32

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. НЕОБХІДНА ОБОРОНА, ЯК ОБСТАВИНА ЩО ВИКЛЮЧАЄ ПРОТИПРАВНІСТЬ ДІЯНЬ 6

1.1. Розвиток норм щодо необхідної оборони 6

1.2. Поняття, суть та умови існування стану необхідної оборони 7

1.3. Перевищення меж необхідної оборони 11

РОЗДІЛ ІІ. КРАЙНЯ НЕОБХІДНІСТЬ, ЯК ОБСТАВИНА ЩО ВИКЛЮЧАЄ ПРОТИПРАВНІСТЬ ДІЯННЯ 14

2.1. Умови правомірності крайньої необхідності 14

2.2. Ексцес крайньої необхідності 19

РОЗДІЛ ІІІ. НЕОБХІДНА ОБОРОНА І КРАЙНЯ НЕОБХІДНІСТЬ ЯК РІЗНОВИДИ ОБСТАВИН, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ 22

3.1. Спільні сторони крайньої необхідності та необхідної оборони 22

3.2. Розмежування крайньої необхідності та необхідної оборони 25

ВИСНОВОК 28

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 30

ВСТУП

Актуальність роботи. Необхідна оборона та крайня необхідність є важливими і діючими засобами у боротьбі зі злочинністю. Їх використання може бути найбільш успішним лише тоді, коли кожна людина буде добре розбиратися в тому, що являє собою право на необхідну оборону та крайню необхідність. Боротьба зі злочинністю одна з найважливіших задач держави. Це не тільки обов'язок міліції, прокуратури, суду та інших державних органів і посадових осіб, але і справа всієї громадськості, справа всіх громадян. Тільки в результаті їхніх спільних зусиль можуть бути досягнуті успіхи в вирішенні цієї важливої задачі. Громадяни України, здійснюючи своє право на захист особистих інтересів, суспільних інтересів та інтересів держави від небезпечних посягань, надають крайній необхідності і необхідній обороні особливої актуальності. Адже, саме з допомогою суспільства, його моральної ваги і авторитету можна вплинути на злісних порушників закону і громадського порядку.

Тема курсової роботи обумовлена насамперед найважливішими функціями необхідної оборони та крайньої необхідності в умовах становлення в Україні громадянського суспільства і правової демократичної держави. Дана проблема досліджувалась у вітчизняній правовій науці достатньо глибинно у 1950- 1970 рр. Це праці таких кримінологів як Якубович М.Й., Баулін Ю.В., Тишкевич І.С. та інші.

Статтею 3 Основного Закону України передбачається, що найвищою соціальною цінністю є людина, її честь та гідність, життя та здоров’я, недоторканність і безпека. Отже, провідним завданням держави є забезпечити захист кожному громадянину, іноземцю, особі без громадянства та біженцю. Україні як демократичній соціальній державі, яка має на меті встановити громадянське суспільство, необхідно підтримувати соціальний рівень суспільства, його культурний і духовний розвиток, реалізовувати всіма зусиллями принцип гуманізму. Насамперед, в ньому відображаються демократичні засади управління суспільством, надання можливості населенню почувати себе вільно, захищено та не відчувати якихось побоювань. Також принцип гуманізму включає в собі і право на захист, який реалізовується в праві на необхідну оборону та крайню необхідність.

На мою думку, існування організованої злочинності, навіть дрібного хуліганства, змушує батьків надмірно піклуватися за своїх дітей, боятися за їх безпеку і життя. Конституція України передбачає, що ніхто не може бути позбавленний життя, адже життя є невід’ємним особистісним правом людини, яке надавалося йому не державою, не суспільством, а природою. І тому є справедливим те, що людина, маючи право на необхідну оборону, здійснює самооборону і не дає можливість будь-якій особі посягати на її недоторканність, честь та гідність.

Інститут крайньої необхідності існує також для того, щоб у випадку непередбачених обставин, пов’язаних, наприклад, з стихійним лихом, і в разі спричинення матеріальної або фізичної шкоди третім особам задля захисту своїх інтересів, інтересів іншої особи або держави, особа несла кримінальну відповідальність лише при перевищенні меж. Адже кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Положення про необхідну оборону та крайню необхідність регулюються низкою нормативних актів таких як Конституція України, Кримінальний кодекс, Цивільний кодекс, постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про необхідну оборону» та тлумачаться в коментарі до Кримінального кодексу України.

Дослідження є система правових норм, що надають особі право на захист своїх законних інтересів за допомогою застосування необхідної оборони та крайньої необхідності.

Метою даної роботи є аналіз необхідної оборони та крайньої необхідності з ціллю визначення їх актуальності, необхідності, властивостей, тотожних та відмінних рис.

