731808_BC732_mihaylin_i_l_osnovi_zhurnalistiki

Осмислення проблем журналiстики в новiтнiй філософії

питання. У людини немає часу подумати перед телекамерою. «Я виявив, – відзначив дослідник, – негативний зв’язок між поспіхом і мисленням» (с. 43),– і зауважив: «Як це не парадоксально, і в світі зображення панує слово» (с. 33). Існує зв’язок між мисленням і часом. Не можна мислити на швидкості. Люди не можуть гарно думати у прискореному темпі. Через це вони на телебаченні мислять «готовими ідеями». «Готові ідеї» – це ідеї, засвоєні усіма, загальні, які не викликають заперечень. Телебачення подає нам обмін банальностями, загальними місцями, а це і є комунікація, єдиним змістом якої є самий факт спілкування.

Зв’язне мовлення, яке поступово усувається з телевізійних студій, насправді залишається однією з найбільш дієвих форм опору маніпулюванню і утвердження свободи мислення. Джордж Берклі говорив, нагадав П. Бурдьє: «Існувати – значить бути сприйнятим». Для деяких наших філософів і письменників існувати – значить бути показаним по телевізору, тобто у підсумку бути поміченим журналістами, або як говорять, перебувати на гарному рахунку в журналістів. Телевізійний екран став сьогодні своєрідним дзеркалом Нарциса, місцем нарцисичного ексгібіціонізму.

За П. Бурдьє, названі ознаки свідчать про загальну девальвацію думки на телебаченні і в культурі завдяки телебаченню. На відміну від загальних місць, підкреслив він, думка за визначенням є підривною (руйнівною): вона починає з руйнування готових ідей, а потім повинна привести докази. На телебаченні ж воліють мати справу з певним колом швидко-думців. «Існують уже готові співбесідники, і це звільняє від необхідності шукати когось, кому справді є, що сказати. Такими часто є молоді люди, нікому поки не відомі, зайняті своїми дослідженнями, люди, не дуже прагнучі мати справу з ЗМІ і яких до того ж іще слід пошукати, у той час як під рукою є звичні, готові розродитися статейкою або дати інтерв’ю завсідники ЗМІ. «Крім того, щоб бути здатним „думати” в умовах, за яких ніхто вже не думає, необхідно бути особливого роду мислителем» (с. 45). Світ постійно запрошуваних на телебачення – це замкнуте коло, де всі один одного знають, яке функціонує згідно з логікою постійної взаємної підтримки.

Під час телевізійних дебатів можна помітити цілу серію операцій цензури. Це не зовнішня цензура політичного органу влади;

421

РОЗДІЛ СIМНАДЦЯТИЙ

це внутрішня цензура, породжена рейтинговим менталітетом самих журналістів.

Рівень перший цензури виявляється у сталому складі студії. Кінцевий склад студії у всіх перед очима, і видиме ховає невидиме: ми не помічаємо у видимій конструкції соціальних умов сконструйованості. Склад студії надзвичайно важливий, тому що він сприяє створенню враження демократичної рівноваги. Слід мати запрошених для пояснення своїх дій і запрошених для пояснення дій інших. Це забезпечує метадискурс програми.

Рівень другий виявляється в ролі телеведучого. Він починає говорити від імені публіки, хоча висловлює свою приватну думку. Якщо він не розуміє якихось пояснень, то він говорить, що глядачеві це не зрозуміло, мовляв, звичайний глядач, який за визначенням є ідіотом, не зрозуміє висловлювань запрошеного експерта. «Ведучий не повинен ставитися до всіх однаково,– підкреслив П. Бурдьє,– він повинен допомагати тим, хто відчуває найбільші труднощі в спілкуванні, якщо ми хочемо, щоб хтось, непрофесіонал у виголошенні промов, зміг говорити щось зовсім прикметне. Я б визначив це як „сократичну місію у всій її величності”» (с. 50). Ведучі, навпаки, часто «завалюють» мовців: не надаючи їм слово в потрібний момент, звертаючись до них тоді, коли вони цього не чекають, виявляючи нетерпіння.

