Інвестиції у виробничі фонди

Інвестиціями у виробничі фонди(реальними інвестиціями) виступають вкладення капіталу у засоби виробництва, а також інвестиції, спрямовані на приріст матеріально-технічних запасів. Існують такі види реальних інвестицій:

• інвестиції оновлення, що здійснюютьсяза рахунок коштів фонду відтворення засобів праці, що були спожиті у виробничому циклі;

• інвестиції розширення,або чисті інвестиції, які здійснюються за рахунок частини національного доходу або за рахунок фонду чистого нагромадження.

Інвестиції оновлення разом з інвестиціями розширення являють собою валові інвестиції.

У міжнародній практиці застосовують такі показники, що характеризують інвестиції у виробничі фонди:

1) обсягінвестицій, тобто вартісний вираз капіталу, що вкладається;

2) нормаінвестицій — відношення обсягу інвестицій до валового національного продукту (ВНП) чи валового внутрішнього продукту (ВВП). ВНП являє собою сукупну вартість вироблених товарів і наданих послуг як у межах країни, так і за її межами, а ВВП — сукупну вартість вироблених товарів і наданих послуг у межах країни;

3) коефіцієнт приросту капіталоємностіхарактеризує ефективність інвестицій та ефективність нагромадження. Показник визначається як відношення валових інвестицій в основний капітал до приросту ВНП за той же період;

4) нагромадження —використання частини національного Доходу на розширене відтворення. Являє собою приріст основних фондів, матеріально-технічних запасів, невиробничих фондів, а отже, збільшення обсягів виробництва продукції та послуг.

У країнах з ринковою економікою значення наведених показників відрізняється залежно від рівня розвитку країни, стану її економіки у поточний період.

Згідно із Законом України «Про інвестиційну діяльність» інвестиції, спрямовані у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів, здійснюються у формі капіталовкладень. Капіталовкладення— це грошовий вираз сукупності витрат на створення нових, розширення, реконструкцію, технічне переоснащення діючих підприємств та оновлення основних фондів, впровадження нової техніки у виробничих галузях народного господарства, будівництво об'єктів усіх галузей соціальної сфери та виконання проектних і геологорозвідувальних робіт. Таким чином, об'єктами капіталовкладень виступають виробничі основні фонди, оборотні фонди (матеріально-виробничі за паси), основні фонди невиробничого призначення, а також витрати на відтворення основних фондів.

Відтворення основних фондівнародного господарства здійснюються за допомогою трьох основних каналів надходження інвестиційних вкладень; державних капіталовкладень; капіталовкладень за рахунок підприємств і компаній; інвестицій за рахунок ресурсів інвестиційних фондів і компаній. Із загальної величини інвестиційних вкладень більша частина припадає на капіталовкладення у розширене відтворення, основним джерелом яки виступає національний дохід. Про величину таких вкладень можна судити, виходячи з приросту основних фондів, хоча точної співвідношення між ними за кожний проміжок часу може і не бути. Приріст основних фондів за певний період, наприклад рік обчислюється за вартістю закінчених об'єктів будівництва, прийнятих на баланс, а капіталовкладення даного року складаються відпущених банками коштів, що вкладаються у закінчені та здані основні фонди після того, як пройде необхідний для завершення будівництва час. Іншим джерелом капіталовкладень виступає амортизаційний фонд. Середній знос основних фондів, особливі робочих машин та обладнання, в економіці України досить великий. У 1991 р. цей показник становив 45 %, у тому числі у промисловості — 51,3 %, сільському господарстві — 27 %, у будівництві — 64 %. У 1993 р. обсяг зносу основних фондів дещо знизився і дорівнював 33%. у тому числі в промисловості -37°/ сільському господарстві — 20 %, будівництві — 42 %.

Капіталовкладення виконують три основні функції:

1) забезпечують приріст нових основних фондів;

2) покривають витрати на основні фонди, що вибувають з експлуатації;

3) створюють необхідний запас для безперервності будівництва об'єктів на майбутній період.

За джерелами фінансуваннякапітальні вкладення поділяються на централізовані і децентралізовані, Джерелами централізованих капіталовкладень виступають кошти держбюджету і державні кредити. Децентралізовані капіталовкладення — це такі, що здійснюються за рахунок громадських, кооперативних й інших організацій та індивідуальних інвесторів.

За формами відтворенняможна виокремити такі види капіталовкладень;

• нове будівництво — створення виробничих потужностей за новими проектами на нових площах. Сюди належить будівництво філій діючих цехін підприємств, окремих виробництв, які після завершення будівництва переводяться на окремий баланс;

• розширення виробництва. При цьому здійснюється будівництво нових підрозділів і розширення діючих виробничих підрозділів основного та допоміжного призначення.

• реконструкція виробництва — переобладнання діючих цехів виробництв, яке здійснюється за єдиним комплексним проектом підприємства в цілому;

• технічне переоснащення — комплекс заходів, спрямованих на підвищення техніко-економічного рівня виробництва окремих ділянок цехів, виробництв за допомогою механізації, автоматизації виробничого процесу, запровадження прогресивної технології а ноу-хау, заміни фізично зношеного та морально застарілого обладнання.

Структура відтворення капіталовкладень визначається на основі процентного співвідношення витрат, спрямованих на нове будівництво, розширення, ремонт і технічне переоснащення. За складом витраткапіталовкладення поділяються на ті. що спрямовані на:

1) будівельно-монтажні роботи;

2) обладнання, інструмент, інвентар, які належать до основних фондів;

3) проектно-пошукові та інші види робіт.

Зазначені види витрат складають технологічну структуру капіталовкладень.

Прямі інвестиції безпосередньо необхідні для реалізації інвестиційного проекту. До них належать інвестиції в основні (матеріальні та нематеріальні активи) та обороні засоби.

Інвестиції в основні засоби включають:

- придбання (або виготовлення) нового обладнання, в тому числі затрати на його доставку, установку та пуск;

- модернізація діючого обладнання;

- будівництво І реконструкція будівель та споруд;

- технологічні установки, що забезпечують роботу обладнання;

- нове технологічне оснащення та модернізацію наявного ой. ладнання.

Інвестиції в оборотні засоби передбачають забезпечення:

- нових та додаткових запасів основних і допоміжних матеріалів;

- нових та додаткових запасів готової продукції;

- збільшення рахунків дебіторів.

