Тема 7

Загальна характеристика розвитку господарств провідних країн Західної Європи та США в кінці XIX - початку XX ст.

У другій половині XIX ст. в країнах Західної Європи та США завершилися демократичні революції, закінчилося формування національних держав та ринків, розпочалася освітня революція, зміцнювалася духовно-культурна сфера. Однак, головною подією було завершення першої промислової революції — переходу від мануфактури до фабрики, яка стала базою створення ринкового господарства в державах західної цивілізації і суттєво вплинула на всі сторони життя людства. Вагомий внесок в обґрунтування процесів, що відбувалися в XVII—XVIII ст., зробили представники класичної школи політичної економії, які, зокрема, розглядали становлення та розвиток ринкового господарства в умовах вільної конкуренції.

Перша промислова революція підготувала економічні передумови для здійснення другої технологічної революції (1870—1918) в нових історичних умовах, які позначилися подальшим розвитком ринкового господарства в період монополістичної конкуренції. У 1873 р. відбулася світова економічна криза, яка була наслідком циклічного розвитку капіталістичної економіки в умовах вільної конкуренції. Криза співпала з початком розгортання другої науково-технологічної революції, що позначилася значними відкриттями в галузі науки й техніки. Наука перетворилася на рушійну силу технічного прогресу, почала активно впливати на розвиток продуктивних сил суспільства. Кінець XIX — початок XX ст. позначився новими технологічними процесами одержання чорних та кольорових металів, крекінгом нафти, одержанням штучних барвників, добрив та ліків. У цей період були створені принципово нові двигуни: електромотор, електрогенератор, парова та гідравлічна турбіни, двигуни внутрішнього згорання. Були створені нові засоби пересування: автомобіль, тепловоз, електровоз, мотоцикл, літак. Однак, найбільшим досягненням останньої третини XIX ст. слід вважати заміну парової енергії на електричну та широке її впровадження в промисловості, транспорті, зв'язку, у побуті людей. На духовну сферу людства мало великий вплив винайдення радіо та поширення кінематографу. Значні зміни відбулися у виготовленні сучасного озброєння. Збільшення обсягів виробництва товарів, зростання міст, освоєння корисних копалин у колоніях призвело до розвитку та вдосконалення транспорту. Швидкими темпами зростає довжина залізниць, будуються нові величезні канали — Суецький та Панамський, почалась електрифікація залізниць. У великих містах створюються лінії трамваїв і метро, на залізницях почали впроваджуватись тепловози та електровози. Відбувається подальше зростання чисельності населення та інтенсифікація руху робочої сили, переважно за рахунок імміграції.

Маржинальний напрям економічної думки.

В останній 1/3 XIX ст. в економічній теорії виникла нова течія — маржиналізм, яка згодом стала визначальним напрямом розв-ку ПЕ. Об'єктивна зумовленість її появи полягала в глибоких змінах, що стались у цю добу в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу під впливом НТП: перехід ек-ки в монополістичну стадію розв-ку, формува-ння складніших форм госп-ня та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивний процес розширення ринку поза нац-ні межі. Якісні зрушення, що мали місце в характері та структурі В, методах управління ек-ною діяльністю на мікро- та макрорівнях, у сфері спож-ня, потребували переоцінювання багатьох теоретичних положень «класичної школи», формування нової парадиг-ми для пояснення процесів та явищ суспільно-ек-ної практики.

Цю ф-цію в певній мірі виконав маржиналізм, який досить швидко набув широкого визнання у світовій науці, хоча і не був позбавлений певної однобічності. Основна ідея —дослідження граничних ек-них величин як взаємозв'язаних явищ ек-ної сис-ми на різних рівнях — фірми, галузі, нац-ної ек-ки. Такий підхід уможливив застосування нових методів аналізу, що дали змогу визначити граничні величини для хар-ристики змін, що відбуваються в ек-ному житті.

Сутність маржиналистской революції

1.Осуществлен переворот в методах аналізу. Центр тяжіння в аналізі був переміщений з витрат на кінцеві результати. В якості вихідного моменту для економічної теорії була прийнята суб'єктивна мотивація економічної поведінки індивідів. В економічну науку був вперше введений принцип граничності. Виник граничний аналіз.

2.Ізменілась постановка завдань. Маржиналісти зробили наголос на статичних завданнях, характерних для короткострокових періодів, у які величини не встигають змінитися. При цьому аналізуються різні способи використання ресурсів для задоволення потреб.

3.Проізошла революція в теорії цінності. Відхиляється класичний підхід, тобто зведення цінності до витрат праці або до інших факторів. Цінність визначається ступенем корисного ефекту, тобто ступенем задоволення потреб.

Школи маржиналізму

2.1 Англійська школа маржиналізму

Англійська школа маржиналізму представлена ​​Джевонсом і Еджуорт.

Вільям Стенлі Джевонс. Його роботи: «Теорія політичної економії» (1871) і «Принципи науки» (1874).

Суб'єктивізм маржинальних ідей у ​​працях Джевонса очевидний з наступного.

По-перше, максимальне задоволення потреб при мінімумі зусиль є, на його погляд, суто економічним завданням, не пов'язаної з політичними, моральними та іншими факторами. При цьому пріоритетне значення надавалося їм проблематики корисності, тобто споживання і попиту.

По-друге, розглядаючи корисність та цінність з функціональної залежності, Джевонс вважав, що ціна товару функціонально залежить від граничної корисності, а остання, у свою чергу, залежить від товарних цін, обумовлених витратами виробництва. Це значить, що він не надавав самостійного значення витрат і граничної корисності.

По-третє, він поділяв положення «класиків» про досконалої конкуренції, що дозволяє продавцям і покупцям мати доступ один до одного і володіти повною взаємної інформацією. Звідси він прийшов до висновку, що суб'єкти ринку забезпечують отримання людиною такої комбінації товарів, яка найбільшою мірою задовольняє його потреби. У цьому свідоцтво осягнення ним принципів граничного аналізу («законів Госсена»).

Важливим внеском у науку є теорія пропозиції праці Джевонса. Тягар праці із збільшенням його пропозиції спочатку знижується, а потім зростає, тоді як гранична корисність продукту, виробленого працею, монотонно убуває. Робочий, раціонально ведучий себе, буде зрівнювати граничну тягар праці і граничну корисність продукту.

Френсіс Еджуорт розвивав ідеї Джевонса. Його основна праця «Математична психіка» (1881), в якій зосереджено увагу на проблемах виміру корисності та математичного визначення рівноваги. Рівновага розглядається на основі зіставлення корисностей благ і тягостей праці.

Еджуорт встановив закон зростання виробництва фірми: це зростання вигідно продовжувати до тих пір, поки гранична виручка не зрівняється з граничними витратами. Також він ввів поняття кривих байдужості.

2.2 Лозаннська школа

Лозаннська школа представлена ​​Л. Вальрасом і В. Парето.

Леон Вальрас (1834-1910) інтерес до економічної теорії виявив завдяки батькові, звернувши його увагу на роботи А.О. Курно. У цьому також причина відображення в його цікавила політичної економії засобів математичного «язика» (базовою освітою Л. Вальраса була математика). У 1874 р . вийшов основна праця Вальраса «Елементи чистої політичної економії».

Л. Вальрас не обмежився характеристикою граничної корисності (вважаючи її основою цінності товару), формулюванням поняття «функція попиту» та інших понять. Він увійшов в історію економіки як один з перших розробників теорії граничної корисності. Вальрас визначив граничну корисність як убуваючу функцію від спожитого кількості благ. Коли всі споживачі досягають максимуму у задоволенні своїх потреб, настає економічна рівновага.

Він вперше спробував застосувати математичну модель для виявлення проблем існування рівноваги економічної системи та надання цій системі стабільності. Але на відміну від моделей ринкової рівноваги А.О. Курно, У. Джевонса, А. Маршалла, модель Л. Вальраса характеризує не приватна, а загальна економічна рівновага симетричних ринків. Тому Вальрас по праву вважається основоположником сучасної макроекономічного моделювання.

Розроблена Вальрасом модель загальної економічної рівноваги відображає взаємозв'язок ринків готової продукції та ринків факторів виробництва в умовах ринкового механізму господарювання з досконалою конкуренцією, що приводить до єдиного рівноваги безліч ринків. Вона дозволяє зрозуміти, що визначення цін на вироблені для ринку продукти і цін факторів виробництва може бути тільки одночасним, а не почерговим в тому чи іншому порядку, що часткова рівновага на певній кількості ринків не гарантує загальної рівноваги для всієї економіки з цим кількістю ринків. Цінність завжди відносна, вона визначається зіставленням інтенсивності конкретної потреби в товарі і витратами його виробництва. У ринковій економіці це виражається через рівність попиту і пропозиції по всіх товарах і послугах. Головним регулюючим механізмом досягнення рівноваги Вальрас вважав зміна структури рівноважних цін. Цінність стає відомою лише після встановлення рівноваги корисностей і витрат, попиту та пропозиції.

У числі допущених спрощень в рівняннях моделі Вальраса мали місце:

задані функції граничної корисності, що означало задане первинне кількість товарів і послуг, що реалізуються на ринку;

задані функції граничної продуктивності, що означало допущення ідентичних витрат, тобто їх постійну віддачу;

зміни ціни прямо залежать від величини перевищення попиту над пропозицією і ін

Вільфредо Парето - великий італійський представник неокласичної економічної теорії, продовжувач традицій лозаннской школи маржиналізму. Цього вченого поряд з економікою цікавили також політика і соціологія, що відбилося й у розмаїтості його публікацій. До основних праць В. Парето відносять двотомний «Курс політичної економії» (1898), «Вчення політичної економії» (1906) і «Трактат по загальній соціології» (1916).

В. Парето, як і Л. Вальрас, найбільше зосередився на дослідженні проблем загальної економічної рівноваги, виходячи, так само як і він, з маржинальних ідей економічного аналізу. Разом з тим, якісно нові принципи вивчення передумов і факторів равновесности в економіці дозволяють вважати Парето (на відміну від Вальраса) маржиналістів «другої хвилі» і відповідно одним з основоположників неокласичної економічної думки.

Парето сформулював поняття суспільної максимальної корисності, тобто те саме поняття, яке тепер прийнято називати «оптимум Парето». Це поняття призначене для оцінки таких змін, які або поліпшують добробут усіх, або не погіршують добробуту усіх з поліпшенням добробуту принаймні однієї людини.

Концепція «оптимуму Парето» дозволяє, таким чином, прийняти оптимальне рішення по максимізації прибутку (відповідно і корисності), якщо теоретична аргументація базується на таких передумовах, як: тільки особиста оцінка власного добробуту; визначення суспільного добробуту через добробут окремих людей; неспівмірність добробуту окремих людей .

На відміну від моделі Вальраса у Парето аналізуються не тільки економіка вільної конкуренції, але й різні типи монополізованих ринків, що стало самостійним об'єктом дослідження економістів лише через кілька десятиліть, тобто в середині XX ст.

Рівновага ринку, що досягається завдяки механізму вільного ціноутворення і конкуренції, як стверджують одні теорії, протиставляється ролі держави в регулюванні економіки, розглянутої як найважливіший елемент стабільності в інших школах економічної думки.

На ділі уряди різних країн відрізняються у своїй економічній політиці, а акценти постійно зміщаються від державного регулювання економіки на базі аналізу макроекономічних величин з погляду кількісних закономірностей у співвідношеннях між ними до панування вільної конкуренції. Таким чином, і кейнсіанство, яка проголошує підтримку ефективного попиту і повної зайнятості, і школа неокласицизму, і інші напрямки, які знаходять своє застосування і синтезуються в нові теорії, знайшли своє відображення тут.

Маржиналізму і «маржинальної революції»

Основна ідея маржиналізму - дослідження граничних економічних величин як взаємопов'язаних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі (мікроекономіка), а також всього народного господарства (макроекономіка). У даному контексті сучасний маржиналізм включає в себе нині і неокласичну і кейнсіанську економічні концепції, а «економіка вперше стала наукою, яка вивчає взаємозв'язок між даними цілями і даними обмеженими засобами, що мають альтернативні можливості використання». При цьому слід мати на увазі, що альтернативна можливість припускає використання ресурсів та витрату часу тільки для досягнення будь-якої однієї мети.

Переоцінку усталених майже за двохсотлітню історію цінностей «класичної школи», що відбулася в останній третині ХІХ століття, в економічній літературі нерідко характеризують як якусь «маржинальної революції».

Пояснюючи суть сталася «революції», відзначимо, що маржиналізм (від слова «маржіналь», яке в англо-французькому перекладі означає межу) базується дійсно на принципово нових методах економічного аналізу, що дозволяють визначати граничні величини для характеристики змін, що відбуваються в явищах. В цьому одна з його важливих відмінностей від класичної політичної економії, автори якої задовольнялися, як правило, лише характеристикою сутності економічного явища (категорії), вираженої в середній або сумарній величині. Так, наприклад, за класичною концепції в основі визначення ціни лежить витратний принцип, що погоджує її величину з витратами праці (за іншою трактуванні - витратами виробництва). А за концепцією маржиналістів формування ціни (через теорію граничної корисності) пов'язується із споживанням продукту, тобто з урахуванням того, наскільки зміниться потреба в оцінюваній продукті при додаванні одиниці цього продукту (блага).

Ще одне «революційне» відмінність методології маржиналізму полягає в тому, що, якщо «класики» підрозділяли економічні явища тенденційно, вважаючи, зокрема, сферу виробництва первинною по відношенню до сфери обігу, а вартість - вихідною категорією всього економічного аналізу, то маржиналістами економіка розглядається як система взаємозалежних господарюючих суб'єктів, які розпоряджаються господарськими благами, тобто матеріальними, фінансовим і трудовими ресурсами. Тому саме завдяки маржинальної теорії проблеми рівноваги і стійкого стану економіки стали предметом аналізу результатів взаємодії з навколишнім середовищем як підприємств і фірм, так і народного господарства в цілому.

Промислове піднесення Німеччини та розвиток німецької економічної думки в наприкінці XIX - початку XX ст. (Р.Штольцман, Р. Штаммлер, О. Шпанн, Ф. Оппенгеймер).

Після франко-прусської війни 1870-1871 рр. і політичного об'єднання країни в єдину Німецьку державу 1871 р., ліквідації феодальних пережитків були створені сприятливі умови для завершення промислового перевороту та подальшого швидкого розвитку економіки. Уряд Німеччини багато зробив для розвитку освіти та науки. Освіта стала гордістю Німеччини, вона давала кадри для поповнення університетів і вищих технічних закладів, кількість студентів в яких особливо швидко зростала. Середня і вища освіта стала міцним підґрунтям для розвитку науки і розповсюдження її досягнень в економіці. В 70-80 роки XIX ст. процес економічного розвитку країни прискорюється. Відбувається перетворення Німеччини з аграрно-індустріальної в індустріальну-аграрну державу і завершується промисловий переворот. Німеччина широко використала науковий і технічний досвід інших держав і надала уваги розвитку галузей важкої промисловості. Велика увага в Німеччині надавалась розвитку хімічної промисловості. Швидко розвивається фармацевтична промисловість. Виникають нові галузі промисловості. Великого поширення набуває залізничне будівництво. Прискорені темпи розвитку підприємств важкої промисловості призвели до концентрації виробництва та утворення монополій. Монополії виникали в основному у формі картелів і синдикатів. Утворення картелів в Німеччині призводило до підвищення цін на товари та послуги. Для Німеччини характерна велика роль банків у стимулюванні розвитку промисловості та швидкий процес концентрації банківського капіталу. В 70-80-х роках XIX ст.. Німеччина активно переходить до політики протекціонізму в торгівлі, захищаючи свого національного виробника, а з другого боку, сприяла вивозу товарів і капіталу за кордон. Що стосується господарства, то після утворення єдиної Німецької держави, воно розвивалося повільно по «прусському» шляху». Для швидкого економічного розвитку Німеччини велике значення мало формування ментальності німецької нації під впливом освіти, культури, мистецтва та релігії, яку держава зробила своїм союзником. Внаслідок дії зазначених чинників німець ставав слухняним, дисциплінованим, ретельно виконував накази, був носієм порядку, сумлінно ставився до праці. Значною мірою економічному розвитку Німеччина була завдячена активному втручанню держави у всі сфери економічного, політичного, культурного та духовного життя. Характерною особливістю для Німеччини було те, що держава активно впливала не тільки на економіку країни, а й на освіту, науку, культуру, мистецтво, релігію, демографічні процеси, що активно сприяло економічному розвитку країни, переходу її від до індустріальної до індустріальної держави. Для нової історичної школи соціальне питання ніколи не залишалося поза увагою. Спираючись на свій метод, саме вона зосереджувала увагу на важливому значенні всіх соціальних інституцій. Необхідно зазначити, що соціальний напрям у політичній економії не становив цілісне економічне вчення і був спрямований в першу чергу на вирішення наступних практичних проблем:

• соціальний підхід до аналізу господарських явищ, дослідження економіки як частини соціальної системи, підвищена увага до проблем соціальної справедливості;

• заперечення об'єктивних економічних законів та об'єктивної обумовленості соціальної поведінки людей;

• визнання примату неекономічних факторів соціально-економічного розвитку насамперед правових чинників, підпорядкованим етичним нормам;

• активний захист приватної власності, заперечення експлуатації найманої праці та визнання можливості, соціально-економічного прогресу ринкової економіки шляхом соціальних реформ та державно-правового регулювання. Відомими представниками соціального напряму в політичній економії були Рудольф Штольцман, Рудольф Штаммлер, Отмар Шпанн, франц Оппенгеймер.

Найважливішим висновком є те, що ці ідеї мають яскраво виражений інституціональннй характер, тобто визначають примат суспільної психології над індивідуальною, визначальну роль суспільних Інститутів порівняно з економічними.

Започаткування соціального напрямку в економічних дослідженнях було зумовлене подальшим розвитком капіталізму, монополізацією економіки та поширенням акціонерної форми власності, зростанням добробуту широких мас населення європейських країн, розширенням економічних і політичних свобод, посиленням впливу профспілок і вдосконаленням системи соціального захисту тощо. Відомими представниками соціального напряму в політичній економії були Рудольф Штольцман (1852—1930), Рудольф Штаммлер (1856—1938), Отмар Шпанн (1858—1950), Франк Оппенгеймер (1864—1943) та ін.

Р. Штольцман у працях "Соціальні категорії" (1896), "Мета в народному господарстві" (1907) обґрунтував тезу, згідно з якою виробництво є виключно технологічним явищем, яке знаходить свій вияв у суспільному поділі праці і є нейтральним у соціальному відношенні.

Стверджуючи, що економіка підпорядковується моральним ідеалам, вчений трактував капіталістичне виробництво як засіб реалізації моральних цілей та досягнення життєвого достатку усіх членів суспільства. Заробітну плату та прибуток він визначав як рівноправні засоби досягнення вищого морального принципу, а сутність закону вартості зводив до регулювання доходів та забезпечення нормального існування населення. Заперечуючи соціальні антагонізми та експлуатацію найманої праці, учений уважав підприємців організаторами виробництва та вождями нації, а робітників — виконавцями, які перебувають під їх захистом.

Філософські та методологічні принципи соціального напрямку були обґрунтовані Р. Штаммлером у роботі "Господарство та право з погляду матеріалістичного розуміння історії". Визначаючи право атрибутом соціальної діяльності держави, він стверджував, що "соціальне життя є ззовні відрегульованим суспільним життям людей", а тому "цінність має значення лише для обміну товарів на основі... існуючого правопорядку"1.

Наголошуючи на об'єктивній зумовленості історичних процесів, вчений заперечував будь-яку активність людей, в тому числі політичну боротьбу, трактуючи останню як невизнання людьми об'єктивних законів суспільного розвитку.

Один з напрямків соціальної школи розвивав Ф. Оппенгеймер, автор теорії "ліберального соціалізму". Пов'язуючи несправедливість у розподілі доходів та експлуатацію найманої праці з виникненням та пануванням монополій, він виступав за повернення суспільства до природного стану — простого товарного виробництва. Останнє він ототожнював з "ліберальним соціалізмом" — вільним від експлуатації суспільним устроєм, заснованим на приватній власності та ринковому обміні.

Один із варіантів соціального напрямку в політичній економії розвивали австрійські економісти — О. Шпанн, Я. Бакс, Ф. Оттель, X. Ріль та інші. їхні ідеї знайшли відображення у праці відомого соціолога та економіста Отмара Шпанна "Фундамент народного господарства" (1918).