Про свій досвід участі в теледебатах П. Бурдьє розповів таке: навіть маючи справу з добре до нього налаштованими журналістами, йому дуже часто доводилося розпочинати з переформулювання питання. Журналісти з причини своїх окулярів, своїх критеріїв думки ставлять питання, які не мають ніякого змісту. Якщо не бути до цього готовим, то можна виявитися зобов’язаним відповідати на запитання, які не було смислу навіть ставити.

Нарешті, третя особливість, що випливає з попередньої: телебачення в сучасну епоху стало способом уніфікованості і «баналізації» мислення і в цілому – стандартизації життя. Термін «баналізація» філософ винайшов сам для позначення уніфікуючого впливу телебачення на соціум і людину. Для нього це теж наслідок дії економічного чинника, рейтингового менталітету, конкуренції. Один з парадоксів полягає в тому, доводив він, що конкуренція, яка завжди подавалася як умова свободи, здійснює зворотний вплив на поля культурного виробництва, які відчува-

422

Осмислення проблем журналiстики в новiтнiй філософії

ють комерційний тиск: вона має своїми наслідками уніфікацію, цензуру і навіть консерватизм. Наші якісні газети, зауважив він, стають дедалі менше відмінними, тому що конкурентна боротьба приводить не до диференціації їх, а до уніфікації.

Зазвичай гуманітарна наука воліє не говорити про закони суспільного життя, оскільки вони діють у ньому не так виразно, як фізичні закони в природі. Але П. Бурдьє тут є винятком і сміливо формулює такі закони. Наприклад, він вважає, що в суспільстві діє закон монополізації права на публічний виступ, який здійснюється в такий спосіб: спочатку народ делегує це право парламентаріям, які в свою чергу його делегують офіційному представникові парламентської фракції і т. д. У результаті суспільство отримує чотири чи п’ять офіційних представників, які постійно присутні на телебаченні і завдяки цьому присвоїли собі доступ до засобів легітимного розпорядження способами бачення світу. П. Бурдьє нагадує: ймовірність відповісти «так» чи «ні» засадничо є вторинною, тоді як їй передує первинна ймовірність доступу до можливості відповісти (бути запитаним).

Вузьке коло професіоналів публічного виступу – соціологів, істориків, політиків, журналістів і т.п.– об’єднує дві речі: з одного боку, вони працюють над експлікацією принципів бачення і розподілу практик, з другого боку, вони борються, кожен у своєму просторі за нав’язування цих принципів і за можливість визнання їх як легітимних категорій конструювання соціального світу.

П. Бурдьє сформулював ще один соціальний закон – «залізний закон олігархії»: не всі громадяни рівні по відношенню до виробництва думки. Найбільш залежні від закону олігархії ліві партії. «У силу історичних умов партії, що виступають за реформи або революцію, особливо налаштовані на виконання закону олігархії: делеговані від імені революційних вартостей, на відміну від делегованих від імені консервативних вартостей, мають більше шансів бути делегатами соціально обділених, які цілком на них покладаються і надають їм величезну свободу, в тому числі й свободу говорити їм такі речі, які суперечать тому, що б вони сказали самі, якби були здатні говорити від себе» (с. 118–119).

Найбільш сильна політична боротьба здійснюється між найбільш близькими у політичному просторі партіями, сектами, напрямками, течіями, рухами, оскільки боротися їм доводить-

423

РОЗДІЛ СIМНАДЦЯТИЙ

ся за один і той самий електорат. Це останнє спостереження так само можна вважати суспільним законом, сформульованим П. Бурдьє.

