731808_BC732_mihaylin_i_l_osnovi_zhurnalistiki

Збирання зовнішньої інформації

На користь записаного на магнітофонну стрічку інтерв’ю говорить те, що об’єктові буде неможливо відмовитися від своїх слів, якщо навіть він захоче це зробити згодом; плівка правитиме за документ у разі скарги на неточність публікації.

Найкращим варіантом технічного забезпечення інтерв’ю є поєднання записів у блокноті найголовніших тез і положень із записом повного тексту розмови на диктофон. Це дозволить сполучити переваги кожного методу і усунути деякі їх вади.

Нехай ці міркування будуть враховані молодими журналістами в їхній подальшій професійній діяльності.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

ДАЙДЖЕСТ (англ. digest – стислий виклад, резюме) – у сучасній журналістиці скорочений або повний передрук матеріалів інших видань.

Як правило, до такого передруку систематично вдаються провінційні друковані газети, які мають слабку кореспондентську мережу і відчувають брак інформації й поповнюють її недостачу за рахунок столичних видань. Наявність великої кількості дайджестів – ознака низького фахового рівня видання. Свідченням журналістської майстерності є наявність у газеті чи журналі значної кількості ексклюзивних матеріалів, тобто таких, що виготовлені саме для цього видання його кореспондентами та оглядачами.

Але навіть авторитетні газети з глибокими традиціями сьогодні не обходяться без передруків найбільш цікавих матеріалів з інших видань, вміщуючи їх у рубриках «Наші передруки», «Дайджест» тощо. Для читачів такі рубрики цікаві, оскільки в них часто із скороченням малоістотних частин уміщуються сенсаційні, непересічні твори та праці, які збагачують читача новими знаннями, несподіваними інтерпретаціями фактів.

Первісно дайджестами називалися адаптовані для масового читання твори світової класики. Великі за обсягом романи стискувалися до розміру брошурки, що потребувала невеликого часу для ознайомлення й дешево коштувала. За допомогою такого видання можна було за півгодини «пройти» «Сагу про Форсайтів» Д. Голсуорсі

341

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

чи «Війну і мир» Л. Толстого. Зрозуміло, що такі дайджести могли дати тільки псевдознання і аж ніяк не знайомили читачів ні з реальною філософською концепцією, ні з образним світом творів. Тим паче, що будь-який переказ обов’язково містить у собі елементи вибірковості, а, отже, й інтерпретації.

ЛІДЕРИ ДУМОК – особи з високим рівнем поінформованості, а відтак і аргументації власних оцінок і думок, до яких звертаються за роз’ясненнями інформації менш активні громадяни, що залежать від їх позицій в розуміння подій. За даними П. Ф. Лазарсфельда, вплив медіа на суспільство здійснюється через двоступеневий потік інформації. Першими її споживачами є лідери думок, які найбільш уважно читають якісні газети й журнали, переглядають випуски телевізійних новин, володіють широким спектром інформації, глибокими знаннями з питань політики, економіки, культури; наділені особливою здатністю до ведення бесіди, більш чуйні, готові допомогти, а тому викликають симпатію. Через міжособистісну комунікацію або через комунікацію у невеликих колективах вони пропонують свої оцінки, ідеї й думки решті суспільства. Таким чином, вплив медіа на громадянство виявляється непрямим, а опосередкованим лідерами думок, які відіграють виключно вагому роль у формуванні громадської думки.

Термін«лідеридумок»вживаютьінапозначеннянайголовніших газет, які репрезентують на національному інформаційному ринку якісну пресу. Для Великобританії це «The Financial Times» i «The Times», для Німеччини – «Die Frankfurter allgemeine Zeitung», для США – «The Washington Post», ін.

МАС–МЕДІА (від англ. mass media – масовий посередник, від лат medium – середина, щось проміжне) – термін, який у сучасному суспільстві використовується як синонім до понять «журналістика» і «засоби масової інформації». Насправді його значення зовсім інше.