Виходячи з примату цілого над частиною, О. Шпанн висунув оригінальну концепцію "універсалізму", з допомогою якої прагнув обґрунтувати необхідність посилення державного регулювання економічних процесів. Австрійський дослідник розглядав суспільство як цілісний живий організм, заснований на свідомому поділі праці, який згуртовує індивідів у єдину спільноту, обмежену рамками нації. На думку вченого, у суспільстві "універсалізму" держава і корпорації панують над окремою особою, яка виконує конкретні функції, керуючись у своїй діяльності не лише власними, егоїстичними, але насамперед — національними, державними інтересами. Відтак держава проголошувалась "вічним" і "природним" суспільним інститутом, який визначає усі сторони суспільного життя.

Таким чином, дослідник наголошував на необхідності докорінних змін у економічних функціях держави. Головне завдання останньої він вбачав в організації господарського розвитку на основі переходу до корпоративного устрою, здатного забезпечити єдність інтересів робітників та підприємців. Трактуючи державу як "вищу духовну цінність нації", вчений підкреслював її соціальний характер, спрямованість на реалізацію цілей загального добробуту та узгодження інтересів усіх господарюючих суб'єктів. Основою суспільного розвитку він уважав принципи підпорядкування і в зв'язку з цим різко виступав проти демократизації суспільного життя, критично оцінюючи діяльність профспілок та організований робітничий рух.

Нові форми господарювання в США наприкінці XIX - початку XX ст. Виникнення інституціоналізму та його напрями.

В 19ст. в США були високі темпи зростання населення за рахунок як природного припливу так і притоку іммігрантів та ввозу рабів. Таким чином США отримали з країн Західної Європи технічні досягнення, підготовлених кваліфікованих працівників та дешеву робочу силу, що сприяло швидкому економічному піднесенню США й розвитку внутрішнього ринку країни. Уже в перш. пол. 19ст. американське промислове виробництво було найбільш механізованим у світі. Основною галуззю суспільного виробництва було с/г, демократизація аграрної політики щодо отримання землі сприяла формуванню фермерського господарства, яке спеціалізувалось на вирощенні кукурудзи, пшениці, садівництва, овочів та інш.

У 1913 р. фермери становили 1/3 всього населення, а їхні господарства забезпечували товарами внутрішній ринок і з 1873 р. стали основними постачальниками сільськогосподарської продукції в Європу. Одночасно фермерські господарства стають великим ринком збуту товарів для промисловості.

Після кризи 1873 р. в промисловості США відбувається процес концентрації підприємств та утворення монополій. Найбільш розповсюдженою формою їх став трест. Останній був об'єднанням кількох підприємств, фірм, в якому його учасники втрачали свою виробничо-торговельну самостійність і керувалися в своїй діяльності рішеннями єдиного центру. Трести головною метою ставили захоплення ринку товарів і встановлення своїх цін. Так, у 1883 р. виникає трест «Стандарт ойл», який контролював 95 % переробки нафти. У 1887 р. виникає «Трест віски», цукровий, свинцевий та ін.

Наприкінці XIX— на початку XX ст. у США в найгострішій фірмі виявилися нові соціально-економічні проблеми, пов'язані з процесом трансформації ринкового механізму, з переходом від економіки вільної конкуренції до ринкової моделі недосконалої конкуренції, що негативно впливаю на економіку. Дрібні та середні підприємства не витримували конкурентної боротьби з трестами й банкрутували. Саме тому уряд США першим серед розвинутих країн вдався до активних законодавчих антимонопольних заходів. Ці соціально-економічні проблеми призвели до виникнення нового напряму економічної думки — інституціоналізму, який враховував дію в економіці позаекономічних факторів.

Інституціоналізм почав формуватися наприкінці XIX ст. Його ідейні основи було закладено американським економістом і соціологом Т. Вебленом.

У рамках раннього інституціоналізму сформувались три ос­новні напрями: соціально-психологічний (його було започатковано працею Т. Веблена «Теорія бездіяльного класу»); соціально-правовий (основний представник Д. Р. Коммонс): емпіричний (кон'юнктурно-статистичний) — засновник В. Мітчелл.

Інституціоналізм передбачав аналіз економічних проблем у контексті з іншими соціальними, політичними, етичними, правовими тощо. Він виник як суто американське явище, але пізніше його місце в науці змінилося. Іституціоналізм отримав поширення і в інших країнах.

У розвитку інституціоналізму виділяють три етапи.

Перший етап - 20-30-ті роки XX ст. - характеризується формуванням основних положень інституціоналізму; родоначальниками цього етапу є Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл.

Другий етап - середина XX ст. - досліджуються демографічні проблеми, соціально-економічні суперечності капіталізму, була розроблена теорія профспілкового руху; типовими представниками є Дж. М. Кларк, А. Берлі, Г. Мінз.

Третій етап - 60-70-ті роки XX ст. - цей етап називають неоінституціоналізмом. Тут економічні процеси ставляться в залежність від технократії, а також пояснюється значення економічних процесів у соціальному житті суспільства; видатними ідеологами цього етапу є Дж. Гелбрейт, Р. Коуз.

Розвиток господарства Англії наприкінці XIX — на початку XX ст і формування неокласичного напряму економічної думки А.Маршалл

Англія, де вперше в світі виникла фабрична промисловість, в середині ХІХ ст. виробляла майже 50% світової промислової продукції і вважалася «фабрикою світу». Але, починаючи з 70 років ХІХ ст., темпи зростання промислового виробництва в Англії значно уповільнюються. Якщо в період з 1815 р. до початку 70-х років ХІХ ст. середньорічний приріст промислової продукції складав 3,4%, то з 70-х років ХІХ ст. до 1914 р. він зростав лише на 1,7%, тобто вдвічі менше, внаслідок чого питома вага Англії у світовому промисловому виробництві безперервно зменшувалася. В 1914 р. Англія виробляла лише 1/7 світової промислової продукції замість 1/2.

Одна з головних причин промислового відставання полягала в тому, що Англія, маючи найбільші у світі колоніальні володіння, вивозила туди капітал, а це в свою чергу суттєво знижувало капіталовкладення в економіку країни, в той час як розміри капіталовкладень є одним з визначальних факторів, які впливають на темпи економічного зростання країни.

На темпи економічного розвитку Англії негативно впливала значна кількість старого устаткування, яке фізично і морально застаріло, оскільки Англія раніше інших країн здійснила промисловий переворот, тоді як США та Німеччина встановлювали на промислових підприємствах нову сучасну техніку.

Наприкінці ХІХ ст. швидко розвивалася економіка США та Німеччини, які успішно конкурували з Англією на світовому ринку, до того ж ці країни проводили політику протекціонізму, захищаючи свою промисловість від конкуренції англійських товарів, а Англія продовжувала здійснювати політику вільної торгівлі.

Структурні зміни в англійській промисловості відбувалися дуже мляво. Недостатньо впроваджувалися у виробництво новітні досягнення в галузі науки і техніки, особливо електрична енергія, яка набула широкого використання, наприклад, у Німеччині.

Негативний вплив на економіку Англії мала величезна колоніальна імперія. Експлуатація колоній давала можливість одержувати високі прибутки за наявності застарілого устаткування. На початку ХХ ст. Англія витрачала великі суми з бюджету на озброєння, особливо на будівництво військово-морського флоту, що відволікало значні кошти від промисловості. Також в країні збільшувався прошарок рантьє, які жили на прибутки від цінних паперів і відсотки на вкладений капітал та мало вкладали коштів у розвиток промисловості.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. колонії в економіці Англії починають відігравати все більшу роль. До колоній Англія везла товари, з колоній вивозила різну сировину та продукти харчування, а особливо до колоній вивозився капітал. У 1914 р. Англія посідала перше місце у світі з вивозу капіталу за кордон, причому 94% капіталу вона вивозила у свої колонії. Особливо швидко зростали колоніальні банки, вплив їх на банківську систему ставав усе відчутнішим. Напередодні І-ї світової війни прибутки Англії від вивозу капіталу були в чотири рази більше, ніж від власної промисловості. За таких умов економіка Англії все більше стає залежною від колоній і фактично набуває колоніального характеру. Монополії та банки Англії посилюють зв’язок з колоніями. Колонії стають основою економіки Англії, головним джерелом одержання прибутків, а це в свою чергу негативно впливало на розвиток промисловості в самій Англії. Перед Першою світовою війною Англія намагалася не тільки зберегти свою колоніальну імперію але й розширити її.

Отже, всі ці причини негативно впливали на економічний розвиток Англії наприкінці ХІХ ст., і за розміром промислового виробництва вона з першого місця перемістилася на третє, пропустивши вперед США та Німеччину. Яскраво окреслився колоніальний характер економіки Англії.

А. Маршалл вніс до неокласичний напрямок вагомий внесок, який використовується до цих пір. Він дав нове тлумачення витрат виробництва: виключив із них видатки на засоби виробництва і включив прибуток капіталістів. Звідси випливало, що заробітна плата і прибуток зростають паралельно зростанню виробництва. При цьому прибуток ототожнювалася з відсотком, рівень якого, на думку А. Маршалла, визначається попитом і пропозицією капіталу. Формування неокласичного напрямку відбувалося в ході маржиналистской наукової революції. Завершенням цього процесу вважають вихід у світ книги англійського економіста Альфреда Маршалла Принципи Економічної науки (1890). Саме в роботах А. Маршалла остаточно склалося неокласичний напрямок економічної теорії як синтез маржиналізму з окремими елементами вчення Давида Рікардо. Відмінною рисою методології неокласиків стало економіко-математичне моделювання, незнайоме представникам класичної політекономії.

Неокласична теорія панувала до 1930-х, коли лідерство в економічній науці перехопили послідовники англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса - представники кейнсіанської економічної теорії. Цю наукову революцію називають тому кейнсіанською революцією. На відміну від неокласиків, кейнсіанці відкинули ідею невтручання держави в господарське життя і розробляли теорії макроекономічного регулювання.

Протягом приблизно 40 років неокласика залишалася в опозиції основного течії економічної теорії, але потім ідеї обмеження державного втручання знову стали завойовувати популярність. Наукову революцію 1970-х іноді називають «неокласичної контрреволюцією», оскільки вона повернула неокласика лідерство в економічній науці.

Хоча й на початку 21 ст. неокласична теорія зберігає статус основної течії сучасної економічної науки, проте вже в 1990-і позначився її кризу. Багато економістів вважають, що «друге пришестя» неокласики теж приходить до кінця, і сучасна економічна теорія стоїть на порозі нової наукової революції.

Таким чином, в історії неокласичної економічної теорії чітко виділяються три періоди:

«Стара» неокласика (1890-1930-е);

«Опозиційна» неокласика (1930-1960-е);

сучасна неокласика (з 1970-х до наших днів).

«Стара» неокласика. В основі всіх теорій, які аналізують ринкове господарство, лежить яка-небудь концепція, що пояснює принципи ціноутворення. Неокласична концепція сформувалася в результаті синтезу розробляється представниками класичної політекономії трудової теорії вартості і маржиналистской теорії граничної корисності.

Одна з головних новаторських ідей А. Маршалла полягала в тому, що він не погодився зі спробами попередників шукати один-єдиний чинник ціноутворення. В якості аналогії він наводив приклад з лезами ножиць: безглуздо сперечатися, яка саме лезо - верхнє або нижнє - розрізає аркуш паперу. Саме А. Маршалл поєднав теорію граничної корисності і теорію витрат виробництва в дуалістичної концепції ціни. На його думку, ринкова ціна є результат взаємодії попиту, сила якого визначається граничною корисністю товару, і пропозиції, що залежить від витрат виробництва. Центром, навколо якого відбувається коливання цін, виступає нормальна ціна або ціна рівноваги (рівноважна ціна), що складається при рівності попиту і пропозиції. Таким чином, теорія ціноутворення А. Маршалла стала свого роду компромісом між різними підходами до питань вартості й ціни. Її графічне зображення, «маршалліанская хрест» (рис. 3), а також вчення А. Маршалла про еластичність попиту і пропозиції, про короткостроковому і довгостроковому періодах та інші його теоретичні знахідки стали основою розділу економічної теорії, присвяченого поведінки окремих господарюючих суб'єктів (його називають мікроекономікою).

Про те, наскільки сильний вплив на розвиток економічної науки зробили праці А. Маршалла, показує той факт, що вже в кінці 19 ст. термін «політична економія» (political economy) як назва економічної теорії поступово виходить з широкого вжитку, змінюючись терміном «економіка» (economics - на честь назви книги А. Маршалла Principles of economics).

У формування неокласичного напряму внесли великий внесок, крім А. Маршалла, також і інші економісти початку 20 ст.

Засновник американської неокласики Джон Бейтс Кларк дав пояснення формування доходів. На його думку, ринковий механізм приносить власникам чинників виробництва такі доходи, які відповідають створеним ними частинам продукту: грошовий капітал приносить своєму власнику відсоток, капітальні блага - ренту, діяльність підприємця - прибуток, а праця найманого працівника - зарплату. Тим самим, на думку Д. Б. Кларка, система вільного підприємництва забезпечує справедливий розподіл доходів.

Останній видатний представник неокласичного напрямку початку 20 століття - італієць Вільфредо Парето, який зробив помітний внесок одночасно в кілька розділів неокласичної економічної теорії. Зокрема, аналізуючи розподіл доходів, він ввів поняття Парето-оптимальності як позначення таких змін, при яких відбувається поліпшення добробуту хоча б однієї людини без шкоди для добробуту будь-якого іншого.

Великий внесок в економічний аналіз добробуту вніс також англійський економіст Артур Пігу, який вперше почав глибоко аналізувати органічні недоліки («провали») ринкової саморегуляції.

Народившись в період вільної конкуренції, «стара» неокласика відбила віру в необмежені можливості саморегулюючої ринкової економіки. Економісти-неокласики виходили з того, що ринкова система забезпечує повне використання ресурсів в економіці, а виникаючі іноді диспропорції вирішуються на основі автоматичного саморегулювання ринку. У кінцевому рахунку, на їхню думку, завдяки ринку в економіці завжди досягається оптимальний рівень виробництва при повній зайнятості.

Основні тенденції господарського розвитку Франції на межі XIX – XX ст.

Ще в середині ХІХ ст. Франція за рівнем промислового розвитку займала друге місце в світі після Англії, але наприкінці ХІХ ст. вона відстає від США та Німеччини і переходить на четверте місце. Причини відставання Франції у багатьох випадках подібні до тих, що були притаманні Англії, але мав місце цілий ряд таких негативних факторів, які були властиві лише економіці Франції.

Так, в 1870—1871 рр. унаслідок поразки у франко-пруській війні Франція змушена була сплатити Прусії контрибуцію у5 млрд франків золотом та віддати два економічно розвинутих райони — Ельзас і Лотарингію. Це завдало суттєвий удар по економіці Франції, адже вона залишилася без залізної руди Лотарингії. Загальні збитки від франко-пруської війни становили 16 млрд франків, що погано позначилося на економіці Франції і загальмувало її розвиток.

Наприкінці ХІХ— на початку ХХ ст. Франція залишалася аграрно-індустріальною країною. Продукція сільського господарства за своєю вартістю переважала промислову. Провідна галузь економіки Франції — сільське господарство — знаходилось у кризовому стані, а це у свою чергу гальмувало розвиток усієї економіки країни. Парцелярні господарства селян розміром 2—3 га не дозволяли використовувати сільськогосподарські машини, провадити сівозміни та застосовувати штучні добрива. Парцелярне господарство мало низькі врожаї, приносило мізерні прибутки переважній частині населення — селянам, що негативно впливало на їх купівельну спроможність і в цілому на економіку Франції.

На рубежі ХІХ—ХХ ст. у Франції переважав розвиток легкої, парфумерної, косметичної промисловості, виробництво ювелірних прикрас, дорогих тканин — усього того, що в основному орієнтувало на заможні верстви населення та на зовнішній ринок. У країні не вистачало сировини, особливо коксівного вугілля та залізної руди, недостатньо впроваджувалися у промисловість останні досягнення науки і техніки, особливо електрична енергія. В промисловості переважали парові машини. Великі кошти з державного бюджету витрачалися на утримання армії і флоту та великого апарату чиновників у колоніях, за кількістю яких Франція посідала друге місце у світі після Англії. В промисловості в значній мірі використовувалося морально і фізично застаріле устаткування, для заміни якого були потрібні великі кошти.

Суттєвою причиною відставання Франції було те, що в країні надавалася перевага банківському капіталу над промисловим. Французькі банки спрямували свої кошти в основному на лихварські операції, надаючи великі позики іноземним державам під гарантований прибуток, і мало вкладали гроші у фінансування вітчизняної промисловості, оскільки це було пов’язане з певним ризиком. За таких умов лихварські операції французьких банків набували з кожним роком усе більших масштабів, особливо великі прибутки одержували банки від лихварських операцій за кордоном. За розміром вивезеного капіталу за кордон Франція займала друге місце в світі після Англії. За 1870—1913 рр. промислове виробництво Франції зросло в 3 рази, а експорт капіталу більше ніж у 6 разів. Експорт капіталу випереджав розвиток промисловості. Франція перетворилася на світового лихваря. Прибутки від лихварських операцій у 4 рази перевищували прибутки від промисловості та торгівлі, лихварство стає головним стрижнем економіки Франції. Міжнародне лихварство наклало відбиток на життя країни, сприяло зростанню прошарку рантьє. Перед Першою світовою війною рантьє становили 10—12% усього населення Франції. Прибутки від лихварських операцій, а не від промисловості, торгівлі і сільського господарства були головною статтею поповнення державного бюджету.

Водночас вивіз капіталу за кордон у вигляді позик негативно впливав на розвиток національної економіки Франції.

Отже, внаслідок перелічених причин перед Першою світовою війною Франція залишалася аграрно-індустріальною країною, хоча певні зрушення в розвитку нових галузей виробництва мали місце, зокрема, в автомобілебудуванні, суднобудуванні, хімічній промисловості та інших нових галузях. Лихварські операції зайняли провідне місце в економіці, вони приносили більше прибутку, ніж промисловість і торгівля, стали основою господарства Франції.

Тема 8. Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки в Україні( друга половина 19 – початок 20 ст)

Українські землі в умовах бездержавності

На поч. XIX ст. Малоросійська губернія стала Малоросійським генерал-губернаторством з губерніями Чернігівською і Полтавською. Південна Україна і Крим увійшли до Новоросійської губернії, яку в 1802 р. було поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Становище на українських землях було важким. І російські, і австрійські володарі розглядали Україну як колоніальний сировинний придаток до промислово розвинених центральних районів своєї імперії. Промисловість на окраїнах розвивалася дуже повільно. Панщина, кріпосне право та інші форми експлуатації селянства гальмували розвиток промисловості, сільського господарства та внутрішнього ринку. Крім немилосердного визиску з боку феодально-абсолютистських держав, на українських землях здійснювалася політика денаціоналізації: русифікації на Сході та онімеччення на Заході. Водночас у Галичині тривав процес полонізації, на Закарпатті мадяризації, а на Буковині — румунізації українського населення. Подвійний, а то й потрійний національний і соціальний гніт, багатовікова роз'єднаність стали серйозним гальмом не тільки економічного, а й духовного поступу українців. Проте колонізаторська політика імперій викликала наростаюче обурення широких народних мас. Особливо це виявилося у процесі розпаду феодально кріпосницької системи, зміцнення індустріального укладу, коли із загостренням соціальних суперечностей на українських землях посилилась антикріпосницька боротьба. У Східній Україні поширеними формами селянського протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам, відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправа з поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. Зафіксовано відкриті масові виступи проти гнобителів. За неповними даними, у 1797-1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків.

Антикріпосницький рух селян під керівництвом Кармелюка тривав майже чверть століття.Мужній народний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Посилення феодально-кріпосницького гноблення в 40-х роках викликало нову хвилю селянських виступів. Особливо широкого розмаху набрали вони в Правобережній Україні у зв'язку з проведенням інвентарної реформи 1847—1848 рр., яка була спрямована на зміцнення феодально-кріпосницьких відносин. Поміщики продовжували безкарно збільшувати панщину і зменшувати селянські наділи. 

Кульмінацією селянського руху напередодні революції 1848-1849 рр. були антифеодальні виступи 1846-1848 рр. на східногалицьких землях. Через економічну безвихідь селяни часто шукали порятунку у переселенні.

Становище у сільському господарствї першої половини 19 ст.