Особлива роль у полі журналістики належить особі журналіста. Цій центральній постаті П. Бурдьє присвятив пильну увагу. Значення журналістів у соціальному світі пов’язане з їх фактичною монополією на засоби виробництва і на право широкого розповсюдження інформації. Особливо його непокоїть те, що телевізійні журналісти, ведучі новин, теледебатів, спортивні коментатори через цю монополію беруть на себе моральне керівництво суспільством і без особливих зусиль стають провідниками типової дрібнобуржуазної моралі, говорять, що «потрібно думати» про так звані «проблеми суспільства».

Займаючи низьке, підлегле становище стосовно інших полів культурного виробництва, журналісти здійснюють особливе, рідкісне панування: вони користуються владою над засобами публічного самовираження й існування, доступом до популярності, до громадського визнання, користуються повагою, яка не відповідає їх інтелектуальним заслугам. Найголовніше: користуючись можливістю доступу до громадської уваги і самовираження, вони володіють можливістю нав’язати свої засади бачення світу, свою проблематику, свою точку зору всьому суспільству. Немає такого дискурсу, громадської акції, які для того, щоб дістати доступ до телеглядача, не виявилися б піддані випробуванню журналістським відбором, тобто цензурою. Її здійснюють самі журналісти, які навіть не звітуючи перед собою, залишають тільки те, що здатне їх зацікавити, звернути на себе їх увагу, тобто тільки те, що відповідає їх баченню світу, лишаючи без уваги решту продуктів символічного вираження, які заслуговують на увагу всіх. Журналісти тим швидше сприймуть за гарного того чи іншого соціолога, чим менше буде розходжень між тим, що він говорить і тим, що вони прагнуть від нього почути. Таким чином, журналісти продукують усередненість і баналізацію, сприяють заниженню рівня думки і утверджують панування консервативних елементів життя.

Історично аналітичні газети з’явилися в кінці ХІХ століття як реакція на багатотиражні газети, жадібні до сенсацій, які викликали жах і огиду в освічених читачів. Небезпека тих газет полягала ще й у тому, що припускала появу в журналістиці

424

Осмислення проблем журналiстики в новiтнiй філософії

не тільки неосвіченого читача, але й неосвіченого журналіста. «Журналісти іноді являють із себе небезпеку: будучи не завжди добре освічені, вони дивуються речам, які не являють із себе нічого незвичайного, і залишають без уваги цілком вражаючі явища» (с. 61). Журналісти самі створюють новину, піднявши шум довкола тої чи іншої події.

Засадничо «гарним істориком» є той, кого гарні історики вважають гарним істориком. Катастрофа загрожує тоді, коли нематематик починає втручатися і висловлюватися про математиків, неісторик – про істориків і т. д. Але ці дилетанти завдяки телебаченню стають почутими суспільством. ЗМІ постійно втручаються в справи професіоналів як дилетанти і виносять свої вердикти. Це все одно, якби суперечку між двома математиками, біологами, фізиками розв’язували внаслідок голосування

встудії або бесіди співбесідників, обраних (пристосую приклад до українських реалій) паном Данилом Яневським (Миколою Вереснем, Вахтангом Кіпіані чи ін.).

Антиінтелектуалізм є постійною структурною величиною світу журналістів. Коли створювач тієї чи іншої програми на радіо чи телебаченні запрошує на неї дослідника, він виявляє йому честь, яка до недавнього часу розцінювалася як щось компрометуюче справжнього ученого.

Усвіті, що загрожений небезпекою показатися нудним і спонуканий необхідністю розважати будь-що, політичне життя є невдячним сюжетом. Звідси тенденція замість поважних коментаторів і репортерів, що займаються аналізом, віддавати перевагу масовикам-затійникам і замість інформації подавати

вефір розваги, зокрема беззмістовну балачку різних ток-шоу. Журналісти, посилаючись на очікування телеглядачів, виправдовують політику демагогічного спрощення.