Необхідність подібних інвестицій полягає в тому, що при збільшенні обсягу виробництва товарів, як правило, повинні автоматично збільшуватися товарно-матеріальні запаси сировини, комплектуючих елементів та готової продукції. Крім того, у зв'язку із збільшенням обсягу виробництва та продаж збільшується дебіторська заборгованість підприємства. Усе це — активні статті балансу, І їх позитивне нарощення повинно фінансуватися із додаткових джерел.

Інвестиції в нематеріальні активи найчастіше пов'язані з придбанням торгової технології (патенту чи ліцензії) та торгової марки.

Супутніми інвестиціями є:

— вкладення в об'єкти, пов'язані територіально та функціонально з прямим об'єктом:

— вкладення в об'єкти, безпосередньо технологічно не пов'язані із забезпеченням нормальної експлуатації (під'їзні шляхи, лінії електропередач, каналізація і т.п.);

— вкладення невиробничого характеру, наприклад, інвестиції в охорону навколишнього середовища, соціальну інфраструктуру.

Інвестиції в науково0дослідні роботи забезпечують та супроводжують проект. Це, перш за все:

— матеріальні засоби (обладнання, стенди, комп'ютери та різноманітні прибори), що необхідні для проведення передпроектних досліджень;

— оборотні кошти, необхідні, наприклад, для забезпечення поточної діяльності науково-дослідного інституту чи вузу на замовлення підприємства;

— ліцензії та технології;

—- навчання персоналу.

Капітальними вкладеннями називаються засоби, що вкладені в розширене відтворення основних фондів (ОФ). Звичайно на капітальні вкладення спрямовується близько 20 % національного доходу- Вони відіграють важливу роль у соціально-економічному розвитку країни.

Для характеристики реальних інвестицій на макроекономічному рівні в міжнародній практиці використовуються наступні показники.

1) Обсяг інвестицій, тобто вартісне відображення капіталу, що і вкладається.

2) Норма інвестицій, що є відношення обсягу інвестицій до валового національного продукту чи валового внутрішнього продукту.

3) Коефіцієнт приросту капіталомісткості, що характеризує і ефективність інвестицій та ефективність накопичення. Визначається як відношення валових інвестицій в основний капітал до приросту ВНП за той же період.

4) Коефіцієнт капіталомісткості = Валові інвестиції / Приріст ВНП.

5) Накопичення — це використання частини НД на розширене відтворення.

 Тема № 5. ІННОВАЦІЙНА ФОРМА ІНВЕСТИЦІЙ

План семінарського заняття:

1. Економічна сутність та класифікація інновацій.

2. Інноваційні процеси на підприємстві.

3. Об’єкти інноваційної діяльності.

4. Суб’єкти інноваційної діяльності.

5. Інтелектуальні інвестиції.

 Огляд ключових питань

В сучасному розумінні інновація– це використання в тій чи іншій сфері громадській діяльності (виробництві, економіці, правових і соціальних відносинах, науці, культурі, освіті та ін.) результатів інтелектуальної праці, технологічних розробок, спрямованих на удосконалення соціально-економічної діяльності.

Основною формою реальних інвестицій є інноваційні інвестиції, які равлізуються в процесі інноваційної діяльності підприємства. Згідно Закону України “Про інноваційну дільність “, що був прийнятий 4липня 2002 року інновації – це новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентноздатні технології , продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого , адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і ( або) соціальної сфери.

Інноваційна діяльність– це діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентноздатних товарів та послуг.

Об’єктами інноваційної діяльності є:

• інноваційні програми та проекти,

• нові знання та інтелектуальні продукти,

• виробниче обладнання та процеси,

• інфраструктура виробництва і підприємництва,

• організаційно-технічні рішення виробничого , адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери,

• сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки,

• товарна продукція,

• механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

Суб’єктами інноваційної діяльностіможуть бути фізичні і (або) юридичні особи України, фізичні і (або) юридичні особи іноземних держав, особи без громадянства, об’єднання цих осіб, які провадять в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

Інновація в практичній діяльності інтерпретується як процес перетворення потенціального НТП в реальний, втілений в нові продукти та технології.

Класифікація інновацій

Для аналізу інноваційного процесу необхідна класифікація інновацій. Різні автори економічної теорії технологічних змін класифікували їх за різними ознаками. Наведемо деякі з них.

Першу класифікацію надав Й.Шумпетер. Він відокремлює 5 типів інновацій:

1) виробництво невідомого споживачам нового продукту чи продукту з якісно новими властивостями з якими споживачі недостатньо знайомі (продуктова або товарна інновація);

2) впровадження нового засобу виробництва, в основу якого не обов’язково покладено нове наукове відкриття, а може бути застосований новий підхід до комерційного використання продукції (технологічна або процесна інновація);

3) освоєння нового ринку збуту товарів або послуг не залежно від того, існував цей ринок раніше, чи ні (ринкова або збутова інновація);

4) залучення нових джерел сировини та напівфабрикатів, незалежно від того, існували ці джерела раніше, чи ні (сировинна інновація);

5) введення нових організацій та інституційних форм (організаційна інновація);

Г. Менш розділяв інновації за їх функціями на “базові”, “поліпшуючі”, та “псевдоінновації”.

Базові– це нововведення, які забезпечують створення нових галузей промисловості.

“Поліпшуючі” – це радикальні удосконалення базових існуючих виробництв.

“Псевдоінновації” – це нововведення, які принципово не змінюють техніко-економічний рівень виробництва, тобто не є ні базовими, ні поліпшуючими.

Останнім часом вкладення коштів у нематеріальні активи, які пов’язані з НТП, відокремлюються у нову форму інвестицій – інноваційну.

Інноваційна форма інвестування– це вкладення коштів у нововведення, які призводять до кількісних або якісних поліпшень підприємницької або виробничої діяльності.

Протягом останніх років інноваційне інвестування набуло форми венчурного підприємництва.

Венчурні (ризикові) фірми – це зазвичай, невеликі фірми, які створені невеликою кількістю однодумців – інженерів, винахідників, менеджерів, що займаються впровадженням нових направлень НТП у нові продукти, технології і таке інше.

Діяльність венчурних фірм , з одного боку, пов’язана з великим ступенем ризику (тому їх часто називають ризиковими).З другого боку, такі фірми приносять швидкий та великий прибуток за рахунок інтенсивної творчої праці. І саме цей бік є привабливим для інвесторів.