У першій половині ХІХ ст. інтенсивно відбувався розпад феодально-кріпосницької системи. Він полягав насамперед у розвитку товарно-грошових відносин — розширенні обміну, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, у перетворенні продуктів праці на товар і підриві натурального характеру господарства. А коли на товар стала перетворюватися і робоча сила, товарне господарство почало переростати в капіталістичне. Провідною галуззю економіки України й у першій половині ХІХ ст. залишалося сільське господарство. Його розвиток дуже гальмувався наявністю кріпосництва.

Незважаючи на це, у сільському господарстві протягом першої половини ХІХ ст. відбувалися серйозні зміни й народжувалися нові прогресивні явища, які сприяли зростанню продуктивних сил і наполегливо вимагали ліквідації кріпосництва. Розорювалися нові, раніше не оброблювані земельні простори, особливо на Півдні України. З 1778 р. по 1851 р. посівні площі півдня України збільшилися у 25 разів. Розпочалася спеціалізація землеробства, розвивалися поміщицьке торгове землеробство й тваринництво, з’являлися нові галузі сільського господарства: тонкорунне вівчарство, цукрове бурякосіяння, розгорталося вирощування технічних культур (коноплі, тютюну і льону) для продажу. У поміщицьких господарствах з’являлися нові промислові підприємства, дедалі ширше, особливо на Півдні, застосовувалися вільнонаймана праця й сільськогосподарські машини.

Налагоджуючи товарно-грошові відносини, поміщики передусім збільшували виробництво та продаж хліба й особливо пшениці. У середині ХІХ ст. вони давали 90 % товарного хліба, на селянські ж господарства його припадало лише 10 %. Основна частина товарного хліба йшла на внутрішній ринок. Збільшували обсяги вивозу за кордон — в основному через чорноморсько-азовські порти: Одесу, Бердянськ, Миколаїв, Маріуполь, Таганрог.

Найбільш інтенсивно, особливо починаючи з 30-х років, торгове зернове господарство розвивалося на півдні, у губерніях Херсонській, Катеринославській і Таврійській. Значного розвитку набув чумацький промисел, відомий ще з другої половини XV ст. Чумаки купували випарну і кам’яну сіль, в’ялену і солену рибу в Криму, Бессарабії, у Бахмуті, на Дону і Волзі та продавали по всій Україні й Росії. Чумацький промисел відігравав важливу роль у розширенні торгівлі та зміцненні економічних зв’язків України з Росією.

Селянські реформи та їх вплив на аграрний розвиток другої половини 19 – початку 20 ст

Угорський сейм 18 березня 1848 р. видав закон про скасування панщини в країні, в тому числі і в Закарпатті, а 17 квітня 1848 р. було оголошено про скасування панщини в Галичині.

Селянська реформа 1861 р. визначала аграрні відносини і стан сільського господарства у другій половиш XIX ст. — на початку XX ст. Відбулися докорінні зміни в розподілі земельної власності. Після реформи поміщицькетземлеволодіння було збережено і розширено за рахунок селянських наділів. Характерною ознакою аграрних відносин у Західній Україні була мобілізація земельної власності. На початку XX ст. у Галичині 43 % великої земельної власності займали магнатські латифундії. Отже, у пореформений період визначальними для аграрних відносин в Україні були розширення та зміцнення приватної власності на землю, зменшення поміщицького землеволодіння, зростання його іпотечної заборгованості. Земля стала товаром, ціна якого постійно зростала. 

Столипінська аграрна реформа передбачала здійснення таких основнихизаходів: 1) руйнування общини, яка відіграла значну роль у масових селянських виступах 1905-1907 рр., і закріплення за кожним домогосподарем,иякий володів надільною землею на основі общинного права, належної йомуичастки в особисту приватну власність; 2) надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк; 3) організацію переселення селян уималозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії. Кожний селянин мав право вимагати від громади виділення замість черезсмужних земель однієї компактної ділянки — відрубу. Отже, столипінська аграрна реформа прискорила перехід українськогоисела на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала проведення агрономічних заходів. У 1909-1913 рр. продуктивність сільського господарства зросла у півтора раза. Земські агрономи, які поступово взяли у свої руки ініціативу із втілення у життя законів 1910 і 1911 рр., організували прокатні станції техніки, сільськогосподарські читання. 

Протягом другої половини XIX — на початку XX ст. визначальним для сільського господарства України було зростання товарного, підприємницького виробництва. Поглибилася спеціалізація. Степова Україна, Галицьке Поділля, Покуття стали районами торгового землеробства. У Степовій Україні розви валося поміщицьке експортне зернове господарство, значні площі займали льон-кудрявець, пізніше — соняшник. Правобережжя було районом бурякосіяння, Лівобережжя — вирощування тютюну. Торгове тваринництво було добре розвинене в підгірських районах, на Буковині та в Закарпатті, де успішно розвивалися також торгове садівництво і виноградарство.

Промисловий переворот та індустріалізація

Промисловий переворот започаткував епоху індустріалізації. Його перший етап відбувся у 20-40-их рр. XIX ст. Промисловий переворот в Україні почався у харчовій галузі промисловості. У 20-их роках з'явилися перші парові ґуральні. Парова техніка прискорила виробничі процеси, збільшила вихід горілки з одиниці сировини.

У цей же час виникає цукрова промисловість.

Робочі машини та механізми, які замінили ручну працю робітників, з'явилися на текстильних мануфактурах, перш за все суконних. Всезростаючі потреби у машинах і механізмах зумовили появу машинобудівних заводів. Розвиток машинобудування сприяв зростанню обсягів металургійного виробництва, видобутку кам'яного вугілля і хоча потужність підприємств цих галузей була невеликою, проте невпинно зростала.

Промислове виробництво базувалося головним чином на примусовій кріпосницькій праці. 

Другий етап промислового перевороту відбувався після ліквідації кріпосного права. Його хронологічні межі (умовно) — це 60-80-і роки. У цей час фабрики та заводи остаточно витісняють мануфактурне виробництво. Для цукроваріння стала характерною концентрація виробництва, ріст продуктивності праці. Такі ж явища стали притаманними й горілчаній промисловості. Обсяги виробництва горілки, спирту постійно збільшувалися.

Крім перелічених галузей промисловості успішно розвивалися: борошномельне, олійне, текстильне та інші виробництва, в яких ефективно запроваджувалися парові машини та інше обладнання. Технічний поступ у галузях важкої промисловості ширився повільніше, ніж у харчовій та легкій. 

Поступово зростали обсяги виробництва машинобудівних і суднобудівних заводів. а найкраще у пореформенний період розвивався залізничний транспорт.

 Упродовж 60-80-их років в Україні підросійській завершився промисловий переворот. Найхарактернішою ознакою цього було повсюдне застосування у виробництві парових двигунів, систем машин, механізмів та верстатів. Основним промисловим паливом стало кам'яне вугілля. З цього часу активніше застосовуються у виробництві досягнення науки і техніки.

Кооперативний рух

Під кінець XIX — на початку XX ст. в Україні широкого роз­маху набрала організація різного роду кооперативів як одного із за­собів у піднесенні економічного рівня серед населення. Перша спо­живча кооперація була заснована в 1866 р. у Гадячі на Полтавщи­ні, але російський уряд, боячись будь-якої організації громадських сил, довгий час ставився ворожо до кооперації і гальмував її роз­виток на селі. У кооперативному русі Україна зі своїми 30 міль­йонами населення займала перше місце в тодішній Російській ім­перії, де налічувалося усього бл. 10 500 кооперативів. Великого розмаху набрав кооперативний рух в Україні в 1910 p., однак українській кооперації бракувало всеукраїнського центру і через те вона була залежна від двох московських централь. Між окремими губерніальними центрами України проводилися перего­вори в цій справі й ініціативу створення українського кооператив­ного центру взяв на себе Київський Союзбанк з Христіяном Барановським на чолі. Під тиском конкуренції з Московським союзом Київський со­юз потрапив у фінансову скруту. На покриття його втрат Мос­ковський союз погодився дати в 1911 р. позичку з вимогою, щоб Київський союз ліквідував торговельні операції. Він існував ще два роки, але вже тільки як організаційний осередок, а в 1913 р. мусів цілковито ліквідуватися. З таких самих причин мусів ліквідуватися і Вінницький союз, й українську споживчу кооперацію підпоряд­ковано російському союзові у Харкові.

Торгівля

Помітно змінюється внутрішній ринок країни. Із розвитком великої промисловості та залізниць змінюються форми торгівлі. Сезонні ярмарки зберігаються лише в менш розвинутих регіонах, у великих містах створюються торговельні фірми із розгалуженою мережею стаціонарних магазинів та складів; формуються й товарні біржі, які спеціалізуються на якомусь певному товарі: хлібі, металі, будівельних матеріалах тощо. Біржі стають центрами оптової торгівлі сільськогосподарськими та промисловими товарами. Здійснюючи продаж товарів за зразками, вони прискорювали товарообіг на внутрішньому ринку. В Україні найбільшими товарними біржами були Київська та Одеська. В Харкові біржа спеціалізувалася на купівлі-продажу кам’яного вугілля та заліза, в Єлизаветграді та Миколаєві — хліба.

Зростають і обсяги зовнішньоторговельного обороту. Основним продуктом експорту залишається збіжжя, важливою його статтею стає цукор. Основними статтями імпорту були машини. Переважна частина імпорту йшла з країн Європи.

Фінансово-кредитна політика

Розвиток ринкових відносин вимагав створення стабільної фінансово-кредитної системи, що передбачало проведення ряду реформ. Першим кроком стає реформування Державного банку Росії, головними функціями якого були дисконтні операції, надання позичок, купівля-продаж золота-срібла тощо.

У 1894 p. за участю міністра фінансів С. Ю. Вітте (до речі, він мав надзвичайно широкі повноваження: йому підпорядковувалися торгівля, промисловість, департамент залізниць та ін.) був розроблений та затверджений новий статут Державного банку, який значно розширював його функції. Перед банком було поставлене завдання сприяти через короткотермінові кредити віт­чизняній торгівлі, промисловості та сільському господарству, полегшити грошовий обіг, зміцнити грошову та кредитну систему. В 1897 p. банку надано право здійснювати грошову емісію.

Важливою умовою функціонування економічної системи, заснованої на ринкових відносинах, є підтримка нормального грошового обігy. Перед країною постала необхідність переходу до золотого стандарту, в якому були зацікавлені як вітчизняні, так й іноземні інвестори, адже він гарантував їм стабільність у підприємницькій діяльності.

Але для переходу до золотого стандарту був необхідний достатній золотий запас держави. На створення такого запасу і були спрямовані зусилля С. Ю. Вітте як міністра фінансів. З осені 1894 p. в Росії розпочалоля нагромадження золота в Держбанку, що досягалося не лише за допомогою активного зовнішньоторгового балансу, але й зовнішніх позичок. 

Всі ці заходи дозволили в 1894—1895 pp. стабілізувати грошову одиницю та провести грошову реформу. Грошова реформа 1895—1897 pp. мала прогресивне значення. Вона зміцнила фінансово-кредитну систему країни, сприяла розвитку економіки, розширенню торгівлі й зовнішньоекономічних зв’язків, посилила приплив вітчизняних та іноземних капіталів у економіку, і до кінця сторіччя Росія перетворилася з аграрної в аграрно-індустріальну державу із середнім рівнем розвитку.

Суспільно-економічна думка в пореформений період

Адміністративні перетворення після селянської реформи 1861 p. стали важливими віхами на шляху капіталістичної модер­нізації суспільства. Протягом 60-х pp. XIX ст. були проведені та­кож земська і судова реформи, запровадженоселянське самовря­дування.

Проведені реформи мали серйозні вади: чис- ленні пережитки феодально-кріпосницької системи, майже недоторкане поміщицьке землеволодіння, фінансовий тягар для селян у вигляді викупних платежів тощо. Особливості аграрної еволюції країни: повільний та болючий перехід від феод господарства до капіталіст.

Абсолютно чистих форм екон організації господарства в пореформену добу не існувало. Поєднувалися риси як панщинної, тобто відробіткової, напівфеодальної, так і капіталіст систем. Це було характерною особливістю економ розвитку с/г в пореформений час.

Основна увага представників різних шкіл української еконо­мічної науки пореформеного періоду була зосереджена на питан­нях ринкового розвитку, зокрема перспектив народногосподар-ської еволюції, долі капіталізму в країні, подолання відставання соціально-екон розвиткові від зах держав, індустріалізації виробництва тощо.

Особливо гостро стояло аграрне питання про «прусський» чи «американський» тип капіта-лістичного розвитку. У цьому контексті в екон літератур аналізувалися проблеми селянського й поміщицького землеволодіння, досліджувалися податки та повинності селян, велике і дрібне господарство, специфіка формування ринкових відносин в аграрній галузі, розвиток інституту приватної власності.Розвиток екон думки в Україні зумовлювався, передусім, станом екон та соціально-політ життя в країні в цілому, менталітетом народу, культурними традиціями, а також потужним впливом ідей західноєвроп шкіл (марксизм, неокласики, німецька істор школа, маржиналізм).

Антикріпосницькі ідеї в працях Я. Ковельського, В. Карабіна, А. Скальковського, Д. Журавського

КАРАЗІН.У корінному соціально-економічному питанні того часу – ставленні до кріпосництва – Карабін займав чітко виражену дворянсько-ліберальну позицію. Будучи прихильником підлеглості селян поміщикам, він, проте, висував ряд ідей, а також робив практичні кроки, спрямовані на обмеження поміщицького свавілля, поступове звільнення селян від кріпосної залежності.В. Каразін прагнув до ліквідації найтяжчих і найгрубіших форм особистої залежності селян від поміщиків, з її необмеженими поборами та платежами, які негативно впливали на економіку поміщицьких господарств. Він вважав за необхідне визначити обсяг повинностей селян за володіння ними поміщицькою землею, ліквідувати панщину. У цілому проект Каразіна являв собою по суті не що інше, як своєрідний варіант так званого прусського шляху розвитку капіталізму в землеробстві.

СКАЛЬКОВСЬКИЙ. Кризовий характер феодально-кріпосницького ладу знайшов своє відображення і в працях А. Скальковського "Хронологічний огляд історії Новоросійського краю" (1836-1837рр.) та "Досвід статистичного опису Новоросійського краю" (1850-1853). Скальковський гадав, що найкращий спосіб "звільнення" селян – наділити їх такою кількістю землі, яка здатна задовольнити їхні мінімальні потреби. Тоді вони не втікатимуть від поміщиків, а будуть надійно прикріплені до них в силу залежності економічної і частково адміністративної. Селяни мусили щороку виплачувати поміщикові певну суму грошей, або відробляти на цю суму панщину – 125 днів на рік зі своєю робочою худобою та ін.

ЖУРАВСЬКИЙ «Статистичний опис Київської губернії» (т. 1—3, 1852) автор ряду статистичних досліджень, в яких показані глибокі протиріччя кріпацтва. Журавський виступав за звільнення селян. Він висунув свій проект визволення селян від кріпосної залежності, щоправда був прихильником прусського шляху аграрної еволюції. Пропонував визволити селян, надавши їм "права повної власності" й використавши для цього 2/3 або половину тієї польової землі, якою вони користувалися, але без викупу. Журавський вважав також доцільним відокремити селянське господарство від поміщицького "зразу і цілком", забезпечивши тим самим умови для його самостійного розвитку. Це дало б можливість селянам і поміщикам вступити між собою у відносини, засновані на вільному договорі.На основі ґрунтовних економіко-статистичних досліджень визначив породжену кріпацтвом бідність селян головною причиною низького рівня розвитку сільського господарства та промисловості. Пропонував розвивати крупну промисловість за державні кошти, зняти бюрократичні перепони для дрібної промисловості, фінансово відокремити селянське господарство від поміщицького.

КОВЕЛЬСЬКИЙ.

Пореформені соціально-економічні проблеми в журналі Основа

З метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за ініциативою Білозерського почала видавати журнал “Основа” (1861-1862). У 60-ті роки це було єдиним українським періодичним виданням, що висвітлювало всі загальноукраїнські проблеми – в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фолькльорі, історії, міжнаодних відносинах. Журнал наочно показав, що існування української нації, культури було незаперечним фактом. У 60-ті рр. це було єдиним українським універсальним періодичним виданням, що прагнуло охопити всі загальноукраїнські проблеми – в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Цим воно викликало до себе широкий інтерес і загальне визнання як провісника народного пробудження в Україні.

Громади

Реформи Олександра II та пом'якшення репресивного режиму сприяли піднесенню національно-визвольного руху в Україні наприкінці 50-х — на початку 60-х pp. XIX ст. Цей рух знайшов свій вияв у діяльності так званих громад — напівлегальних організацій культурницького і суспільно-політичного спрямування молодої національно свідомої української інтелігенції. Громади діяли в Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі, Катеринославі, Катеринодарі та інших містах, у тому числі й за межами України, в місцях діяльності значних груп української інтелігенції (Петербург, Москва). Не випадково перша громада виникла в Петербурзі, а її членами стали в першу чергу колишні учасники Кирило-Мефодіївського товариства.

Скориставшись послабленням цензури, вони почали видавати українською та російською мовами журнал «Основа» (1861—1862), який став рупором передової української громадськості, продовжував справу будителів національного руху. Стривожений успіхом журналу і його потужним впливом на українське суспільство, російський уряд поспішив закрити його. Але громадівці не припинили своєї діяльності. Зокрема, П. Куліш створив перший переклад Біблії українською мовою (його завершував видатний український вчений, професор Іван Пулюй), М. Костомаров написав серію фундаментальних праць з історії України. Члени Петербурзької та інших громад провадили культурно-освітню роботу серед селянства, робітничої молоді, брали активну участь у створенні недільних шкіл, збирали матеріали з етнографії, філології та історії українського народу, писали й видавали навчальну літературу, газети, підтримували українську літературу й театр.

Однією з перших і водночас найвпливовішою організацією такого типу була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка зі студентів Київського університету — «українофілів», або, як презирливо їх називали польські шовіністи, хлопоманів (в польській мові слово chlop означає «селянин»), які заперечували постулати польських шовіністів про те, що Україна є частиною Польщі, а українці — частиною польського народу. До Київської громади входили науковці та літератори, зокрема етнограф і автор українського гімну «Ще не вмерла України ні слава, ні воля...» Павло Чубинський, філолог Павло Житецький, Олександр Кониський та ін. (всього понад 200 осіб). Ідейним натхненником Київської громади був видатний історик, археограф, етнограф, археолог, публіцист та громадський діяч Володимир Антонович (1834—1908), який майже півстоліття очолював український громадсько-політичний рух.

Економічні ідеї М. Драгоманова

М.П. Драгоманов - видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик - один із лідерів Київської «Старої громади». М. Драгоманов посідав визначне місце в громадсько-політичному та науковому житті України. Він не був економістом, хоч суспільно-економічним проблемам присвячено значну частину його наукового доробку. Громадсько-політичну програму найповніше викладено в «Передньому слові» до першої збірки «Громада», що видавалась ним за кордоном. Він спирається на ідеї дрібнобуржуазного соціалізму Прудона із засадами «громадівства», федералізму й анархізму. Важливим у характеристиці світогляду Драгоманова є розуміння ним проблем капіталізму. На відміну від народників він не тільки не заперечував капіталістичного розвитку, а й бачив, що Росія вже стала на цей шлях. елику увагу приділяв тяжкому становищу робітничого класу за умов капіталізму і пропонував заходи для його поліпшення: підвищення заробітної плати, створення належних умов праці, освіта тощо. Найпершу умову радикальної зміни становища робітників і селян він бачив у знищенні приватної власності. Для характеристики світогляду Драгоманова важливо з'ясувати його ставлення до марксизму. Він заперечував марксистську теорію класової боротьби, теорію соціалістичної революції, диктатури пролетаріату. Соціалізм для нього був справою далекого майбутнього. Першочергове завдання соціалістів він бачив у завоюванні політичних свобод і здійсненні соціально-економічних реформ.

Революційно- демократичний напрям суспільно-економічної думки

Революційно-демократичний напрям в економічній думці Росії у другій половині XVIII ст. був тісно пов'язаний з боротьбою проти кріпосництва та феодальної системи. Революційний напрям в економічній думці знайшов своє відображення в поглядах О.М.Радищева, декабристів О.І. Герцена, М.П. Чернишевського, народників та інших.

Олександр Миколайович Радищев (1749-1802) основоположник революційної економічної теорії у Росії. У 1790 році надрукував твір "Подорож із Петербурга до Москви", де критикував кріпосництво, закликав селян боротись за відміну кріпосного права та встановлення селянської власності на землю на основі особистої вільної праці. 

Проти кріпосницької системи та самодержавства в Росії виступали також декабристи. Ідеї декабристів мали велике значення для наступного етапу розвитку економічної думки в Росії. 

