Тема 10

Післявоєнний розвиток економіки європейських країн під впливом НТР

Першим завданням, що постало передсвітом одразу після закінчення Другої світової війни, було відновлення зруйнованого господарства і конверсія (переведення, переорієнтація) гіпертрофованого військового виробництва на потреби розвитку в умовах миру.

На початок 50-х років провідні країни Заходу це завдання виконали. Важливу роль відіграли впровадження кейнсіанських "рецептів" економічної політики, плану Маршалла і Бреттон-Вудська система золотодоларового стандарту, що забезпечило значне зростання світової торгівлі. У СРСР процес відновлення тривав понад десятиліття, а конверсію так остаточно і не здійснили, оскільки країна перебувала в глобальному протистоянні — холодна війна і гонка озброєнь із США та іншими країнами Заходу.

50—60-ті роки на Заході — період найбільш потужного і тривалого економічного піднесення за всю історію. Йому не перешкодив навіть крах колоніальної системи (за 15 післявоєнних років практично всі колонії здобули політичну незалежність). Два повоєнні десятиліття на Заході характеризують такими епітетами: благословенні, золоті, срібні роки тощо. Стрімке економічне зростання в розгромлених мало не вщент Німеччині та Японії, які досягли 7—12 % річного збільшення ВВП протягом півтора десятиліття, називають економічним дивом. Згодом цей термін застосовували і для позначення аналогічного економічного зростання в Бразилії, Іспанії, Південній Кореї, Китаї та деяких інших країнах.

Саме в цей період у найблагополучніших країнах Заходу — США, Канаді, Японії, Великій Британії, Франції, Західній Німеччині, Швейцарії, Нідерландах, Бельгії, Скандинавських та інших країнах — сформувалася соціально-економічна система, що поєднувала ринкові принципи організації господарства і розвинуту систему соціальних гарантій (страхування, пенсійне забезпечення житлове кредитування — підтримка дітей, інвалідів, реабілітація тощо). Систему назвали соціальним ринковим господарством.

Найважливіша ознака такої системи — доступність практично всіх товарів і послуг (за винятком невеликої частини так званих елітарних, які не мають масових аналогів) для переважної більшості (75—90 %) населення. Завдяки цьому не лише виробництво, а й споживання багатьох товарів та послуг набуло масового характеру. У свою чергу, це зумовило подальше зростання виробництва. Тому систему соціального ринкового господарства ще називають суспільством загального масового споживання, або споживчим суспільством. Високий рівень споживання став основою для переходу до принципово іншого життя. Середня очікувана тривалість його в економічно розвинутих країнах сягнула 74—78 років у чоловіків і 76—81 — у жінок.

Перша хвиля модернізації всередині капіталістичного світу (кінець 1945 — початок 1970 рр.) характеризувалась формуванням змішаної економіки, генезис якої раніше виявлявся в наявності багатоукладності. Для Франції, Англії, Японії та Італії властива неоетатична модель розвитку, для ФРН і США — неоліберальна, а для країн Скандинавії, Бенілюксу й Австрії — модель централізованої згоди. Якщо останні країни тривалий час не змінювали своєї орієнтації, то у ФРН і США спостерігалося посилення ролі держави в економіці та соціальній спрямованості внутрішньої політики, що ще раз підтвердило становлення змішаної економіки як найефективнішої.

Змішана економіка — сучасне господарство, сформоване в найрозвинутіших країнах, а також деяких країнах, що розвиваються, ринкова економіка, в якій активну роль відіграє держава, взаємодіючи з ринком. Приватний сектор становить основу ринкового господарства, він співіснує з власністю державною, кооперативною та колективною. Програма переходу до змішаної економіки в неоетатичному варіанті передбачала націоналізацію низки головних галузей промисловості, а також об'єктів ринкової та промислової інфраструктури; втілення елементів планування в управлінні економікою; прийняття соціально-орієнтованих законів.

Однак 20-літнє процвітання змінилося на початку 70-х років великою економічною кризою, до якої призвели крах Бреттон-Вудської валютної системи, шокове (для країн Заходу) підвищення цін на нафту і внутрішні суперечності споживацького суспільства. Останні полягають у тому, що високий рівень виробництва спирається на ідеали протестантської трудової етики, яка забезпечує найвищу продуктивність праці, а високий рівень споживання підтримують за допомогою культивування гедоністських норм поведінки: ледарство, розслабленість, культ насолод тощо.