Найчастіше інноваційна форма інвестицій складається з інтелектуальних інвестицій.

Інтелектуальні інвестиції – це вкладення в об’єкти інтелектуальної власності, що випливають з авторського права, винахідницького і патентного права, права на промислові зразки та корисні моделі.

Інноваційна діяльність— це діяльність, що спрямована на використання й комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентноздатних товарів та послуг. Вона включає в себе:

• випуск та розповсюдження нових видів техніки та технологій;

• прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

• реалізацію довгострокових науково-технічних програм із великими термінами окупності витрат;

• фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані виробничих сил країни;

• розробку й впровадження нових ресурсозберігаючих, технологій, спрямованих на покращення соціального стану населення, екологічної ситуації тощо.

Найчастіше об'єкти інноваційної діяльності виступають у формі інноваційного проекту —це комплекс документів, що визначає процедуру і комплекс усіх необхідних заходів (у тому числі інвестиційних) щодо створення й реалізації інноваційного продукту або інноваційної продукції. Інноваційним визнається проект, яким передбачаються розробка, виробництво й реалізація і інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції, державна ;підтримка реалізації інноваційного проекту надається за умови | його державної реєстрації.

Згідно Закону України "Про інноваційну діяльність" від 4 липня 2002 року № 40-ІVусі інноваційні проекти мають пройти Державну реєстрацію, яку здійснює за поданням суб'єктів інноваційної діяльності, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності.

Проекти, що визнані за результатами експертизи інноваційними, заносяться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності до Державного реєстру інноваційних проектів. Інноваційні проекти з пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, затверджених Верховною Радою України, визнаються пріоритетнимиінноваційними проектами.

Результатом виконання інноваційного проекту і науково-дослідною і (або) дослідно-конструкторською розробкою нової технології (у тому числі — інформаційної) чи продукції з виготовленням експериментального зразка чи дослідної партії є інноваційний продукт,який має відповідати таким вимогам:

а) він є реалізацією (впровадженням) об'єкта інтелектуальної власності (винаходу, корисної моделі, промислового зразка, топографії інтегральної мікросхеми, селекційного досягнення,! тощо), на які виробник продукту має державні охоронні документи (патенти, свідоцтва) чи одержані від власників цих об'єктів інтелектуальної власності ліцензії, або реалізацією (впровадженням) відкриттів. При цьому використаний об'єкт інтелектуальної І" власності має бути визначальним для даного продукту;

б) розробка продукту підвищує вітчизняний науково-технічний і технологічний рівень;

в) в Україні цей продукт вироблено (буде вироблено) вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншим аналогічним продуктом, представленим на ринку. Крім того, він є конкурентноздатним і має суттєво вищі техніко-економічні показники.

Рішення про кваліфікування продукту інноваційним ' приймає Установа чи її регіональне відділення за результатами експертизи.

Об'єктом інноваційної діяльності може бути й інноваційна продукція —це нові конкурентноздатні товари чи послуги. Інноваційною вона може бути визнана, якщо відповідає таким вимогам:

а) вона є результатом виконання інноваційного проекту;

б) така продукція виробляється (буде вироблена) в Україні вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншою аналогічною продукцією, представленою на ринку, є конкурентноздатною і має суттєво вищі техніко-економічні показники.

Інноваційна продукція може бути результатом тиражування чи застосування інноваційного продукту, крім того, інноваційною продукцією може бути визнано інноваційний продукт, якщо він не призначений для тиражування.

Однією з форм інноваційних інвестицій є інтелектуальні інвестиції,які здійснюються в таких видах:

- придбання виключних прав користування (патенти, ліцензії, промислові зразки, товарні знаки).

- придбання інформаційних послуг, наймання спеціалістів за контрактом або разове придбання консультацій, експертиз, рекомендацій.

- придбання інтелектуальної продукції у матеріальній формі (проектної документації, методик, програм, ноу-хау) у вигляді друкованої продукції, програмного забезпечення, аудіо чи відео запису.

• вкладання в людський капітал — це витрати на освіту, підготовку, перепідготовку, навчання, охорону здоров'я.

Інтелектуальні інвестиції тісно пов'язані з інтелектуальною власністю,яка може існувати у таких видах:

• виняткова —це власність, яка запатентована або захищена авторським правом;

• інформаційна —це власність, яка існує у вигляді придбаних знань, ідей, досвіду, навичок, кваліфікації. Така власність не має правового захисту, вона реалізується на контрактних засадах у вигляді інформаційних послуг через навчання, освіту, публікацію;

• ліцензійна —це власність, яка існує або реалізується шляхом придбання інвестором права володіння чи користування, зафіксованих ліцензіями.

Основним суб'єктом інноваційної діяльності є інноваційне підприємство —це підприємство (об'єднання підприємств) будь-якої форми власності, якщо більше ніж 70 відсотків обсягу його продукції (у грошовому вимірі) за звітний податковий період е інноваційні продукти і (або) інноваційна продукція. Інноваційне підприємство може функціонувати у вигляді технополісу, технопарку, інноваційного центру, бізнес-інкубатора тощо.

Інноваційні підприємства розрізняються переважно цілями проектів і місцевою специфікою їх реалізації. Метою їх створенняє інтенсифікація процесу розробки й впровадження у виробництво новітніх техніки та технологій, підготовка висококваліфікованих кадрів.

Технополіс —це науково-промисловий комплекс, створений для виробництва нової прогресивної продукції або розроблення нових наукоємких технологій на базі тісних відносин з університетами і науково-технічними центрами. У ньому поєднуються наука, техніка і підприємництво, здійснюється тісне співробітництво між академічною наукою, підприємцями, місцевими і центральними органами влади.

Науково-технологічний парк—це комплекс дослідних інститутів, лабораторій, дослідних заводів, створюваних на заздалегідь підготовлених територіях навколо великих університетів із розвиненою інфраструктурою (лабораторні корпуси, виробничі приміщення багатоцільового призначення, інформаційно-обчислювальні центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій, магазини, житлові приміщення).

