- •1. Предмет і методологія вивчення курсу історії Укр. Джерела і література.
- •2. Історичні витоки українського народу: трипільська культура,кіммерійці,скіфи,сармати.
- •3.Передумови утворення держави у східних слов’ян. Держава антів. Заснування Києва.
- •4. Східні слов’яни у 6-8століттях.
- •5. Проблема походження українського народу.
- •6. Київська Русь: основні етапи розвитку, політичний устрій та суспільна організація.
- •7. Причини занепаду і місце Київської Русі в історичній долі українського народу.
- •8.Галицько-Волинське князівство і правонаступниця та спадкоємиця Київської Русі.
- •9. Українські землі у складі Великого князівства Литовського.
- •Козацтво(січове, частково реєстрове), селяни, міщани, деякі прошарки духовенства, збідніла шляхта.
- •№16.Формування української козацької держави в роки революції хviIст.
- •21. Нац. Відродження і соц.-пол. Рухи в Наддніпрянській Україні у і половині 19 ст.
- •22. Західноукраїнські землі у першій половині 19 ст.
- •23. Українські землі у складі Росії у другій половині 19 ст.
- •24. Національний та суспільно-політичний рухи в Україні у другій половині 19 ст.
- •25. Західноукраїнські землі в другій половині хіх ст.
- •26. Соціально-економічне та політичне становище у складі Росії на початку XX ст.
- •27. Західноукраїнські землі у другій половині на початку XX ст.
- •28. Революція 1905-1907 рр. І активізація українського національно-визвольного руху.
- •29. Соціально-економічне та політичне становище України в 1907-1914 рр.
- •30. Українське питання в роки першої світової війни.
- •33.Українська гетьманська держава. Її внутрішня та зовнішня політика.
- •37. Перехід від політики “воєнного комунізму” до непу в Укр.
- •39. Розвиток цивільної авіації в Укр. В 1920-30-х рр.
- •40. Індустріалізація в Україні. Форсування темпів промислового будивництва.
- •42. Національно – культурне будивництво в Україні. Політика коренізації. Українізація.
- •43. Україна напередодні та на початку другої світової війни.
- •45. Розвиток підпільного та партизанського руху на окупованій теріторії України. Діяльність оун – упа ( 1941 – 1944 рр. ).
- •48. Україна в системі міжнароднихвідносин в повоєний час (1945 – 1955 рр.).
- •47. Відбудова народного господарства України у повоєнне десятеріччя.
- •49. Суспільно – політичне життя України в 1945 – 1955 рр.
- •52. Суспільно-політичне життя в Україні 1956-1964 рр.
- •53.Суспільно-політичне життя в Україні(1965-1985рр.)
- •54. Об”єктивна зумовленість необхідності змін у всіх сферах життя срср і України (1985-1991 рр.)
- •55.Прийняття Декларації про державний суверенітет України. Курс на утворення самостійної держави.
- •56. Розвиток цивільної авіації в Укр. В 1956-91рр.
- •57. Розбудова незалежної України.
- •58. Соціально-економічна політика України в сучасних умовах.
- •59. Міжнаціональні відносини і нааціонально-культурний розвиток в Україні. (1991-2000 р.)
- •60. Україна в сучасному світі.
42. Національно – культурне будивництво в Україні. Політика коренізації. Українізація.
Важливою складовою частиною культурних процесів в Україні у 20—30-х роках була політика коренізації, спрямована на тс, щоб надати народам, об'єднаним у СРСР, певної "культурно-національної автономії" — реальної можливості розвивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р,), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики норенізації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності-врахування національних факторів при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.
У практичному здійсненні політики коренізації в Україні чітко виділяються два аспекти: українізація і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.
Суть політики коренізації полягає у спробі більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах.
Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:
І. Оскільки після закінчення громадянської війни територія України та Білорусії була поділена між різними державами, то врахування білоруського та українського факторів стало необхідним елементом формування внутрішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румунії, Чехословаччини. Крім цього, саме геополі-тичне положення Білорусії та України висувало в 20—30-х роках "білоруське", а ще більшою мірою "українське" питання в епіцентр європейської міжнародної політики. Тому політика коренізації, що стимулювала національне відродження, мала на мсті створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік. Формуванню привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені мало сприяти і державне піклування про національні меншини.