На початку 80-х років на Заході знову спостерігалася глибока економічна криза, яку подолали лише в середині 80-х років. Із цього часу починається період нового великого економічного піднесення, до якого долучилися ще кілька десятків країн у Південно-Східній Азії та Латинській Америці.

Завдяки досягнутим економічним успіхам у 90-х роках відносно безболісно відбулося об'єднання Німеччини і триває поступова економічна інтеграція Європи, що є закономірним на шляху до загальної глобалізації економічних і соціальних процесів.

У радянській системі планування народного господарства, навпаки, спостерігалися серйозні труднощі і в підсумку вона зруйнувалася. У країнах колишнього радянського блоку почався перехідний період — трансформація в ринкову економіку та водночас реінтеграція у світ, який глобалізуються. На початку XXI ст. чисельність населення, яке проживає у країнах з ліберальним ринковим режимом, становила 28 %, що майже у чотири рази більше, ніж у 1875 р.

Наприкінці 90-х років в Азії (Гонконг) сталася економічна криза, котра потім поширилась на окремі держави Латинської Америки (Бразилію). Цю кризу назвали гонконгівським грипом. До початку 2000 р. її наслідки в основному подолали. Проте зарано робити висновки про те, чи був це тимчасовий збій у системі, ознака значних недоліків у господарській моделі нових індустріальних країн, чи симптом глобальної кризи сучасного капіталізму, що наближається.

У другій половині XX ст. завершився демографічний перехід у Європі та Північній Америці. Показники народжуваності й смертності стабілізувалися на дуже низькому рівні. Збільшення чисельності населення припинилося, а у деяких країнах (Франція, Німеччина, Скандинавські країни) пішло на спад. Це компенсувалося за рахунок так званої керованої міграції з Азії й Африки. Однак така міграція створює чимало додаткових соціальних проблем. Ще однією проблемою стало значне "старіння" населення західних країн — середній вік тих, хто живе, збільшувався, зростала частка літніх громадян (старших 65 років) у населенні. У деяких країнах вона вже становила понад 20 % і наближалася до 25.

Саме в цей час починається демографічний перехід в Азії, Африці та Південній Америці. Різниця між показниками смертності й народжуваності в зазначених регіонах виявилася настільки великою, що чисельність населення почала збільшуватися в геометричній прогресії (як і попереджав Т. Мальтус). За другу половину XX ст. показники населення Китаю зросли в 2,25 разу і перевищили 1250 млн осіб; населення Африки збільшилося втричі й перевищило 800 млн осіб; населення Індії — майже в чотири (!) рази і перевищило 1 млрд осіб.

Лавиноподібне зростання чисельності населення назвали демографічним вибухом. Він спричинив безліч проблем, головна з яких полягає в тому, що значне збільшення населення сприяє консервації низького рівня економічного розвитку більшості країн світу і призводить до прискореного знищення невідтворюваних природних ресурсів. Таким чином посилилася глобальна екологічна криза, внаслідок якої вичерпуються деякі види ресурсів і забруднюється навколишнє середовище. Головну відповідальність за розвиток демографічного вибуху несуть, звичайно, економічно розвинуті країни, в яких проживає лише 20 % населення Землі та які мають майже 80 % споживаних людством природних ресурсів.

Розвиток технологій, винахід комп'ютера, нова хвиля НТП, роботизація виробництва тощо зумовили прогресуюче витіснення фізичної праці з промисловості й сільського господарства. Основними сферами господарства у розвинутих країнах на початку XX ст. були фармацевтика, зв'язок (передача інформації), програмування, кінобізнес, індустрія розваг, засоби масової інформації, інноваційний і дослідницький бізнес. Однак і традиційні галузі (енергетика, нафтохімія, автомобілебудування та ін.) не втратили, а навіть зміцнили свої позиції.

На початок XXI ст. у сільському, лісовому і рибному господарствах економічно розвинутих країн залишалося працювати менше 10 % працездатного населення (у слаборозвинутих країнах — понад 50 %, у країнах із середнім рівнем економічного розвитку — 15—25 %). Відповідно цей сектор і дає майже 10 % ВВП.

У промисловості й будівництві у розвинутих країнах нині зайнято лише 20— 25 % усіх працюючих (у слаборозвинутих — 25—35, у середньо-розвинутих — близько половини) і виробляється не більше третини ВВП.