Основними джерелами фінансування інноваційної діяльності є:

а) кошти Державного бюджету України;

б) кошти місцевих бюджетів і кошти бюджету Автономної Республіки Крим;

в) власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ;

г) власні чи запозичені кошти суб'єктів інноваційної діяльності;

д) кошти (інвестиції) будь-яких фізичних і юридичних осіб;

е) інші джерела, не заборонені законодавством України.

 Тема № 6. ЗАЛУЧЕННЯ ІНОЗЕМНОГО КАПІТАЛУ.

План семінарського заняття:

1. Сутність іноземних інвестицій та їх класифікація.

2. Проблеми залучення іноземного капіталу в Україні.

3. Міжнародна інвестиційна діяльність на Україні.

4. Міжнародні фінансові інститути.

5. Роль вільних та спеціальних економічних зон в розвитку держави.

6. Державна політика заохочення іноземних інвесторів в Україні.

 Огляд ключових питань

Міжнародна інвестиційна діяльність зумовлена експортом інвестиційного капіталу за кордон в товарній або грошовій формі з метою отримання прибутку або розширення економічного впливу.

Найбільш впливовою міжнародною валютно-кредитною системою є група Всесвітнього банку (або Бреттон - Вудська валютна система).Всесвітній банк – це міжурядова установа, яка сприяє економічному розвитку країн –її членів.

Світова практика переконує, що без широкого залучення іноземного капіталу неможливо провести структурну перебудову економіки, скоротити технічну та технологічну відсталість народного господарства, домогтися конкурентноздатності вітчизняної продукції на світовому ринку. Крім того, продуктивне використання іноземних інвестицій є органічною частиною світового процесу руху капіталу й реалізується переважно за рахунок капіталів приватних інвесторів, зацікавлених в одержанні більш високого рівня прибутку на вкладені кошти.

Відповідно до Закону України "Про режим іноземного інвестування" іноземні інвестиції—це цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Іноземні інвестори —це суб'єкти, які провадять інвестиційну діяльність на території України, а саме:

• юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншого, ніж законодавство України;

• фізичні особи — іноземці, які не мають постійного місця проживання на території України і не обмежені у дієздатності;

• іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації;

• інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до законодавства України.

Найпоширенішою формою іноземних інвестицій в Україні є спільні підприємстваабопідприємства з іноземними інвестиціями —це підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків. Підприємство набирає статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Найбільш впливовою міжнародною фінансово-кредитною установою є Група Світового банку,основою якої єМіжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР).Його засновано у червні 1944 року на валютно-фінансовій конференції, що відбулася під егідою 00Н у Бреттон-Вудсі, а розпочав він свою діяльність 25 червня 1946 року.

Завдання Світового банку полягає у сприянні економічному зростанню країн, що розвиваються. Допомога спрямовується на будівництво шляхів сполучення, електростанцій, шкіл, зрошувальних систем, розвиток сільського господарства, перекваліфікацію вчителів, програми поліпшення харчування дітей та вагітних жінок. Деякі позики Світового банку йдуть на фінансування витрат, пов'язаних із структурною перебудовою, спрямованою на зміцнення стабільності, підвищення ефективності економіки та її ринкову орієнтацію. Світовий банк функціонує під адміністративним контролем Ради керуючих. До групи Світового банку входить п'ять міжнародних організацій:

• Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР);

• Міжнародна асоціація розвитку (МАР);

• Міжнародна фінансова корпорація (МФК);

• Багатостороннє агентство гарантії інвестицій (БАГІ);

• Міжнародний центр врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС).

Ще однією важливою для нашої країни міжнародною організацією є Європейський банк реконструкції та розвитку (ЕБРР). Він був створений для сприяння переходу до ринкової економіки в країнах Центральної та Східної Європи. Україна є акціонером цього банку, її частка складає приблизно 8%.

Діючим напрямком розвитку економіки окремих територій і регіонів, орієнтованим на рішення конкретних пріоритетних економічних задач, реалізацію стратегічних програм та проектів є створення спеціальних (вільних) економічних зон (СЕЗ).

Відповідно до документів Міжнародної конвенції зі спрощення та гармонізації митних процедур (Кіото, 18 травня 1973 р.) "Вільна економічна зона (ВЕЗ) —це частина території країни, на якій товари розглядаються як об'єкти, що знаходяться за межами митної території, і не підлягають звичайному митному контролю та оподаткуванню.

Основна задача ВЕЗ полягає у залученні інвестицій і нових технологій, створенні нових робочих місць, збільшенні валютних надходжень до країни, розвитку інфраструктури тощо. За допомогою таких зон вирішуються стратегічні задачі економічного зростання окремих регіонів і, врешті решт, народного господарства всієї країни.

Діяльність ВЕЗ в Україні, процедуру їх створення, взаємовідносини з місцевою виконавчою владою регламентує ціла низка законів. Але головними є Закон України "Про загальні засади створення й функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" від 13 жовтня 1992 р. № 2673-ХІІ і Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні, затверджена Постановою Кабінету Міністрів від 14 березня 1994 р. № 167.

Згідно ст. 1 Закону України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" спеціальною (вільною) економічною зоною визначається частина території України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування й дії законодавства України. На території спеціальної економічної зони (СЕЗ) запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності вітчизняних та іноземних юридичних і фізичних осіб.

Метою створення СЕЗ задекларовано залучення іноземних інвестицій, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, збільшення поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення й упровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.

 Тема № 7. IНВЕСТИЦІЙНІ РИЗИКИ

План семінарського заняття:

1. Класифiкацiя iнвестицiйних ризикiв.

2. Способи вимірювання iнвестицiйних ризикiв.

3. Методи зниження ризикiв.

4. Теорія інвестиційного портфелю. Сучасний та традиційний підходи до формування інвестиційного портфелю.

 Огляд ключових питань

1.Інвестиційна діяльність в усіх своїх формах та видах пов’язана з ризиком. Невпевненість у майбутньому породжує ризик.

Під інвестиційним ризикомрозуміють ймовірність виникнення передбачених фінансових витрат (наприклад: зниження прибутку, доходів, втрати капіталу та інше) в ситуації невизначеності умов інвестиційної діяльності.

Видів інвестиційних ризиків досить багато. Їх можна класифікувати за різними ознаками:

• За сферами прояву:

а) економічний – до нього відноситься ризик, пов’язаний зі змінами економічних факторів. Оскільки інвестиційна діяльність здійснюється в економічній області, то вона в найбільшому ступеню підпадає під економічний ризик.

