- •1. Предмет і методологія вивчення курсу історії Укр. Джерела і література.
- •2. Історичні витоки українського народу: трипільська культура,кіммерійці,скіфи,сармати.
- •3.Передумови утворення держави у східних слов’ян. Держава антів. Заснування Києва.
- •4. Східні слов’яни у 6-8століттях.
- •5. Проблема походження українського народу.
- •6. Київська Русь: основні етапи розвитку, політичний устрій та суспільна організація.
- •7. Причини занепаду і місце Київської Русі в історичній долі українського народу.
- •8.Галицько-Волинське князівство і правонаступниця та спадкоємиця Київської Русі.
- •9. Українські землі у складі Великого князівства Литовського.
- •Козацтво(січове, частково реєстрове), селяни, міщани, деякі прошарки духовенства, збідніла шляхта.
- •№16.Формування української козацької держави в роки революції хviIст.
- •21. Нац. Відродження і соц.-пол. Рухи в Наддніпрянській Україні у і половині 19 ст.
- •22. Західноукраїнські землі у першій половині 19 ст.
- •23. Українські землі у складі Росії у другій половині 19 ст.
- •24. Національний та суспільно-політичний рухи в Україні у другій половині 19 ст.
- •25. Західноукраїнські землі в другій половині хіх ст.
- •26. Соціально-економічне та політичне становище у складі Росії на початку XX ст.
- •27. Західноукраїнські землі у другій половині на початку XX ст.
- •28. Революція 1905-1907 рр. І активізація українського національно-визвольного руху.
- •29. Соціально-економічне та політичне становище України в 1907-1914 рр.
- •30. Українське питання в роки першої світової війни.
- •33.Українська гетьманська держава. Її внутрішня та зовнішня політика.
- •37. Перехід від політики “воєнного комунізму” до непу в Укр.
- •39. Розвиток цивільної авіації в Укр. В 1920-30-х рр.
- •40. Індустріалізація в Україні. Форсування темпів промислового будивництва.
- •42. Національно – культурне будивництво в Україні. Політика коренізації. Українізація.
- •43. Україна напередодні та на початку другої світової війни.
- •45. Розвиток підпільного та партизанського руху на окупованій теріторії України. Діяльність оун – упа ( 1941 – 1944 рр. ).
- •48. Україна в системі міжнароднихвідносин в повоєний час (1945 – 1955 рр.).
- •47. Відбудова народного господарства України у повоєнне десятеріччя.
- •49. Суспільно – політичне життя України в 1945 – 1955 рр.
- •52. Суспільно-політичне життя в Україні 1956-1964 рр.
- •53.Суспільно-політичне життя в Україні(1965-1985рр.)
- •54. Об”єктивна зумовленість необхідності змін у всіх сферах життя срср і України (1985-1991 рр.)
- •55.Прийняття Декларації про державний суверенітет України. Курс на утворення самостійної держави.
- •56. Розвиток цивільної авіації в Укр. В 1956-91рр.
- •57. Розбудова незалежної України.
- •58. Соціально-економічна політика України в сучасних умовах.
- •59. Міжнаціональні відносини і нааціонально-культурний розвиток в Україні. (1991-2000 р.)
- •60. Україна в сучасному світі.
29. Соціально-економічне та політичне становище України в 1907-1914 рр.
З червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск ІІ Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905—1907 рр. Перша російська революція зазнала поразки.
Проте 37 депутатів ІІІ-ої Думи подали 1908 р. на розгляд законопроект, згідно з яким в початкових школах на території з "малороссийским населением" запроваджувалося викладання української мови. Проте цей законопроект був відхилений урядом. Адже його внутрішня політика на той час була спрямована на якнайшвидше подолання наслідків революції. Головна мета уряду — запобігти подібним випадкам у майбутньому. Уряд очолював Петро Столипін, який за сумісництвом з 1906 р. був і міністром внутрішніх справ. Він різко негативно ставився до сепаратизму, проявом якого вважав і український національний рух.
Третьочервневий виборчий закон, що надавав абсолютну перевагу поміщикам та крупній буржуазії зводив нанівець проголошену 1905 р. демократію. У багатьох районах Російської імперії було введено "воєнний" або ж "особливий" стан. Катеринославська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Чернігівська та Херсонська губернії тривалий час перебували у стані посиленої охорони. У цих регіонах заборонялися будь-які збори, наради, навіть не дозволялося збиратися декільком особам у приватних квартирах. Період реакції — це час "надзвичайних заходів" у боротьбі з революційним рухом, різкого зростання арештів, сваволі воєнних судів зі спрощеною формою судочинства, масових заслань без суду і слідства, погромів профспілок, заборони демократичних видань тощо.
За звинуваченням у "політичних злочинах" за період 1907—1909 рр. було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. винесено смертні вироки. В переповнених тюрмах країни 1909 р. перебувало майже 180 тис. осіб.
Досить відчутним був наступ реакції у культурній сфері. Невдовзі після третьочервневого виборчого закону цар затвердив постанову ради міністрів про студентські організації та правила скликання зборів у стінах навчальних закладів. Суть його полягала у забороні студентам брати участь у будь-яких зібраннях, у ліквідації автономії вищих навчальних закладів.
