- •1. Предмет і методологія вивчення курсу історії Укр. Джерела і література.
- •2. Історичні витоки українського народу: трипільська культура,кіммерійці,скіфи,сармати.
- •3.Передумови утворення держави у східних слов’ян. Держава антів. Заснування Києва.
- •4. Східні слов’яни у 6-8століттях.
- •5. Проблема походження українського народу.
- •6. Київська Русь: основні етапи розвитку, політичний устрій та суспільна організація.
- •7. Причини занепаду і місце Київської Русі в історичній долі українського народу.
- •8.Галицько-Волинське князівство і правонаступниця та спадкоємиця Київської Русі.
- •9. Українські землі у складі Великого князівства Литовського.
- •Козацтво(січове, частково реєстрове), селяни, міщани, деякі прошарки духовенства, збідніла шляхта.
- •№16.Формування української козацької держави в роки революції хviIст.
- •21. Нац. Відродження і соц.-пол. Рухи в Наддніпрянській Україні у і половині 19 ст.
- •22. Західноукраїнські землі у першій половині 19 ст.
- •23. Українські землі у складі Росії у другій половині 19 ст.
- •24. Національний та суспільно-політичний рухи в Україні у другій половині 19 ст.
- •25. Західноукраїнські землі в другій половині хіх ст.
- •26. Соціально-економічне та політичне становище у складі Росії на початку XX ст.
- •27. Західноукраїнські землі у другій половині на початку XX ст.
- •28. Революція 1905-1907 рр. І активізація українського національно-визвольного руху.
- •29. Соціально-економічне та політичне становище України в 1907-1914 рр.
- •30. Українське питання в роки першої світової війни.
- •33.Українська гетьманська держава. Її внутрішня та зовнішня політика.
- •37. Перехід від політики “воєнного комунізму” до непу в Укр.
- •39. Розвиток цивільної авіації в Укр. В 1920-30-х рр.
- •40. Індустріалізація в Україні. Форсування темпів промислового будивництва.
- •42. Національно – культурне будивництво в Україні. Політика коренізації. Українізація.
- •43. Україна напередодні та на початку другої світової війни.
- •45. Розвиток підпільного та партизанського руху на окупованій теріторії України. Діяльність оун – упа ( 1941 – 1944 рр. ).
- •48. Україна в системі міжнароднихвідносин в повоєний час (1945 – 1955 рр.).
- •47. Відбудова народного господарства України у повоєнне десятеріччя.
- •49. Суспільно – політичне життя України в 1945 – 1955 рр.
- •52. Суспільно-політичне життя в Україні 1956-1964 рр.
- •53.Суспільно-політичне життя в Україні(1965-1985рр.)
- •54. Об”єктивна зумовленість необхідності змін у всіх сферах життя срср і України (1985-1991 рр.)
- •55.Прийняття Декларації про державний суверенітет України. Курс на утворення самостійної держави.
- •56. Розвиток цивільної авіації в Укр. В 1956-91рр.
- •57. Розбудова незалежної України.
- •58. Соціально-економічна політика України в сучасних умовах.
- •59. Міжнаціональні відносини і нааціонально-культурний розвиток в Україні. (1991-2000 р.)
- •60. Україна в сучасному світі.
25. Західноукраїнські землі в другій половині хіх ст.
Аграрна реформа 1848 р. відкрила перспективи переходу сільського господарства імперії на капіталістичні рейки, проте, цей перехід у другій половині XIX ст. здійснювався вкрай уповільнено. На заваді ставали збереження поміщицького землеволодіння, сплата селянами великого викупу за ліквідацію феодальних повинностей, перебування сервітутів (лісів, пасовищ) під цілковитим контролем поміщиків тощо. Тому розвиток капіталізму в аграрному секторі західноукраїнських земель йшов прусським шляхом, тобто шляхом поступового вростання поміщицьких господарств у капіталізм, яке супроводжувалося багаторічною кабалою та хижацькою експропріацією селянства.
На початку пореформеного періоду поміщицьке землеволодіння становило понад 40% усіх земель Західної України. Проте у землеволодінні відбулися радикальні зміни. Дедалі більшої сили набула тенденція скорочення кількості поміщицьких маєтків та концентрація землі в руках елітної поміщицької групи. Зокрема, в Галичині 1893 р. налічувалося майже 4,5 тис. поміщиків, але вже 1902 р. їхня кількість зменшилася до 3 тис. осіб. Показово, що 493 з них концентрували у своїх руках майже 57% усіх поміщицьких земель краю.
Характерною особливістю пореформеного землеволодіння у західноукраїнських землях було збереження церковного землеволодіння — тільки на Буковині на початку XX ст. земельний фонд церкви становив майже 26% усієї корисної землі цьго регіону.
Непрофесійне ставлення крупних землевласників до сільськогосподарського виробництва призвело до того, що на рубежі XIX і XX ст. заборгованість галицьких поміщицьких господарств у розрахунку на гектар землі була у 3 рази вищою, ніж селянських. Це спричинило занепад поміщицьких латифундій, поширення парцеляції (продажу по частинам) маєтків, здачі земель в оренду (наприкінці XIX ст. західноукраїнські поміщики здали в оренду майже 30% своїх земель).
