
- •1. Предмет і методологія вивчення курсу історії Укр. Джерела і література.
- •2. Історичні витоки українського народу: трипільська культура,кіммерійці,скіфи,сармати.
- •3.Передумови утворення держави у східних слов’ян. Держава антів. Заснування Києва.
- •4. Східні слов’яни у 6-8століттях.
- •5. Проблема походження українського народу.
- •6. Київська Русь: основні етапи розвитку, політичний устрій та суспільна організація.
- •7. Причини занепаду і місце Київської Русі в історичній долі українського народу.
- •8.Галицько-Волинське князівство і правонаступниця та спадкоємиця Київської Русі.
- •9. Українські землі у складі Великого князівства Литовського.
- •Козацтво(січове, частково реєстрове), селяни, міщани, деякі прошарки духовенства, збідніла шляхта.
- •№16.Формування української козацької держави в роки революції хviIст.
- •21. Нац. Відродження і соц.-пол. Рухи в Наддніпрянській Україні у і половині 19 ст.
- •22. Західноукраїнські землі у першій половині 19 ст.
- •23. Українські землі у складі Росії у другій половині 19 ст.
- •24. Національний та суспільно-політичний рухи в Україні у другій половині 19 ст.
- •25. Західноукраїнські землі в другій половині хіх ст.
- •26. Соціально-економічне та політичне становище у складі Росії на початку XX ст.
- •27. Західноукраїнські землі у другій половині на початку XX ст.
- •28. Революція 1905-1907 рр. І активізація українського національно-визвольного руху.
- •29. Соціально-економічне та політичне становище України в 1907-1914 рр.
- •30. Українське питання в роки першої світової війни.
- •33.Українська гетьманська держава. Її внутрішня та зовнішня політика.
- •37. Перехід від політики “воєнного комунізму” до непу в Укр.
- •39. Розвиток цивільної авіації в Укр. В 1920-30-х рр.
- •40. Індустріалізація в Україні. Форсування темпів промислового будивництва.
- •42. Національно – культурне будивництво в Україні. Політика коренізації. Українізація.
- •43. Україна напередодні та на початку другої світової війни.
- •45. Розвиток підпільного та партизанського руху на окупованій теріторії України. Діяльність оун – упа ( 1941 – 1944 рр. ).
- •48. Україна в системі міжнароднихвідносин в повоєний час (1945 – 1955 рр.).
- •47. Відбудова народного господарства України у повоєнне десятеріччя.
- •49. Суспільно – політичне життя України в 1945 – 1955 рр.
- •52. Суспільно-політичне життя в Україні 1956-1964 рр.
- •53.Суспільно-політичне життя в Україні(1965-1985рр.)
- •54. Об”єктивна зумовленість необхідності змін у всіх сферах життя срср і України (1985-1991 рр.)
- •55.Прийняття Декларації про державний суверенітет України. Курс на утворення самостійної держави.
- •56. Розвиток цивільної авіації в Укр. В 1956-91рр.
- •57. Розбудова незалежної України.
- •58. Соціально-економічна політика України в сучасних умовах.
- •59. Міжнаціональні відносини і нааціонально-культурний розвиток в Україні. (1991-2000 р.)
- •60. Україна в сучасному світі.
21. Нац. Відродження і соц.-пол. Рухи в Наддніпрянській Україні у і половині 19 ст.
У 1803 р. на Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губернії. Жителі села Підвисоцького Уманського повіту Київської губернії протягом майже 15 років (від 1811 до 1826 р.) відмовлялися виконувати феодальні повинності, не підкорилися навіть військовій силі. В Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість. локальний характер дій, малочисельність учасників, сліпа віра в доброго царя тощо.
Після закінчення війни з Францією серед селянства активно поширювалися чутки про те, що незабаром буде скасовано кріпацтво і поміщицькі землі передадуть селянству. Щоб припинити чутки, Микола І був змушений у травні 1826 р. видати спеціальний маніфест, у якому підтверджував непохитність кріпосницьких порядків та обіцяв не омріяну волю, а суворе покарання всім противникам пануючого режиму. У 1829 р. розпочалося повстання у Шебелинській слободі на Слобожанщині, під час якого місцеві селяни виступили проти нав'язаного їм статусу військових поселенців. Наступні дві хвилі селянських виступів були пов'язані і польським повстанням 1830—1831 рр. (Київщина) та голодом 1832—1833 рр. (Харківщина, Херсонщина, Чернігівщина).
Під час Кримської війни виникає нова форма селянського руху, яка дістала назву "Київська козаччина". Поштовхом до його появи став царський маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення. Незабаром цей документ обріс народними чутками, про те, що всі, хто запишеться в ополчення, стануть козаками і після участі у бойових діях одержать волю. Рух охопив понад 400 сіл, майже 180 тис. осіб і був придушений лише силою зброї.