Олександр Іванович Герцен (1812-1889) критикував кріпосництво, яке вважав головною причиною відсталості Росії та розглядав економічні та політичні умови його ліквідації. Антикріпосницька концепція Герцена була аграрною. Він не прийняв реформу 1861 року і вимагав передачі землі селянам і повної ліквідації поміщицького землеволодіння.

Микола Гаврилович Чернишевський (1828-1889) написав праці - "Капітал і праця" (1860), "Примітки до основ політичної економії Дж. Мілля" (1860), "Що робити" (1862). Критикував кріпосництво, феодальний лад, який не здатен забезпечити зростання продуктивності праці і обсягів виробництва. Прогресивною формою господарства вважав звільнене від пут поміщицької експлуатації селянське господарство, що лягло в основу теорії селянської революції Чернишевського та розвитку "селянського соціалізму".

Економічні погляди С. Подолинського

Сергій Андрійович Подолинський (1850 – 1891) – представник революційно-демократичного напряму. Після чого опублікував результати своєї плідної праці, серед яких: у 1879 р. "Життя і здоров’я людей на Україні", у 1880 р. - "Ремесла і фабрики на Україні", яка стала першою спробою застосування економічних вчень К. Маркса.

С. Подолинський констатує розвиток капіталізму в Росії. Він показує, що капіталізм в Україні і Росії проходить у своєму розвитку "ремесло, мануфактуру та великий фабричний здобуток".

Підкреслює прогресивність капіталізму в порівнянні з феодалізмом. Критикує і виступає проти його економічних основ, а саме – приватної власності на засоби виробництва. На підставах капіталістичного користування продуктами неоплаченої праці робітників, він робить висновок про необхідність знищення капіталізму. Капіталізм він пропонує замінити соціалізмом, який створює потрібні умови для розвитку продуктивних сил відповідає вимогам моралі.

С. Подолинський популяризував економічні вчення К. Маркса. Особливу увагу в своїх дослідженнях приділяє теорії додаткової вартості.

У 1880 р. опублікувавши статтю "Труд человека и ево отношение к распределению энергии" у журналі "Слово", в якій Подолинський намагався знайти природно-наукові основи соціалізму.

Економічні ідеї революційного народництва

ух народників на Україні відрізнявся від російського з-за 2 факторів: особливостей форм селянського землеволодіння і національних моментів. В У не було общинної форми землеволодіння і тому ідеї селянства останні бачили не в общині, а у зрівняльному подушному переділі землі. Другим моментом, що характеризував народницький рух в У, був зв‘язок частини його учасників з українофілами, тобто з буржуазним національно визвольним рухом, зокрема з його лівим (демократичним) крилом.

Революційно-народницький рух в У був репрезентований кількома групами і гуртками як лавристського так і бакуністського спрямування.

Лавристи свою пропагандистську діяльність проводили серед різних верств населення: робітників, інтелігенції, і особливо – селянства. Члени гуртків бакуністського спрямування основний акцент ставили на селянство. Проте народники не спромоглися викликати помітних зворушень серед селянства.

Ліберально-народницька економічна думка

Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає в Україні вже в 70-ті рр. Його представники були зв’язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, ліберальні народники протиставляли йому дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення у зміцненні дрібнотоварного виробництва вони надавали різним формам кооперації. 

Типовим представником ліберального народництва 70-х рр. в Україні був П. А. Червінський (1849 — 1931). У 1876—1890 рр. він очолював статистичне бюро Чернігівського губернського земства. Як і народники в цілому, він намагався обгрунтувати самобутній шлях економічного розвитку Росії. Проте якщо більшість народників заперечували можливість застосування вчення К. Маркса до російської дійсності, то П. Червінський намагався довести цю можливість. Погляди П. Червінського було викладено в статтях, опублікованих в «Неделе» (1875—1876). Ці статті користувались у ті роки надзвичайно великою популярністю, їх з інтересом читала молодь, щодо них велися жваві дискусії.

Цей інтерес був зумовлений тим, що у 70—80-х рр. питання про долю народногосподарського розвитку Росії було найзлободеннішим. Воно ще більш загострилося і привернуло увагу громадськості з появою «Капіталу» К. Маркса.

М. В. Левитський (1859—1936) — найвідоміший представник ліберального народництва в Україні. Він, як і ліберальні народники в цілому, критикує капіталізм, заперечує можливість його розвитку в Росії. Одним із доказів на користь цього погляду стала для М. Левитського теорія відтворення Сісмонді, яку сприйняли й російські народники. Розглядаючи паростки капіталізму в Росії як штучне явище, він виступає із закликом спинити, затримати його розвиток. Капіталізму він протиставляє дрібне виробництво, напівнатуральне господарство селян і ремісників. Саме йому він провіщає велике майбутнє. М. Левитський увійшов в історію суспільної думки не лише як теоретик ліберального народництва, а й як практик, котрий розробляв численні проекти розвитку дрібного виробництва, і намагався втілити їх у життя. Він є прихильником створення різних форм кооперації, артілей, сільськогосподарських виставок, надання дрібним виробникам дешевого кредиту тощо. Найвідомішим теоретичним опрацюванням М. Левитського став «Артільний договір (для землеробських артілей)», який було перекладено багатьма європейськими мовами і який він наполегливо впроваджував у життя. Т. І. Осадчий (1866—1945) — економіст, земський статистик, громадський діяч. Розглядаючи напрями народногосподарського розвитку країни, він займав дещо своєрідну позицію. Як сумлінний дослідник — статистик, котрий оперував величезним статистичним матеріалом, що свідчив про розвиток капіталістичних відносин, він визнавав неминучість такого розвитку і навіть наголошував на певній його прогресивності. Але, як переконаний народник, Осадчий називав цей процес «украй небажаним». Розвитку капіталізму він протиставляв дрібне виробництво селян і ремісників.

О. Русов — відомий український громадський діяч, економіст-статистик. Беручи участь у розробці програми статистико-економічних досліджень Чернігівської губернії, він, як і інші автори програми, виходив із неприпустимості застосування в дослідженнях середніх цифр. Сам О. Русов безпосередньо писав про необхідність «знати ті типи господарств, які називаються «багатими», «середніми», «бідними».

Він був прихильником приватного, а не общинного землеволодіння та землекористування. Це не випадково. Така позиція значною мірою пояснювалася тим, що община не мала в Україні такого значення, як у

Росії. Він критикує прихильників общинної форми землеволодіння, які, за його словами, намагалися позбавити селян права «розпоряджатися собою та своїм майном».

Статистичні дослідження давали величезний матеріал щодо диференціації селянства, зростання куркульства, з одного боку, та пролетаризації — з іншого. Про це, зокрема, писав О. Шлікевич у «Земському збірнику Чернігівської губернії» (1890). Аналізуючи матеріали кількох послідовних

статистичних обстежень селянських господарств земськими статистиками, О. Шлікевич робить висновок, що бідні стають ще біднішими, а багаті —багатшими. Причому, як зазначає він, «бідні стали біднішими і абсолютно й відносно». Велику увагу в дослідженнях чернігівських статистиків було приділено

аналізу становища поміщицького та селянського господарства, наявності кріпосницьких пережитків, які значно погіршували становище селянства. Одним із таких пережитків була відробіткова система. Значна кількість поміщицької землі здавалася під відробіток. Умови відробітку були досить

тяжкими, що погіршувало становище селянства. Проте через гостре малоземелля селяни змушені були погоджуватися на це. Особливо грабіжницькою була посередницька оренда. Як писав О. Шлікевич, селян

найбільше непокоїла можливість передачі поміщицької земліорендаторам-посередникам.

Цю проблему порушував і відомий економіст-статистик В. Варзар. Він докладно аналізує проблеми оренди в Чернігівській губернії, де переважала оренда посередницька. В. Варзар не лише викриває грабіжницький характер такої оренди, коли плата перевищувала часом дохід від землі, а й описує механізм укладення договорів. Купці, лихварі, котрі виступали як суборендарі, укладаючи договори, часто споювали

селян, щоб домогтися вигідніших для себе умов. Описуючи цю проблему в журналі «Отечественные записки» (1878), В. Варзар порівнює процес обміну горілки на мужицьку працю з обміном «скляного намиста на золотоамериканських дикунів».

Велику увагу В. Варзар приділяє дослідженню розвитку кустарного виробництва. Проте він не ідеалізує його, не вважає народним. Описуючи кустарну промисловість у Чернігівській губернії, він констатує наявність різних економічних одиниць щодо розмірів виробництва, майнового

становища кустарів. Отже, він, як і більшість чернігівських статистиків, ставить і вирішує питання про необхідність дослідження економічних типів господарств, а не оперує лише середніми характеристиками.

Розвиток політичної економії в Україні

Бурхливий розвиток продуктивних сил у пореформений період супроводжувався значними соціальними зрушеннями, поглиблен­ням класових суперечностей, пожвавленням суспільної думки. Змі­ни, що сталися в економічному та суспільному житті країни після реформи 1861 p., позначилися і на розвитку політичної економії.

Політична економія як наука в Росії набула певного розвитку ще до реформи 1861 p. Було перекладено й опубліковано низку праць західноєвропейських економістів, друкувалися дослідження вітчиз­няних учених. Велике значення для розвитку політичної економії в Росії мало створення університетських лекційних курсів із цієї дис­ципліни. Політичну економію було включено до навчальних планів університетів (зокрема Московського, Казанського, Харківського), а згодом гімназій і ліцеїв у 1803—1804 pp.

Одним із перших розробив курс політичної економії російською мовою Тихін Федорович Степанов (1795—1847) — професор по­літичної економії Харківського університету. До нього користува­лись переважно підручником академіка Шторха, виданого францу­зькою (1815) і німецькою (1820) мовами.

На формуванні суспільно-економічних поглядів Т. Степанова по­значилися праці західноєвропейських економістів — Сміта, Рікардо, Сея, Мальтуса, Сісмонді. Але вирішальним був вплив представників класичної політичної економії Сміта й Рікардо.

У своїх наукових працях і лекціях Т. Степанов широко і творчо використовує надбання світової науки в галузі політичної еконо­мії. У двотомних «Записках про політичну економію» та в інших книжках він аналізує такі питання, як предмет політичної еконо­мії, суть і джерела багатства, продуктивні й непродуктивні класи, продуктивна й непродуктивна праця, суспільний поділ праці, від­ношення між виробництвом та споживанням, цінність, капітал, за­робітна плата, прибуток, рента, процент, кредит, національний до­хід тощо.

У висвітленні цих категорій Т. Степанов здебільшого наслідував А. Сміта. У дусі А. Сміта він визначає такі категорії, як цінність, ба­гатство. Під капіталом він, фактично, розуміє засоби виробництва, хоч і застерігає проти однобічного його розуміння.

Капіталом, писав він, продукти стають залежно від вживання, якщо дають прибуток, а не використовуються для власного вжитку.

Прихильником класичної політичної економії був також про­фесор Київського університету І. В. Вернадський (1821—1884). У своїх працях, опублікованих до реформи, а також у журналі «Эко­номический указатель» (1857—1861) видавцем і редактором якого він був, І. Вернадський головну увагу приділяє критиці кріпосниц­тва і всіх добуржуазних форм виробництва. Після реформи він за­хищає буржуазні відносини, стає прихильником великого вироб­ництва і великого капіталу, які уможливлюють науково-технічний прогрес.

Позитивно оцінюючи процес концентрації капіталу і виробницт­ва, І.Вернадський однозначно негативно ставиться до великої земе­льної власності. На той час така власність була майже виключно поміщицькою, і І.Вернадський як буржуазний економіст пропагує її пристосування до «раціональних», тобто капіталістичних форм гос­подарювання.

Спеціальну працю («Предмет політичної економії») І.Вернадсь­кий присвячує визначенню предмета політичної економії. Завдання політичної економії полягає в тому, писав він, щоб відкрити «природні закони виробництва». Він розрізняє споживну вартість (придатність) і вартість. Вартість, зазначає він, «визначається працею, а не придатністю». Отже, у пи­танні про вартість і про джерело доходів І. Вернадський стояв на позиціях класичної школи, проте, усупереч класикам, вважав усі ви­ди праці продуктивними.

Професор Новоросійського університету М. Вольський у праці «Завдання політичної економії і відношення її до інших наук» пи­сав: «Указавши на загальні засади для заснування правильної, розу­мної й могутньої системи суспільного життя, наука ця ... із незапе­речним успіхом намагалася підготувати й створити все, що могло підтримати народи й суспільства на шляху загального добробуту, фізичного, морального й розумового прогресу». Для того щоб полі­тична економія успішно розвивалась як наука й надалі відігравала належну роль, необхідно, підкреслював М. Вольський, точно визна­чити її предмет, тобто чітко окреслити коло питань, що підлягають вивченню цією наукою. Предмет політичної економії, на думку М. Вольського, охоплює всі сфери діяльності, як матеріальної, так і духовної. У такому ро­зумінні політична економія є наукою про людину, її діяльність, спрямовану на задоволення матеріальних і моральних потреб. 

Майже таке саме визначення предмета політичної економії дає професор Київського університету А. Антонович. У праці «Основи політичної економії» (1879) політекономію він визначає як науку про «суспільний елемент у діяльності людей, спрямованій на задоволення як духовних, так і матеріальних потреб». Він присвятив спеціальне дослідження теорії цінності. Піддавши критиці різні визначення цінності західними економістами, він найприхильніше поставився до тих, хто до визначення цінності підходив з позицій виробництва. Проте А. Сміта він критикує, називаючи його еклектиком, який дав різні визначення цінності. У своєму власному визначенні цінності А. Антонович намагається враховувати виробництво, розподіл і споживання, беручи за засадничий принцип теорію трьох факторів виробництва Сея і намагаючись поєднати її з теорією К. Маркса. За А. Антоновичем, цінність є уречевленим суспільно необхідним часом дії трьох факторів виробництва: природи, праці й капіталу. Професор Харківського університету Г. Цехановецький дотримувався засад класичної політичної економії, висвітлюючи, разом з тим, у лекціях окремі положення економічної теорії К. Маркса, з приводу чого проти нього було навіть розпочате слідство «за неблагонадійність». Однак багатьох положень марксизму, особливо щодо революційної перебудови суспільства, він не поділяв. Що ж до класичної політичної економії, то він, як і деякі інші українські економісти, особливо високо цінував твори Дж. С. Міл-ля. Цехановецькому імпонувало розмежування Дж. С. Міллем законів виробництва й розподілу. Якщо перші є об'єктивними, як і закони всіх природничих наук, то закони розподілу багатства повністю залежать від правлячих кіл суспільства. Поділяє Г. Цехановецький і погляди Дж. С. Мілля на роль розподілу в суспільному розвитку. Він уважає основною сферою дослідження політичної економії обмін, через який здійснюється розподіл. Заслуговує на увагу визначення цінності Цехановецьким. Він писав, що за умов вільного обміну цінність прагне до рівноваги з працею, за браком такого обміну вона грунтується, головно, на корисності. Прихильником і захисником трудової теорії цінності був учень Цехановецького — М. Коссовський. У праці «Цінність і ціна» (1883 р.) закон «мінової цінності» він назвав основним законом політичної економії. Він указував на наявність багатьох неоднозначних трактувань цінності, докладно і критично аналізував існуючі теорії, підкреслюючи, що останнє слово у питаннях про цінність належить К. Марксу. Палкий прихильник і захисник теорії трудової вартості, Коссовський, утім, надто абсолютизував цю теорію, надаючи їй великого значення для перебудови соціально-економічних відносин. Він уважав, що саме на підставі цієї теорії можна буде перетворити тогочасні відносини розподілу. Коссовський не вивчав спеціально питань розподілу, але наголошував на експлуататорській природі прибутку, бачив нерівноправність у відносинах між працею і капіталом. Коссовський виступав за рівномірний розподіл сили в суспільстві, що створить можливість для повної реалізації закону трудової вартості.

Ідеї психологічної школи розвивав учень Бунге професор Київського університету Д. Піхно. У працях з політичної економії основи ціни та цінності він убачає в потребах людей, які, у свою чергу, зумовлюють попит.

Наприкінці XIX і на початку XX ст. найвідомішими представниками суб'єктивно-психологічного напряму в Україні були Р. Орженцький та О. Білімович. Вони не лише сприйняли ідеї мар-жиналізму, а й розвинули їх. Р. Орженцький свою працю «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис» (1895) присвячує популяризації ідей австрійської школи. Він підтримує критику австрійською школою трудової теорії вартості, і особливо теорії вартості К. Маркса. Послідовником Київської психологічної школи був і професор Київського університету О. Білімович. Розробляючи і пропагуючи ідеї австрійської школи, він також заперечує трудову теорію вартості і відповідні теоретичні концепції К. Маркса. Білімович бачить заслугу австрійської школи саме в критиці нею трудової теорії вартості, через що всі теоретичні постулати К. Маркса — про двоїстий характер праці, робочу силу як товар, додаткову вартість, а отже, і вся «теорія експлуатації», на думку Білімовича, «зависли в повітрі». Варто наголосити на тому, що ціла плеяда українських учених не обмежилася інтерпретацією чи розвитком окремих теоретичних засад провідних економічних шкіл Заходу, а своїми працями зробила значний внесок у розвиток світової економічної науки.

Найвидат-нішим економістом-математиком, який справив величезний вплив на розвиток сучасних економіко-математичних досліджень, був Є. Слуцький (1880—1948), котрий у 1913—1926 pp. викладав у Київському комерційному інституті (нині КНЕУ). Він написав низку праць у галузі математичних і математико-статистичних досліджень. 1915 р. Слуцький опублікував в італійському журналі статтю «До теорії збалансованого бюджету споживача», яку лише в 1963 р. було передруковано в Москві. У цій статті вчений показав зв'язок між функцією корисності і рухом цін і грошових доходів населення. Цю працю вважають початком економіко-математичних досліджень проблем попиту і взаємозв'язку між функцією попиту, рухом цін та доходів. Уже в 30-ті роки XX ст. вона здобула високу оцінку зарубіжних економістів, зокрема Р. Аллена і Дж. Хікса. Слуцький уперше у світовій літературі поставив питання про необхідність формування особливої науки — праксеології, яка б розробляла принципи раціональної поведінки людей за різних умов. Ідеї Слуцького з дещо модернізованим математичним апаратом широко використано в працях зарубіжних економістів Р. Аллена, Дж. Хікса, К. Ерроу, Ж. Дебре та ін.

М. І. Туган-Барановський (1865—1919) — учений зі світовим ім'ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Він закінчив 1889 р. фізико-математичний і екстерном — юридичний факультет Харківського університету. Під впливом прогресивної професури він сприймає ідеї класичної школи, захоплюється марксизмом, але згодом виступає з критикою трудової теорії вартості, додаткової вартості. Він критикує Маркса за економічний детермінізм, за ігнорування психології людей, їхньої моралі. Критично оцінюючи концепції економічних шкіл Заходу, зокрема історичної, австрійської, він намагався переорієнтувати політекономію в Росії і в Україні на позиції суб'єктивно-психологічної школи та неокласиків. У праці «Учення про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності» (1890 р.) він провів порівняльний аналіз класичної та австрійської шкіл і заявив про можливість їх синтезу (на Заході це зробив Маршалл у «Принципах економічної науки», 1890 p.). Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвестиційної теорії циклів. Ця теорія справила величезний вплив на розвиток політичної економії. На його праці численні західноєвропейські та американські економісти не тільки посилаються й досі, а й плідно розвивають його ідеї. Загальновизнаним у світовій економічній літературі є внесок Туган-Барановського в розроблення таких проблем, як теорія розподілу, теорія кооперації, теорія соціалізму та ін.

Відображення марксизму в працях українських економістів

Розвиток марксизму наприкінці XIX ст. проходить трьома напрямками:

- розповсюдження ідей марксизму, пропаганда та подальший розвиток його теоретичних концепцій з урахуванням нових історичних умов;

- розробка ідей революційного суспільства;

- аналіз закономірностей еволюційного розвитку суспільства. Наприкінці XIX-XX ст. в Україні економічна наука була зосереджена в університетах: Київському, Харківському, Новоросійському

(Одеському), Львівському та Чернівецькому. У Київському університеті, заснованому в 1834 р. як Імператорський університет Святого Володимира, викладали: відомий вчений, прихильник класичної школи політичної економії І. Вернадський; професори М. Бунге, Д. Піхно, О.Білімович - представники київської маржиналістської школи; Г. Цехановецький, котрий дотримувався поглядів історичної школи; М. Зібер - перший популізатор економічного вчення К. Маркса в Україні та Росії. В університеті працювали Г. Сидоренко - спеціаліст з фінансів та оборонної економіки; А. Антонович, котрий досліджував проблеми вартості; М.Яснопольський - читав комерційне право; В. Железнов, Л.Яснопольський, К. Воблий.