б) політичний – до нього відносяться різні види адміністративних обмежень інвестиційної діяльності, що виникають у зв’язку зі зміною державою політичного курсу.

в) соціальний – до нього відноситься ризик страйків, незапланованих соціальних програм.

г) екологічний – це ризик, різних екологічних катастроф та стихійних лих (пожар).

д) інші види ризиків. До них можна віднести рекет, крадіжки майна, обман з боку інвестиційних та господарських партнерів і таке інше.

2.В залежності від стадії реалізації інвестиційного проекту ризики можна поділити на:

• Фінансовий ризик– це велика сукупність взаємопов’язаних ризиків виконання фінансових зобов’язань протилежною стороною та ризиків зміни кон’юнктури фінансових ризиків.

Тут можна виділити такі ризики:

а) кредитний ризикяк ризик неповернення боргу виникає в результаті:

• неможливості позичальника створити у майбутньому адекватний грошовий потік;

• невпевненість в реалізації в майбутньому за необхідною ціною застави під кредит;

• погіршення іміджу (репутації) у зв’язку з непередбаченими несприятливими змінами у діловому світі;

До групи кредитних ризиків відносяться:

• процентний ризик – зумовлений невизначеністю у майбутньому стосовно напрямку руху та рівня процентних ставок;

Процентний ризик для банку – це ризик перевищення середньої процентної ставки за залученими капіталами (депозитами) над середньою процентною ставкою за виданими кредитами;

• ризик ліквідності – зумовлений непевністю в майбутній швидкій реалізації того, чи іншого активу за передбачену ціну;

• фінансовий ризик у вузькому розумінні – це ризик фінансового леверджу, тобто чим вище фінансовий левердж компанії, тим більша невпевненість у забезпеченні позичкових коштів власним капіталом компанії;

б) валютний ризик– виникає у зв’язку з невизначеністю майбутнього руху ресурсів національної валюти за відношенням до закордонних валют. Він включає складові:

• курсовий ризик зміни вартості активів і пасивів банку;

• ризик переказу, пов’язаний з відмінностями в обліку активів та пасивів в іноземній валюті;

• ризик угоди, зумовлений невизначеністю у майбутньому вартості угоди в національній валюті, що деномінована в іноземній валюті;

в) портфельний ризик– ризик невідповідності у майбутньому інвестиційному проекту кредитному портфелю, портфелю ІД. Портфельний ризик виникає внаслідок можливості суттєвого погіршення сукупних показників того чи іншого портфелю: прибутковість, зростання капіталу, міра впливу ризику ліквідності.

• Будівельні ризики– це ризики, що виникають в процесі реалізації проекту.

• Ризик перевищення кошторису.

• Ризик несвоєчасного завершення термінів– засвоєння інвестицій через зміни у складі проектів, зриву постачання матеріально-технічних ресурсів.

• Ризик порушення умов договору– виникає через зміну умов функціонування інвестора та підрядної організації, фінансова неспроможність інвестора, зміни ставок оподаткування доходу, умов, отримання банківських кредитів та погашення раніше отриманих позичок, амортизаційної політики, невиконання угод субпідрядними організаціями, проектантами та іншими учасниками інвестиційного процесу.

• Ризик падіння попиту– виникає при зміні потреб у продукції будівельної галузі в зв’язку з загальним спадом виробництва, кризою фінансів, бюджетним дефіцитом.

• Експлуатаційні ризики– виникають після введення об’єкта в дію та виходу на проектну потужність.

• Ризик реалізації продукції, робіт, послуг,викликаний можливістю звуження ринку збуту в процесі експлуатації та втрат частини споживачів через зростаючу конкуренцію та появу на ринку товарів більш високої якості.

• Ризик зниження прибутковості тісно пов’язаний з попереднім, який тягне за собою скорочення грошових коштів та неможливість розрахунку з кредиторами.

• Ризик менеджменту виникає в зв’язку з можливістю необхідності у майбутньому зміни керівництва виробництва.

• Ризик невиконання поставок матеріально-технічних ресурсів для виробництва зумовлює в майбутньому ненадійність постачальників.

• Форс-мажорний ризик існує як на стадії будівельного виробництва, так і в період експлуатації підприємства. Цей ризик пов’язаний з виникненням подій об’єктивного характеру, які можуть призвести до часткової чи повної втрати майна.

• За джерелами виникнення розрізняють:

• систематичний (або ринковий). Цей вид ризику виникає для всіх учасників ІД і форм інвестування. Він виникає у зв’язку зі зміною стадій економічного циклу розвитку країни або кон’юнктурних циклів розвитку інвестиційного ринку, значними змінами податкового законодавства, та інші фактори, на які інвестор вплинути при виборі об’єктів інвестування не може.

• несистематичний (або специфічний). Цей вид ризику притаманний конкретному об’єкту інвестування або діяльності. Він може біти пов’язаний з некваліфікованим керівництвом компанією.

• об’єктом інвестування, посиленням конкуренції в окремому сегменті інвестиційного ринку, нераціональною структурою інвестованих коштів та іншими аналогічними факторами, від’ємні наслідки яких в значній мірі можна попередити за рахунок ефективного управління інвестиційним процесом.

Таким чином, інвестиційний ризик характеризується ймовірністю виникнення непередбачених фінансових втрат.Його рівень визначається як відхили очікуваних доходів інвестування від середньої або розрахованої величини. Томуоцінка інвестиційних ризиків завжди пов’язана з оцінкою очікуваних доходів та ймовірності їх втрат.

Кожне підприємство. Виходячи зі своїх особливостей, по своєму ставиться до ризику та віддачі. Але багато підприємств віддають перевагу не ризиковим проектам. Ставлення до ризику залежить від величини капіталу, який має підприємство. Якщо капітал підприємства невеликий, і становить, наприклад, 100 тис. грн., то для нього втрата 20 тис. грн., досить істотна, а якщо капітал 10 тис. грн., в цьому випадку підприємство може піти на ризик.

Таким чином у ринковій економіці кожному підприємству при виборі інвестиційного проекту необхідно вміти оцінювати ризик. Найбільш поширеними методами вимірювання ризику є статистичний, експертний та комбінований.

Статистичний метод– це метод оцінки інвестиційних ризиків за допомогою статистичних показників.