Надзвичайно цікавими є спостереження П. Бурдьє над структурою журналістського середовища, де він бачить конфлікт старшого й молодшого поколінь працівників мас-медіа. У середовищі журналістів усе більше відчуваються тертя між тими, хто виступає на захист незалежних цінностей, свободи від комерційного зиску, попиту, і тими, хто підпорядковується необхідності і відповідно винагороджується. Причому особливо високо оплачується та категорія журналістів, які без особливих докорів сумління догоджають очікуванням найменш вибагливої публіки, цинічні

425

РОЗДІЛ СIМНАДЦЯТИЙ

і глухі до вимог деонтології і тим більше до політичної проблематики. Вони намагаються нав’язати свої «вартості», стиль життя і мовлення, свій «людський ідеал» решті журналістів. Переважно це представники старшого покоління.

Але все більше в журналістському середовищі нових людей, які приходять в журналістику з університетів, маючи якісну підготовку до професійної діяльності. Непомітні робітники новин, репортери стають тим більше критичними, чим кращу освіту отримують. На переконання П. Бурдьє, сьогодні люди, що працюють з камерою й мікрофоном, набагато краще освічені, ніж ті, хто був на їх місці в 1960-ті роки. Іншими словами, зараз різниця між тим, чому навчають в університеті на факультеті журналістики, і тим, чим його випускникам доводиться займатися насправді, стає все помітнішою – хоча існують і випадки адаптації, до якої особливо хапливі себе заздалегідь готують.

Мета освіти не тільки навчити людей читати, писати і рахувати, щоб зробити з них гарних працівників, але також дати їм засоби, необхідні для того, щоб стати гарними громадянами, здатними розуміти закони, розуміти й захищати свої права, створювати профспілкові об’єднання. Ми можемо й повинні боротися проти рейтингу в ім’я демократії.

«Молоді журналісти, які не займають стабільного становища, – спостеріг П. Бурдьє, – найбільш схильні протиставляти принципи й цінності своєї професії більш реалістичним і цинічним вимогам своїх старших колег» (с. 95).

Художники мусили боротися впродовж кількох століть, щоб звільнитися від замовлення і нав’язати свою автономію, право використовувати колір на свій смак, право обирати манеру письма, якщо їм вказують фарби, право обирати сюжет, зображати чи ні замовника, відтворювати його крупним планом чи ні, на колінах чи стоячи. У таку ж боротьбу сьогодні втягнуті журналісти, які можуть і мусять захистити свою професійну гідність.

Теорія «поля журналістики» П. Бурдьє була сприйнята з інтересом у західній гуманітарній науці, де в нього з’явилися одночасно критики й послідовники. Наприклад, такі дослідники, як Л. Чоуліаракі і Н. Феркло у спільній праці1 відзначили, з одного

1 Chouliaraki L., Fairclough N. Discourse in Late Modernity: Rethinking Critical

426

Осмислення проблем журналiстики в новiтнiй філософії

боку, що П. Бурдьє забезпечив критичний дискурс-аналіз метатеорією, яка допомагає прив’язати порядок дискурсу до порядку соціальної практики, а, з іншого боку, критикували його за невміння побачити «засадничо конфліктну конфігурацію дискурсів у середині певної соціальної галузі»1 (тобто виокремлених ним же самим полів) і зрозуміти конфлікт дискурсів як рушійну силу в розвитку соціальних полів. Обговорення теорії П’єра Бурдьє, яке триває й зараз, свідчить про її продуктивність і необхідність для українських журналістів і науковців бути обізнаним з нею.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛIСТА

ЖОВТА ПРЕСА – бульварно-сенсацiйнi друкованi органи масової інформації, якi пiд предметом журналiстики розумiють подiї скандально-порнографiчного характеру й розрахованi на невибагливi смаки малоосвiченого, досить примiтивного за своїм культурним рівнем, але чисельного кола читачi в.