Послідовник марксизму Микола Іванович Зібер (1844-1888) - професор Київського університету. До основних праць М.Зібера відносять: "Нариси первісної економічної культури" (1883), в якій велика увага приділяється вивченню закономірностей економічного розвитку первісного суспільства; "Економічна теорія Карла Маркса" (1876- 1882), в якій викладає і коментує зміст першого тому "Капіталу"; "Давід Рікардо і Карл Маркс у їхніх суспільно-економічних дослідженнях" (1885), в якій продовжується популяризація марксистської теорії. У своїй праці "Основи політичної економії" аналізує основні проблеми "Капіталу" та робить спробу застосування його ідей до аналізу умов російської дійсності і виділяє наявність капіталістичних відносин у сільському господарстві Росії, а саме: теорію вартості та грошей, капітал, вартість робочої сили, постійний та змінний капітал, машини і велику промисловість, теорію нагромадження капіталу та закон народонаселення. М. Зібер був вірним послідовником класичної школи А. Сміта і Д. Рікардо.

К. Маркс визнав Зібера як вченого європейського масштабу. Позитивно оцінив наукову творчість дослідника і М. Туган-Барановський Вчення М. Зібера мало великий вплив на розвиток української економічної думки С. Подолинського, І. Франка, М.Драгоманова та російської - І. Плеханова, В. Каразіна та ін.

Розвиток економічної думки в Галичині

До революційно-демократичного напряму можна віднести багатьох суспільних діячів західноукраїнських земель: В. Навроцького, О. Терлецького, М. Павли-ка, І. Франка та інших. В. Навроцький (1847 — 1882) — видатний економ іст-ста-тистик, талановитий публіцист, етнограф. Його називають першим дослідником економіки Галичини та причин зубожіння народу в період утвердження тут капіталізму. У своїх економічних працях В. Навроцький розглядає різні сторони суспільно-економічного розвитку краю, але найбільшу увагу приділяє аграрному питанню. Він простежує процес майнової диференціації, що відбувається в галицькому селі, концентрацію землі в руках великих власників, гостро критикує так звану пропінацію (монополію шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв), викриває колонізаторський характер австрійської податкової системи. Навроцький був добре обізнаний з політичною економією Заходу і широко користувався в своєму аналізі економічними категоріями, передовсім трудовою теорією вартості і земельної ренти. Він чітко розрізняє умови формування диференційної ренти: різна родючість ґрунту і різна відстань від ринків збуту.

О. Терлецький (1850 — 1902) — відомий учений і громадський діяч. Його наукова і громадська діяльність була досить активною і багатогранною. У формуванні його економічних поглядів велику роль відіграв В. Навроцький. Він, так само як і Навроцький, основну увагу у своїй науковій діяльності приділяє аграрному питанню. Розв'язати його Терлецький уважав за можливе революційним шляхом, а поки що пропонував створювати господарства, засновані на громадській власності на землю. Терлецький наголошував на необхідності глибокого дослідження соціально-економічних проблем і сам розглядав їх з демократичних позицій. Друковані праці Терлецького, сповнені гострої критики тогочасних суспільно-економічних відносин і уряду, що «обтяжував народ різними здирствами», часто вилучались із продажу. М. Павлик (1853—1915) — відомий діяч громадсько-політичного життя в Галичині був виразником інтересів трудового, або, як він писав, «робітного народу». Головну увагу у своїх працях він приділяє питанням усунення експлуатації та побудови майбутнього суспільства, котре Павлик, як і Терлецький, пов'язує із соціалізмом. Основу соціалістичного суспільства, на його погляд, становитиме колективна власність громадян і колективне господарювання. Як і Драгоманов, він перехід до соціалізму вважав еволюційним процесом, хоч і не виключав революційної боротьби. І. Франко (1856—1916) — видатний український письменник, мислитель, історик, філософ, літературознавець. Значне місце в його науковій спадщині належить і економічним питанням. Велику увагу він приділяв дослідженню економіки Галичини, становищу селянства й робітничого класу. У працях «Земельна власність у Галичині» (1897), «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» (1897) та інших він дає глибокий аналіз феодальних відносин у тім краї. Великого значення надавав Франко політичній економії, підкреслюючи, що вона «безперечно найважливіша з усіх наук», оскільки є наукою про «суспільні зв'язки між людьми». Певний час він викладав політичну економію в робітничих гуртках самоосвіти і навіть підготував, як він сам писав, «невеличкий елементарний підручник економії суспільної по Міллю, Чернишевсько-му і Марксу». Він переклав українською мовою 24-й розділ першого тому «Капіталу», який мав намір опублікувати як додаток до підручника. Але підручник не було надруковано, і Франко почав видавати серію брошур і статей, присвячених окремим питанням політичної економії. Щоправда, він був не теоретиком у галузі політичної економії, а скоріше популяризатором економічної теорії, зокрема економічної теорії К. Маркса. 

Тема 9

Історичні умови виникнення кейнсіанства

Кейнсіанство — один з провідних напрямів економічної науки XX ст. і сучасності. Свою назву він отримав за прізвищем видатного англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883—1946) — засновника макроекономічної теорії та принципів державного регулювання ринкової економіки.

Теоретична система Кейнса знаменувала наукову революцію в економічній теорії XX ст., докорінно змінивши траєкторію її попереднього розвитку

Історичними переду мовами виникнення кеинсіанства в економічній теорії першої третини XX ст. став комплекс взаємопов'язаних економічних, політичних та теоретико-гносеологічних чинників, які стали поворотними у розвитку капіталістичної системи господарювання та світової економіки. Найголовнішими з них були такі.

Політичним прологом до подальшої ланцюгової реакції економічних та політичних потрясінь та катаклізмів початку XX ст. стала Перша світова війна. Руйнування господарських механізмів мирної доби значною мірою обумовив глибинні суперечності подальшого економічного розвитку, зокрема, входження в смугу кризового розвитку, яка розпочалась післявоєнним розпадом валютної системи, кризою 1920—1921 pp. Світова війна стала також могутнім фактором нарощування політичної нестабільності, загострення питання про майбутні перспективи капіталізму як суспільної системи.

Безпосереднім економічним приводом до переосмислення класично-неокласичної ліберальної доктрини та розробки проблем макроекономіки стала світова економічна криза 1929—1933 pp. її роль в економічній історії XX ст. дійсно була безпрецендентною за своєю масштабністю та багатоплановою зазначенням і наслідками. Разом з тим вона становила лише "верхівку айсбергу", ставши закономірним результатом попередньої тривалої глибинної трансформації ринкової системи.

Суть зазначеної ринкової трансформації, що відбувалась в останній третині XIX — першій третині XX ст., полягала у модифікації ринкового механізму, внаслідок чого він дедалі більше втрачав характер вільного ринку, трансформуючись в ринкову модель недосконалої конкуренції. В основіцього процесу лежав комплекс об'єктивних соціально-економічних факторів:

посилення концентрації та централізації виробництва і капіталу;

корпоратизація підприємницького сектору;

— монополізація та олігополізація ринкових структур;

— виникнення і розвиток фінансового капіталу та фінансової олігархії.

Формування ринкових монополій та олігополій позначилось на модифікації ринкових відносин — становленні механізму недосконалої конкуренції, який супроводжувався відповідними змінами характеру, форм та методів конкурентної боротьби. Монополістичні тенденції вели і до якісних зрушень в системі ринкового ціноутворення: суттєвого зниження її гнучкості, переважання тенденцій стабільності та зростання цін.

Ці процеси суттєво позначились на функціонуванні ринків товарів і послуг, кредитно-інвестиційних ресурсів, праці. Зазначені зміни в нових економічних реаліях першої третини XX ст. обумовили зниження дієвості традиційних стихійних регуляторів ринку: ціни (ринок товарів та послуг), заробітної плати (ринок праці) та процента (ринок капіталів та грошей). Під впливом монополістичних тенденцій вони поступово втрачали свою природну еластичність, зокрема, здатність до зниження в умовах переважання пропозиції над попитом. Цим ускладнювалося автоматичне урегулювання надвиробництва і безробіття, забезпечення рівноваги заощаджень та інвестицій. В цілому відмова автоматичних ринкових регуляторів блокувала механізм стихійного відновлення економічної рівноваги, що врешті й спричинило світову економічну кризу.

Новий напрям економічної теорії започаткував видатний англійський економіст Джон Мейнард Кейнс, чиї теоретичні погляди і програма практичної економічної політики найбільш відповідала назрілим потребам часу. До кінця XX ст. кейнсіанство, невпинно еволюціонуючи, залишається важливим надбанням теоретичного аналізу і практичного регулювання економіки провідних країн світу.

Теоретична система Дж.М. Кейнса

економічне вчення Дж.М. Кейнса здійснило революційний переворот в економічній науці, зокрема:

o розширено предмет економічної теорії дослідженнями на макроекономічному рівні;

o вдосконалено методи економічного дослідження;

o визнано відсутність механізму автоматичного регулювання ринкової економіки, її нездатність забезпечити повну зайнятість, а також справедливий розподіл багатства і доходів, "необхідність створення централізованого контролю щодо питань, які в основному передані приватній ініціатив

Праця Дж.М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" завершила формування макроекономіки як самостійної складової економічної теорії. За вченим утвердився статус одного з лідерів економічної науки.

У праці "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" вчений визначив завданням і предметом дослідження створення на противагу класичній теорії вартості й виробництва, що вивчала розподіл даного обсягу зайнятих ресурсів між різними сферами, нової загальної теорії, метою аналізу якої є фактори, що визначають величину і дійсну зайнятість наявних ресурсів, у цьому контексті - проблема зайнятості робочої сили3. Необхідність розгляду цих питань загострилася в умовах кризи (1929-1933 рр.) та наступного депресивного стану економіки з надлишком ресурсів (високий рівень безробіття, невикористані виробничі потужності, перевиробництво товарів тощо).

новаторство економічного вчення Дж.М. Кейнса виявилося в такому:

o макроекономічний підхід до вивчення економічних процесів, використання таких агрегованих (узагальнювальних) показників, як сукупний попит, сукупна пропозиція, сукупні споживчі витрати, сукупні заощадження та інвестиції, загальний рівень зайнятості, національний дохід та ін.;

o відмова від структуроутворювальних принципів неокласичної теорії: автоматичного досягнення рівноваги ринковою економікою, економічного лібералізму, раціональної поведінки "економічної людини" тощо і визнання необхідності державного регулювання економіки

o обґрунтування "ефективного попиту" - потенційно можливого і стимульованого державою сукупного попиту. Дж.М. Кейнс першим звернув увагу на той факт, що рівень національного доходу та загальний рівень зайнятості визначаються "ефективним сукупним попитом" і пов'язані з проблемами реалізації суспільного продукту;

o врахування впливу на економічні процеси позаекономічних чинників - психології людей і держави, використання таких понять, як основний психологічний закон, психологічні основи функціонування споживання, заощаджень, надання переваги ліквідності;

Основний психологічний закон - сформульоване Джон Мейнард Кейнс положення про те, що особисте споживання залежить від рівня доходів, проте його динаміка відстає від зростання доходів.

Згідно основному психологічному закону, люди при зростанні рівня своїх доходів схильні збільшувати своє споживання, але не в міру зростання доходів, а в меншій мірі. Іншими словами, відсоток доходу, що направляється на заощадження, зростає в міру зростання доходів. Частка додаткового доходу, що направляється на заощадження, називається граничною схильністю до заощадження. Гранична схильність до заощадження у міру зростання добробуту зростає. Частка додаткового доходу, що спрямовується на споживання, називається граничною схильністю до споживання. Гранична схильність до споживання при зростанні добробуту зменшується. Сума граничної схильності до заощадження та граничної схильності до споживання завжди дорівнює одиниці (або 100%)

Пояснення граничної схильності до споживання Кейнс пов'язав з теорією мультиплікатора. Сама ідея мультиплікатора (. Від лат мультиплікатор - умножающий) була висловлена в 1931 р професором р.Кану, який вважав, що всякі витрати, наприклад витрати держави, організуючого громадські роботи, народжуючи "первинну" зайнятість, викликають нову купівельну спроможність з боку робітників або підприємств, залучених до ці роботи. Таким чином, вони створюють новий попит, який сам стає джерелом нової, "вторинної" зайнятості. Також може виникати "третинна" і подальша зайнятість, кожна з яких є похідною від зайнятості, створеної спочатку. Але нові витрати становлять тільки частину доходів робітників або підприємств, решта йде на оплату старих боргів або відкладається в скарб. Мультиплікатор, тобто коефіцієнт, який треба врахувати при визначенні загальної, знову створеної зайнятості, по Кану, залежить від розмірів витрачених на кожному новому етапі сум. Позначивши цю частину доходу через капітал, Кан вивів для мультиплікатора формулу К = 1 / (1 - К) і назвав його мультиплікатором зайнятості. Саме цю ідею і розвиває Кейнс, тільки він назвав свій мультиплікатор мультиплікатором накопичення. Цей мультиплікатор, що показує залежність національного доходу від зроблених інвестицій (К = DY / DI), був введений Кейнсом як величина, залежна від граничної схильності до споживання. Якщо Y- національний доход, я - інвестиції, С- споживання, а - схильність до споживання, то DY = DC + DI; DY = А х DY + DI; DC = DY х; DY = D (1 -); DY / DI = 1 / (1 - а) = К> 1, якщо 0 <а <1; К - мультиплікатор інвестиції.

Мультиплікатор показує, як змінюється національний доход при збільшенні інвестицій на одиницю. Кейнс розрахував, що для економіки Великобританії і США мультиплікатор інвестицій дорівнює 2,5. Дія разових вкладень інвестицій триває до моменту вичерпання технологічного чи технічного нововведення, пов'язаного з цими інвестиціями. У тому випадку, якщо 0 <D <1 (фонд споживання - позитивна величина, але не рівна всього національного доходу), мультиплікатор інвестицій більше 1, а це означає, що одиничне збільшення інвестицій призводить до зростання національного доходу більше, ніж на одиницю. Саме інвестиції, а не заощадження викликають зміни в доході. Кейнс показує, як за посередництвом мультиплікатора створюються ті самі заощадження, які необхідні для даного рівня інвестицій. Він пише: ". Схильність до споживання і обсяг нових інвестицій спільно визначають обсяг зайнятості, який, у свою чергу, абсолютно певним чином пов'язаний з величиною реальної заробітної плати Якщо схильність до споживання і обсяг нових інвестицій призводять до недостатності ефективного попиту, тоді дійсний рівень зайнятості буде менше, ніж потенційне пропозицію праці при існуючій реальній зарплаті, а реальна зарплата, відповідна стану рівноваги, буде більше, ніж гранична тягар праці при тому ж стані рівноваги. Наведений аналіз дає нам ключ до пояснення бідності серед достатку. Одна лише недостатність ефективного попиту може привести і часто призводить до припинення росту зайнятості ще до того, коли буде досягнутий рівень повної зайнятості "3. До продуктивним витрат Кейнс відносить всі витрати підприємця на покупку знарядь виробництва, при цьому підприємець порівнює граничну ефективність капіталу і ставку відсотка. Іншими словами, перш ніж витратити гроші на інвестування, підприємець обчислює ідеальну ефективність капіталу, підраховує прибуток, який він сподівається отримати з свого капіталу протягом усього періоду його використання, тобто обчислює очікувану, а не реальну прибуток (так як він може і помилятися щодо майбутньої ефективності капіталу, тобто норми прибутку). Співвідношення прибутку і зарплати Кейнс вирішує на користь прибутку. Крім того, підприємець вирішиться на продуктивне використання ліквідних фондів, якщо норма відсотка нижче норми прибутку, очікуваної від капіталовкладень. У Кейнса норма відсотка - це плата за розставання з ліквідністю. Якщо неокласики вважали, що норма відсотка визначається попитом і пропозицією грошей, то, на думку Кейнса, норма відсотка залежить від суб'єктивної оцінки економічних агентів поточного і майбутнього стану економіки, тобто це психологічний феномен. Насправді процентна ставка, хоча і відноситься Кейнсом до незалежних змінних, не цілком незалежна, так як може змінюватися в результаті зміни переваги ліквідності і кількості грошей в обігу. Наприклад, при зростанні кількості грошей в обігу процентна ставка набуває тенденцію до зниження. У такому випадку пропозиція капіталу в ліквідній формі зростає та інвестування стає більш доступним. З іншого боку, грошова емісія, викликаючи зростання цін, зменшує прагнення людей до збільшення ліквідних коштів, так як купівельна сила грошей зменшується.

Основною причиною порушення економічної стабільності

Основною причиною порушення економічної стабільності Кейнс вважав неповну зайнятість трудових ресурсів (безробіття), тому й поставив за мету створення моделі повної зайнятості. А досягти цього можна лише через регулювання всього відтворення як єдиного цілого. Тим самим Кейнс поклав початок дослідженню маероекономіки – сфери економічних відносин на рівні всього суспільства. Він довів, що макроекономіка має свої, відмінні від мікроекономіки, тобто найнижчого рівня економічних відносин людей, закономірності розвитку, економічні принципи і категорії. Кейнсіанська теорія зосереджувала увагу на аналізі процесів макроекономічній сфері. Тому Кейнса з повним правом можна вважати“Батьком” макроекономічної теорії.

Відправним пунктом макроекономічного аналізу Дж. М. Кейнса є запроважження ефективного попиту. Принцип ефективного попиту полягає в тім, що реальний національний доход визначається ефективним попитом, і при цьому останній може бути менше, ніж необхідно для забезпечення повної зайнятості.

Отже, ресурси суспільства можуть використовуватися не цілком. Таким чином, викладаючи принцип ефективного попиту, Дж. М. Кейнс сформулював основну задачу свого економічного аналізу: визначення факторів, що впливають на обсяг використання, тобто зайнятості, ресурсів.На думку Дж. М. Кейнс ці проблеми не настільки важливі, коли ресурси використовуються не цілком.

Економічна програма Дж.М. Кейнса

вчений дійшов висновку про необхідність регулювання сукупного попиту шляхом "централізованого контролю для досягнення узгодженості між схильністю до споживання та спонуканням інвестувати... частково відповідною системою податків, частково фіксацією норми процента і, можливо, іншими способами". Він наголошував, що регулювання обсягу поточних інвестицій небезпечно залишати у приватних руках, тому держава буде брати на себе все більшу відповідальність за пряму організацію інвестицій. Головне завдання держави полягає у впливі на рівень зайнятості та національного доходу за допомогою стимулювання ефективного попиту шляхом перетворення заощаджень на інвестиції. Проте у працях Дж.М. Кейнса немає чітко окресленої програми державних заходів. Погляди вченого можна узагальнити такими положеннями:

o зміст грошово-кредитної політики полягає у стимулюванні приватних інвестицій через збільшення пропозиції грошей і зниження ставки позикового процента, стимулюючи тим самим інвестиційну активність бізнесу. Це дасть бажаний для економіки початковий поштовх і забезпечить згодом економічне зростання та повну зайнятість. Проте банківська політика впливу на норму процента не достатня для забезпечення оптимального розміру інвестицій, її необхідно доповнювати бюджетною;

o бюджетна політика має збільшити сукупний попит за рахунок бюджетних видатків держави.

Слід зауважити, що Дж.М. Кейнс негативно ставився до "системи державного соціалізму" і розширення державної власності, обмеження приватної ініціативи, відповідальності, індивідуалізму, свободи підприємницької діяльності.

Теорія Дж.М. Кейнса - це збереження ринкових механізмів саморегулювання на мікрорівні та здійснення суспільного, державного регулювання на макрорівні.

Теорія Дж.М. Кейнса стала методологічною основою нового напряму економічної теорії, що отримав назву кейнсіанства.

Вважаючи, що основою економічного зростання є ефективний попит, він пропонує стимулювати його за допомогою збільшення грошової маси та державних витрат, у тому числі й дефіциту державного бюджету.

На думку представників неокласичної теорії, такі дії держави обов'язково приведуть до інфляційного зростання цін.

Поширення кейнсіанства в різних країнах

Послідовники Кейнса висунули три проблеми, які мають відносно самостійний характер: проблему динамічної рівноваги, проблему тривалих відхилень від стану динаічічної рівноваги та проблему короткотривалих відхилень, або циклічних коливань. Теорії, що виникли як результат дальшого розвитку теорії Кейнса, називають неокейнсіанством.