Слово «мас-медіа» в англо-американській інформаційній традиції з’явилося в 1920-х рр. на позначення журналістики саме як масового комунікативного каналу. Не випадково цей термін виник у світі західної демократії і в Радянському Союзі практично не вживався. Поняття «мас-медіа» наголошує на по-

342

Збирання зовнішньої інформації

середницьких комунікативних функціях журналістики, які вона не відігравала (й не могла відігравати) в тоталітарному суспільстві. У тоталітарному суспільстві журналістика відіграє функцію інформувати аудиторію про постанови й ухвали верховної влади й мобілізовувати громадян за допомогою агітації й пропаганди на здійснення цих ухвал. Влада не передбачає обговорення своїх рішень, залучення до нього широких народних мас. Як тільки процес гласності виникає й розгортається, він приводить до загибелі тоталітарного режиму.

Концепція журналістики як мас-медіа передбачає використання органів масової інформації для створення широкого комунікативного середовища, де ведеться жвавий діалог між усіма частинами суспільства (політичними, соціальними, професійними, національними, віковими, гендерними та ін.), сторони шукають порозуміння і взаєморозуміння, де кожен учасник комунікації передбачає, що він має право голосу й буде почутий усіма іншими.

Журналістика виступає масовим посередником у таких аспектах:

1)суб’єктно-антропологічному, який полягає в тому, що органи масової інформації забезпечують зв’язок і взаємодію людини з реальністю;

2)сенситивному, який полягає в тому, що журналістика наповнює життя людини сенсами, значеннями, людина пізнає лише той світ, який створений у мас-медіа;

3)суспільно-політичному, який полягає в тому, що медіа від імені суспільства ставлять перед владою проблеми, які потребують розв’язання, стають посередником між

владою, громадянським суспільством та бізнесом для дій в інтересах суспільства.

Поняття «мас-медіа» має вживатися по відношенню до того типу журналістики, який і справді відіграє в суспільстві роль масового посередника.

n

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

ВИГОТОВЛЕННЯ ВНУТРІШНЬОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Публіцистика як серцевина, стрижень журналістики. Об’єкт і предмет публіцистики.

Виявлення проблемної ситуації в публіцистиці. Вимисел у публіцистиці.

Головні елементи структури публіцистичного твору: оповідач, публіцистична ідея, публіцистичний конфлікт

b

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Як уже мовилося, ми виходимо з тієї концепції, що журналістика є не лише діяльністю по перенесенню зовнішньої інформації від індивідуальних джерел до масової аудиторії, але й способом виготовлення внутрішньої інформації. Щоправда, внутрішня інформація створюється не всіма журналістами, а лише тими, хто виконує спеціальну роль оглядача, нарисовця, есеїста. Це журналісти особливо визначного рівня, що досягли великого авторитету в своїх виданнях, чиє слово, думка й позиція цінуються так само високо, як і думка спеціаліста в тій чи іншій галузі суспільного життя. Своєю багаторічною працею вони завоювали авторитет у читачів і

дістали право на створення публіцистичної інформації.

У сучасному журналістикознавстві наявний і інший погляд на дану проблему. «Давня суперечка,– пишуть автори новітнього дослідження,– чи є публіцистикою новинарна інформація – безглузда: будь-яке повідомлення, надруковане в ЗМІ, що розраховане на певне сприйняття аудиторією і несе на собі відбиток особистості автора,– публіцистичне»1. Однак, таке широке розуміння публіцистики навряд чи утримається в нашій науці. Воно по суті ототожнює її власне з журналістикою. Тому ми надалі будемо виходити з традиційного уявлення про дану галузь духовної діяльності людини.

Публіцистика є вершинним явищем журналістики, її серцевиною, стрижнем. Вона потребує особливо високого рівня оволодіння фаховим мистецтвом, найповніше задовольняє функції і завдання журналістики: бути історією сучасності, впливати на практику суспільно-політичного життя. Далеко не кожний працівник мас-медіа може стати публіцистом, – для цього потрібний особливо яскравий талант, великий власний життєвий досвід, глибокі знання в різних сферах дійсності, блискучий, зрозумілий мільйонам стиль.