Більше ніж половина ВВП і від двох третин до трьох чвертей усіх зайнятих в економічно розвинутих країнах припадають на так званий третинний сектор — сферу послуг (у слаборозвинутих — менше ніж 15, у середньорозвинутих — 26— 35 %). Така структура зайнятості й виробництва ВВП дала підставу деяким дослідникам (Д. Белл) зробити висновок про завершення індустріального етапу в розвитку США та інших країн і про перехід до постіндустріального.

Значні зміни відбулися також у соціальній структурі західних суспільств. Еліта, як і раніше, не перевищує 1,5 % населення. До них належать політичні та державні лідери, зірки шоу-бізнесу, топ-менеджери, провідні вчені, фінансові, промислові та медійні магнати і поодинокі представники аристократичних родин.

Середній стан, який нині охоплює від 50 до 70 % населення, представляють різні соціальні групи: від фермерів до викладачів університету, від найманих робітників третинного сектору до підприємців, від менеджерів до державних службовців. Він, без перебільшення, є "становим хребтом" сучасного західного суспільства.

Робітничий клас, який становить від 20 до 30 % населення, за головними характеристиками все більше наближається до середнього. Іноді його вважають "нижньою частиною" цього прошарку.

До нижчого стану, частка якого не перевищує 15 % населення, здебільшого належать люди, які ведуть асоціальний спосіб життя (наркомани, жебраки, бродяги, особи, що перебувають на соціальному утриманні тощо), а також ті, які не асимілювалися, — емігранти першого покоління, чимало з яких перебувають на напівлегальному становищі (прострочені візи, підроблені посвідчення на проживання й дозволи на роботу тощо) і не інтегровані в систему соціальної адаптації. За даними Міжнародної організації праці, на початок XXI ст. від 25 до 30 % осіб у світі безробітні.

Різні моделі змішаної економіки: соціальне ринкове господарство ФРН, французький дерижизм

У Франції запанував неотатистський варіант змішаної економіки. Його теоретичною основою була концепція дирижизму, розроблена представниками соціологічної школи інституціоналізму (Ф. Перру). Вона ґрунтувалася на індикативному плануванні господарства - системі прогнозів розвитку та координації діяльності галузей господарства, централізованих заходів недирективного характеру. Економічна політика дирижизму передбачала максимальну участь держави в регулюванні економіки, у тому числі вплив на нагромадження капіталу.

Франція першою серед економічно розвинених держав стала на шлях планування та програмування національної економіки. У 1946 р. вперше створено систему планових органів. Вона складалася із верховного органу - Генерального комісаріату планування і галузевих комісій з модернізації, що розробляли плани розвитку окремих галузей промисловості. У 1947-1953 pp. був чинним план Моне (за ім'ям його ініціатора) - план відбудови і модернізації націоналізованого сектору економіки (перевагу надавали шести галузям: вугільній, електроенергетичній, металургійній, цементній, сільськогосподарському машинобудуванню і транспорту). Впровадження плану було обов'язковим, він визначав обсяги виробництва, ціни тощо. Хоча його не було виконано, він стимулював розвиток важкої промисловості. У 1954-1957 pp. господарство Франції розвивалося за планом структурної перебудови, модернізації та зміцнення конкурентоспроможності національної економіки.

Упродовж 1958-1969 pp. економічна політика голлізму (за ім'ям президента Ш. де Голля) отримала назву "індустріального імперативу", її змістом був принцип універсального розвитку, спрямований на всебічний і пропорційний розвиток усіх галузей економіки, структурну перебудову, особливо на пришвидшення зростання тих галузей, котрі визначали науково-технічний прогрес. Третій план (1958- 1961) проголосив перехід від протекціонізму до "відкритої економіки". Економічна стратегія четвертого (1962--1965), п'ятого (1966- 1970) і шостого (1971-1975) планів передбачала вдосконалення загальноекономічних пропорцій, концентрацію капіталу та посилення його міжнародних позицій. У 1960-х роках зросли державні закупівлі, впроваджувалася політика "колективного будівництва".

П'ятирічні плани були індикативного (рекомендаційного) характеру, походили на макроекономічну модель перспективного розвитку і містили основні показники обсягів виробництва, структурної перебудови, темпів зростання виробництва, динаміки цін, експорту, інвестицій тощо. Ці показники були орієнтирами, на які спрямовувалася діяльність приватних фірм.