Вивчаючи неокейнсіанство, слід мати на увазі, що в ньому домінують дві тенденції: американська, пов'язана з іменами ряду економістів США, та європейська, репрезентована передовсім дослідженнями французьких учених. Отже, необхідно послідовно розглянути концепції цих учених-неокейнсіанців.

У США ідеї Дж. М. Кейнса розвивали ще з 30-х pp. його американські послідовники і передовсім економісти Гарвардського університету Е.Хансен (1887—1975) та С.Харріс (1897—1974). Ґрунтовне вивчення їхніх концепцій (насамперед інвестиційної теорії циклу) допоможе усвідомити загальні риси (особливості) американського неокейнсіанства.

Так, по-перше, його характерною рисою є те, що в поясненні найважливіших економічних проблем важливе місце надається інвестиціям. Послідовники Кейнса виходять з того, що причина циклічності, а водночас і причина періодичних криз та безробіття полягає в «коливаннях динаміки інвестицій». Капіталовкладення набувають характеру своєрідної незалежної змінної, від якої залежать інші змінні.

По-друге, американські неокейнсіанці доповнили концепцію мультиплікатора Кейнса концепцією акселератора, який характеризує зворотний зв'язок між національним доходом та інвестиціями.

По-третє, велике значення в неокейнсіанській теорії циклу має поділ капіталовкладень на автономні (незалежні від руху споживання або національного доходу) та похідні інвестиції (пов'язані з розширенням споживання внаслідок зростання національного доходу). Саме останній тип інвестицій бере участь у моделі «мультиплікатор-акселератор».

По-четверте, американські послідовники Кейнса змінили метод перманентного регулювання й спрямування приватних і державних інвестицій на метод маневрування державними витратами (видатками) залежно від економічної кон'юнктури (незважаючи на можливий дефіцит державного бюджету). Він є основною складовою концепції «вбудованих» стабілізаторів і неокейнсіанських антициклічних програм, які теж слід докладно розглянути.

Далі необхідно перейти до вивчення неокейнсіанства у Франції. Його особливістю є те, що деякі французькі економісти вважали необов'язковим положення Дж. М. Кейнса щодо регулювання позичкового процента як засобу стимулювання нових інвестицій. Вони запропонували використання індикативного методу планування економіки як визначального засобу забезпечення незгасання інвестиційного процесу.

Французьку концепцію індикативного планування опрацював Франсуа Перру. Не заперечуючи значення ринкового механізму та конкуренції у регулюванні капіталістичної економіки, прихильники концепції індикативного планування переважного значення надавали державному регулюванню через програмування економічного розвитку країни. Основу такого програмування становила система національних рахунків та державних планів індикативного (рекомендаційного) характеру. Розробку та прийняття національних планів розвитку необхідно здійснювати, на думку Перру, за допомогою узгоджень, компромісів та «соціальних діалогів» різних класів. Така система індикативного планування включала механізм як короткострокового (кон’юнктурного), так і довгострокового (структурного) регулювання національної економіки.

Концепція Перру справила значний вплив на практичну реалізацію програмування економіки Франції. 1947 р. було прийнято перший п’ятирічний план. Така практика тривала й у наступні роки.

Економічна програма шведської соціал-демократії базувалася саме на ідеях стокгольмської школи політичної економії, основними представниками якої були Ерік Ліндаль (1891—1960), Гуннар Мюрдаль (1898—1987), Бертіль Улін (1899—1979), Ерік Лундберг (1902—1987). Їхня теоретична концепція аналогічна висновкам Кейнса. Так само як і Кейнс, шведські економісти були впевнені, що існує ефективний спосіб розв’язання основних проблем економіки. Суть його полягає в тім, що держава повинна втручатися в господарське життя і проводити активну економічну політику з метою ліквідації розривів безробіття та інфляції. Основним об’єктом державного втручання є сукупний обсяг попиту.

Е. Ліндаль та Г. Мюрдаль побудували модель грошового обігу, яка демонструвала залежність економічної рівноваги від використання грошових ресурсів, зокрема від заощаджень споживачів. Б. Улін обгрунтував необхідність державних інвестицій і громадських робіт як засіб від безробіття. А інший представник стокгольмської школи Е. Лундберг побудував спеціальні моделі для аналізу величини розривів безробіття та інфляції.

Розроблену на засадах економічних концепцій стокгольмської школи програму шведської соціал-демократичної партії було покладено урядом в основу формування економічної політики

30-х рр. Її основні положення базувалися на таких принципах: сильна держава регулює економічний процес, використовуючи для цього механізм саморегулювання, передовсім грошову сферу; перспективний напрям розвитку — від економіки пропозиції до економіки попиту; соціальна сфера базується на сильній та стабільній економіці, її розвиток регулюється й контролюється державою.

Цю політику проводило і контролювало міністерство фінансів Швеції, що його очолював Ернст Вігфорс (1881—1977). Вігфорс визнав слушність того, що державні інвестиції і громадські роботи можуть підвищити купівельну спроможність населення, зменшити масштаби економічної кризи і послабити соціальне напруження.

Ці ідеї вперше було відображено в проекті бюджету 1933 р., а Гуннар Мюрдаль у додатку до нього подав теоретичне обгунтування нової «антициклічної» фінансової політики. Швеція, таким чином, стала першою в світі країною, що обрала шлях активної політики стабілізації.

Неокейнсіанські теорії економічного зростання

Неокейнсіанські теорії стали розвиватися, долаючи вузькі місця концепції Кейнса. Аналізуючи економіку капіталістичних країн у 30-ті рр., він неминуче мусив виходити з умов її глибокої стагнації. Відтак кейнсіанська теорія була статичною, бо брала економіку у рівновазі, а не у стані динаміки. Вона майже не розглядала довгострокових, перспективних тенденцій, оскільки була тільки спробою пояснити сучасний Кейнсу стан економіки, з’ясувати умови «повної зайнятості».

У післявоєнні роки на перший план соціально-економічного розвитку західних країн виступають не проблеми «повної зайнятості», а проблема економічного зростання.

Об’єктивною передумовою для появи такої проблеми стали процеси, що відбувалися в розвитку економіки в післявоєнний період. Розгортання НТР, нерівномірний розвиток капіталістичних країн, високі темпи економічного зростання в соціалістичних країнах поставили цю проблему на порядок денний. Найбільш непокоїли західних економістів високі темпи зростання економіки соціалістичних країн, що загострювали проблему «економічного змагання двох систем». Не випадково американський економіст Є. Домар писав, що проблема темпів перетворюється на проблему самого існування капіталізму

Саме за цих умов і з’являються теорії економічного зростання, автори яких роблять спроби створити теорію відтворення придатну для різних кон’юнктурних умов, визначити загальні фактори економічного зростання.

Ідеї Кейнса розвинули його послідовники — А. Хансен, Р. Харрод, Є. Домар та ін. Після другої світової війни, намагаючись уникнути недоліків моделі Кейнса, неокейнсіанці опрацювали нові (моделі Р. Харрода, Є. Домара).

Послідовник Кейнса англійський економіст Рой Харрод у спробі подолати кейнсіанську статичну модель розробив динамічний варіант теорії економічного зростання. «Динаміка», за Харродом, передбачає стійкий темп зростання протягом тривалого часу на відміну від «статики», що передбачає просте відтворення (або таке зростання, чи скорочення виробництва, яке має епізодичний характер). Харрод виходить з того, що підставою економічного зростання є три фактори: робоча сила, випуск продукції або дохід на душу населення,розмір наявного капіталу. Для розробки своєї моделі він запровадив такий показник науково-технічного прогресу, як капіталомісткість, тобто відношення величини капіталу до обсягу випуску продукції.

Модель зростання Р. Харрода є найбільш раннім та найбільш наочним прикладом ідеї «нейтральності» технічного прогресу, яка бере початок із тези про стагнацію 30-х рр.

Американський економіст Є. Домар, як і Харрод, протиставляючи економічну динаміку статичним теоріям, передовсім кейнсіанству, розглядає принцип акселерації як теоретичне положення, що найбільш яскраво відображує динамізм економіки. Домар вважає інвестиції основним фактором і рушійною силою економічного зростання у зв’язку з їх подвійним ефектом («дохідний» та «виробничий»). Інвестиції, на думку Домара, є необхідною умовою зростання, оскільки збільшення потужності виробничого апарату забезпечується інвестиціями — так званий виробничий ефект. Але цього ще недостатньо, бо для перетворення можливості виробництва у дійсність необхідним є ефективний попит, який формується переважно тими самими інвестиціями з допомогою «дохідного ефекту», причому тут інвестиції відіграють роль стимуляторів наступних інвестицій. Формула економічного зростання Домара відображує ті самі закономірності, що й рівняння Харрода, але в іншій математичній інтерпретації. У ній приріст продукції дорівнює добуткові AБ, де А — схильність до заощадження, Б — продуктивність інвестицій. Що вище значення А, то більше має бути частка доходу, що інвестується, і більше наступне зростання доходу. Так само що більшим є значення Б, то більше продукту може бути створено за даної суми капіталу і швидше зростатиме дохід. Якщо національний дохід, стверджує Домар, зростає за такого відносного щорічного темпу АБ, який дорівнює оптимальному, то надлишкового нагромадження капіталу не буде.

Рівняння Харрода та Домара дуже близькі, і тому здебільшого говорять про рівняння Харрода—Домара.

Моделі економічного зростання Харрода—Домара були однофакторними, тобто спрощеними. Вихідним їхнім положенням було те, що динамічна рівновага потребує певної відповідності виробництва та попиту.

Посткейнсіанство

Розроблені в теорії Кейнса та його послідовників різноманітні практичні рекомендації після другої світової війни активно втілювалися в економічній політиці західних країн. Цей напрямок, зазнавши значної еволюції, стає панівним у західній економічній теорії 50—60-х рр.

Проте вже в другій половині 60-х рр. і особливо в 70-ті рр. рецепти неокейнсіанської моделі почали все більше суперечити об’єктивним законам розвитку і, більше того, вони навіть сприяли загостренню окремих проблем. Так, найбільш гострими проблемами для тогочасної економіки стають інфляція, дефіцит державного бюджету і особливо — циклічність розвитку. Соціально-економічний і політичний розвиток західних країн після другої світової війни з усією наочністю довів, що державне регулювання економіки не спроможне забезпечити повної зайнятості і рівноваги. На базі кейнсіанських концепцій і моделей не вдалося розв’язати проблем реалізації і безкризового розвитку.

Історично посткейнсіанство сформувалося злиттям двох наукових напрямків: англійського лівого кейнсіанства з центром у Кембріджі, де тривалий час жила і працювала Дж. Робінсон — загальновизнаний лідер цієї течії, і американської групи економістів

Ліві кейнсіанці, найбільш яскравим представником яких була Джоан Вайолет Робінсон (1903—1983), а також Н. Калдор, П. Сраффа, продовжили критику неокласицизму, а особливо його методологічної основи — маржиналізму. Основним своїм завданням вони вважали оновлення вчення Кейнса та доведення до логічного кінця заперечення неокласичної системи. Саме тому за об’єкт своєї критики ліві кейнсіанці взяли методологічні принципи не тільки неокласичних, а й неокейнсіанських теорій. Так, наприклад, вони категорично відмовляються від моделі Хікса—Хансена, трактуючи її як «незаконнонароджене кейнсіанство». Джоан Робінсон однією з перших визнала кризу ортодоксального кейнсіанства.

З іменами Дж. Робінсон та Н. Калдора зв’язано розробку концепції розподілу, яка спирається на теорію відтворення та зростання Дж. М. Кейнса. Основні елементи посткейнсіанського підходу до цієї проблеми можна сформулювати так. По-перше, формування доходів не зв’язане з граничною продуктивністю агентів виробництва, а отже, нерівність у розподілі не можна пояснити різними рівнями продуктивності цих агентів. Причини різниці в доходах посткейнсіанці вбачають, з одного боку, у соціальних та політичних традиціях і рішеннях, а з іншого — у дії ринкових сил.

У посткейнсіанських теоріях розподілу розвинуто далі кейнсіанський постулат про рівність чистих інвестицій та добровільних заощаджень. Але, на відміну від Кейнса, посткейнсіанці, аналізуючи механізм, що забезпечує вирівнювання очікуваних заощаджень та інвестицій, особливо наголошують на потребі змін у системі розподілу, хоч і не дають грунтовного аналізу закономірностей формування доходів різних класів та соціальних груп. Так, система розподілу за Калдором має забезпечувати відповідний рівень заощаджень. А оскільки величина норми заощадження значною мірою є функцією соціально-економічного статусу одержувачів доходу, то вирішення проблеми розподілу в Калдора в кінцевому підсумку можна зобразити у вигляді достатньо простої схеми: якщо заощаджень недостатньо, то треба збільшити доходи тих, хто більше заощаджує.

Н. Калдор уважав, що в сучасній західній економіці рівень виробництва обмежений не ефективним попитом, а обсягом наявних виробничих ресурсів, отже проблема реалізації, на відміну від теорії Кейнса, визначає і характер спрямованості причинних залежностей у моделі Калдора. Головним фактором, що формує характер взаємозв’язків між економічними змінними, є, за Калдором, технологічні умови виробництва. Саме ці умови впливають і на величину капітального коефіцієнта, і на необхідний для його підтримування обсяг інвестицій.

Важливу роль у формуванні теоретичної концепції лівого кейнсіанства, яке виступає під гаслом «антимаржиналістської революції», крім Дж. Робінсон, відіграв один із представників кембріджської школи П’єро Сраффа. Його концепцію, викладену у книжці «Виробництво товарів за допомогою товарів» (1960) прихильники лівого кейнсіанства оцінюють як логічну підставу для побудови нової теорії розподілу. Сраффа відкидає неокласичну теорію формування вартості й розподілу, пориває з концепціями «граничної корисності» і «граничної продуктивності», повертаючись до теорії вартості Д. Рікардо. Майже ніхто, крім Мілля та Маркса, навіть не зрозумів, що мав на увазі Рікардо, шукаючи «незмінне мірило вартості», котре буде незалежним від змін як у зарплаті, так і в нормі прибутку. Сраффа ж прагнув довести, що мета Рікардо насправді може бути досягнутою і її досягнення зв’язане з глибокими висновками для сучасної економічної теорії. Вартість у Сраффи — це суто фізіологічні витрати праці на виробництво товару. Для обгрунтування своєї концепції він використовує пропорції простого і розширеного відтворення.

Сраффа піддав гострій критиці розподільчу функцію вільної конкуренції, яка, за твердженням класиків, стихійно забезпечує одержання кожним із факторів виробництва (праця, земля, капітал) своєї частки у створеному доході відповідно до граничної продуктивності. Конкуренцію в сучасній економіці західних країн Сраффа визнає за недосконалу. По-перше, на його думку, криві руху ціни й доходу неадекватні кривим руху граничної продуктивності, тобто не забезпечують однакових умов виробникам. Так, наприклад, на великих монополістичних підприємствах гранична величина витрат виробництва завжди є меншою, а отже, розмір отримуваного ними доходу більший. Це додатково посилює монополістичні тенденції, що призводять до захоплення ринку окремими підприємствами.

Кейнсіанська теорія та економічна політика

Кейнсіанство як напрямок економічної думки відіграло важливу роль у розвитку західної економічної теорії. Воно зробило спробу відповісти на ряд важливих питань, що виникли у зв’язку з кризою в 30-х рр. Кейнс указав на ряд слабких сторін буржуазної економічної науки свого часу, звернувши увагу на такі сторони капіталістичної дійсності, які раніше ігнорувалися економістами; зробив спробу внести нові елементи в аналіз капіталістичної економіки, наблизив економічну науку до потреб господарського розвитку; помітив нові тенденції у розвитку капіталізму та обгрунтував необхідність участі держави в економічному житті.

Концепція Кейнса справила значний вплив на дальший розвиток економічної теорії та економічної політики. Ідеї Кейнса взяли на озброєння керівні органи капіталістичних країн. Особливо це стосується теорії національного доходу, теорії циклу, теорії зростання та інших аспектів макроекономіки. Саме теорія Кейнса поклала початок широкому втіленню в життя державного регулювання економіки, опрацюванню конкретних методів і способів такого регулювання.

Особливе місце кейнсіанство посіло в економічній теорії та практиці США. Ще на початку 30-х р. Кейнс приїздив до США та ознайомив зі своїми ідеями президента Ф. Рузвельта. Але тоді Рузвельт його не підтримав. Проте невдовзі становище змінилося і багато заходів, які проводилися у період «Нового курсу» було прямо «запозичено» в Кейнса: організація громадських робіт, фінансування державного будівництва важливих господарських об’єктів, курс на дефіцитне фінансування тощо. 1946 року у США було прийнято «Закон про зайнятість», згідно з яким уряд було вповноважено вживати заходів для забезпечення планового розвитку економіки. Було передбачено створення таких економічних органів, як Рада економічних консультантів при президентові та Об’єднана економічна комісія конгресу.

До початку 60-х рр. головним мотивом для здійснення тих чи інших заходів економічної політики, що впливали на економіку в цілому, була криза або загроза кризи. І хоч у своїй основній праці та наступних статтях Кейнс мало уваги приділив проблемі циклу, його концепція справила певний вплив на розробку теорії цього питання і на спрямування так званих антициклічних заходів. Метою ж останніх була якщо не ліквідація циклічного характеру капіталістичної економіки, то принаймні послаблення його руйнівних наслідків.

Проте досвід другої половини 50-х рр. показав, що антикризові заходи не забезпечують тривалого піднесення, високих та стійких темпів економічного зростання. Американські економісти дійшли висновку, що необхідно концентрувати увагу не на антикризових заходах, а на заходах зі стимулювання зростання, які водночас запобігатимуть і кризам. Таким чином, змінився головний мотив спрямування заходів державної економічної політики. Економісти, які посідали командні позиції в державних економічних органах у цей період, були переконаними кейнсіанцями. Погляди Кейнса поділяли і найближчі економічні радники Дж. Кеннеді та Л. Джонсона.

Кейнсіанські ідеї були дуже популярними в Німеччині, особливо у середині 60-х рр., коли й тут стали помітними ознаки економічної кризи. Уряд Кізінгера розробив антикризові заходи згідно з кейнсіанськими рецептами, тобто використовував дефіцитне фінансування, помірну інфляцію, маневрування ставкою відсотка тощо. Провідним напрямком економічної думки Німеччини став своєрідний синтез неолібералізму з кейнсіанством, з явно вираженим визнанням необхідності державного регулювання економіки.

Кейнсіанські концепції торували собі шлях і в інших західних країнах, зокрема на батьківщині їхнього автора — Великобританії. Тут іще 1944 р. було опубліковано урядову Білу книгу «Політика у сфері зайнятості» з обгрунтуванням урядової політики забезпечення максимального використання трудових ресурсів, а також підтримування на високому рівні урядових витрат з метою забезпечення попиту. Було також переведено під контроль держави низку галузей господарства Великобританії.

Але на межі 70—80-х рр. кейнсіанська теорія і концепція державного регулювання економіки зазнала серйозних випробувань. Глибока світова криза 1974—1975 рр. показала слабкість і уразливість практичних рекомендацій кейнсіанства.

Кейнсіанство і його модифіковані версії (неокейнсіанство та посткейнсіанство) не дали сподіваних наслідків. Заходи держави, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та гармонічних темпів розвитку, в багатьох випадках не мали успіху.

Нині кейнсіанство як теоретична система і як концепція економічної політики втратило колишню панівну роль і перебуває в опозиції до поширеної скрізь консервативної ортодоксії. Але воно живе, модернізується, розвивається. Кейнсіанська школа створила систему категорій та взаємозв’язків, що без них сьогодні навряд чи можна уявити економічну теорію і економічну політику Заходу.

еволюція неокласичної теорії на початку 20 ст

Неокласичний синтез П.Самуельсона. Дж. Хікс.

наприкінці 70-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною школами мала більше історичний, ніж концептуальний хар-р. Однак ще задовго до того, як на засаді теорій ек-ого зростання відбу-лося органічне поєднання 2-х напрямків ек-ної теорії, було проголошено принцип «неокласично-го синтезу». Такий підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40—50-х рр. та остаточно обгрунтовано П. Самуельсоном. Вони розглядали працю Кейнса як окремий випадок традиційної неокласичної теорії, модифікованої лише запро-вадженням певних обмежень у галузі ціноутворе-ння, ставки зар-пл та норми процента. З ін. боку, Кейнс уважав неокласичну школу окремим випа-дком загальної теорії зайнятості, хар-ним для ум-ов повної зайнятості. Він підкреслював, що коли з допомогою централізованого контролю пощасти-ить забезпечити повну зайнятість, то неокласич-ний аналіз знову набере виняткового значення.