Уряд заборонив викладання українською мовою у школах, де воно було самовільно запроваджене у роки революції. Було скасовано навіть циркуляр міністра освіти 1906 р., у якому свого часу дозволялось вчителям "використовувати малоросійську мову для роз'яснення того, що учні не розуміють". Натомість з'явився новий циркуляр, що забороняв вчителям розмовляти з учнями українською мовою навіть у позаурочний час за межами школи. Шовіністична освітянська політика не дозволяла у школах співати українських пісень, декламувати вірші українською мовою, виконувати національні мелодії.
Піднесення реакційної хвилі зумовило тотальне насильницьке закриття українських клубів, наукових товариств, культурно-освітніх організацій. Зокрема, під тиском властей перестали функціонувати київська, одеська, чернігівська, полтавська, ніжинська та інші "Просвіти".
У 1910 р. побачив світ циркуляр П. Столипіна, у якому "інородцям" (до них належали українці та інші пригноблені народи) взагалі заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою.
Державний Комітет у справах друку заборонив вживати на сторінках періодичної преси та в будь-яких інших виданнях терміни "Україна", "український народ".
Придушення революційного руху, наведення порядку жорсткою рукою, наступ на демократичні завоювання революції, відверта асиміляторська політика щодо пригнічених народів — все це ланки одного й того ж плану, за допомогою якого голова царської Ради міністрів П. Столипін хотів створити потужну, централізовану, монолітну імперію, повернути царизмові колишні владу та вплив. Важливе місце у стратегічних розрахунках прем'єр-міністра займала аграрна реформа.
Революція 1905—1907 рр. довела, що аграрне питання з питання економічного переросло у політичне. Будучи залишком феодалізму, самодержавство тривалий час консервувало свою опору — два інших релікти часів кріпосництва: поміщицьке землеволодіння та селянську общину. На початку XX ст. деградація поміщицького землеволодіння стала цілком очевидною, а община показала не лише свою нездатність ефективно господарювати, а й належно контролювати настрої селян. Саме тому ще у ході революції прем'єр-міністром П. Столипіним було проголошено курс на реформування аграрного сектора. Комплекс реформ, розпочатих указом 9 листопада 1906 р.. був логічним продовженням модернізаційних процесів у Росії середини XIX ст. В його основі лежало три головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю у приватну власність (хутір чи відруб), переселення селян у малозаселені райони Сибіру. Середньої Азії, Північного Кавказу. Стрижнем столипінської аграрної реформи була ставка на особисту ініціативу та конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності у бідності.
Аграрними перетвореннями П. Столипін хотів комплексно вирішити низку важливих завдань: підняти ефективність сільськогосподарського виробництва, підвищити товарність селянського господарства, зміцнити соціальну опору самодержавства на селі, вирішити проблему аграрного перенаселення. Проти реформи виступили праві і ліві політичні сили. Правих не влаштовувало руйнування традиційного сільського укладу, а ліві не бажали послаблення протиріч на селі, які були збудниками революційної активності селянства, яке дуже насторожено поставилося до реформаторських ідей (природний консерватизм селян, зрівняльна психологія, сформована общинним землекористуванням, і невіра у власні сили).
Найбільший успіх реформи Столипіна мали в Україні. Це пояснюється особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Протягом 1907—1915 рр. на Правобережжі вийшли із общини 48% селян, на Півдні — 42%, на Лівобережжі — 16,5%. На 1916 р. утворилося 440 тис. хуторів, що становило 14% селянських дворів. Ці показники були значно вищими, ніж у європейській Росії, де з общини виділилося 24% селянських господарств, а переселилось на хутори 10,3%.
1908 заснувано Товариства українських поступовців (ГУП), яке з 1917 р. стало Союзом автономістів-федералістів, пізніше - Українською партією соціалістів-федералістів (УПСФ) Засновники - колишні лідери української радикально-демократичної партії: Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко.
Однак остаточно зруйнувати селянську общину не вдалося, не змогла реформа ліквідувати і поміщицьке землеволодіння. Зазнала краху переселенська політика. На нові землі протягом 1906—1912 рр. виїхало з України майже 1 млн. осіб, а 1911 р. повернулося додому 68,5% переселенців.
Антиукраїнські репресивні дії не припинилися і після вбивства Столипіна у вересні 1911 р. в Києві. Уряд вдавався й до таких брудних і брутальних методів, як провокації, спрямовані на розпалювання національних конфліктів. Навесні 1911 р. в печерах Бабиного Яру було знайдене тіло 13-річного Андрія Ющинського. І хоч поліція дуже швидко виявила вбивць (ними виявилися кримінальні злочинці), члени російських чорносотенних організацій стали поширювати чутки, ніби це зробили євреї для одержання християнської крові на Великдень. За підозрою в скоєному злочині був заарештований Бейліс, на захист якого піднялася передова демократична громадськість України і Росії. З протестом проти провокацій царизму виступили М. Грушевський, А. Шептицький, С. Єфремов, В. Короленко та багато інших відомих діячів. Однак і ті події не змусили царизм відмовитися від шовіністичної політики. Кульмінацією антиукраїнського наступу стала заборона вшанування пам`яті Тараса Шевченка у дні 50-х роковин смерті поета та святкування 100-річчя з дня його народження. У березні 1914 року заборона спричинила масові заворушення серед студентів у Києві та В інших містах України.