У 1856 р. під впливом чергової чутки проте, що всім переселенцям до Криму будуть надані земля і воля, розгортається новий масовий рух — "Похід у Таврію за волею". Вступаючи в сутички з поліцейськими та військовими загонами, селяни Катеринославщини та Херсонщини вирушили до Криму. Тільки залучивши значні збройні формування, уряд зумів опанувати ситуацію та придушити цей масовий виступ, у якому брало участь понад 75 тис. осіб.
Виступи під проводом Устима Кар-малюка розпочалися ще 1812 р. і відрізнялися тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала протягом 23 років. За цей час у повстанському русі під проводом Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили І тис. нападів на поміщицькі маєтки. Особливо Інтенсивними були дії кармалюківців 1830—1835 рр., коли селянський рух охопив Поділля, а й частину Бсссарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владним структурам придушити цей виступ.
Взагалі, протягом 1826—1847 рр. Відбулося 250 селянських виступів. а 1849—1854 рр. — 104 виступи..
Основні шляхи проникнення масонства в Україну проходили через Польщу, Росію та безпосередньо із західноєвропейських держав. У зв'язку з цим Галичина та Правобережжя перебували під впливом польських масонів, а Лівобережжя та Слобожанщина — російських. Масонські ложі виникали переважно у містах та містечках, оскільки до їхнього складу входили головним чином елітні верстви населення. Особливо масонський рух посилився після війни 1812 р. 1817 р. у Харкові з'являється майстерня "Вмираючий сфінкс", а наступного року в Одесі починає діяти масонська ложа "Понт Євксінський", у Києві — "З'єднані слов'яни", у Полтаві — "Любов до істини". Членами цих об'єднань були військові, чиновники, поміщики, діячі культури. Зокрема, до полтавської ложі належали великі поміщики С. Кочубей, В. Тарнавський, переяславський предводитель дворянства В. Лукашевич, письменник І. Котляревський та Ін.
Масонські майстерні не були однорідними: харківська ложа не займалася політикою і діяла у межах релігійно-етичного русла, члени активно допомагали один одному в просуванні щаблями службової кар'єри; полтавська ложа "Любов до істини" намагалася залучити місцеве дворянство до активної громадсько-політичної діяльності, до опозиційного всеросійського руху (ложа готувала поповнення для декабристського "Союзу благоденства" - за даними науковців, понад 120 декабристів, у тому числі всі керівники змови були масонами).
Типовою рисою українського масонства було переважання у їхній діяльності інтернаціонального над національним, адже основною метою масонства було створення всесвітнього, наднаціонального братства. Але масони Правобережжя, головним чином польська шляхта, виступали за відновлення Польської держави, у кордони якої входила б і Правобережна Україна. Незначна частина українських масонів пропагувала ідеї визволення слов'янських народів від національних і політичних утисків та їхнє об'єднання в загальнослов'янську федерацію під керівництвом України. В.Лукашевич та його прибічники по "майстерні" обстоювали ідею відокремлення України від Росії та її входження до складу Польщі.
Царський уряд 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, насамперед масонських лож, а вже 1826 р. Микола І підтвердив чинність "височайшого" указу, а 1849 р. по всій Російській імперії від чиновників, священиків, викладачів було взято підписку про те, що вони не належать і не належатимуть до таємних організацій "під якою б назвою ті не існували". Загалом "вільні каменярі" на українському грунті діяли досить пасивно, неузгоджено, концентруючи свої зусилля у рамках лож, без чіткої ідейної основи, приділяючи недостатню увагу національним проблемам , тому їм не вдалося виконати роль консолідуючого осередку, виробити єдину концепцію майбутнього устрою України, стати тіньовим лідером громадсько-політичного життя.
У Кам'янці-Подільському група офіцерів утворила таємну організацію під назвою "Залізні персні" (1815— 1816 рр.). Лідером цього опозиційного утворення був В. Раєвський. Його учасники стояли на антикріпосницьких, республіканських позиціях. Проте загроза викриття змусила групу саморозпуститися. Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором — війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значимості.
У 1816 р. В.Петербурзі виникає "Союз порятунку" — дворянська таємна політична організація, яка ставила собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. До складу організації входили ЗО осіб, серед яких брати Муравйови, Трубецькой, Пестель, Глінка та інші. Однак постійно точилася полеміка між радикалами та поміркованими, що врешті-решт і призвело до розпаду організації.
Виникає нова таємна організація — "Союз благоденства" (1818—1821 рр.), яка налічувала у своїх лавах понад 200 осіб. Центральні органи союзу перебували спочатку в Москві, а потім перемістилися до Петербурга. Організація мала також свої філії у провінції — "побічні управи", які діяли у Кишиневі, Тульчині, Полтаві та інших містах.