Особливостями французького дирижизму були прямі адміністративні методи втручання в економіку, зокрема контроль за цінами, емісією цінних паперів, кредитною діяльністю, активна підприємницька діяльність держави в націоналізованому секторі економіки. На початку 1960-х років держава володіла 36 % національного майна, державний сектор виробляв 11 % промислової продукції, державні капіталовкладення становили 38 % від загальної суми інвестицій в економіку.

У Німеччині склалася неоліберальна модель змішаної економічної системи. її теоретичною засадою була теорія соціального ринкового господарства, ідейним батьком - В. Ойкен, творцем економічної програми реформ відновлення та розвитку німецької економіки і практичним організатором - Л. Ерхард.

Основою економічної програми Л. Ерхарда було будівництво такої форми економічного порядку, де поєднувалися приватна власність, свобода діяльності суб'єктів господарювання, вільні конкуренція та ціноутворення з обмеженим державним регулюванням для побудови соціально-ринкової економіки* Програма передбачала: збільшення виробництва товарів народного споживання, щоб пожвавити конкуренцію, та підвищення рівня зайнятості населення. Господарські реформи Л. Ерхарда охопили грошову і цінову (перехід до вільних цін), відродження вільного підприємництва, забезпечення населення продовольчими та споживчими товарами.

Стабілізаційним чинником розвитку ФРН була допомога за планом Маршалла (1948-1951). За перший рік Німеччина отримала 2,4 млрд дол. Відомо, що кожний отриманий долар приніс економічний ефект у різних господарських галузях від 10 до 20 дол. Ринок наповнився товарами. Він урізноманітнювався також за рахунок запасів фірм і швидкої конверсії промисловості. Перевагу надавали не базовим галузям, а виробництву предметів споживання.

Грошово-цінова реформа почалася в червні 1948 р. її завдання - скорочення обсягу грошової маси, зміна структури державних і приватних боргів. Обмін грошей (старих рейхсмарок) планували здійснювати шляхом конфіскації у співвідношенні 100 : 10. Однак реальна пропорція становила 100:6,5. Для мінімального забезпечення на особу виділяли по 60 нових марок (дойчмарок): 40 - у день проведення реформи, 20 - через 2 місяці. Половину заощадженої готівки можна було обміняти за курсом 1:10, іншу заморожували, пізніше обмінювали 1:20. Усі фірми отримали гроші для виплати першої зарплати, надалі мали розраховувати на власну комерційну діяльність. Короткострокові борги знецінювалися у пропорції 10 : 1, для довготривалих було встановлено спеціальні правила. Кредитори отримали державні боргові зобов'язання.

Здійснено лібералізацію цін (ліквідовано державний контроль за цінами, запроваджено регулювання заробітної плати), однак продовжувалось контролювання цін на продукти харчування, пальне, електроенергію, квартирну плату. Друкували "Каталоги цін". Закони карали за необґрунтоване їх підвищення. Фактично зберігалися ціни довоєнного періоду. Заробітну плату підвищували відповідно до зростання продуктивності праці та обсягів виробництва.

Відродженню вільного підприємництва сприяла система законів, що регулювала кредитну, податкову, антимонопольну, анти-картельну діяльність. Уряд здійснив демонополізацію виробництва. Концерни перетворилися на акціонерні товариства з символічним капіталом 100 тис. марок. Вони укладали договори про оренду з попередніми власниками, підпорядковуючись Опікунському управлінню - офіційній державній установі. Восени 1948 р. окупаційна влада повернула колишнім власникам їхні підприємства, що були переорганізовані в акціонерні компанії. Акції замінювалися у співвідношенні 1:1,5-3, у результаті чого перевищував капітал нових компаній. У банківській системі замість Німецького, Дрезденського і Комерційного банків було створено 30 самостійних банків. Уряд демонтував систему державного контролю за економікою. Регулювання здійснювали шляхом субсидіювання, надання дешевих кредитів, податкових пільг. Конверсія мілітаризованої економіки - це важливий чинник зростання промислового виробництва. У 1948- 1949 рр. зменшили податки.