2. Політика коренізації у задумі була засобом пошуку спільної мови з селянством, залучити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна децентралізація і т.п.) на сферу національних відносин-
3. Коренізація давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом.
4. Політика коренізації була спробою більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його енергію й могутній потенціал спрямувати у русло центральної влади.
5. Коренізація мала зміцнити новоутворену державну структуру — Радянський Союз: наданням прав "культурно-національної автономії", бодай частково, компенсувати республікам втрату політичного суверенітету.
Реальними практичними кроками для здійснення політики коренізації (для України — "українізації") стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 р., у яких проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги у процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затон-ським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін.
За порівняно короткий час енергійне втілення в життя політики українізації дало значні результати. Так, в середині 20-х роки питома вага українців у партії виросла до 54,5%, в ЛКСМУ — до 65%. У цей час 78% шкіл і 39% технікумів, 34,1% дитячих будинків були україномовними. У 1927—1928 навчальному році українці становили 49,8% усіх студентів республіки. Тираж україномовних газет за 1924—1927 рр. зріс у 5 разів.
Різнопланова культурно-освітня робота (відкриття українських шкіл, видання українських газет, функціонування українського радіомовлення тощо) проводилася серед компактно проживаючих за межами УРСР груп українців. Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У 1926 р. в республіці найчисленнішими національними групами неукраїнського населення були росіяни (9,2%), євреї (5,4%), поляки (1,6%), німці (1,4%). Протягом 19І9— 1925 рр. Президія ВУЦВК РНК УСРР, наркомати республіки прийняли понад 100 постанов, спрямованих на забезпечення економічних, правових, культурних та інших інтересів неукраїнського населення республіки.
На початку 20-х років у партійних комітетах були створені спеціальні підрозділи, які працювали з національними меншинами. їхню роботу координував підвідділ національних меншин ЦК КП(б)У. В 1924 р. підвідділ мав 4 секції: єврейську, німецьку, польську та болгарську. З квітня 1924 р. роботу серед неукраїнського населення координувала Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК (головою був обраний сскрс гар Президії ВУЦВК П. Буценко) та ЇЇ органи на місцях.
У 1927 р. проведено першу Всеукраїнську нараду щодо робочих серед національних меншин, що сприяла активізації діяльності у цій сфері. Досить активно проводилася лінія щодо найповнішого представництва різних національностей в органах радянської влади.
Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. У жовтні 1924 р. у складі Української СРР була утворена автономна Молдавська республіка, а протягом 1924—1925 рр, почали функціонувати 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національний район, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяли 56<і шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, ЗІ—з татарською тощо.
Наприкінці 20-х — на початку 30-х років політика корсніза-ці'ї. що сприяла зростанню національної самосвідомості, національному відродженню, почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, за рамки якої вона дедалі більше виходила. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про "націоналізм" . У Сталіна була чітка мета; тримати під неослабним контролем розвиток національних процесів, Боротьба з "крайнощами" велася під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі у цей час була їхня своєрідна персоніфікація — "хвильовізм", "шумськізм", "волобуєвщина",
На початку 30-х років українізацію, як і всю політику коренізації, почали поступово згортати. Зміни, порівняно з початком 20-х років, відбулися суттєві: по-перше, українізація стала підкреслено "більшовицькою", по-друге, шляхом "добиття" і "викриття" намагаються втримати її у потрібних режимові рамках, по-третє, все чіткіше простежується акцент на пролетарський інтернаціоналізм.
Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р. Саме цим роком датована постанова Раднаркому УРСР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У "Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради", що зумовила ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території республіки. У цьому ж сумнозвісному 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалило постанову "Про реорганізацію національних шкіл на Україні", в якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфікувалося як "насадження особливих національних шкіл — вогнищ "буржуазно-націоналістичного впливу на дітей".
Отже, впроваджуючи політику коренізації на початку 20-х років більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний
розвиток радянських республік; знайти спільну мову з багатомільйонним полі національним селянством; зняти наростаюче протиріччя між народними масами і політичною елітою; поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах; частково компенсувати республікам СРСР втрату політичного суверенітету наданням прав "культурно-національної автономії". Коли ж у 30-х роках національне відродження, яке було одним з безпосередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за рамки міцніючої командно-адміністративної системи, цю політику було згорнуто.