Діяльність цього об'єднання базувалася на такому постулаті: "Завоювати владу в країні шляхом воєнного державного перевороту можна, але, щоб її втримати, необхідно спертися на підтримку широких верств населення". Це означало, що союз поклав в основу своєї роботи не активну підготовку до воєнної змови, а широку пропаганду революційних ідей серед народних мас. Така тактика визначила форми організації — "Союз порятунку" діяв відкрито, напівлегальне, його структура стала складнішою (відповідно до Статуту діяльність була зорієнтована у десяти напрямах І охоплювала всі сфери суспільного життя — армію, чиновництво, освіту, суд, журналістику тощо). Завдяки цьому організація поповнювалася людьми ліберально-просвітницьких поглядів.
Успіхи національно-визвольного та революційного руху в Греції, Іспанії, П'ємонті вказували на можливості та реальний потенціал воєнних революцій. Крім того, 1821 р. цар Олександр І відкрито перейшов у табір консерваторів, що остаточно позбавляло надії молодих революціонерів на проведення політичних та соціальних реформ "згори". Очевидно, під впливом цих факторів знову поглиблюються протиріччя між поміркованими та радикалами у лавах революціонерів. До того ж про діяльність таємного товариства стало відомо царському урядові. За цих обставин 1821 р. було прийнято рішення про саморозпуск організації.
Однак члени Тульчинської управи на своєму засіданні в березні 1821 р. вирішили утворити нову таємну організацію — "Південне товариство", її лідером став П. Пестель, а до складу ввійшли С. Волконський, О. Барятинський, С. та М. Муравйови-Апостоли та ін. Невдовзі в Петербурзі восени 1822 р. виникло "Північне товариство", головою якого було обрано М. Муравйова. Активними членами петербурзької організації стали С. Трубецькой, Є. Оболонський, М. Бестужев, М. Лунін та Ін. Протягом 1821—1825 рр. таємні товариства набрали сили, залучили до опозиційної діяльності нових борців: "Північне товариство" зросло до 105 осіб, а "Південне", маючи три управи (Тульчинську, Васильківську, Кам'янецьку) налічувало у своїх лавах 101 особу і мало помітний вплив серед розташованих в Україні військ.
Програмні документи декабристів. У своїй поміркованій "Конституції" М. Муравйов обґрунтовував після перемоги воєнного перевороту встановлення конституційної монархії; запровадження майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають; поділ Росії на тринадцять федеративних штатів, два з яких — Чорноморський зі столицею у Києві та Український зі столицею у Харкові — територіальне збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною. "Руська правда" П. Пестеля була радикальнішою — після повалення самодержавства Росія проголошувалася республікою; встановлювалася диктатура Тимчасового уряду; надавалося загальне виборче право для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Проте у розв'язанні національного питання "Руська правда" була консервативнішою, ніж "Конституція", оскільки вона бачила майбутню Росію виключно як єдину, унітарну неподільну державу, визнаючи право на самовизначення лише за польським народом. "Малоросія ніколи не була і бути не може самостійною... Відтак вона мусить поступитися своїм правом бути окремою державою",
Ще одна таємна організація — "Товариство об'єднаних слов'ян", була утворена братами А. і П. Борисовими та Ю. Люблінським в Новограді-Волинському 1823 р. У роботі товариства брало участь майже 60 осіб, своєю активністю серед яких виділялися Горбачевський, Драгоманов. Тютчев та ін. Основними програмними документами організації були "Правила об'єднаних слов'ян" та "Клятва об'єднаних слов'ян": боротьба за скасування кріпацтва, повалення самодержавства, подолання деспотизму пануючого режиму; висували ідею визволення всіх слов'янських народів з-під гніту самовладдя та утворення слов'янського федеративного союзу, до якого мали увійти Росія, Польща, Сербія. Долмація та інші держави. Намагаючись зібрати в єдине ціле всі опозиційні сили, у вересні 1825 р. "Товариство об'єднаних слов'ян" об'єдналося з "Південним товариством" і перетворилося на його філію.
Після тривалих дискусій "Південне" та "Північне" товариства узгодили час спільного виступу — літо 1826 р., (коли цар мав прибути на військові маневри в Україну). Проте у листопаді 1825 р. Олександр І несподівано захворів і помер у Таганрозі. 14 грудня 1825 р. у день присяги військ та Сенату на вірність новому цареві Миколі І члени Північного товариства організували у Петербурзі повстання. Відповідно плану, передбачалися дії у трьох напрямах: а) захоплення Зимового палацу та арешт царської сім'ї; б) оволодіння Петропавлівською фортецею; в)тиск на сенаторів з тим, щоб вони підписали Маніфест до народів Росії про здійснення державного перевороту та програму майбутніх суспільних реформ. План зазнав невдачі: сенатори рано-вранці присягнули імператорові Миколі І і роз'їхалися по домівках; Якубович та Булатов не ненаважилися зі своїми збройними формуваннями на захоплення Зимового палацу та Петропавлівської фортеці; поява на Сенатській площі понад 3 тис. солдатів Московського та Гренадерського полків і гвардійського морського екіпажу нічого не вирішувала; серед повсталих не було єдності, вносло дезорганізацію у лави повсталих, яка ще більше посилилася через відсутність на Сенатській площі Трубецького. Царський уряд віддав наказ стріляти у повстанців з гармат. До вечора повстання було придушене.