Ознаками жовтої преси є сенсацiйнi репортажi, скандальна кримiнальна хронiка, безсоромне висвiтлення таємниць приватного й iнтимного життя вiдомих осiб, значна кількість iлюстративного матерiалу, переважно еротичного характеру. У погонi за сенсацiєю жовта преса не зупиняється перед неправдивими вигадками, наклепами, плiтками, перекрученням фактi в.

Початком масової сенсаційної преси вважають перший номер «New York Sun», яку нью-йоркський видавець Бенджамін Дей випустив у світ 3 вересня 1833 р. Тираж газети за два місяці зріс до 2000. У 1837 р. він вже сягнув 30 тис. прим. З 1835 р. найбільш читаною газетою стала «Herald», яка належала Джеймсу Гордону Беннету. Найважливішого значення набув у ній спеціалізований репортер. Не тільки пошук, але й виготовлення новин

Discourse Analysis/L. Chouliaraki, N. Fairclough.– Edinburgh: Edinburgh University Press, 1999. – 240 p.

1 Филлипс Л. Дж., Йоргенсен М. В. Дискурс-анализ: Теория и метод/Л. Дж. Филлипс, М. В. Йоргенсен;. пер. с англ. – Х.: Изд-во Гуманитарный Центр,

2004. – С. 117.

427

РОЗДІЛ СIМНАДЦЯТИЙ

стало нормою журналістики. У 1860-х рр. набула поширення така форма виготовлення новин, як інтерв’ю.

Далі розвиток цього типу преси пов’язаний з іменами Дж. Пулітцера і В.Р. Герста. Джозеф Пулітйцер у 1883 р. придбав «New York World», яка мала наклад 20 тис. прим. Наприкінці 1890-х рр. він становив 1 млн прим. Вільям Рандольф Герст придбав 1895 р. «New York Journal». У змаганні цих інформаційних магнатів і народилася «жовта преса».

Виникнення явища пов’язане з винайденням комiксiв – своєрiдної «преси для неписьменних». Їх почав малювати в 1895 р. художник Рiчард Уотколт для нью-йоркської газети «The World», яка була власнiстю магната Дж. Пулiтцера. Зображали першi комiкси пригоди «жовтого малюка», який кривлявся, гримасничав, смiшив читача. Iнший газетний магнат В. Р. Герстстарший перехопив продуктивну iдею i запросив художника за бiльшу платню до свого видання «New-Jork Journal», куди й перемандрував «жовтий малюк».

Виник гучний скандал мiж Дж. Пулiтцером i В. Р. Герстом, у процесi якого учасники дiйшли до публiчних образ на адресу один одного. Редактор видання «New-Jork Press» Ервiн Уордмен тоді уперше назвав обидвi газети, що лаялися через малюка, «жовтою пресою». Так виник термiн, що закрiпився в журналiстицi для позначення певного типу видань.

«Преса для неписьменних» – оповідання в картинках з безкiнечними продовженнями – була призначена для розглядання, а не читання, мiстила мiнiмум слiв i максимум усiм зрозумiлих малюнкi в. В. Р. Герст на такого роду виданнях збагатився, а його нащадки заволодiли троном магнатiв «жовтої» журналiстики.

В. Р. Герст навіть сформулював теоретичнi засади «жовтої преси». «Читач цiкавиться передусiм подiями, якi мiстять елементи його власної примiтивної природи. Такими є:

1)самозбереження;

2)кохання i розмноження;

3)честолюбність.

Матерiали, що мiстять один з цих елементiв, слід оцінювати як гарнi. Якщо вони мiстять два з них, вони кращi, але якщо вони мiстять усi три елементи, то це першокласний iнформацiйний матеріал».

428

Осмислення проблем журналiстики в новiтнiй філософії

Далі В. Р. Герст роз’яснив, як слід розуміти виділені ним чинники впливовості журналістики.

«Елемент самозбереження міститься у всіх матеріалах, що повідомляють про вбивства, самогубства, нещасні випадки, драми, а також про те, як зберегти здоров’я, як правильно харчуватися і т. д.