Відповідно до поставленої мети необхідно виконати наступні завдання: проаназізувати норми щодо необхідної оборони; розглянути поняття, суть та умови існування стану необхідної оборони; охарактеризувати еревищення меж необхідної оборони; розглянути умови правомірності крайньої необхідності; дати оцінку ексцесу крайньої необхідності; виділити сильні сторони крайньої необхідності та необхідної оборони; розмежувати крайню необхідністі та необхідну оборону

Розділ 1. Необхідна оборона, як обставина що виключає протиправність діянь

1.1. Розвиток норм щодо необхідної оборони

Інститут необхідної оборони з'явився разом із виникненням держави і права і змінюється в процесі розвитку суспільства. В Договорах Олега і Ігоря з греками (911, 945 р.р.), в «Руській правді» сказано: «Якщо русин уб'є візантійця або візантієць уб'є русина, то винуватець повинен вмерти на тому місці, де скоїв злочин», «Якщо хто вдарить іншого батогом..., а той, хто обороняється, ткне мечем, то вини йому в цьому нема».

Хоча спеціального визначення поняття необхідної оборони в цих пам'ятках не було, однак право необхідної оборони допускалося при захисті особи, власності і виступало у формі права вбивства на місці злочину. Тут необхідна оборона ще не виділяється із самоуправства.

Певні обмеження розправи із злочинцем допускались при здійсненні майнових злочинів.

За «Руською правдою» дозволялось убивати нічного злодія, який не здається. Якщо власник уб'є зв'язаного злодія або злодія, який був затри­маний до світанку, то повинен платити за нього кримінальний штраф. Хазяїн міг переслідувати злодія тільки в межах свого житла, за ворітьми вби­вати вже не можна було.

В Укладі царя Олексія Михайловича 1649 року, у Військових статутах Петра І норма про необхідну оборону викладається більш детально. Пе­редбачалися і умови її правомірності.

Подальший розвиток інститут необхідної оборо­ни знайшов своє місце в Зведенні законів 1832 року і в Кримінальному Укладі 1903 року. Ось як визначали право на оборону в навчальній літературі того часу: «Офіцер, який убив людину, що напала на нього з метою нанесення обра­зи діянням, повинен бути визнаним в стані необхідної оборони, між тим як особи іншого класу, за таких же обставин в стані зазначеної оборони можуть бути не визнані» (Рейнгардт. Необхідна обо­рона.-Казань, 1888.- С. 76-77).

З розвитком суспільства розвиваються і суспільні відносини. Науково-технічний прогрес сприяв зміні поглядів на соціум і на відносини між людьми. Деякі нові відносини потребували нормативного закріплення і узаконення державою, адже існували певні прогалини у правових системах. Такі науковці як Діденко В.П., Баулін Ю.В., Паше-Озерський М.М. присвятили свої праці детальному розгляду інститутів кримінального права, а саме необхідній обороні та крайній необхідності. Кожен з них вважав за необхідне повністю відобразити базис цих інститутів, їх основні положення і приписи, віднайти нові ознаки і властивості, які б відрізняли їх від злочину.

Кримінальний кодекс 1960 року, як зазначалося раніше, передбачав лише три обставини, що виключають злочинність діяння. Зараз новий Кодекс 2001 року охоплює в собі досить змістовне роз’яснення не тільки попередніх трьох обставин, але й нових. Це зумовлено насамперед тим, що держава намагається здійснити свої принципові завдання і цілі, та забезпечити своїм громадянам повну реалізацію їх прав і свобод.

1.2. Поняття, суть та умови існування стану необхідної оборони

Однією з найважливіших гарантій реалізації гарантованого Конституцією України права на захист від протиправних посягань (ч. 2 ст. 28 КУ) є інститут необхідної оборони. Відповідно до ч. 1 ст.36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним, а також абсолютним правом людини. Останнє означає, що всі інші особи не вправі перешкоджати громадянину в законному здійсненні права на необхідну оборону. Право на необхідну оборону є самостійним, тобто кожний громадянин має право на необхідну оборону незалежно від можливості униктнути або звернутися за допомогою до органів влади або посадових осіб для відвернення або припинення посягання.

Сутність необхідної оборони полягає у правомірному заподіянні шкоди особі, яка здійснює суспільно небезпечне посягання, особою, яка реалізує своє, гарантоване Конституцією України, право на захист інтересів, що охороняються, від суспільно небезпечних посягань.

Заподіяння шкоди особі, що вчинює небезпчне посягання, може вважатись правомірним і суспільно корисним діянням за умови, якщо воно відповідає виробленим теорією кримінального права критеріям (умовам, ознакам) правомірності необхідної оборони, які умовно поділяють на дві групи:

- умови, які характеризують суспільно небезпечне посягання;

- умови, які характеризують захисні дії, тобто визначають межі захисних дій, щоб вони не перевищували меж необхідності, а шкода, заподіяна особі, яка здійснює посягання, не перевищувала ту, яка для цього необхідна.

Зупинимося детальніше на кожному з критеріїв.

Посягання має бути суспільно небезпечним. Ст. 36 КК передбачає необхідний захист не проти будь-якого протизаконного вчинку, а лише коли він набирає характеру суспільно небезпечного по­сягання. Частіше всього необхідність захисту виникає від посягання з боку хуліганів, грабіжників, розбійників та інших злочинних елементів під час їхніх нападів.

