог помер, і з ним померли й богохульники. Тепер найжахливіший злочин – хулити землю, так само, як і шанувати нутро незбагненного глибше, ніж суть землі!

Колись душа дивилась на тіло зневажливо – і зневага тоді була в найбільшій повазі, вона хотіла бачити тіло худим, гидотним, голодним. Так вона думала звільнитися від тіла і від землі. О, ця душа була сама ще худа, гидотна й голодна – і жорстокість була її насолодою! Але й тепер ще, брати мої, скажіть мені: що сповіщає вашому тілу про вашу душу? Хіба ваша душа – не убогість, не бруд і не жалюгідне вдоволення?

Воістину, людина – брудний потік. Треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не стати нечистим. Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є це море, і в ньому може втонути ваша велика зневага.

Дивився Заратустра на людей і дивувавсь. А тоді так він сказав:

– Людина – це прірва, напруга між звіром і надлюдиною, прірва над прірвою.

Небезпечно ступати на линву, небезпечно іти по ній, небезпечно озиратися, небезпечно від страху здригнутися і зупинитись. Велич людини в тому, що вона – міст, а не ціль, і любити в людині можна лиш те, що вона – перехід

ізагибель.

Ялюблю тих, котрі не вміють жити інакше, аніж будучи приреченими на загибель, – бо вони ступають по линві.

Ялюблю тих, хто вміє глибоко зневажати, бо вони вміють глибоко шанувати, бо вони – стріли, що прагнуть до іншого берега.

Ялюблю тих, хто не шукає спочатку за зірками підстави загинути чи стати жертвою, а жертвує себе землі, щоб земля колись належала надлюдині.

Ялюблю того, хто живе задля пізнання і хто хоче пізнати, щоб жила колись надлюдина. Бо так той хоче своєї загибелі.

Ялюблю того, хто працює і винаходить, щоб збудувати дім надлюдині й підготувати для неї землю, тварин і рослини, – бо так він хоче своєї загибелі.

Ялюблю того, хто любить свою доброчесність, бо доброчесність – це воля до загибелі і стріла, що прагне до іншого берега.

Ялюблю того, хто не лишає для себе ані краплини духу, а хоче бути цілком духом своєї доброчесності, – бо так він як дух ступає мостом.

Ялюблю того, хто із своєї доброчесності творить свій потяг і свою приреченість, – бо так він хоче в ім'я своєї доброчесності ще жити і більше не жити.

Ялюблю того, хто не хоче мати забагато чеснот. Одна чеснота – це більша чеснота, ніж дві, бо вона – вагоміша сув'язь, на якій тримається приреченість.

Ялюблю того, у кого марнує себе душа, хто не сподівається подяки і не

віддячує сам, – бо він завжди дарує і не хоче себе шкодувати.

Ялюблю того, хто соромиться, коли йому випадає щасливий жереб, і питає себе: «Чи не шахрую я в грі?» Бо він хоче загинути.

Ялюблю того, хто поперед своїх вчинків розкидає золоті слова і робить завжди більше, ніж обіцяє, – бо він хоче своєї загибелі.

Ялюблю того, хто виправдує тих, що прийдуть, і прощає тих, що пішли,

–бо він хоче загинути від тих, що є.

Ялюблю того, хто карає Бога свого, позаяк його любить, – бо він має загинути від гніву Бога свого.

Ялюблю того, в кого душа й у ранах глибока і хто може загинути від малої пригоди, – так охоче ступає він через міст.

Ялюблю того, в кого душа переповнена, аж він забуває про себе самого й про все, що в ньому є, – так усе те стає його загибеллю.

Ялюблю того, хто вільний духом і вільний серцем, – бо голова в нього – тільки лоно серця його, а серце веде його до загину.

Ялюблю всіх, що, мов важкі краплини, падають поодинці з темної хмари, навислої над людиною, – вони провіщають блискавку й гинуть як передвісники.

Дивіться, я передвісник блискавки і важка краплина із хмари, але ім'я тої блискавки – надлюдина.

