Народні збори (коміції)

   Формально вищим органом влади вважалися Народні збори (коміції), які були трьох видів:

1. Центуріатні коміції - відігравали найголовнішу серед ін­ших коміцій роль. По своїй суті були зборами війська, збиралися за межами міста на Марсовому полі, кожна центурія мала один го­лос. Компетенція була досить широкою: вони вирішували питання війни та миру, приймали закони, обирали вищих магістратів (кон­сулів, преторів, цензорів) тощо.

2. Трибутні коміції- розглядали менш важливі питання. В їх ро­боті брали участь мешканці територіальних триб. До компетенції вхо­дило: обрання нижчих магістратів (квесторів та едилів), розгляд скарг громадян на вироки про стягнення штрафів, а з 3 ст. до н.е. отримали право приймати закони, обов’язкові для всього римського народу. До речі, виділялися плебейські та патриціансько-плебейські трибутні ко­міції. Плебейські коміції обирали також і плебейського трибуна.

З. Куріатні коміції - поступово втрачали свої політичні функ­ції, оскільки були пережитком первіснообщинного ладу, а невдовзі і ювсім зникли. До сфери компетенції входило формальне введен­ня на посаду осіб, обраних двома іншими коміціями.

   Всі народні збори у Римі скликалися вищими посадовими осо­бами, які і головували на них. У цілому ж роль коміцій усіх видів була другорядною, а їх діяльність фактично направляв Сенат.

Сенат

    Сенат - являвся центром політичного життя Риму. Був пос- і ійно діючим органом, який завідував фінансами, чеканкою моне- іи, розподілом провінцій, керував військовими справами, розгля­дав законопроекти, затверджував рішення народних зборів. Крім того, здійснював зовнішньополітичні функції, займався питаннями релігії, затверджував вибори посадових осіб. У розпорядженні Се­нату була казна Римської держави. Число сенаторів спочатку дорів­нювало 300 осіб (за кількістю патриціанських родів), потім 600, а пізніше і 900 осіб. Сенатори не обирались. Один раз на 5 років особливі посадові особи - цензори складали списки сенаторів з представників нобілітету (багатих і знатних сімей), які до того вже іаймали державні посади.

Магістратури

   Магістратури - це важливі державні посади у Стародавньо­му Римі. Службові особи, які їх займали, виконували різноманітні управлінські функції. Принципами, що пронизували усю діяль­ність магістратур, були: виборність, колегіальність, терміновість (с гроковість) служби, ієрархічність, відповідальність перед народ­ними зборами, безоплатність.

    Усі магістрати (службові особи магістратур) поділялися на ординарні (звичайні) та екстраординарні (надзвичайні), а також на нищі та нижчі.

Вищі ординарні магістрати:

а)  консули - очолювали всю систему магістратур, обиралися у кількості двох осіб. Компетенція: стежили за виконанням за­конів, командували військом, призначали воєначальників, уклада­ли перемир’я, розпоряджалися воєнною здобиччю, головували в Сенаті і на народних зборах, вирішували питання управління, ко­ристувалися правом скасовувати рішення інших магістратів (крім плебейських трибунів) тощо.

б)  претори - спочатку з’явились як помічники консулів, потім до їх відома перейшли справи з управління Риму, як міста. Спо­чатку обирався один претор, потім - два, а вже далі їх число збіль­шилося до восьми. Компетенція: керували судочинством, видавали загальнообов’язкові постанови і тим самим створювали нові нор­ми права.

в)  цензори - обиралися один раз на 5 років, провадили розподіл громадян за трибами, розрядами та ценіуріями, складали списки сенаторів, стежили за дотриманням норм моралі.

Нижчі ординарні магістрати:

а)  квестори - спочатку були помічниками консулів без спе­ціальної компетенції, з часом стали завідувати під контролем Се­нату фінансовими витратами. Розслідували також деякі криміналь­ні справи.

б)   курульні еділи - спостерігали за громадським порядком у місті, торгівлею на ринку, організовували свята та видовища. Ство­рювались також колегії „двадцяти шести мужів”, які відали нагля­дом за тюрмами, чеканкою монети, очищенням доріг та деякими судовими справами.

Особливі ординарні магістрати:

плебейські (народні) трибуни - з’явилися у процесі бороть­би плебеїв з патриціями. Обиралися плебейськими трибутними коміціями з середовища плебеїв. Головним завданням був захист економічних, політичних та особистих прав плебеїв. Щорічно оби­рали двох, потім - п’ять, потім - десять трибунів. Особа трибуна вважалася недоторканою, а самі плебейські трибуни дістали пра­во накладати „вето” на рішення всіх ординарних магістратів (крім цензорів) і навіть Сенату.

Вищі екстраординарні магістрати:

а) диктатор - діяв у випадку настання надзвичайних ситуацій (війна, повстання рабів тощо). Призначався консулами за поста­новою Сенату. На час його діяльності всі інші магістрати підпо-

І пі дковувалися йому, „вето” плебейського трибуну не діяло. Розпо­рядження диктатора не підлягали оскарженню, і за свої дії він не відповідав. Призначався на строк не більше, ніж 6 місяців.

Армія

  Після створення центуріатних коміцій вплив армії на полі- і ичне життя Риму почав зростати.

    Спочатку військова організація Риму була простою. Усі гро- мидяни віком від 18 до 60 років, які мали майновий ценз, були цібов’язані брати участь у військових діях. Воїни повинні були йти \ похід зі своєю зброєю, що відповідала їхньому майновому цензу, пі п своїм харчуванням. Воїни клялися дотримуватись військових прнказів та не залишати поле бою. Згодом ці клятви перетворилися іш військову присягу.

    У 3 ст. до н.е. в римській армії з’явилися вже легіони від со- и> іників (з територій римських провінцій). У 2 ст. до н.е. такі легіо­ни складали вже до 2/3 римської армії. У цей же час було знижено м,ціновий ценз для здійснення військового обов’язку.

Довга тривалість та частота війн, які вів Рим, нерідко викликали

незадоволення воїнів-селян, які вимушені були відриватися під своїх господарств. Незадоволення селян стало однією з причин іниськової реформи, яку провів у 107 р. до н.е. Марій.

   Сутністю реформи стало те, що було збережено військову по- ііиипість. Разом з тим, відтепер був допущений набір добровольців V іірмію, які отримували зброю та грошове утримання від держави. Крім того, легіонери мали право на частину військової здобичі, а з І ст. до н.е. ветерани змогли отримувати землі у Африці, Італії та І вллії.

Після реформи армія стала постійною та професійною і пере- і порилася на велику політичну силу. Свідченням цього став виступ армії на боці диктатора Сулли проти існуючої легітимної влади. Уперше в історії Риму армія увійшла до міста, хоча за древньою і радицією носіння зброї та поява війська у місті заборонялися.