Суть синтезу - залежно від стану ек-ки пропону-валось використовувати або кейнсіанські методи регулювання, або рецепти ек-стів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в ек-ку та вважали найліпшими регуляторами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного ринку, забезпечуючи рівновагу між попитом і про-позицією, і спож-ням.

П. Самуельсон. Спромігся об'єднати в 1-у теорію всі досягнення ек-ної думки від А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса до Д. М. Кейнса, М. Фрідме-на, Д. Тобіна та Р. Лукаса, тобто доктрини, здава-лося б, цілком протилежні за змістом, і тим сам-им накреслив сучасні підходи до вивчення ек-них проблем.

сучасні неокласичні (консервативні) економічні теорії

Р. Солоу

Основи моделі зростання Р. Солоу були викладені в його статті "Внесок у теорію економічного зростання" (1956). Р. Солоу дійшов висновку, що основною причиною нестійкості економіки в неокейнсіанській моделі Харрода — Домара є фіксована величина капіталомісткості, що відбиває жорстке співвідношення між факторами виробництва — працею і капіталом. Звичайно, в Роберт Мертон Солоу (р. н. 1924 р.) — американський економіст, народився у Нью-Йорку. Вступив до Гарвардського університету за спеціальністю соціологія та антропологія, а після повернення до університету (після призову до збройних сил США під час Другої світової війни) зацікавився економікою. Одержавши ступінь доктора наук у Гарварді, з 1950 р. викладає в Массачусетському технологічному інституті. Р. Солоу щастило на вчителів — у Гарварді його наставником був видатний економіст, майбутній Нобелівський лауреат 1973 р. В. Леонтьев, а у Массачусетсі — не менш відомий майбутній Нобелівський лауреат 1970 р. П. Самуельсон. Основною сферою інтелектуального пошуку Р. Солоу завжди була макроекономіка, причому підхід ґрунтувався на побудові багатофакторних моделей на основі використання статистичних методів та теорії ймовірностей. Наукові праці Р. Солоу — журнальні статті і розділи у колективних монографіях, найвідомішими з яких є "Лінійне програмування й економічний аналіз" (разом з П. Самуельсоном і Р. Дорфманом) (1958) і "Теорія зростання: виклад" (1969).

За внесок у розвиток теорії економічного зростання в 1987 p. P. Солоу присудили Нобелівську премію. Крім наукових досліджень і викладацької діяльності Р. Солоу займався практичною діяльністю в державному секторі. Він був членом Ради економічних консультантів при президентові США, працював у державній комісії з вивчення проблем доходів населення, а у 1975—1980 pp. обіймав посаду директора Федерального резервного банку Бостона.

У цьому випадку один з факторів часто залишається "недовантаженим". Відповідно до принципів неокласичної теорії пропорції між капіталом і працею мають бути змінними і визначатися виробниками, що мінімізують витрати, залежно від цін на фактори виробництва.

Характерні риси моделі Р. Солоу:

врахування трьох факторів: запасу капіталу (на одного працівника, тобто капіталоозброєності), зростання населення та технологічного прогресу;

визначення факторів короткострокової дії (запас капіталу і зростання кількості населення) та довгострокової дії (технологічний прогрес);

надання пріоритетного значення не зростанню продукту як такого (У), а зростанню продуктивності праці (у = V / L);

визнання існування стійкого рівня капіталоозброєності k.

Перехід неокласичної економічної теорії до дослідження умов і факторів економічного зростання означав трансформацію традиційного статичного підходу в динамічний. Можливість існування стійкої динамічної рівноваги доводиться у праці Дж. Міда "Неокласична теорія економічного зростання" (1961).

Джеймс Едуард Мід (1907—1995) — відомий британський вчений, навчався у Кембриджському та Оксфордському університетах, викладав в останньому в 1930—1937 pp. У 1938—1940 pp. працював в економічному секретаріаті Ліги Націй у Женеві. Повернувшись до Лондона, Дж. Мід протягом семи років займався практичною діяльністю як економічний консультант уряду, а з 1947 по 1957 р. — викладацькою діяльністю у Лондонській школі економіки. У цей період написана його основна праця — "Теорія міжнародної політики: платіжний баланс"(1955). З 1957 р. Дж. Мід — професор політичної економії Кембриджського університету. Впродовж 1945—1962 pp. обирався членом Ради Королівського Економічного Товариства, а у 1964—1966 pp. виконував обов'язки президента цієї організації. Одержав Нобелівську премію 1977 р. за праці в галузі міжнародної торгівлі та руху капіталів.

Дж. Мід використав модифікований варіант функції Коба — Дугласа:

Ця формула враховувала як зростання застосовуваних обсягів праці й капіталу, що визначаються їх часткою у національному доході, так і темп технічного прогресу — якісних змін виробництва. Модель зростання, за словами Дж. Мі-Я да, описує абстрактні економічні умови, коли діють закони граничної продуктивності, а виробничі фактори поєднуються у будь-яких пропорціях. Припускаючи, що темпи зростання праці і технічного прогресу незмінні. Дж. Мід робить висновок, що стійке зростання буде досягнуто, якщо темп І зростання капіталу дорівнюватиме темпу зростання національного доходу. Якщо збільшення капіталу перевищує темп зростання доходу, тої темпи нагромадження автоматично знижуються. Якщо темп зростання праці! перевищує темп нагромадження капіталу, то внаслідок зниження граничної! продуктивності праці відбудеться заміщення праці капіталом. Нове сполучення факторів виробництва за умов збереження незмінної пропорції розподілу доходу між ними забезпечить їх повну зайнятість.

На новій теоретичній основі відбувається відродження докейнсіанських методів боротьби з безробіттям — Дж. Мід закликає відновити гнучке реагування цін (передусім грошових ставок зарплати) на зміни в умовах попиту і пропозиції. Практичні рекомендації стосуються реформування існуючої структури і механізму функціонування ринку праці задля надання йому більшої гнучкості та мобільності. Вчений, як і монетаристи, вважає профспілки монопольними утвореннями на ринку праці, що диктують ціни на робочу силу, а тому припускає можливість обмеження прав профспілок.

Прихильники неокласичної традиції будували моделі економічного зростання на основі виробничої функції, розробленої американським математиком Ч. Кобом та економістом П. Дугласом у 1928 р. Теоретичною засадою неокласичної виробничої функції Коба — Дугласа був факторний аналіз виробництва на мікроекономічному рівні

Виробнича функція Коба — Дугласа має таку основну характеристику — за однакового процентного зростання факторів капіталу та праці зростання продукту відбувається на той самий процент. Так само при зростанні коефіцієнта А(коефіцієнт, що враховує додаткові умови виробництва) за незмінного обсягу праці та капіталу продукт зростає на ту саму величину. Ця властивість одержала назву постійної віддачі від масштабу виробництва. Однією з передумов аналізу була також теза про незмінну ефективність та інтенсивність використання праці й капіталу, що припускається в умовах екстенсивного розвитку, але не відображає умов інтенсивного господарювання. За допомогою функції Коба — Дугласа були отримані розрахункові індекси зростання обсягів виробництва в обробній промисловості США за 1899—1922 pp., які виявилися досить близькими до фактичного темпу зростання.

МОНЕТАРНА МОДЕЛЬ ЦИКЛУ М. ФРІДМЕНА

Засновником «нової школи монетаризму» став М. Фрідмен. пропонує модель, основою якої є стабілізація економіки державою монетарними засобами. Вона спирається, по-перше, на особливу грошову теорію, згідно з якою грошова сфера визнається важелем державного регулювання економіки; по-друге, відкритість економіки розглядається Фрідменом як можливий чинник грошової дестабілізації; по-третє, Фрідмен пропонує державі маніпулювати соціальними витратами залежно від стану розвитку економіки.

Фрідмен, спираючись на базу даних з економічної історії США, доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу: зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об'єктами державного контролю.

Держава, яка має на меті сприяння ринковій стабілізації, на думку Фрідмена, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку — грошовою емісією, виходячи з того, що недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризи виробництва, а надлишкова — до інфляції, Фрідмен запропонував визначення оптимально необхідної кількості грошей для нормального функціонування економічної системи за допомогою «рівняння обміну», відповідно до якого загальна ціна створеного н межах країни продукту має дорівнювати величині грошової маси і урахуванням [швидкості обороту грошей. Грошова емісія має бути орієнтоіншоїо па приріст ВНП. Фрідмен пропонує підтримувати темп приросту готівки па ріпні 3 % на рік, а з урахуванням потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) — на 1 %. У цілому приріст не може бути більшим -5 % щорічно.

Фрідмен піддає гострій критиці політику незбалансопаного державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансуванмя механізмів ринкового самореіулювання. Збалансовашсгь оюджету, скорочення децмциі> державного бюджету можна забезпечити за рахунок регульованої грошової емісії і зменшення державних витрат. Соціальна сфера, за Фрідменом, не мусить бути пріоритетним напрямом діяльності держави.

Монетаризм, продовжуючи традиції класичного ринкового лібералізму, відкинув гасла соціальної справедливості як такі, що не можуть бути проблемою держави, оскільки їх реалізацію пов'язано з дестабілізацією економіки.

Теорія раціональних очікувань. У 60-х—70-х рр. зростає розуміння того, що регулюючого впливу держави недостатньо для за­безпечення збалансованого та стабільного ек-ого зростання, оскільки такий вплив не враховує дії чинників, що не підлягають кількісномусному оцінюванню, наприклад, ін-формації і прогнозів. Існує 2 підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і «раціональні очікування». «Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знання наслідків певних ек-них дій, урахування колишніх помилок. На підста-ві «адаптивних очікувань» фірми пристосовують-ся до ек-ної ситуації, виробляють стратегію пове-дінки. «Раціональні очікування» базуються на на-укових прогнозах, що враховують функ-ня реаль-ної ек-ної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної ек-ної полі-тики, вплив урядових рішень на макроек-ні показ-ники. Загальновизнаним автором ідеї «раціона-льних очікувань», відповідно до якої очікування визнають раціональними, якщо вони збігаються з прогнозом, отриманим на підставі аналізу моде-лі, уважають Дж. Мута, який сформулював 1965 р. цей постулат і відобразив його в побудованій ним моделі. Лише через 10 років до цієї ідеї повернувся і використав її Р. Лукас.

Економіка пропозиції.

Теорія «економіки пропозиції». Заперечуючи використання політики стимулювання попиту, її представники — А. Лаффер, Р. Мандель, М. Фелдстайн, М. Боскін — доводять, що пропозиція є провідною категорією економічних відносин і будь-яке суспільство виходить із можливостей пропонування, що визначаються ресурсними можливостями. Тому немає необхідності в державному втручанні, оскільки воно буде нівельоване очікуваннями та відповідною поведінкою суб'єктів, яка в кінцевому рахунку завжди визначатиметься їхніми можливостями.

На відміну від кейнсіанців, які вважали, що попит породжує відповідну пропозицію, прихильники теорії висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупної пропозиції. Саме цю ідею було покладено в основу дебатів з проблем «економіки пропозиції», спрямованих на визначення напрямків стабілізації економіки.

Прихильники теорії поставили під сумнів висновок Кейнса, що заощадження є причиною скорочення обсягів виробництва, економічної діяльності, а отже, і зайнятості, а тому його рекомендації щодо стимулювання попиту також визнавали за недоцільні.

Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій. Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефіциту державного бюджету) є заощадження. Автори теорії виступали проти високих податків, за розумну податкову політику. Високі податки, на їхній погляд, є причиною перерозподілу ресурсів з приватного сектора в державний, що призводить до зниження продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін.

Представники школи «економіки пропозиції», захищаючи принципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу конкретної економічної політики, обґрунтовуючи свої висновки економетричними моделями та програмами дальшого розвитку економіки.

Щоб ліпше зрозуміти ці положення нових неокласиків, необхідно розглянути, як, спираючись на них, вони аналізують вузлові категорії ринкової економіки: економічне зростання, податкова політика, інфляція, гроші, ціни, заробітна плата, прибуток тощо.

Варто також дослідити, чому автори так багато уваги приділяють використанню одного з важелів впливу держави на економіку — податків (крива Лаффера).Представники школи «ек-ки пропозиції», захищаючи принципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу конкретної ек-ної політики, обґрунтовуючи свої висновки економетричними моделями та програмами дальшого розвитку ек-ки.

Теорія «раціональних очікувань». її представники (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес) намагаються сформулювати модель, яка формалізує суб'єктивну поведінку виробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової економічної ситуації. (У цьому контексті необхідно докладно ознайомитись із принципами використання методів функціонального аналізу.) Заперечуючи необхідність державного втручання в економіку, вони спираються на тезу про типовість економічної поведінки, яка врівноважує ситуацію і нівелює будь-які політичні рішення.

Прихильники теорії виділяють два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і «раціональні очікування». «Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроеко-номічні показники тощо.

Автором ідеї «раціональних очікувань» є Дж. Мут, який 1956 р. сформулював цей постулат і відобразив його у побудованій ним моделі. Лише через десять років до цієї ідеї повернувся і використав її Р. Лукас — лауреат Нобелівської премії (1995). Він став фундатором політекономічної школи, яка поставила в 70-х pp. під сумнів справедливість багатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин. Цей напрямок відомий під назвою «нової класичної школи економікс». Він заперечував будь-які форми державного втручання в економіку і базувався на суб'єктивістському підході до аналізу економічних явищ.

1975 p. T. Сарджент та Н. Уоллес у спільному дослідженні довели, виходячи з цієї теорії, також і неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики, що підтверджувало висновки школи про нейтральність грошей та недоцільність кон'юнктурної політики.

Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом для використання методу функціонального аналізу. Так, Лукас побудував функцію пропозиції праці.

Заперечуючи політику державного регулювання, нові класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб нові правила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби агенти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.

Досвід застосування рекомендацій неокласичної теорії'в економіці різних країн.

Концепції чиказької школи та доктрин «економіки пропозиції», «раціональних очікувань» стали ще одним прикладом ефективного вторгнення економічної теорії в реальну економіку. Особливо чітко це проявилося в ході здійснення економічних реформ в Англії та США, де, починаючи з 80-х рр., робилися рішучі кроки до віднов лення саморегулювальних механізмів та обмеження державного регулювання.

«Тетчеризм». Монетаристську грошову політику було запроваджено в практику управління державними фінансами Великобританії ще урядом Каллагена 1976 р. на вимогу Міжнародного валютнего фонду.

Скорочувалась кількість урядових службовців, впровадилась структурна перебудова управлінського апарату, ліквідовувались, особливо «дорогі» його підрозділи.

Запроваджувалась система штрафних бюджетних асигнувань. А готуючись до нових виборів, М. Тетчер включила у свою програму проект радикальної перебудови, яка гарантувала б урядові повний контроль над динамікою місцевих податків.

Водночас було послаблено податковий тиск на особисті доходи.

Широка програма приватизації, спрямована на створення умов для підприємницької діяльності, забезпечила справжню революцію в розвитку виробництва та стабілізації економіки. Зрозуміло, що всі ці заходи здійснювалися в жорстокій боротьбі з профспілками, яка завершилася перемогою уряду.

«Рейганоміка». Дещо інакше реалізовувалась монетаристська доктрина в США, де економічна програма Фрідмена тривалий час не знаходила підтримки.

Фрідмен як радник президента Ніксона запропонував проект реформи «План допомоги сім'ї» на 1969—1971 рр., який, проте, не було затверджено конгресом. Адже принципове значення для реалізації рекомендацій монетаристів мала ідея контролю над грошовою масою, яка визначала напрямок конкретних заходів у сфері грошово-кредитного регулювання. Уряд Рейгана намагається обмежити регулюючий вплив держави, скорочуючи податки з метою використання дефіциту федерального бюджету як важеля впливу на витрати.

Водночас успішна реалізація сучасних неокласичних доктрин можлива не скрізь і не завжди. Для цього необхідна не лише полі-тична воля влади, а й відповідні економічні умови, відповідний рівень розвитку країни, належні історичні, національні, інституційні та інші чинники.

Загальна характеристика інституціоналізму та основні етапи його розвитку.

Інституціоналізм — своєрідний напрям в економічній науці. Його своєрідність полягає насамперед у тім, що прихильники інституціоналізму в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а зв'язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.

Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків. Інституціоналізм став своєрідним опозиційним напрямом в економічній науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Він виник як американське явище і довго лишався таким.

Інституціоналізм виник і набув поширення в США за умов раннього періоду імперіалізму. Це була своєрідна опозиція дрібної і середньої буржуазії та її ідеологів монополістичному капіталізмові, яка проявилась у гострокритичному підході до реалій капіталізму та у спробах його реформування. Саме тому можна стверджувати, що найбільшу ідейну спорідненість інституціоналісти мають з англійськими соціологами й економістами — прихильниками буржуазного реформізму, зокрема Дж. Гобсоном, який, на думку самих американських інституціоналістів, зробив спробу теоретично обгрунтувати реформістські програми.

Інституціоналісти визнавали обмеженість ринкового механізму регулювання економіки і виступали за впровадження суспільного контролю над нею. Ін­ституціоналізм у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Еклектизм, строкатість притаманні цій течії, зумовили формування в її рамках різноманітних напрямів. Передовсім можна виділити ранній інституціоналізм і неоінституціоналізм.

Американський інституціоналізм початку XX ст.

У рамках раннього інституціоналізму склались три основні напрями: 1) соціально-психологічний; 2) соціально-правовий; 3) емпіричний (кон'юнктурно-статистичний).

Засновником соціально-психологічного напряму вважається Т.Веблен (1857 - 1929). У 1899 р. він опублікував свою першу працю "Теорія бездіяльного класу", в якій дав глибоку критику капіталізму з його культом грошей. Він дає своєрідне тлумачення предмета економічної науки.

У центр дослідження він ставить ідею розвитку, динаміки і людську діяльність у всіх її проявах. Веблен ставить завдання розширити сферу дослідження економічних явищ за рахунок вивчення суспільної психології, інстинктів, навичок і схильностей людей.

Веблен виступає як прихильник еволюціоналізму, який він, однак, поєднує із соціал-дарвінізмом, поширюючи поняття природного добробуту, боротьби за існування та сферу суспільного життя.

Рушійними силами, які спонукають людину до продуктивної економічної діяльності, у Ваблена є: батьківські почуття, інстинкт майстерності, тобто майже напівсвідомий потяг до добре виконаної та ефективної роботи, допитливість.

У розвитку людського суспільства Веблен виділяє кілька стадій. Вихідною стадією еволюції є дикунство, якому притаманні колективістські інститути, відсутність приватної власності, обміну. Подальша еволюція суспільства проходить через варварство до сучасної машинної системи.

Головною суперечністю капіталізму Веблен вважає суперечність між "індустрією" і "бізнесом". "Індустрія" - це безпосередній процес виробництва, що ґрунтується на машинній техніці. "Бізнес" - це певна інституціональна система, що включає такі інститути, як монополія, конкуренція, кредит тощо.

Суперечність між ними проявляється в тім, що "бізнес" перешкоджає розвитку машинної техніки. Сфера "індустрії", за концепцією Веблена, має на меті підвищення продуктивності й ефективності виробництва на відміну від сфери "бізнесу", яка домагається високого прибутку через різні кредитні й біржові махінації та зростання фіктивного капіталу.

Майбутнє суспільство Веблен уявляє як панування "індустрії", керованої технократією, але він не дає конкретних рецептів побудови майбутнього суспільства.

Засновником соціально-правового інституціоналізму вважається Д.Коммонс (1862 - 1945). Систему його поглядів викладено в таких працях, як "Розподіл багатства" (1893), "Правові основи капіталізму" (1924), "Економічна теорія колективних дій" (1950).

Як і Веблен, Коммонс в основу аналізу бере позаекономічні інститути. Проте, якщо Веблен на перший план висував психологічні й біологічні фактори, то в Коммонса такими е юридичні, правові норми. Він досліджує дію колективних інститутів: сім'я, виробничі корпорації, профспілки, держава тощо; досліджує колективні дії, спрямовані на контролювання дій індивідуальних.

Вихідною економічною категорією він оголошує юридичне поняття угоди. Сама угода становить основний елемент кожного економічного інституту і включає в себе три моменти: конфлікт, взаємодію, вирішення. Це має означати, що всі суспільні конфлікти, усі суперечності можна розв'язати. Запорукою цьому буде юридичне регулювання правил "угоди". Коммонс допускає не лише мирне врегулювання конфлікту, а й примусове. Як приклад він наводить діяльність великих холдінгових компаній, котрі є провідними колективних інститутів і найбільш визначними учасниками угод.