Активна диференціація селянства призвела до того, що на рубежі віків у західноукраїнських землях налічувалося майже 80% бідняцьких, 15% середняцьких, і лише 5% економічно міцних заможних селянських господарств, Характерною рисою селянського землеволодіння цієї доби було збільшення кількості селянських господарств внаслідок дроблення, яке супроводжувалося зменшенням земельних наділів.
На цьому грунті гостро постала проблема аграрного перенаселення в західноукраїнських землях. Шукаючи вихід із критичного становища, західноукраїнські селяни почали виїжджати за кордон — до Канади, США, Аргентини, Австралії, Бразилії тощо. Наприкінці XIX ст. із Східної Галичини та Північної Буковини емігрувало 250 тис. осіб, а із Закарпаття — 170 тис. Проте еміграція лише частково вирішувала проблему аграрного перенаселення і пом'якшувала ситуацію на селі.
У другій половині XIX — на початку XX ст. аграрний сектор західноукраїнських земель поступово переходив на капіталістичні рейки. Дедалі ширше використовується вільнонаймана праця; поступово зростає товарність сільського господарства; поліпшуються знаряддя праці; поширюється практика використання прогресивних раціональних сівозмін, застосування добрив; формується господарча спеціалізація окремих районів, розширюються посівні площі тощо. В цілому ж сільське господарство західноукраїнських земель було малоефективним, розвивалося на екстенсивній основі і працювало в режимі самозабезпечення (продукція землеробства Галичини, Буковини і Закарпаття збільшилася майже у 1,5 раз, а населення — в 1,8 раз).
Промисловість.
1. Гальмування промислового розвитку західноукраїнських земель. Австрійський та угорський уряди активно стимулювали індустріальний розвиток власне австрійських та угорських земель і водночас консервували економічну відсталість західноукраїнського краю. Промислові галузі краю (цукрова, текстильна, скляна, паперова та ін.) втрачали свої колишні позиції та занепадали.
2. Консервація кустарно-ремісничого характеру західноукраїнської промисловості. Переважна більшість західноукраїнських промислових підприємств у пореформений період була дрібною, недостатньо механізованою, розташовувалася у селах та невеликих містах. (понад 94% промислових підприємств Галичини налічувало до п'яти робітників і в них працювало понад 50% всього зайнятого в промисловості населення). Половину становили підприємства, у яких працював лише один робітник (власник). Великих підприємств було лише 220 і на них працювала тільки четверта частина робітників.
3. Орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, деформована структура промислового потенціалу. У західноукраїнському регіоні активно розвивалися та прогресували галузі, які мали сировинний характер — нафто-озокеритова, лісопильна та борошномельна. Найшвидше зростала нафтова. У середині 60-х років у Бориславському басейні відрами з неглибоких 20—40-метрових криниць добували не більше 5—7 тонн нафти на рік. Стимулювався процес нафтодобування та гальмувалась переробка нафти на місцях.
4. Залежність промислового розвитку від іноземного капіталу. Шукаючи максимально високого прибутку, в західноукраїнські землі у другій половині XIX — на початку XX ст. інтенсивно проникає іноземний капітал — насамперед австрійський, німецький, англійський, американський, французький, бельгійський. Намагаючись поставити під контроль основні промислові галузі краю, іноземці активно створювали акціонерні товариства, концерни, синдикати, банки, Ці процеси йшли по течії концентрації капіталів та виробництва. Зокрема, утворений у цей час англо-австронімецький концерн контролював майже 3/4 видобування та переробки нафти і досить успішно конкурував з тогочасним американським гігантом — трестом "Стандарт ойл оф Нью-Джерсі", Домінування іноземного капіталу було характерним і для інших галузей краю — соледобувної, лісопильної, деревообробної, хімічної тощо.
5. Хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель (щорічні вирубки лісу Карпатах, були виснаженими верхні озокеритові поклади, що стало однією з причин занепаду цієї галузі).
6. Фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської промисловості. Офіційна австро-угорська влада не тільки не заохочувала, а й гальмувала впровадження технічних новацій у промисловості цього регіону. Тому в Галичині діяло лише 5,5% парових двигунів, що функціонувало в Австро-Угорській імперії, а на Буковині та Закарпатті цей відсоток був ще нижчим.
7. Перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту.
Досить складною була ситуація у суспільно-політичній сфері. Після поразки революції 1849 р. галицьким намісником було призначено А. Голуховського, який проводив відверто пропольську політику і сформував у австрійського уряду думку про те, що український рух є виключно “Русофільським”; заблокував реалізацію українських планів поділу Галичини на українську та польську частини тощо. Після укладення австро-угорського компромісу 1867 р. позиції поляків у Галичині ще більше посилюються. За цих обставин соціальне напруження, українсько-польське протистояння в західноукраїнських землях наростали.