За своїми об'єктивними даними посягання при виникненні необхідної оборони має досягнути сту­пеню суспільної небезпеки злочину. Якщо ж ха­рактер посягання та ступінь суспільної небезпеки незначні, зокрема підпадають під ознаки ч. 2 ст. 11 КК або адміністративного правопорушення, стану необхідної оборони не виникає. В зв'язку з цим нанесення вказаних в ст. 36 КК пошкоджень в порядку захисту від такого посягання, не є правомірним і має тягти за собою кримінальну відпові­дальність.

У відповідності із законом (ст. 36 КК) стан необхідної оборони виникає не тільки у випадках, коли посягання є винним і таким, що підлягає покаранню, але також і при суспільно небезпечному посяганні особи, яка не контролює свої вчинки, або яка не досягла віку, з якого вона підлягає кримінальній відповідальності, і в діях, що були скоєні внаслідок фактичної помилки.

Не буде необхідною обороною захист проти осіб, які діяли в стані необхідної оборони або крайньої необхідності.

Посягання має бути наявним, тобто відбувати­ся в межах якогось часу. Посягання розпочинаєть­ся з безпосередньої реальної загрози його виконан­ня і закінчується в ту хвилину, коли воно перерва­но захистом або припинено самим посягаючим.

Визначити початок нападу нескладно. Тут треба виходити із суспільно небезпечного посягання, що відбувається (наприклад, злочинець, загрожуючи зброєю, вимагає віддати гроші; ґвалтівник, шляхом застосування фізичної дії, намагається зґвал­тувати потерпілу і т. п.).

Набагато складнішим є питання з встановлення безпосереднього часу закінчення посягання. Для цього необхідно з'ясувати, чи дійсно була загроза нападу, що мав відбутися, і чи був він невідворотньо небезпечним.

Відповідно до науково-практичного коментарю до Кримінального кодексу України посягання має вважатися закінченим:

при припиненні дій винним із власної ініціативи;

при вимушеному припиненні дій винного захисними діями особи, яка здійснює захист, або внаслідок дії інших факторів, що не залежать від волі винного (наприклад, вчинення замаху на злочин із непридатним знаряддям, поява на місці вчинення злочину сторонніх осіб, які можуть втрутитись у розвиток подій, тощо).

Не можна пов’язувати момент закінчення посягання з наявністю в діях особи, яка посягає, ознак складу закінченого злочину. Посягання може бути закінченим і при недосягненні винним злочинного результату, тобто на стадії замаху чи готування до вчинення злочину.

Захист здійснюється шляхом нанесення пошко­джень посягаючому. Нанесення пошкоджень посягаючому - це природний прояв необхідної оборони, яка являє собою активні дії особи по поперед­женню безпосередньої загрози або по припиненню посягання, що триває.

Дії людини, яка активно обороняється від су­спільно небезпечного нападу, правомірні тільки в тому випадку, коли вони направлені на завдання шкоди самому нападаючому, а не третім особам.

На практиці мають місце випадки, коли діями, направленими на завдання шкоди нападаючому, потерпілий в дійсності наносить пошкодження не нападаючому, а іншій людині, яка опинилась на місці пригоди. В подібних ситуаціях питання про відповідальність потерпілого має вирішуватись в залежності від того, чи була в діях потерпілого необережна провина, виходячи з обставин справи. В постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про необхідну оборону» від 26 квітня 2002 року вказується, якщо при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду не причетній до нападу особі, відповідальність може настати залежно від наслідків за заподіяння шкоди через необережність.

До другої групи умов відносяться наступні критерії:

- метою дій у стані необхідної оборони має бути лише захист від посягання;

- захисні дії мають здійснюватися задля захисту охоронюваних законом інтересів (це можуть бути як інтереси особи, що захищається, так і інтереси третіх осіб);

- захисними діями шкода має спричинюватися особі, яка посягає;

- захист має бути своєчасним;

- захист не має перевищувати меж необхідної оборони.

Відповідно до ч.1 ст. 36 КК кінцевою метою необхідної оборони є захист правоохоронюваних інтересів або прав особи, що обороняється, іншої особи, громадських інтересів або інтересів держави від суспільно небезпечного посягання. Для визнання оборони правомірною достатньо, щоб особа, яка обороняється, переслідувала зазначену вище мету, і зовсім не обов’язково, щоб її було фактично досягнуто.

Своєчасність оборони полягає у тому, що дії особи, яка оборонється, визнаються правомірними лише у разі, якщо вони були вчинені протягом усього часу здійснення посягання. Інакше кажучи, заподіяння шкоди до виникнення стану необхідної оборони визнається так званою «передчасною» обороною, відповідальність за яку настає на загальних підставах. У випадку, якщо особа, яка обороняється, продовжує оборону, коли посягання вже закінчено або припинено, то має місце «запізніла» оборона. В цьому разі відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України кримінальна відповідальність повинна призначатись лише, якщо особа, яка оборонялася, усвідомлювала, що в застосуванні заходів захисту відпала необхідність, але продовжувала оборону, заподіюючи шкоду.