Творцем нового емпіричного напряму в інституціоналізмі - кон’юнктурно - статистичного, став У.Мітчелл (1874 - 1948). У центр досліджень Мітчелл ставить проблему руху виробництва, грошей, ціни. Політична економія у нього - це наука про інститути, які забезпечують зразки й норми поведінки, укорінені у звичках, інстинктах. Інстинкти — устремління до певних результатів. Одним із них є тяжіння до прибутків.

До цього, писав він, зводиться логіка сучасного життя. Без прибутку підприємець не може виготовляти товари. Саме цим Мітчелл пояснює необхідність вивчення грошового господарства.

Грошова економіка має недоліки, їй притаманні суперечності, але вона, за словами Мітчелла, - найкраща форма організації суспільства, оскільки забезпечує потреби бізнесу, здійснює облік і є знаряддям встановлення взаємодії і співробітництва в суспільстві.

Інституціоналізм Мітчелла був емпіричним дослідженням сучасності. Широко використовуючи фактичний матеріал, статистику, він хотів не тільки дати картину сучасного йому економічного розвитку, а й сподівався вирішити суперечності капіталізму.

Неоінституціоналізм.Соціальний (індустріально-технологічний) інституціоналізм. Дж. Гелбрейт Р.Коуз

Джон Кеннет Гелбрейт (1909р. нар.) — уродженець Канади, перший науковий ступінь здобув у Торонтському університеті, але більша частина його професорської і наукової діяльності пройшла у США — у Каліфорнійському, Принстонському, Гарвардськом верситетах. Він відігравав активну роль у політичному житті.У 1961 — 1963 рр. був послом в Індії. Гелбрейт пропагував «суспільство добробуту».В працях, опубліко у 50-х рр., Гелбрейт розглядає техніку, як основу економ. прогресу. А в його «Новому індустріальному суспільстві» ( знайшли найповніше відображення позиції теоретиків «індустріального інституціоналізму» .

Рональд Коуз (1910р. нар.) — американський економіст англійського походження. 1991 р. він одержав Нобелівську премію за праці з проблем трансакційних витрат — «Природа фірми» (1937), «Проблеми соціальних витрат» (1960). Тоді ці публікації мало кому були відомі. А згодом про них заговорили як про епохальні праці, зокрема статтю «Проблеми соціальних витрат» визнано чи не найбільшим досягненням економічної думки після другої світової війни.

Одна з найважливіших заслуг Коуза полягає в тім, що він визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію, як трансакційні витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук партнерів, укладання контрактів тощо). Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової міждисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та організації.

На думку Коуза, для успішного функціонування ринку важливе значення мають як трансакційні витрати, так і права власності. Якщо трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і виконуються суб'єктами господарювання — ринок здатний до саморегулювання настільки, що може усувати навіть соціальне значущі зовнішні ефекти (екстерналіі). Зовнішні ефекти — це витрати, або вигоди, зв'язані з економічною діяльністю, що стосуються осіб, які не є учасниками даної ринкової угоди.

Сучасні інституціоналісти так само критикують неокласичні й неокейнсіанські теорії. Вони зберегли «дух незгоди», «бунтарства», що знаходять свій прояв у сучасному реформізмі. Їм притаманне також розширення традиційних об'єктів теоретичного аналізу за рахунок нових актуальних питань.

Теорія «прав власності» одержала розвиток у рамках неоінституційного підходу, що базується на методології неокласичного аналізу поведінкових аспектів економічної діяльності. Її виникнення пов’язане з ім’ям лауреата Нобелівської премії Роберта Коуза (нар. 1910). Вихідною посилкою даної теорії є необхідність оптимального сполучення ринкової й управлінської організації. Відповідно до теорії «прав власності», для його досягнення необхідно розробити і дотримувати чітко визначені «правила гри», що проявляються у вигляді норм і прав доступу до обмежених ресурсів.

Право власності в трактуванні Коуза — це сукупність відносин між людьми із приводу володіння, розпорядження і використання рідких благ. Ці відносини закріплені законами, традиціями, моральними і релігійними установками. Це, по суті, повноваження, що дають доступ до певних благ одних людей і виключення доступу інших.

Теорія суспільного вибору

Ця теорія сформувалась у 60-х рр. Її автором визнають видатного американського економіста Джеймса М. Б’юкенена (1919 р. нар.). Він опублікував багато праць на цю тему, зокрема: «Формула згоди» (1962)*16, «Попит і пропозиція суспільних благ» (1968), «Теорія суспільного вибору» (1972), «Свобода, ринок і держава» (1986) та ін. 1986 р. Б’юкенен здобув Нобелівську премію за «дослідження конституційних і контрактних принципів теорії прийняття економічних рішень».

Спільно з Г. Таллоком він організував у політехнічному інституті штату Вірджинія «Комітет із вивчення прийняття неринкових рішень», який згодом було перетворено на «Центр досліджень суспільного вибору». У США видається спеціальний журнал «Public choice» («Суспільний вибір»), що свідчить про значну роль цієї теорії.

Поява теорії була підготовлена працями К. Ерроу, А. Бергсона, Д. Блека. Сам Б’юкенен зазначав, що на формування його поглядів великий вплив мали праці Ф. Найта і особливо шведського економіста К. Вікселя (1851—1926), якого він називає «основоположником сучасної теорії суспільного вибору»*17.

В основу теорії суспільного вибору покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Б’юкенен виходить із припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини може бути застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибір, у тім числі і в дослідженні політичних процесів.

Політику Б’юкенен трактує як обмін. «Політика, — писав він, — є складною системою обміну між індивідами, що в ній останні колективно намагаються досягти своєї приватної мети, оскільки не можуть реалізувати її з допомогою звичайного ринкового обміну

«Ефективність» політичного обміну, підкреслював Б’юкенен, буде визначатись тим, наскільки повно втілюватиметься в життя принцип одностайності. «Одностайність, — писав він, — досягнута учасниками колективного вибору в політиці, є аналогічною добровільному обміну індивідуальних товарів на ринку»*19.

Усе викладене ще раз підтверджує думку про те, що інституціоналізм не має загальної теоретичної основи. Але водночас його напрямки мають чимало спільних рис.

Теорії трансформації капіталізму: "народного капіталізму", "колективного капіталізму"

Теорія «народного капіталізму» виникла у 50-х рр. у США. З її обгрунтуванням виступили такі економісти і соціологи, як А. Берлі, М. Наддер, С. Чейз, Дж. М. Кларк, М. Сальвадорі та інші. Найбільше прихильників вона здобула в Європі, особливо у ФРН, Австрії, Англії, Італії.

Теорія «народного капіталізму» складається з трьох частин:

1)теорії «демократизації капіталу», або «дифузії власності»; 2) теорії «управлінської менеджерської революції»; 3) теорії «революції в доходах».

Концепція «колективного капіталізму» Концепція колективного капіталізму склалась у 60-ті рр. XX ст., проте її початки сягають 30-х рр., коли американські економісти Г. Мінз та А. Берлі висунули ідею про те, що акціонерні підприємства є вже не приватними, а колективними. У їхньому трактуванні корпорація із організації приватної власності перетворюється на «соціальний інститут», мета якого вже не ототожнюється з максимізацією прибутку.

Концепція «колективного капіталізму» має багато спільного з теорією «народного капіталізму». Ця спільність насамперед полягає в тім, що важливою складовою обох концепцій є теорія «революції управління». «Власність і контроль, —відокремились і перебувають у різних руках». У концепції «колективного капіталізму» беруться до уваги тільки показники (розміри корпорації), але ігнорується їх соціально-економічний зміст. І не випадково саме на цьому грунті в 60—70-х рр. сформувалась концепція «соціальної відповідальності» корпорації перед суспільством.

.Уолт Ростоу, його теорія "Стадій економічного зростання"

Ростоу опублікував книжку «Стадії економічного зростання. He-комуністичний маніфест» (1960), який виклав власну концепцію суспільного розвитку, як альтернативу марксистській формаційній теорії. Він виділяє п‘ять стадій економічного зростання: 1) традиційне суспільство, 2) підготовка передумов для піднесення, 3) піднесення, 4) рух до зрілості, 5) ера високого масового споживання.

«Традиційне суспільство» характеризується примітивною ручною технікою, ручною працею, переважанням сільського господарства. Перша стадія хронологічно охоплює всю історію людства до XVII ст.

"Друга стадія зростання - це суспільство в перехідному стані". На цій стадії створюються передумови для піднесення. Визначальною рисою стадії є утворення централізованих національних держав. В економіці з‘являються «нові типи підприємливих людей... які бажають мобілізувати заощадження й узяти на себе ризик, прагнучи прибутку або модернізації». На другій стадії виникають банки, зростають інвестиції, пожвавлюється зовнішня та внутрішня торгівля.

Третя стадія, стадія піднесення, визначається тим, що сили економічного прогресу починають домінувати в суспільстві. Відбувається розвиток в інтересах усього суспільства. Цю стадію різні країни пройшли в історично різні відрізки часу. В Англії - це (приблизно) два останні десятиріччя XVIII ст., у Франції і США - кілька десятиріч перед 1860 р.

Четверта стадія характеризується постійним прогресом, удосконаленням техніки, поширенням нової технології на всю сферу господарської діяльності, більш швидким зростанням випуску продукції порівняно зі зростанням кількості населення. Саме цю стадію Ростоу називає «індустріальним суспільством».

Найхарактернішою рисою п‘ятої стадії економічного зростання є випуск товарів тривалого користування. На цій стадії змінюються пріоритети суспільства. На перший план виходить не виробництво, а «споживання і благоденство в самому широкому розумінні».

П‘ятою стадією Ростоу не завершує періодизацію суспільного розвитку. Майбутнє суспільство він зв‘язує зі стадією «за споживанням», яке ніби вже досягнуто у США. Для неї характерним є переважання сімейних та інтелектуальних цінностей над споживанням. Ростоу вважає, що високе масове споживання стане загальним і закликає людство прискорити цей процес.

Раймон Арон та його концепція індустріального суспільства

Раймон Арон - французький соціолог. Свою концепцію індустріального суспільства він виклав у таких творах: «18 лекцій про індустріальне суспільство» (1962) та «Три нариси про індустріальну епоху» (1966).

Індустріальне суспільство він визначає як таке, у котрому найбільш поширеною формою виробництва є велика промисловість, Такому суспільству притаманні повне відокремлення від сім‘ї, технологічний поділ праці, нагромадження капіталу, концентрація робітників. Отже, визначення індустріального суспільства в Арона є досить розпливчатим, поверховим. Він також виділяє два типи індустріального суспільства: капіталістичне й радянське. Різницю між ними він бачить у формі власності на засоби виробництва і способах регулювання економіки

Капіталістичному типу економіки притаманна приватна власність на засоби виробництва, децентралізоване регулювання економіки, по-\\п суспільства на наймачів – власників засобів виробництва і найма-11 их робітників, гонитва за прибутком як рушієм виробництва та циклічні коливання економіки. Ці ознаки властиві суто капіталістичному і ипу індустріального суспільства – чистому капіталізмові. Реальний же капіталізм, на думку Арона, не можна вважати «чистим», оскільки за низкою ознак він наближається до соціалізму. З соціалізмом його зближує характер власності, використання прибутку, розподілу.

Для методології Арона, як і для Ростоу, визначальним є технологічний підхід до аналізу економічних процесів, коли рівень розвитку суспільства, його тип і соціальна структура виводяться з рівня розвитку техніки. Щоправда, сам Арон вважав такий метод недосконалим, оскільки він ігнорує різницю у фбрмах власності і класову структуру суспільства. Проте це не заважало йому користуватися таким методом. Він навітькатегорично заявляв, що характер економіки не можна визначати характером власності на засоби виробництва, як це робив К. Маркс. Як приклад він називав Іспанію, Аргентину і США, економіку яких, на його думку, неможливо об'єднати одним поняттям – «капіталістична». У межах економіки, що базується на приватній власності на засоби виробництва і децентралізованому регулюванні, має місце, підкреслював він, безліч варіацій виробництва, продуктивності тощо, що унеможливлює об'єднування їх поняттям «капіталізм». Інакше кажучи, Арон намагається заперечити факт різного рівня економічного розвитку в межах капіталістичної системи.

Арон ставить за мету зблизити капіталістичну й соціалістичну, системи, оскільки вони обидві визначаються поняттям індустріальних суспільств. Відтак він сподівається, що його критичний аналіз, спрямований проти капіталізму, такою самою мірою буде спрямований і проти іншого режиму, тобто соціалізму.

Концепція «технологічного суспільства» Жака Еллюля

Жак Еллюль – французький соціолог, розробив концепцію технологічного суспільства». Основою “технологічного суспільства” є техніка, яка панує над суспільством і людиною. Вона розвивається за власними законами і не підвладна людині. Вона автономна і щодо економіки та політики. «Техніка, – писав Еллюль, – спричиняє й зумовлює соціальні, політичні та економічні зміни. Це – першорушій усього останнього».

У концепції Еллюля має місце не лише фетишизація, а й універсалізація техніки. Техніка в його розумінні не обмежується машинами й технологією, а охоплює всі сфери людської діяльності:

1) економічна техніка (зв'язана з виробництвом), 2) техніка організації (включає комерційну і промислову діяльність, державу, поліцію, військову справу), 3) людська техніка (охоплює медицину, генетику, пропаганду тощо).

Надаючи техніці роль вирішального фактора економічного розвитку, Еллюль з'ясовує, як її розвиток позначається на економічному розвитку суспільства. Саме розвиток техніки, на його думку, зумовлює перехід: 1) від індивідуального підприємництва до «економіки корпорацій»; 2) від «ліберальної» економіки до державно регульованої; 3) від ринкової до планової економіки. Цей процес він пояснює розвитком техніки, збільшенням її вартості, зростанням інвестицій. За цих умов економічна діяльність виходить за межі індивідуальних можливостей.

Техніка, робить висновок Еллюль, передбачає централізацію, а та, у свою чергу, планування. Планування він визнає не за прерогативу соціалізму, а за необхідну умову функціонування «технологічного суспільства».

Еллюль виступає проти індикативного планування. Щоб бути реалізованим, план має поєднуватись із апаратом примусу. «...Планування, – писав він, – нерозривно зв'язане з примусом».

У тодішньому суспільстві Еллюль виділяє дві системи: «корпоративну» (капіталістичну) і «планову» (пролетарську). Обидві системи у нього споріднені, оскільки ґрунтуються на техніці, а відтак утворюють майже ідентичні суспільні структури, котрі очолює технічна еліта.

Ефективніше функціонування економіки, на думку Еллюля, забезпечує саме «планова економіка», проте майбутнє суспільства він з нею не зв'язує. Розуміючи під «плановою економікою» соціалістичну, він називає її авторитарною й антидемократичною, яка перебуває в руках держави й технічної еліти, котрі експлуатують народ. Цікаво, що в «корпоративній», тобто капіталістичній, економіці він таких вад не помічає.

Технологічний детермінізм, притаманний розглянутим концепціям, у Еллюля виявляється максимально виразно. Він підносить техніку до абсолюту, а цивілізацію сучасного суспільства пояснює тільки розвитком техніки.

Теорії конвергенції – теорії, згідно з якими взаємопроникнення і взаємодоповнення капіталізму й соціалізму зумовлюють утворення нового типу суспільства, що базується на поєднанні позитивних рис цих соціально-економічних систем.

Теорії конвергенції були поширені на Заході в 60-80-ті XX ст. У них домінував підхід Я. Тінбергена, згідно з яким суспільство сприйме три з чотирьох основних принципів капіталізму приватну власність, економічні стимули і мотиви, в т.ч. мотив прибутку підприємця, ринкову систему господарювання. Воно відмовиться від четвертого принципу – принципу державного невтручання у розвиток економіки. Водночас суспільство сприйме три з чотирьох основних принципів соціалізму (вищий ступінь рівності, ширша участь найманих працівників у контролі за виробництвом, економічне планування) і відмовиться від четвертого принципу – суспільної власності на засоби виробництва.

Чимало економістів, зокрема Дж. Гелбрейт, наголошували, що зближення і злиття двох соціально-економічних систем відбудеться внаслідок розвитку однакової технологічної структури, яка має спільні закономірності функціонування. Як фактори, що сприяють зближенню двох систем, найчастіше виділялися спільні ознаки у менеджменті, методах державного регулювання тощо. З розпадом т. зв. світової системи соціалізму проблема конвергенції у трактуванні п як процесу зближення і злиття двох полярних соціально-економічних систем значною мірою втратила свою актуальність. Натомість деякі економісти Заходу почали використовувати поняття конвергенції щодо процесу прискорення розвитку економічно відсталих країн і наближення їх за рівнем розвитку (а згодом і входження) до «клубу» розвинутих країн з соціальне орієнтованою ринковою системою господарювання і високим рівнем життя.

Одні економісти вважають, що процеси конвергенції властиві лише найрозвинутішим країнам з-поміж тих, що розвиваються. Для найбідніших країн, які не в змозі самостійно подолати відставання у сфері освіти, науки і високих технологій, входження до «клубу конвергенції» чи навіть до числа кандидатів до нього – проблематичне інші виходять з того, що належність до «клубу конвергенції» визначається не вихідним людським капіталом, а «обраною стратегією розвитку». Достатньою умовою прискорення розвитку найбідніших країн, а отже і конвергенції, є «проведення ними ефективної економічної політики, яка б передбачала насамперед режим відкритої торгівлі і захист права приватної власності».

нове індустріальне суспільство дж. Гелбрейта

Дж. Гелбрейт виступив зі своєрідним різновидом теорії «індустріального суспільства», яка розвивала цей науковий напрям. Він спробував розробити, за його словами, «синтетичну» теорію, котра б охоплювала всі найважливіші закономірності такого суспільства.

Цю теорію було викладено Гелбрейтом у книжці «Нове індустріальне суспільство» (1967), яка стала бестселером на американському книжковому ринку. її автора журнал «Форчун» навіть назвав «сучасним Кейнсом».

Ця книжка, як писав Гелбрейт у передмові, ґрунтується на попередніх наукових дослідженнях автора. Гелбрейт, зокрема, став відомим як автор теорії «врівноважувальної сили». Суть теорії полягає в тім, що концентрація капіталу не призводить до утворення монополій, оскільки цей самий процес породжує нейтралізуючу «врівноважувальну силу» у вигляді великих об'єднань покупців і постачальників. Ця сила не лише перешкоджає утворенню монополій, а й заступає колишню конкуренцію «типовим для сучасного стану ринком з невеликою кількістю продавців, яких активно приборкують не конкуренти, а другий бік ринку — сильні покупці».

У «новому індустріальному суспільстві» Гелбрейт намагається комплексно розглянути всю економічну систему капіталізму, яку пов'язує з технічним прогресом. Він виділяє дві форми капіталістичної економіки з погляду рівня техніки, масштабів виробництва і форми організації підприємств — великі корпорації і дрібне виробництво. Основу сучасної економіки становлять великі корпорації. Частину економіки, репрезентовану великими корпораціями, Гелбрейт називає «індустріальною системою», котра й визначає суть «нового індустріального суспільства»..

Важливою рисою «індустріальної системи» Гелбрейт називає планування, яке теж породжується розвитком науки і техніки. Велика корпорація здійснює планування. Якщо раніше Гелбрейт стверджував, що нейтралізувати монополію і конкуренцію можна з допомогою «врівноважувальної сили», то тепер він намагається замінити конкуренцію й ринок монополією (великою корпорацією) і плануванням. Щоправда, сам Гелбрейт заперечує можливість ототожнювання великої корпорації з монополією.

Велика роль у «індустріальному суспільстві» Гелбрейта належить державі. Технічний прогрес автоматично зумовлює необхідність планування на державному рівні, регулювання державного попиту, перерозподілу

національного доходу через систему податків, сприяння розвитку науково-технічного прогресу, освіти, національної оборони. При цьому Гелбрейт підкреслює незалежність корпорацій, їхню самостійність, «автономію» щодо держави. Державу й корпорації він розглядає як дві незалежні сили, котрі плідно співпрацюють одна з одною.

У концепції «індустріального суспільства» Гелбрейта є й критичні ноти. Він критикує мілітаризм, гонку озброєнь, розуміє складність розв'язання соціальних проблем у межах «індустріального суспільства». Останнє завдання він покладає на інтелігенцію, яка керуватиметься не тільки економічними пріоритетами, а сприятиме розвитку «естетичних цінностей».