Право (методичка) / pravoznavstvo06

ТЕМА 6. ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

План

1.Цивільне право і відносини, що ним регулюються.

2.Джерела цивільного права. Загальна характеристика цивільного законодавства України. Цивільний кодекс України.

3.Учасники цивільних правовідносин.

4.Право власності в Україні. Захист власності.

5.Поняття і види цивільно-правових договорів.

6.Поняття зобов’язання, підстави його виникнення та припинення, засоби забезпечення виконання зобов’язань.

7.Поняття і підстави цивільно-правової відповідальності.

1.Цивільне право і відносини, що ним регулюються.

Сам термін «цивільне право» (рос. «гражданское право») бере початок від давньоримського «цивільного права» (jus civile), що регулювали відносини між римськими громадянами (cives), тобто корінними жителями міста-держави Рим. Тому часто науку цивільного права, а іноді і саме цивільне право як систему норм також називають цивілістикою.

Цивільне право як галузь права – це система правових норм, що регулюють майнові та особисті немайнові відносини на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників

Предмет цивільного права становлять цивільні правовідносини, тобто суспільні відносини врегульовані нормами цивільного права. Згідно зі ст. 1 Цивільного кодексу України до предмета цивільного права входять такі групи суспільних відносин:

1)майнові відносини, що виникають стосовно майна. Поняття «майно» поширюється на окрему річ (у тому числі гроші та інші валютні цінності), сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Так, при купівлі-продажу певної речі (наприклад будинку) майнові відносини виникають навколо саме цієї речі, при спадкуванні до складу спадщини включаються як речі, що належали померлому, так і майнові права та обов’язки спадкодавця, зокрема, його борги;

2)особисті немайнові відносини, пов’язані з майновими. Ці відносини виникають у сфері інтелектуальної власності, зокрема право вважатися автором свого твору та отримувати за нього винагороду є різновидом саме такого особистого немайнового права;

3)особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими. Це відносини, пов’язані із забезпеченням права на життя, ім’я, честь, гідність, ділову репутацію тощо. Особливістю цих відносин є те, що вони не регулюються цивільним правом, оскільки знаходяться взагалі поза межами правового регулювання, а лише охороняються та захищаються ним. Так, саме цивільним правом визначається порядок відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до ст. 177 ЦК України об’єктами цивільних правовідносин є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Правове регулювання цивільних правовідносин характеризується використанням переважно диспозитивного методу, основними елементами якого є:

1

•юридична рівність учасників цивільних правовідносин;

•автономія учасників цивільних правовідносин та їхнє вільне волевиявлення;

•майнова самостійність, у тому числі самостійна майнова відповідальність учасників цивільних правовідносин;

•судовий позовний порядок вирішення спорів як основний спосіб захисту порушеного

права.

Особливості цивільно-правових відносин:

- повинні брати участь принаймні дві особи (громадяни, юридичні особи, державні органи, органи місцевого самоврядування);

- учасники цивільних правовідносин не підпорядковані один одному, тобто є рівними. Система цивільного права є єдністю і розмежуванням взаємозв'язаних цивільно-правових

інститутів. Інститутом права є відособлена сукупність правових норм, регулюючих однорідні суспільні відносини. Система цивільного права припускає об'єднання цивільно-правових норм в окремі інститути і розділення останніх на загальну і особливу частині.

Загальну частину складають норми, що визначають задачі цивільного законодавства; круг регульованих їм відносин; підстави виникнення цивільних прав і обов'язків; способи захисту прав; правове положення суб'єктів цивільного права; норми, що відносяться до операцій, представництва і ін.

Особлива частина охоплює цивільно-правові інститути, норми яких регулюють окремі групи відносин, наприклад, право власності, зобов'язальне право, спадкове право і ін.

2. Джерела цивільного права. Загальна характеристика цивільного законодавства України. Цивільний кодекс України.

Джерелами цивільного права є нормативні акти, в яких юридично закріплені цивільноправові норми. Сукупність цих актів є цивільним законодавством.

Основні джерела ЦП:

І. Конституція України.