Відомі різні визначення поняття «ризик»; у найбільш загальному виді ризик може бути визначений як ймовірність здійснення деякої небажаної події.

Ризикованість інвестування характеризується ступенем варіабельності доходу (чи прибутковості), що може бути отриманий у разі реалізації інвестиційного проекту. Такий критерій є досить очевидний: чим більш варіабельний дохід (прибутковість), тобто чим більш він непередбачений, тим більш ризиковане інвестування. З курсу статистики відомі міри, що дозволяють оцінити варіабельність деяких показників: це розмах варіації, дисперсія, середнє квадратичне відхилення і коефіцієнт варіації.

Формули для підрахунку цих показників такі:

• Дисперсія

,

(7.1)

де – розрахунковий доход ( прибуток ) по проекту при різних значеннях кон’юнктури ринку,

–середній очікуваний доход за проектом,

–значення ймовірності, що відповідає розрахунковому доходу

• Середнє квадратичне (стандартне) відхилення

,

(7.2)

• Розмах варіації

,

(7.3)

де - найбільше значення доходу за інвестиційним проектом,

- найменше значення доходу за інвестиційним проектом.

• Коефіцієнт варіації

,

(7.4)

Перші три показники є не дуже зручними для використання оцінки ризикованості інвестиційних проектів, тому що вони залежать від абсолютних значень середньої та елементів оцінюваного варіаційного ряду. Іншими словами, якщо абсолютні значення двох порівнюваних ризикованих альтернатив істотно розрізняються ці показники за винятком коефіцієнта варіації непорівнянні. Саме з цієї причини коефіцієнт варіації найкращий з цих показників для просторово-тимчасових зіставлень ризикованості інвестування.

Ці статистичні показники виміру ризику можна використовувати як для реальної , так і фінансової форми інвестування. Але для визначення ризикованості та прибутковості фінансової форми інвестування ( тобто інвестування в різні види цінних паперів) використовуються специфічні показники , такі як β- коефіцієнт або ще його називають β- фактор.

 β- коефіцієнт– це вимірювач недиверсифікованого ризику , що відображає яким чином цінний папір реагує на ринкові сили. Його визначають шляхом аналізу взаємозв’язку фактичної доходності цінного паперу з фактичною ринковою доходністю (прибутковістю).

Формула для розрахунку β- коефіцієнту наступна:

,

(7.5)

де – значення бета-коефіцієнту,

Р- кореляція між доходом від індивідуального виду цінних паперів і середнім рівнем доходності фондових інструментів в цілому,

- середньоквадратичне відхилення прибутковості від індивідуального виду цінних паперів.

- середньоквадратичне відхилення прибутковості по фондовому ринку в цілому (знаходиться як середньо зважене відхилення прибутковості по більшості цінних паперів, що обертаються на фондовій біржі).

Кожний цінний папір має свій бета коефіцієнт (β), що характеризує його ризикованість. Цей показник є мірою ринкового ризику цінного паперу. Він показує мінливість прибутковості конкретного цінного паперу стосовно ринкової прибутковості (тобто до прибутковості середньо ринкового портфеля).

Значення бета коефіцієнту може бути від’ємним, а може бути і позитивним. Знак перед ним вказує в якому напрямку змінюється доходність даного цінного паперу та він не впливає на його ризикованість.

1. Якщо перед бета коефіцієнтом стоїть знак +, то це означає, що доходність даного цінного паперу коливається в тому ж напрямку , що і ринкова доходність.

2. Якщо перед бета коефіцієнтом стоїть знак -, то це означає, що доходність даного цінного паперу коливається в протилежному напрямку ніж ринкова доходність.

Чим більше значення β-коефіцієнту за модулем, тим більш ризикований цінний папір. Рівень ризику за цим показником визначають наступним чином:

β = 1 - це цінні папери , що мають середній рівень ризику,

β < 1 -це цінні папери , що мають низький рівень ризику,

β > 1 -це цінні папери , що мають високий рівень ризику.

Бета коефіцієнти регулярно розраховуються за статистичними даними про прибутковість цінних паперів і друкуються у фінансовій пресі.

Експертний метод– цей метод ґрунтується на опитуванні кваліфікованих фахівців (інвестиційних, страхових та фінансових менеджерів) і відповідної математичної обробці результатів цього опитування.

Комбінований (змішаний)– це використання статистичного і експертного методів разом.

Залежно від виду проекту, що розробляється система заходів протидії ризикам:

1. заставні операції та гарантування;

2. страхування;

3. лімітування;

4. розподілення;

5. еккаутінг та інші;

1) При інвестиційному кредитінайбільш розповсюдження отримали такі засоби захисту,як позички під заставу та гарантовані кредити.

Позички під заставу– це позички, забезпечені з боку позичальниками заставними активами. Але якщо у минулі роки заставні фізичні активи переходили у володіння кредитора, то тепер вони, як правило, залишаються у використанні позичальника, а кредитору відповідно до контракту переходять (поступаються) права володіння (цессія).

Банк зобов’язаний дуже вимогливо оцінювати якість застави.

Гарантований кредитвидається під письмове зобов’язання третьої сторони сплатити борг у випадку відмови від сплати позичальником.

Гарантії можуть бути таких видів:

– обмежена або необмежена, тобто та, що гарантує всю заборгованість, або її частку;

– забезпечена або незабезпечена, т.б. з заставою або без неї;

– фізичних або юридичних осіб, т.б. забезпечена власними або корпоративними активами.

2) Диверсифікація– це розподілення цінних паперів портфеля таким чином, щоб досягти максимального доходу при мінімальному ризику. Як правило. Це досягається шляхом розподілення капіталу між пакетами УП різної якості та різних термінів погашення для зниження портфельного ризику.

При диверсифікації рекомендується обмежувати інвестиції у певний вид УП у розмірі 10% від загальної вартості всіх вкладень.

Диверсифікація активів відбувається за чотирма напрямками:

• за якістю УП (або за емітентами);

• за строками погашення;

• за тином зобов’язань;

• за регіонами розміщення;

3) Найважливішими заходом щодо захисту інвестицій є їхстрахування,особливо це стосується довгострокових інвестицій. Страхування інвестицій відбувається згідно з Законом України “Про страхування”. Тобто страхування – це засіб охорони вкладень від руйнівних стихійних лих, але й засобами захисту від несприятливих змін економічної кон’юнктури.