Москвофільська (староруська або русофільська) течія виникає ще 1848 р., а у 50-ті роки набуває більш чітких, окреслених форм. її лідерами були Зубрицький, Дідицький, Малиновський, Добрянський та ін. Соціальну базу становили частина духовенства, поміщиків, чиновництва та інтелігенції, яка орієнтувалася на самодержавну Росію і при цьому не відмовлялася від демонстративної лояльності щодо Австро-Угорської імперії. Москвофільський рух мав клерикальне-консервативний характер, його виникнення та розгортання — своєрідна реакція частини західноукраїнської громади на посилення польського впливу в краї. Ідеологічна основа цієї течії базувалася на трьох постулатах: 1)Протиставлення польській мові "язичія" (суміші російської, української, старослов'янської та польської мов), що заперечувало право на ро'звиток української мови як літературної. 2) Обстоювання тези про єдиний "руський", або ж "панруський" народ, що проживає на території "від Карпат до Уралу", до якого москвофіли зараховували і галицьких русинів.3) Захист таких формальних рис руської ідентичності, як візантійська літургія, юліанський календар, кириличний алфавіт тощо. Москвофільство набуло поширення у Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті, Під його впливом сформувалися та діяли культурно-освітні товариства ("Галицько-руська матиця", Товариство ім. М. Качковського, "Народний дім"), видавалися періодичні видання (газета "Слово", журнали "Семейная библиотека", "Галичанин", "Лада" тощо).
На грунті неприйнятності орієнтації москвофілів формується народовська (українофільська) політична течія. Біля витоків народовства стояли Шашкевич (син Маркіяна), К. Климович, Ф, Заревич та ін., які на початку 60-х років заснували у Львові студентську громаду — один з перших осередків українофільства в краї. Народовська течія сформувалась на демократичних традиціях "Руської трійці". під сильним впливом творчості Т. Шевченка. Слід зазначити, що якщо серед москвофілів переважало духовенство, то серед народовців більшість становили світські особи — адвокати. вчителі, лікарі тощо. Лідери руху (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Лсвицький та ін.) виступали проти революційних форм боротьби і стояли на платформі толерантного ставлення щодо Австро-Угорської монархії. Основною метою народовців стали розвиток української літератури на народній основі, створення єдиної літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїнського краю, згуртування національних інтелектуальних сил. . Безперечними здобутками народовців на культурній ниві були: створення мережі народовських періодичних видань (журнали "Мета", "Нива". "Правда", "Русалка", "Вечорниці", газети "Діло", "Батькіщина", "Буковина" та ін.); заснування культурно-освітніх та наукових товариств ("Руська бесіда" — 1861 р., "Просвіта" — 1Я68 р„ Наукове товариство імені Шевченка — 1873 р.): організація українського професійного театру (1864 р. у Львові при товаристві "Руська бесіда"); видання та популяризація творів українських письменників Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Фсдьковича, Л. І'лібова. І. Франка, П. Мирного та ін. Завдяки своїм енергійним діям народовці наприкінці 80-х років відтіснили москвофілів на другий план. Проте саме у цей час народовська течія дедалі більше втрачає свої колишні ознаки демократизму і набуває рис клерикалізму та консерватизму ( щоб залучити на свій бік сільське духовенство, через нього - на селянство).
Розчарована в орієнтації, суспільно-економічних поглядах та формах діяльності москвофілів та народовців, молода інтелігенція під впливом Драгоманова обрала третій шлях для національного суспільного руху — шлях європеїзації, модернізації та демократизації. Ці ідеї лягли в основу радикальної течії в українському русі. Лідерами цього напряму стали Франко, Павлик, Терлецький, які проповідували необхідність переходу до соціалізму. Використовуючи свої часописи "Молот", "Громадський друг", "Дзвін", "Світ", молоді радикали вели активну пропагандистську та агітаційну роботу в масах, їхня діяльність сприяла поглибленню процесу політизації робітничого класу і селянства.
В жовтні 1890 р. виникає перша в Галичині політична партія — Русько-українська радикальна партія (РУРП), Це політичне об'єднання було першою легальною українською політичною партією європейського типу і водночас першою в Європі селянською партією, що стояла на соціалістичній платформі. Поява РУРП стала сигналом для формування багатопартійної системи у межах національного руху. Невдовзі одна за одною виникають нові партії; Українська національно-демократична партія — УНДП (1899 р,); Русько-український християнський союз (1896 р.). який 1911 р. трансформувався в Християнсько-суспільну партію; Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899р.).
У 1895 р. у книзі Ю. Бачинського ("Україна уярмлена") сформульовано та аргументовано тезу про необхідність політичної самостійності України. (з часом – програмний документ для більшості українських політичних партій, які між тим по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети: РУРП і УНДП були переконані, що до державної незалежності слід йти через виборювання національно-територіальної автономії, а УСДП першочерговим завданням вважала змагання за культурно-національну автономію).