Конституція України є основним законом держави, володіє вищою юридичною силою, закріплює права, свободи, обов'язки громадян, право власності і інші майнові права.

Основні засади цивільно-правового регулювання визначаються Конституцією України. Зокрема, Конституція визначає основні форми власності, закріплює право громадян на приватну власність, встановлює головні підстави правового регулювання відносин власності.

Ст. 3. Людина, її життя і здоров´я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю <…>

Ст. 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності і правах <…> Ст. 41. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю,

результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності <…> ІІ. Цивільний кодекс України - систематизований законодавчий акт, який регулює майнові

і особисті немайнові відносини, пов'язані і не пов'язані з майновими.

Цивільний кодекс складається із шести книг, однієї тисячі триста восьми статей та одинадцяти пунктів перехідних положень:

Книга І. Загальні положення (основні положення; особи правовідносин (фізичні і

2

юридичні особи, опіка та піклування, підприємницькі товариства); участь держави, АРК, територіальних громад у цивільних правовідносинах; об´єкти цивільних прав (речі, майно, цінні папери, нематеріальні блага); правочини та представництво; строки та терміни, позовна давність).

Книга ІІ. Особисті немайнові права фізичної особи (особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи, особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи).

Книга ІІІ. Право власності та інші немайнові права (право власності, речові права на чуже майно).

Книга ІV. Право інтелектуальної власності (право інтелектуальної власності на літературний твір та інший твір (авторське право), на виконання, фонограму, відеограму та програму (передачу) мовлення (суміжні права), на наукове відкриття, на винахід, корисну модель, промисловий зразок, на компонування інтегральної мікросхеми, на раціоналізаторську пропозицію, на сорт рослин, породу тварин, на комерційне найменування, на торговельну марку, на географічне зазначення, на комерційну таємницю).

Книга V. Зобов´язальне право (сторони зобов´язання, забезпечення виконання зобов´язання, припинення зобов´язання, поняття та умови договору, види договорів: купівліпродажу, міни, дарування, ренти, довічного утримання (догляду), найму (оренди), позички, підряду, виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських робіт, надання послуг, перевезення, транспортного експедирування, зберігання, страхування, доручення, комісії, управління майном, позики, кредиту, банківського вкладу, факторингу; види і форми розрахунків, майнові права інтелектуальної власності; недоговірні зобов´язання, відшкодування шкоди).

Книга VІ. Спадкове право (спадкування за заповітом, за законом, виконання заповіту, оформлення права на спадщину, спадковий договір).

ІІІ. Крім ЦК до системи цивільного законодавства належать інші кодекси: Житловий кодекс, Повітряний кодекс, Сімейний кодекс, інші Закони. Багато цивільно-правових норм міститься також у підзаконних актах.

3. Учасники цивільних правовідносин

Для того, щоб виникли цивільні правовідносини, необхідна погоджена воля хоча б двох їх учасників (суб’єктів).

Учасниками цивільних правовідносин відповідно до ст. 2 ЦК України є:

•фізичні особи;

•юридичні особи;

•особи публічного права (держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави).

Особливістю осіб публічного права як учасників цивільних правовідносин є те, що в таких відносинах вони виступають на рівних з юридичними та фізичними особами. Наприклад, при поставках продукції для державних потреб держава виступає не як носій суверенітету, а як замовник продукції, який має рівні права та обов’язки з постачальником (фізичною чи юридичною особою).

3

Фізичною особою вважається людина як учасник цивільних відносин (ст. 24 ЦК України)

Основною характеристикою фізичної особи як учасника цивільних правовідносин є її правосуб’єктність, тобто здатність бути суб’єктом цих правовідносин.

Елементами цивільної правосуб’єктності фізичної особи є:

•цивільна правоздатність – здатність особи мати цивільні права та обов’язки;

•цивільна дієздатність – здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Останній елемент цивільної дієздатності – здатність нести цивільно-правову відповідальність – у літературі іноді називається деліктоздатністю та визначається як самостійний елемент правосуб’єктності. Така точка зору не позбавлена здорового глузду, проте конструкція ст. 30 ЦК України визначає деліктоздатність саме як частину дієздатності, а не самостійний елемент правосуб’єктності.

Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження, а припиняється

вмомент її смерті. В окремих випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Так, наприклад, відповідно до ст. 1222 ЦК України такі особи визнаються рівноправними спадкоємцями майна померлого. Правоздатність є невідчужуваною і непередаваною, тобто особа не може подарувати або обмежити власну правоздатність. Обмеження правоздатності допускається лише у спеціально визначених законом випадках.

Обсяг цивільної правоздатності фізичних осіб визначається ст. 26 ЦК України. Відповідно до цієї статті усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки. Фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України, ЦК України, здатна мати усі майнові права, що встановлені ЦК України та іншими законами, а також мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, ЦК України чи іншими законами, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється ЦК України і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи залежить насамперед від її віку та стану психічного здоров’я.

Залежно від обсягу розрізняються такі види цивільної дієздатності фізичних осіб:

•повна цивільна дієздатність;

•часткова цивільна дієздатність;

•неповна цивільна дієздатність;

•обмежена цивільна дієздатність;

•цивільна недієздатність.

Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття фізична особа).

У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. У разі припинення шлюбу до досягнення

4

фізичною особою повноліття, а також у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов’язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а в разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов’язки. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

Часткову цивільну дієздатність має малолітня особа, тобто фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років.

Малолітня особа має право:

1)самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважа-ється дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

2)здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Усі інші угоди від імені малолітньої особи вчиняються її батьками (усиновлювачами чи опікунами).

Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду. За загальним правилом, передбаченим ст. 1178 ЦК України, шкода, завдана малолітньою особою, відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи. Якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою.

Неповну цивільну дієздатність має неповнолітня особа, тобто фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Так само, як і малолітня особа, неповнолітня особа має право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Крім цих прав, неповнолітня особа також має право:

1)самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або ін-шими доходами;

2)самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

5

3)бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не забо-ронено законом або установчими документами юридичної особи;

4)самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку).

Усі інші правочини вчиняються неповнолітньою особою за згодою батьків (усиновлювачів чи піклувальників). При цьому на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки

іпіклування.

Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник.

Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах. У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов’язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини. Обов’язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд також може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування, і вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини.

Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника. Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду.

Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником. Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно

6

одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.

Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.

Уразі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, а також у разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність.

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка.

Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину, усі правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун.

За позовом опікуна або органу опіки та піклування суд понов-лює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (ст. 80 ЦК України)

Ідея конструкції юридичної особи полягає у створенні такого нового суб’єкта права, майно якого відокремлено від майна його засновників і учасників. Сутність юридичної особи уявляється як персоніфіковане майно, спеціально призначене для участі в господарському товарообігу. З таких позицій юридична особа є реальною і не зводиться до своїх засновників, учасників або працівників.

Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється за рішенням засновника чи засновників на підставі установчих документів (установчого договору, статуту). Засновником юридичної особи приватного права можуть бути одна чи декілька фізичних та/або юридичних осіб.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Як правило, юридичні особи приватного права діють на підставі положення.

Уцивільних правовідносинах юридичні особи приватного та публічного права мають рівні права та рівні обов’язки, якщо інше не встановлено законами України.

Так само, як і у фізичних осіб, елементами цивільної правосуб’єк¬тності юридичних осіб

єцивільна правоздатність та дієздатність.

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється

7

з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Обсяг цивільної правоздатності юридичної особи визначається її установчими документами (статутом, положенням). Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридич¬ної особи може бути обмежена лише за рішенням суду.

Істотною особливістю юридичної особи як учасника цивільних правовідносин є те, що її цивільна дієздатність виникає та припиняється одночасно із правоздатністю і не може бути обмежена або скасована.

Юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. Орган або особа, яка, відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

4. Право власності

Право власності є одним із основних інститутів цивільного права і визначає зміст діяльності суб’єктів з приводу присвоєння (привласнення) матеріальних та деяких нематеріальних благ. Економічну основу права власності становлять відносини в суспільстві з приводу предметів матеріального світу, дефіцит яких не дозволяє використовувати їх одночасно всіма без винятку особами. Поширені і загальнодоступні ресурси, такі як повітря, вода морів і Світового океану не є предметами права власності внаслідок того, що при існуючих обсягах використання в них немає нестачі.

