3. Закони XII таблиць – перша кодифікація римського права

Пам’яткою права стародавнього Риму є Закони XII таблиць (Codex decemvirales duodecim tabularum), складених за традицією з 451-450 pp. до н. е. спеціальною коміцією децемвирів (10 мужів), які під час її роботи займали посади магістратів. Частина з них потім ще тривалий час не бажала розлучатися із надзвичайними повноваженнями і навіть намагалася здійснити державний переворот, встановити тиранію. Текст законів був вибитий на дванадцяти бронзових дошках, які були виставлені на форумі перед будинком сенату. Закони являли собою здебільшого запис панівних на той час звичаїв, оснащених юридичними санкціями. Вони вважалися у римлян скарбом мудрості. Оратор, письменник Марк Туллій Цицерон (106-43 pp. до н. е.) зазначав, що в них можна знайти багатобарвну картину римської стародавності. Децемвири прагнули зберегти привілеї патриціїв, але сповна їм цього не вдалося. Плебеї за Законами XII таблиць мали в судах формальну рівність з патриціями, володіли деякими політичними правами. Це оберігало їх від сваволі й беззаконня, що творили судді й патриціанські магістрати. Згідно з прийнятою сенатом у 304 р. до н. е. постановою, посадові особи під час розгляду цивільних і громадянських прав зобов’язувалися керуватися не хиткими переказами, а буквою писаного закону. За часів родового ладу, в царську епоху діяли міжплеменні звичаї, їх суб’єктом було плем’я. До моменту прийняття Законів XII таблиць звичайне право розкладалося на два. Перше — квіритське (від Romanus Quiritium — мужчина, здатний носити зброю), внутрішнє право римської общини, що дістало пізніше назву цивільного (jus civile). До нього відносяться Закони XII таблиць. Друге — гентіум (від jus gentium) регулювало зовнішні відносини римської держави і визначало права іноземців у Римі. Його ще називали правом війни і миру. В Римі був і фіціальний статут (jus feciale), яким передбачалися заходи щодо дотримання міжнародних договорів, обрядів, оголошення війни. Від часів Сервія Туллія квіритське право і звичаї поширювалися лише на римських громадян. У законах є ряд статей, що зберігали пережитки римської патріархальної общини. Так, в її руках залишалося розпорядження землею. Володіти землею і розпоряджатися нею на території Риму міг лише римський громадянин, звідси походила формула: «Моє за квіритським правом». У законах детально йшлося про межі земельних наділів, давність володіння ними і порядок успадкування. Якщо ж хтось обробляв нічийний пустир або ділянку землі, яка пустувала, то через два роки ставав його власником. Це право не поширювалося на чужинців. Як пережиток минулого і турботу про міцність общини слід розцінювати фіксацію в законах охорону римської сім’ї і величезної влади домовласника (pater familias), глави сімейства. Він мав виняткове право розпорядження майном сім’ї, як рухомим, так і нерухомим, а також майже необмежену владу над дружиною і всіма потомками, включаючи внуків. Батько сімейства міг убити дитину-виродка, тричі продати свого сина, прогнати дружину. Закон забороняв шлюби між патриціями й плебеями. Закони XII таблиць закріплювали принцип таліона («рівне за рівне») при здійсненні злочину, що також було пережитком родового ладу. Велике значення надавалося присязі на суді. Лжесвідка скидали з Тарпійської скелі. На суддю, спійманого на підкупі, чекала смертна кара. Закони оберігали права, честь і гідність співгромадян, їхню формальну рівність. З цією метою встановлювалися обмеження на витрати з поховання і на тривалість трауру. Автор пісні, у якій був наклеп на римського громадянина, міг бути відданий смерті. Громадянина не можна було стратити без санкції центуріатної коміції. Рішення, прийняті народними зборами, мали обов’язкову силу для всіх римських громадян. Отож, формально римський народ (за винятком рабів, вільновідпускників та чужинців) вважався верховним власником території країни, лише йому належала суверенна влада. За зраду батьківщині, зрадництво співвітчизника належала смертна кара.