29 грудня 1825 р. члени Васильківської управи С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін підняли повстання Чернігівського піхотного полку в селі Трилісах поблизу Василькова на Київщині. У лавах повсталих налічувалося понад 1 тис солдатів та 19 офіцерів. Лідери виступу склали "Православний катехізис", в основу якого були покладені головні декабристські постулати — повалення самодержавства, скасування кріпосного права, встановлення демократичних порядків. Після того як цей документ було зачитано перед строєм, полк рушив на Білу Церкву. Дізнавшись, що уряд вивів з Білої Церкви 17-й єгерський полк, на з'єднання з яким поспішали повсталі, лідери виступу повернули війська на Волинь (чернігівці розраховували на допомогу членів "Товариства об'єднаних слов'ян") Проте вже наступного дня біля села Устимівки повстанці зіткнулися з переважаючими силами царських військ і зазнали поразки.
Попри поразку, відгуки декабристських дій знайшлись: пропаганда революційних ідей у Харківському університеті (1826— 1827 рр.) та вільнодумство у Ніжинській гімназії вищих наук (1827—1830 рр.).
1. "Історія Русів" — це перша своєрідна політична історія України. Характеризується яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотизмом, тенденційністю, недостатньо документальною обґрунтованістю тверджень, неточністю, відвертою фантазією автора; хоч у цьому творі надзвичайно багато суб'єктивного, але його автор стоїть на патріотичних демократичних позиціях.
2. Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Бантиш-Каменського "Історія Малої Росії", яка побачила світ 1822 р. в Москві. Їй притаманні зайва деталізація, некритичне ставлення до джерел, описовість, відвертий консерватизм суджень; однак праця стала кроком вперед у розвитку української історіографії (порівняно з попередниками вищим був професійний рівень автора).
3. Друкована граматика української мови — "Грамматика малорусского наречия" (1818 р.) Павловського;
1823 р. - словник української мови І. Войцеховича;
Срезневський у 1834 р. опублікував статтю "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (лейтмотив - українська мова — не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє). ' '|г
4. І. Котляревського, відомі байкарі П. Гулак-Артемовський і Є. Гребінка, прозаїка Г. Квітка-Основ'яненко та інші повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури.
5. У цій блискучій плеяді особливе місце належить Т. Шевченку. Вже перша збірка його поезій "Кобзар" (1840 р.) продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української мови. Поет на практиці довів, що мова здатна передавати всі відтінки людських емоцій, служити точному формулюванню думки, а значить може бути надійним фундаментом для створення літературних творів світового рівня у різних жанрах від низьких (байка, комедія, сатира) до високих (трагедія, ода тощо). У своїй творчості Шевченко синтезував українські діалекти різних регіонів, говірки міста та села, чим збагачував арсенал української літературної мови, суттєво сприяв національній консолідації народу України. Непересічне значення великого Кобзаря полягає не тільки в утвердженні української мови та розширенні її потенційних можливостей, айв утвердженні ідей демократизму, палкому захисті соціальних та національних інтересів українського народу, обстоюванні його права на вільний суверенний розвиток.
6. Відкривається університет у Харкові (1805).
1846 р. у Києві виникла українська політична організація — Кирило-Мефодіївського товариство (братство). Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у "Книзі буття українського народу" і "Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія” . Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. "Книга буття українського народу" містила: 1) створення демократичної федерації християнських слов'янських республік; 2) знищення царизму та скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження у суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.
Кирило-мефодіївці розробили свій варіант "месіанізму": головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ, якому відводилася місія визволителя росіян від їхнього деспотизму, а поляків — від аристократизму, роль спасителя і об'єднувача усіх слов'янських народів.
Пріоритетну роль національних ідей обстоював, П. Куліш, соціальних — Т. Шевченко, а загальнолюдських та християнських - М. Костомаров. Розбіжності у поглядах були значними: ліберально-поміркований реформізм (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш);революційні форми (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).
Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите і розгромлене. Власті врешті-решт побачили чітку антимонархічну спрямованість, прагнення радикальним шляхом досягти соціального визволення, обґрунтування права українського народу на власну державність, демократію. Через це усі члени організації без усякого суду потрапили у заслання.