Отже, я промовлятиму до їхніх гордощів. Отже, я казатиму їм про того, кого найбільше зневажають, а це – остання людина.

І так сказав Заратустра людям:

– Настає той час, коли людина поставить собі за мету саму себе. Настає той час, коли людина посіє зерно найвищих своїх сподівань. Ще нива її досить родюча для цього. Але нива ця колись зубожіє і виснажиться, і вже не зросте на ній жодне високе дерево.

Лихо! Настає той час, коли людина вже не зможе пустити стріли своєї пристрасті вище і далі за людину, а тятива її лука розучиться бриніти! Кажу вам: треба ще мати хаос у собі, щоб спромогтись народити зірку-танцівницю. Кажу вам: ви ще маєте хаос у собі. Лихо! Настає той час, коли людина не зможе вже народити зірки. Лихо! Настає час найбільш зневаженої людини, яка вже не зможе зневажати саму себе.

Дивіться! Я показую вам останню людину. «Що таке любов? Що таке творіння? Що таке пристрасть? Що таке зірка?» – так запитує остання людина і кліпає очима. Земля змаліла, і вистрибує на ній остання людина і робить усе маленьким. Рід її незнищенний, як земляні блохи; остання людина живе найдовше.

«Ми придумали щастя», – кажуть останні люди і кліпають очима. Вони покинули краї, де було важко жити, бо їм забаглося тепла. Вони ще люблять ближнього і труться біля нього, бо хочуть тепла. Хворіти й не довіряти – це, як на них, гріх, і ходять вони обачно. Тільки дурні ще спотикаються об каміння чи об людей! Час від часу трошки отрути – і будуть приємні сни. А на-

самкінець багато отрути – це для приємної смерті.

Вони ще працюють, бо праця – розвага. Одначе пильнують, щоб розвага їх не стомила. Ніхто не стає вже ні бідним, ані багатим – і те, й те завдає надто багато клопоту. А кому ще охота владарювати? А кому ще охота слухатись? І те, й те завдає надто багато клопоту.

Нема пастиря, є лише отара! Кожен хоче рівності, всі рівні – хто має іншу думку, той сам іде у божевільню. «Колись увесь світ був божевільний», – кажуть найхитріші й кліпають очима. Вони розумні і знають усе, що було колись, отож насміхатися можна без кінця-краю. Вони ще сваряться, проте швидко миряться, щоб не завдати шкоди шлунку. Вони мають свою невеличку втіху вдень і мають свою невеличку втіху вночі – та здоров'я шанують.

«Ми придумали щастя», – кажуть останні люди і кліпають очима.

Тут закінчилося перше Заратустрине слово, зване ще «переднім словом», бо в цьому місці Заратустру урвав крик і радість юрби. «О Заратустро, – гукала вона, – дай нам цю останню людину, зроби нас цими останніми людьми!

Іми подаруємо тобі надлюдину!»

Іюрба раділа, і всі прицмокували язиками.

У їхньому сміхові – крига.

[Ніцше, Ф. Так казав Заратустра; Жадання влади [Текст] / Ф. Ніцше; пер. А. Онишко, П. Таращук . – К. : Дніпро; К. : Основи, 1993.]

Проблемне завдання 2

1.Які згідно з Ніцше життя має атрибути? Які імперативні вимоги виростають із ніцшеанського розуміння буття?

2.По якій лінії проходить вододіл «моралі панів» та «моралі рабів»? Чому такий поділ є супротивним для християнської етики?

Фрідріх Ніцше

ПО ТОЙ БІК ДОБРА І ЗЛА

Розділ дев'ятий. Що таке шляхетність?