Термін ―право власності‖ найчастіше використовується у двох значеннях – об’єктивному та суб’єктивному.

Право власності в об’єктивному сенсі – це інститут цивільного права, що складається із системи правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з володінням, користуванням та розпорядженням усією сукупністю речей, не вилучених із цивільного обороту

Поняття «річ» є ключовою категорією не лише інституту права власності, а й цивільного права взагалі. Відповідно до ст. 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки. До речей, зокрема, відносять рухомі та нерухомі речі, гроші, цінні папери та валютні цінності. Залежно від оборотоздатності

виділяються такі види речей:

•речі, не вилучені з цивільного обороту, – це речі, які можуть ві-льно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином;

•речі, вилучені з цивільного обороту, – це речі, перебування яких у цивільному обороті не допускається. Такі речі взагалі не можуть відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої. Перелік речей, вилучених з цивільного обороту, має прямо визначатися законом;

8

• речі, обмежені у цивільному обороті (обмежено оборотоздатні), – це речі, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом. Перелік таких речей також має прямо визначатися законом.

Право власності у суб’єктивному сенсі відображає сукупність повноважень особи щодо належного їй майна, які вона може здійснювати самостійно, незалежно від волі інших осіб. Визначення суб’єктив¬ного права власності закріплено у ст. 316 ЦК України.

Право власності в суб’єктивному сенсі – це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб

Зміст права власності в суб’єктивному праві становить сукупність повноважень власника щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном.

Володіння – це можливість фактичного утримання речі та можливість впливати на неї безпосередньо. Розрізняють законне володіння (наприклад, наявність в особи речі за правом власності) та незаконне ( фактичне володіння знайденою і привласненою річчю або володіння майном, здобутим злочинними діями). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала або повинна була знати про те, що володіння незаконне).

Користування – це можливість (право) вилучати з речі її кори-сні властивості. Користуванням майном, зокрема, є проживання у житловому будинку чи квартирі, використання транспортного засобу, обробіток землі та отримання відповідного урожаю.

Розпорядження – право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, право продати, подарувати, переробити або заповісти річ).

Здійснення права власності здійснюється власником самостійно, незалежно від волі інших осіб. Він володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

ЦК України закріплює такі форми права власності:

1)право власності народу України. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, ви¬ключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. Кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності українського народу відповідно до закону;

2)право державної власності. У державній власності є майно, у то-му числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади;

9

3)право комунальної власності. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування;

4)право приватної власності. Суб’єктами права приватної власнос-ті є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які, відповідно до закону, не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної осіб.

У більшості випадків цивільний оборот речей та іншого майна здійснюється у межах однієї форми права власності, проте іноді форма права власності на те чи інше майно може змінюватися. Підставами зміни форми права власності є:

• приватизація – це передача майна з державної або комунальної власності у приватну;

• реквізиція – це примусове вилучення майна у власника в державних з мотивів державної або суспільної необхідності. Реквізиція, як правило, застосовується у випадках надзвичайного чи воєнного стану. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановленому законом, за умови попереднього

іповного відшкодування його вартості (реквізиція). В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується. У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо. У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов’язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв’язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна;

• конфіскація – це примусове безоплатне вилучення майна у державну власність, що застосовується як санкція за вчинене власником правопорушення. Зокрема, можливість конфіскації майна передбачена Кримінальним кодексом України та Кодексом України про адміністративні правопорушення.

5. Поняття і види цивільно-правових договорів.

Правочини (угоди) - дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Форми правочинів: усна, письмова.

Види правочинів залежно від кількості учасників:

односторонні (воля однієї особи, яка породжує права і обов'язки інших осіб, наприклад, доручення на отримання грошового переводу, дарування,

двосторонні (воля двох осіб, наприклад, купівля-продаж),

багатосторонні (воля більше двох осіб).

10