До тем кохання і розмноження слід зараховувати: історії одруження і заміжжя, сексуальні скандали, розлучення, любовний трикутник, романтичні історії про те, як кохання спонукало здійснити що-небудь незвичайне, драми ревнощів – коротше, усе цікаве у узаєминах статей.

Честолюбність же викликається таємничим у всіх цих історіях. Таємниче примушує замислитися про те, якою буде розв’язка, до того ж спонукає читача купувати й наступні номери газети, щоб пересвідчитися в правильності свого здогаду. Ми пишемо для всіх читачів. Ми відсуваємо всі повідомлення, які не містять жодного з перерахованих елементів. Ми нехтуємо або зовсім не помічаємо тих речей, які є лише важливими, але не цікавими».

У сучаснiй журналiстицi практично всiх країн світу жовта преса за всiєї своєї змістової й інформаційної примiтивностi займає досить значне мiсце, виконуючи розважальну функцiю. Не можна не бачити й позитивного впливу жовтої преси на журналістику в цілому. Саме масові розважальні видання, наприклад, допомогли зробити спорт тим, чим він є сьогодні – масовим захопленням і популярним шоу.

Сучасна масова культура є продуктом комерційних мас-медіа. Журналістика рухається в напрямку до все більшої розважальності, найчастіше вона нагадує коктейль тривіальності, метушливого намагання розважати та випадкових, хаотичних, нетипових сцен життя. Навіть політика подається в розважальному тоні.

В Україні за радянських часiв жовта преса не iснувала з огляду на цензурнi перешкоди, але сьогоднi вона створена й досить швидко розгалужується.

Молодого журналіста слід застерегти: хоч робота в жовтiй пресi дає кращi заробiтки, але перешкоджає творчiй самореалiзацiї й може навіть знiвечити й неабиякий талант.

429

РОЗДІЛ СIМНАДЦЯТИЙ

КРИЗА ІДЕНТИЧНОСТІ МАС–МЕДІА – процес втрати свого індивідуального обличчя, звичної суспільно-політичної позиції, стилю в подачі новин, дизайні традиційних органів масової інформації у зв’язку зі зміною власника, тиском політичних обставин або іншими причинами. Загалом правильним є визначення, яким Ф. Сіберт, Т. Петерсон та У. Шрамм розпочали свою книгу «Чотири теорії преси»: «Преса завжди набуває форми й забарвлення тієї соціально-політичної структури, у межах якої вона функціонує». Зміни в системі викликають зміни в журналістиці.

Криза ідентичностей мас-медіа – явище не сьогоднішнього дня. Будь-яке видання, яке існує тривалий час, має тенденцію до зміни обличчя, аж до такого ступеня, коли під старою назвою утворюється нове видання. Наприклад, так сталося з газетою «Харьковские губернские ведомости», головним редактором якої губернське правління призначило 22 березня 1903 р., замість ліберала А.Я. Єфимовича, чорносотенця М.А. Остроумова. На наступний день газета перетворилася на чорносотенне видання, втративши цілковито ідентичність з тим часописом, у якому друкувалися Я. Щоголев, В. Мова, В. Гаршин, М. Сумцов, а ще раніше – Г. Квітка, В. Каразін, І. Срезневський.

Кризи ідентичностей зазнало багато обласних газет в українських містах, які спочатку були приватизовані, потім продані, потім перепродані і внаслідок цієї процедури цілком втратили своє обличчя, змінили формат, спрямованість, а часом і мову. Це вже зовсім інші газети під старими вивісками назв.

У світі так само помічена криза ідентичності мас-медіа. Наприклад, медіа-експерти відзначили, що великі газети «Вашингтон-пост» і «Нью-Йорк таймс», які ніколи не підігрували американському урядові, під час висвітлення іракської війни, прийняли державну політичну доктрину, хоча реальні обставини давали більш ніж достатньо підстав для її критики.

n