Кожне піднесення типу «людина» було досі й буде завжди справою аристократичного суспільства – як суспільства, що вірить у довгу ієрархічну драбину, в те, що люди мають різну вартість, і в необхідність у певному розумінні рабства. Без пафосу дистанції, що виникає завдяки вкарбованій у світогляд різниці станів, усталеним поглядам, зверхності панівної касти над підданими та знаряддями, а також неперервним вправам у послуху й наказах, в умінні тримати підлеглих нижче та віддалік себе, аж ніяк не зміг би постати інший, таємничий пафос – прагнення дедалі збільшувати дистанцію в самій душі, формувати щораз вищі, напруженіші та всеосяжніші стани, одне слово, якщо взяти якусь моральну формулу в надморальному розумінні, не сталося б самого піднесення типу «людина», тривалого «самоподолання людини». Звісно, не слід піддаватися гуманістичному хибному розумінню історії виникнення аристократичного суспільства (і тим самим передумов піднесення типу «людина»): істина сувора. Не будьмо поблажливі до себе і навпростець

скажімо, як досі починалася на світі будь-яка висока культура! Люди, ще природні від природи, варвари в найжахливішому розумінні цього слова, хижаки з іще не надламаною силою волі й жадобою влади, накидалися на слабші, доброзвичайніші, миролюбніші раси, які, мабуть, провадили торгівлю чи розводили худобу, або ж на давні, спорохнявілі культури, де блискучим феєрверком духу та розбещеності перегорали рештки життєвої сили. Каста шляхетних на самому початку завжди була кастою варварів, і її перевага полягала передусім не у фізичній силі, а в душевній, то були цілісні люди (що на кожному щаблі розвитку означає й «цілісні бестії»...)

<…> У добрій та здоровій аристократії істотним є те, що вона відчуває себе не функцією (байдуже, королівської влади чи суспільства), а змістом і вищим виправданням самої себе, а відтак вона з чистим сумлінням приймає величезні людські пожертви, бо задля неї людей слід пригноблювати і змізернювати до рівня людей неповноцінних, до рівня рабів та знарядь. Засади її віри мали полягати, власне, в тому, що суспільство має право на існування не заради самого суспільства, а тільки як підвалини і поміст, на яких зможуть вирости вишукані істоти, обрані для виконання своїх вищих завдань і взагалі для здійснення свого вищого буття, тож аристократію можна порівняти з тими виткими рослинами, які охоплюють своїми пагонами стовбур дуба доти, доки здіймуться над ним, і тоді, спираючись на нього, у вільному просторі розпускають власну крону і виставляють напоказ своє щастя...

Взаємно стримуватись від образ, від насильства та експлуатації, ототожнювати свої прагнення з прагненнями інших людей – у певному спрощеному розумінні ці вимоги можна вважати за основи доброзвичайності у стосунках індивідів, якщо для них є потрібні умови (а саме: фактична сумірність спроможностей та вартостей людей і належність їх до однієї верстви). Одначе, тільки-но хтось намагається розуміти цей принцип набагато ширше, а то й проголосити його, якщо є змога, основоположним принципом суспільства,

він негайно постає таким, яким є насправді: як прагнення заперечити життя, як принцип розпаду і занепаду. Тут слід докладно замислитись над причинами цього явища й утриматися від будь-якої сентиментальної слабкості: по суті, саме життя – це привласнення, кривда, подолання чужинця і слабшого, пригнічення, суворість, нав'язування силою своїх форм, закріпачення і принаймні, м’яко кажучи, визискування, але навіщо завжди вживати саме такі, споконвіку тавровані з наміром знеславити, слова? І та верства, окремі члени якої, як згадано вище, вважають себе рівними (це прикмета кожної здорової аристократії), має сама, якщо тільки ще жива, а не вмируща, чинити щодо іншої верстви все те, від чого її члени утримуються в стосунках між собою; вона має бути втіленим жаданням влади, вона зростатиме, міцнітиме, привласнюватиме, намагатиметься здобути перевагу, і все це не через якусь моральність чи аморальність, а тому, що вона живе, а життя – це жадання влади. Одначе саме в цьому пункті найважче зламати загальну переконаність європейців, бо тепер скрізь мріють, навіть прибравши наукові шати, про май-