Наприкінці 1949 р. обсяги промислового виробництва Західної Німеччини досягли рівня 1936 р. (найвищих показників довоєнного періоду), а у кінці 1950 р. перевищили його на 14,4 %. У 1951- 1952 рр. почалося зниження цін при зростанні заробітної плати. Безробітних практично не було. Важливе значення мала система соціального страхування, куди спрямовували 15 % національного доходу.

Розвиток економіки ФРН у 1950-1960 рр. визначала політика утвердження соціально-ринкового господарства, завданням якої було забезпечення добробуту для всіх, перетворення громадян у власників, побудова "народного капіталізму". Швидке зростання економіки стало основою так званого "економічного дива". Його складовими були: зростання темпів економічного розвитку, високий рівень інвестицій у промисловість, зростання продуктивності праці, ліберальна зовнішньоторговельна політика, висока конкурентоспроможність експортної продукції.

На процес відтворення суттєво впливало державне регулювання економіки. Воно ґрунтувалося на неоліберальних принципах, за якими держава встановлює правила для вільної конкуренції приватних суб'єктів господарювання. Основна форма впливу держави на соціально-економічний розвиток - бюджетно-податкова. Так, у 1950 р. капіталовкладення держави в загальних валових інвестиціях становили 11,4 %, у 1970 р. - 16,2 %. Протягом 1950-х років монополіям було передано 10,6 млрд марок і надано кредитів на суму 81,1 млрд марок, що становило 33,6 % інвестицій у національне господарство ФРН.

Держава постійно збільшувала закупівлі товарів і послуг. За 10 років (1950-1959) вона витратила 187,3 млрд марок, тобто закупила 10,9 % ВВП. У 1960-х роках із посиленням мілітаризації важливим джерелом стабільності промисловості стали замовлення на військові потреби. Бюджет останніх досяг значної суми - 12 млрд марок у 1960 р. і 20,5 млрд марок у 1970 р. (23,7 % федерального бюджету).

Важливим чинником впливу на розвиток господарства ФРН була державна власність. Наприкінці 1950-х років держава контролювала 13 % основного капіталу акціонерних компаній, 26,2 - видобутку кам'яного вугілля, 15,2 - нафти, 36,3 - залізної руди, 45,3 - цинку, 44,6 % виробництва легкових автомобілів. Державний капітал функціонував у галузях, що виробляли промислову сировину для інших галузей і потребували значних вкладень з повільним оборотом капіталу. Низькі ціни на електроенергію та сировину сприяли зростанню прибутків приватних фірм.

Велика увага приділялася збалансованим за доходами і видатками державним бюджетам. Понад 80 % бюджетних видатків спрямовувалися на соціальні потреби, інвестиції здійснювалися за рахунок підприємницького прибутку та банківського кредиту з низькою ставкою процента.

У 1965 р. на черговому партійному з'їзді ХДС Л. Ерхард заявив про побудову соціального ринкового господарства і перетворення Німеччини у "сформоване суспільство".

Неомеркантилізм

Останнім часом застосовується термін неомеркантилізм (neomercantilism). Його використовують стосовно тих країн, які намагаються мати активне сальдо торгового балансу для досягнення якої-небудь соціальної або політичної мети. Країна може, наприклад, намагатися добитися повної зайнятості, збільшуючи масштаби виробництва понад те, що диктує попит у країні, та експортуючи надлишок за кордон. Або, наприклад, країна прагне зберегти політичний вплив у якій-небудь країні, експортуючи туди більше товарів, ніж імпортуючи звідти.

Частина термінології меркантилізму використовується у наш час: термін "активний торговий баланс" (favorable balance of trade) означає, що у країні експорт перебільшує імпорт; термін "пасивний торговий баланс" (unfavorable balance of trade) вказує на дефіцит торгового балансу. Ці терміни часто вживаються неправильно: "активний" (сприятливий) — коли йдеться про вигоду, а "пасивний" (несприятливий) свідчить про збитки. Проте не обов´язково є збитковим дефіцит торгового балансу, а активний торговий баланс може бути невигідним для країни. Наприклад, якщо країна має активне сальдо, тобто імпортує товарів та послуг на меншу суму, ніж експортує, то якщо у часи панування меркантилізму різниця між експортом та імпортом відшкодовувалась за рахунок золота, то сьогодні вона компенсується наданням кредиту країні з дефіцитним балансом. Якщо кредит не погашається повністю, то активний торговий баланс буде невигідним для країни-кредитора.