2. Активність і діяльність, співвідношення понять

Однією з головних теоретичних проблем при розгляді поняття активності особистості є співвіднесення понять «активності» і «діяльності». Складність полягає в тому, що у великій кількості випадків ці терміни виступають як синоніми.

На основі аналізу позицій фахівців, виділяють ряд загальних істотних ознак активності особистості. До них відносяться уявлення про активність як:

• формі діяльності, що свідчить про сутнісному єдності понять активності та діяльності;

• діяльності, до якої у людини виникло власне внутрішнє ставлення, в якій відбився індивідуальний досвід людини;

• особистісно значущої діяльності: формі самовираження, самоствердження людини з одного боку і про людину, як про продукт активного і ініціативного взаємодії з навколишнім соціальним середовищем - з іншого;

• діяльності спрямованої на перетворення навколишнього світу;

• якості особистості, особистісному освіту, що виявляється у внутрішній готовності до цілеспрямованого взаємодії з середовищем, до самодіяльності, що базується на потребах і інтересах особистості , що характеризується прагненням і бажанням діяти, цілеспрямованістю і наполегливістю, енергійністю та ініціативою.

Подання про активність як формі діяльності, дозволяє стверджувати, що активності повинні бути притаманні основні складові діяльності (В. Н. Кругліков, 1998). У психології до них відносять: мета чи цілеспрямованість, мотивацію, способи і прийоми, за допомогою яких здійснюється діяльність, а також усвідомленість і емоції.

Говорячи про мету, мають на увазі, що будь-яка діяльність здійснюється для чогось, тобто, що вона спрямована на досягнення певної мети, яка трактується як свідомий образ бажаного результату і визначається мотивацією суб'єкта діяльності. Людина, перебуваючи під впливом комплексу зовнішніх і внутрішніх мотивів, вибирає головний з них, який перетворюється на мету діяльності спрямованої на його досягнення. Тому мета можна також розглядати як головний усвідомлений мотив. Звідси стає зрозумілим, що продуктивна діяльність носить мотивований і усвідомлений характер. Однак не всі мотиви, на відміну від цілей, усвідомлюються людиною. Це не означає, однак, що неусвідомлювані мотиви не представлені у свідомості людини. Вони проявляються, але в особливій формі, у формі емоцій, як елемент емоційної складової діяльності. Емоції виникають з приводу подій або результатів дій, які пов'язані з мотивами. У теорії діяльності емоції визначаються як відображення відношення результату діяльності до її мотиву. (Ю. Б. Гіппенрейтер, 1997). Крім того, вони виступають одним з оціночних критеріїв вибору напрямку дій. Способи і прийоми виступають елементом діяльності, але не просто як засіб для здійснення дії, до якого пристосовуються руху, а як елемент схеми дії, як знаряддя, що збагачує останнє орієнтацією на окремі властивості предмета-знаряддя ( Д. Б. Ельконін, 1987). Визначаючи активність як особливу форму діяльності потрібно усвідомлювати її відмінності, її особливості. В якості відмінних рис пропонується розглядати інтенсифікацію основних характеристик діяльності, а також присутність двох додаткових властивостей: ініціативності та ситуативності.

Інтенсифікація відображає той факт, що у всіх характеристиках активності в явній формі проглядаються елементи якісно - кількісних оцінок. Спостерігається підвищення вираженості і інтенсивності її складових, а саме посилення усвідомленості, суб'єктивності, особистісної значимості цілей, відзначається більш високий рівень мотивації та володіння суб'єктом способистістьми і прийомами діяльності, підвищена емоційна забарвленість.

Під ініціативністю розуміється почин, внутрішнє спонукання до діяльності, підприємливість і їх прояв в діяльності людини. Очевидно, що ініціатива тісно пов'язана і виступає проявом мотивації, ступеня особистісної значущості діяльності для людини, є проявом принципу активності, засвідчуючи про внутрішню включеності суб'єкта в процес діяльності, про провідну роль в ньому внутрішнього плану. Вона свідчить про вольових, творчих і психофізичних здібностях особистості. Тим самим, виступає інтегративним показником співвіднесення особистісних особливостей і вимог діяльності.

Ситуативність активності може розглядатися як характеристика, що свідчить про перехід діяльності в іншу якість - якість активності в тому випадку, коли зусилля, спрямовані на досягнення мети перевершують нормований рівень діяльності і необхідні для її досягнення. При цьому рівень активності може розглядатися з двох позицій - зовнішньої по відношенню до суб'єкта і внутрішньої. У першому випадку активність може відповідати нормативно визначеної мети або перевищувати її. Для характеристики такої активності використовують поняття «надситуативной» і «наднормативної активності» (А. В. Петровський , М. Г. Ярошевський, 1990, В. Ф. Бехтерєв, 1996, Р. С. Немов, 1985) під якими розуміється здатність суб'єкта підніматися над рівнем вимог ситуації або, відповідно, офіційно висуваються суспільством нормативними вимогами. У другому випадку активність розглядається з точки зору суб'єкта і співвідноситься з внутрішньо обумовленою метою, що відповідає не зовнішнім, соціально обумовленим, а його особистим внутрішнім цілям. Для особистості активність завжди «нормативна», оскільки відповідає поставленої мети, у разі досягнення якої діяльність втрачає свою енергетичну основу - мотивацію і розвинутися до рівня Надситуативно, очевидно, не може. Діяльність, яка не дозволила суб'єкту досягти поставленої мети, традиційно вважається недостатньо активною або «пасивної», тобто в принципі, не може називатися активністю.

Рівень активності, її тривалість, стійкість та інші показники залежать від узгодженості та оптимальних поєднань різних компонентів: емоційного, мотиваційного та ін.. У зв'язку з чим, в залежності від способу зв'язку психічних і особистісних рівнів активності вона може набувати оптимальний або неоптимальний характер. Наприклад, підтримувати певний рівень активності можна двома способистістьми: перенапруженням усіх сил, що веде до стомлення, падіння активності, і за рахунок емоційно - мотиваційного підкріплення. (К. А. Абульханова-Славська, 1991). Саме ці два підходи, наприклад, відрізняють традиційне навчання у вищій школі, побудоване з опорою на лекційні заняття та інноваційні форми навчання, що спираються на методи активного навчання.