4) Лімітуванняоб’єктів інвестицій, розмірів кредитів, видатків, продаж, тощо. Інвестор, як правило, обмежує розміри вкладень при капіталізації інвестицій, перешкоджаючи цим створенню зайвих запасів матеріалів, конструкцій, обладнання. Фінансування, як правило, здійснюється поступово – траншами, тобто ризику підлягають окремі грошові потоки, а не весь обсяг інвестицій.

5) Розподілення ризиківмає місце при фінансуванні проектів з частковим регресом на позичальника при створення інвестиційного консорціуму, коли суб’єкти інвестування розподіляють між собою ризик пропорційно вкладенню в проект.

6. Для отримання додаткової інформації про об’єкт інвестування за кордоном використовуються послуги еккаутинговихкомпаній. Ці фірми займаються збиранням, обробкою. Аналізом і формуванням різних видів бізнес-інформації: відомостей про ринки, платоспроможність підприємства, кредитоспроможність клієнта, фінансовий стан партнерів по бізнесу, перспективи розвитку конкурентів тощо. Ці відомості надаються у вигляді бізнес-довідок. Великі еккаутингові фірми розробляють типові довідки бізнес інформації та за бажанням замовника дають більш детальну інформацію, отриману шляхом поглибленого аналізу.

Еккаунтинг часто сполучається з аудитом та являє собою важливий захід зниження міри інвестиційного ризику.

3. Головна задача інвестора– створити ефективний портфель, який забезпечую найбільшу віддачу для даного рівня ринку або найменший ризик для заданого рівня віддачі.

Ефективний портфель– це портфель. Який забезпечує найбільшу прибутковість для заданого рівня ринку або має найменший ризик для заданого рівня прибутковості.

Першим кроком інвестора являється визначення цілей формування портфелю. Постановка таких цілей затрачує визначені співвідношення ризику і прибутковості, потенційного росту вартості та поточного прибутку і різних рівнів ризику портфелю.

Для успішного управління портфелем потрібно освоїти 2 ідеї: ефект диверсифікації і концепція ефективного портфелю.

Диверсифікація – це використання декілька різних інвестиційних інструментів з цілю скорочення ризику.

Диверсифікований ризик – це унікальний ризик окремого інвестиційного інструмента, від якого можна позбавитися з номінальною диверсифікацією.

Недиверсифікований ризик – це ризик, властивий всім інвестиційним інструментам і через це він не може бути усунений через диверсифікацію.

Сьогодні в керуванні інвестиційним портфелем є два підходи:

– традиційний, який спирається на метод фінансового управління, він використовується з часів зародження загально досягнутих ринків цінних паперів;

– СПТ – сучасна портфельна теорія;

Традиційний підхіддо управління портфелем – це забезпечення збалансованості шляхом включення в портфель акцій і боргових зобов’язань різних підприємств та галузей.

Дотримуючись цієї концепції, керуючі включають в портфель самі різні фінансові інструменти особливо підкреслюється важливість міжгалузевої диверсифікації, т.б. включення в портфель акцій з різних галузей економіки.

Менеджери які надають перевагу традиційному підходу, прагнуть робити інвестиції в добро відомі компанії по трьом причинам:

– по-перше, вони були успішними підприємствами, і можливо будуть залишатися такими. Покупка УП підприємств, що зарекомендували себе представляє менш ризикованим ділом, ніж вкладення в менш відомі фірми.

– по-друге, акції крупних компаній більш ліквідні та доступні у великих кількостях, а менеджери, що керують великими портфелями оперують великими сумами грошей, і для досягнення ефективного розміру приказу їм необхідно покупати УП у великих розмірах.

– по-третє, можливо легше переконати клієнта вкласти гроші у відомі фірми.

Сучасна портфельна теорія:

– це підхід до формуванню портфельної стратегії з використанням різних статистичних методів:

а) дисперсії прибутковості активу або квадрат стандартного відхилення;

б) кореляція прибутковості пари цінних паперів або віддача цінних паперів і ринку в цілому;

Кореляція вимірює зв’язок (якщо таке має місце) між двумя гисковими рядами, які представляють визначений тип даних: від об’ємів продажу, до прибутковості УП.

Портфель інвестицій– це набір фінансових активів, якими володіє інвестор.

Метою формування інвестиційного портфелю може бути різне. Наприклад, як цільовий критерій можуть використовуватися максимізація прибутковості, чи навпаки мінімізація ризику. Однак найбільш розповсюджена мета – це одержання необхідного рівня прибутковості при заданому рівні ризику, або навпаки.

Для визначення прибутковості та ризику інвестиційного портфелю використовуються наступні показники:

 Очікувана прибутковість портфеля()

,

(7.7)

де – очікувана прибутковістьі-го активу;

–частка і-го активу в інвестиційному портфелі.

 Варіація доходності (прибутковості) портфеля

,

(7.8)

де – прибутковість портфеля приі–му стані економіки.

 Варіація прибутковості портфеля, що складається з двох активів

,

(7.9)

де – часткаі-го активу в портфелі;

–коефіцієнт кореляції між очікуваною прибутковістю активів;

–варіація прибутковості і-го активу.

Якщо знати величину β-коефіцієнту кожного з цінних паперів, що складають інвестиційний портфель, можна обчислити бета коефіцієнт портфелю за формулою (β-коефіцієнт інвестиційного портфелю – це середньо зважене значення величин бета коефіцієнтів цінних паперів, що входять до портфелю):

,

(7.10)

де - бета коефіцієнт інвестиційного портфелю,

- бета коефіцієнт і-того цінного паперу,

- питома вага і-того цінного паперу в інвестиційному портфелі.

Основними індикаторами на ринку цінних паперів, використовуваними інвесторами, є:

- середня ринкова прибутковість,

- безризикова прибутковість , під якою розуміють прибутковість державних цінних паперів,

- очікувана прибутковість певного цінного паперу , доцільність операції з яким аналізується,

- β-коефіцієнт.

Різниця () являє собою ринкову премію за ризик; різниця () - очікувана премія за ризик вкладення в даний цінний папір. Ці два показники пов'язані між собою прямо пропорційною залежністю через β коефіцієнт: () = β ().

Дана модель носить назву моделі оцінки фінансових активів (Capital Asset Pricing Model, CAPM) і застосовується, зокрема, для прогнозування прибутковості будь-якого цінного паперу, що обертається на ринку. Як відомо, на основі прогнозної прибутковості і даних про очікувані доходи, що генеруються деяким цінним папером, можна розрахувати теоретичну вартість даного цінного паперу. Тому модель САРМ часто називають моделлю ціноутворення на ринку фінансових активів. Відомі різні представлення САРМ- у термінах прибутковості (найбільш поширене) і в термінах вартісних оцінок.

САРМ – модель одиниці прибутковості активів. Вона використовується для того, щоб формалізовано зв’язати поняття ризик і прибутковості.

 Модель оцінки прибутковості фінансових активів (Capital Asset Pricing Model, CAPM)

(7.11)

де – очікувана прибутковість акцій даної компанії;

–прибутковість безризикових цінних паперів;

–бета-коефіцієнт акцій даної компанії;

–прибутковість на ринку в середньому (ринкова прибутковість).

Очікувана прибутковість– це необхідна прибутковість інвестицій при даному рівні ризику, що вимірюється за допомогою фактора β.

Прибутковість безризикових активів– це доход, який може бути отриманий на незалежні від ризику інвестиції, найчастіше як доходність державних цінних паперів .

Ринкова доходність (прибутковість)– це середня прибутковість всіх цінних паперів (звичайно вимірюється середньою доходністю (прибутковістю) всіх цінних паперів, що включаються в певний всеосяжний фондовий індекс).

 Тема № 8. ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ

План семінарського заняття:

1. Інвестиційний проект, його зміст та форми.

2. Типи грошових потоків інвестиційного проекту.

3. Бізнес-план інвестиційного проекту.

4. Техніко-економічне обґрунтування інвестиційного проекту.

5. Аналіз інвестиційного проекту.

 Огляд ключових питань.

Грошові ресурси, що беруть участь у фінансовій операції, мають часову цінність, зміст якої, може бути виражений таким чином: одна грошова одиниця, що є в розпорядженні інвестора в даний момент часу, краща, чим та ж сама грошова одиниця, але очікувана до одержання в деякому майбутньому. У принципі можливі відхилення від сформульованого правила, проте, вони носять досить абстрактний характер ( наприклад можливий випадок, коли доступна процентна ставка дорівнює нулю).

Ефективність будь-якої фінансової операції, що передбачає нарощення вихідної суми PV до очікуваної в майбутньому до одержання сумиFV (PV → FV),може бути охарактеризована абсолютним показником приростуFV-PV, або відносним показником - ставкою. Розрізняють два види ставки в залежності від того, який показник обирають як базовийPV або FV.

Процентна ставкарозраховується відношенням нарощення(FV-PV)до вихідного (базового) розміруPV.Іноді її ще називаютьвідсоток, норма прибутку, доходність, норма доходності. Формула для розрахунку наступна:

(8.1.)

Дисконтна ставка ( облікова ставка )розраховується відношенням нарощення(FV-PV)до очікуваної у майбутньому суми до одержання, або нарощеної суми, розміруFV.

(8.2.)

Співвідношення між ними:

,

(8.3.)

або

(8.4.)

Процес, в якому задана вихідна сума і ставка (процентна або облікова), у фінансових обчисленнях називається процесом нарощення,шуканий розмір -нарощеною сумою,а використовувана в операції ставка -ставкою нарощення.У даному випадку мова йде про прямування грошового потоку від теперішнього часу до майбутнього.( рис.8.1 ).

Процес, у якому задані очікувана в майбутньому до одержання (що повертається) сума і ставка, називається процесом дисконтування,шуканий розмір -приведеною сумою,а використовувана в операції ставка -ставкою дисконтування.У даному випадку мова йде про прямування від майбутнього часу до теперішнього. ( рис. 8.1.)

Рис. 8.1.

Поняття приведеної вартості є одним з ключових в оцінці інвестиційних проектів. Оскільки в цьому питанні ще немає сталої термінології, у вітчизняній літературі можна зустрітися і з іншими назвами цього показника; наприклад, дуже поширені терміни сьогоднішня вартість, теперішня вартість. Відзначимо також, що і цей, і деякі інші терміни, використовувані у фаховій літературі, не варто розуміти буквально. Зокрема, «сьогоднішня вартість» зовсім не означає, що мова йде про вартість «сьогодні», у даний момент часу. Під цим терміном розуміють дисконтований розмір деякої грошової суми, очікуваної до одержання в майбутньому, причому дисконтування може бути виконано на будь-який момент часу, що цікавить аналітика.

У фінансових операціях у якості ставки (коефіцієнта) дисконтування можна використовувати або процентну ставку (математичне дисконтування), або дисконтну ставку (банківське дисконтування).

Відомі дві основні схеми нарахування відсотків. Схема простих відсотківприпускає незмінність бази, з якої відбувається нарахування.Схема складних відсотківприпускає їхню капіталізацію, тобто база, з якої відбувається нарахування, постійно зростає на розмір нарахованих раніше відсотків. Очевидно, що більш часте нарахування складних відсотків забезпечує більш швидкий ріст суми що нарощується.

Формула простих відсотків:

(8.5.)

де –ставка,

–кількість виплат за весь період інвестування

Формула складних відсотків:

(8.6.)

Схема простих відсотків більш вигідна при проведенні операцій короткострокового характеру (п< 1), а схема складних відсотків при проведенні операцій довгострокового характеру(п>1), деп -число нарахувань відсотків.

У фінансових обчисленнях базовим періодом є рік, тому звичайно говорять про річну ставку. Водночас достатньо широко поширені короткострокові операції тривалістю до року. У цьому випадку за основу береться денна ставка, причому в залежності від алгоритмів розрахунку денної ставки і тривалості фінансової операції результати нарощення будуть різними. Використовуються три варіанти розрахунку:

а) точнийпроцент і точна тривалість періоду (=365 чи 366 днів)

б) звичайний відсоток і точна тривалість періоду (=360,-точне);

в) звичайний відсоток і приблизна тривалість періоду (=360,- приблизне, коли рахується, що в місяці 30 днів).

Точний відсоток обчислюється виходячи з точного числа днів (365 або 366), а звичайний - виходячи з наближеного числа днів у році (360). Точне число днів фінансової операції визначається прямим підрахунком, а приблизне - виходячи з припущення, що в місяці 30 днів.