Слово «публіцистика» виникло в німецькій мові («Publizistik»), але в свою чергу постало з латинського слова «publikus», що

вперекладі означає – «суспільний, народний». З німецької мови воно поширилося в інші європейські мови, в тому числі й

вукраїнську.

1 Основы творческой деятельности журналиста: учебник/Ред.-сост. С. Г. Корконосенкео. – СПб.: Знание, 2000. – С. 141.

346

Виготовлення внутрішньої інформації

Публіцистика – це своєрідний тип творчості, предметом якого є актуальні явища й важливі питання поточного життя суспільства, а метод їх освоєння характеризується, поєднанням логічно-абстрактного й конкретно-образного мислення, внаслідок чого створюється нова духовно-інтелектуальна цінність (публіцистичний твір), спрямована на дослідження, узагальнення й пояснення явищ життя, з метою впливу на громадську думку й суспільну свідомість.

«Публіцистика, – стверджує відомий журналістикознавець Йосип Лось, – це словесна сфера моделювання свідомості, вияв незгасної активності, динамізму людського духу, політичне й морально-філософське освоєння історії та актуальної суспільної практики, всеохопний засіб формування особистості, площина вияву інтересів та вартостей людей, соціальних груп і націй, втілення їх культурної ідентичності»1.

У різноманітних джерелах підкреслюються такі головні функції публіцистики:

1)формувати громадську думку і

2)викликати зміни або консервувати в суспільній свідомості критерії та оцінки соціальних подій.

Публіцист не просто описує чи констатує факти, повідомляє про сучасні проблеми, – він роз’яснює й переконує, полемізує й викриває, закликає до дії, агітує й пропагує. У публіцистичних творах поєднуються лексико-стилістичні особливості наукового дослідження і ораторського мовлення, невимушена жвавість розмовної говірки і чітка впорядкованість літературної мови.

Щонайважливішою властивістю сучасної публіцистики є її науковість. Сплав науки і публіцистики виражається в прагненні журналістів всебічно осмислити підняту проблему, дати зважену й точну оцінку висвітленому явищу, довести до кожного реципієнта свою правоту, переконати його не вибухом емоцій, не почуттєвими доказами, а цифрами, фактами, логічними аргументами, посиланнями на першоджерела своєї інформації. Поважний і глибокий аналіз соціальних проблем, свіжість думки і слова, міцна й надійна, а головне – достовірна, аргументацій на база – ось ознаки, що дозволяють говорити сьогодні про

1 Лось Й. Д. Правда слова/Йосип Лось//Публіцистика і тенденції розвитку світу: Зб. наукових статей. – Львів, 1999. – С. 9.

347

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

публіцистику як різновид наукової діяльності.

А відтак постає питання про гносеологічний аспект публіцистичноїтворчості,їїоб’єктіпредмет.Об’єктпубліцистики– уся реальна дійсність у складності й розмаїтті виявів. Це – наука й мистецтво, виробництво й економіка, транспорт і енергетика, побут і мораль, шкільництво і культура. Не можна вказати якоїсь сфери матеріальної чи соціальної дійсності, яка була б закрита для пильних очей публіциста.

Предмет публіцистики – це соціальна дійсність, суспільнополітичний аспект виробничих, економічних, моральних, мистецьких, наукових, духовних та інших явищ життя і проблем.

Справедливою буде така дефініція: публіцистика – це суспільствознавство та людинознавство. Суспільство й людина – це два глибоко й тісно взаємопов’язані між собою боки єдиного предмета публіцистики. Вона висвітлює і з науковою глибиною досліджує функціонування суспільної людини у створеному самою ж людиною соціумі. Причому естетична вісь «світ – людина» доповнюється третім компонентом – «я», який позначає активну авторську присутність у структурі публіцистичного твору.

Іншими словами, публіцистика досліджує суспільний зміст і вартість фактів реальності, їх етичну міру, відношення до справедливості, добра і зла, суспільного ідеалу. У цьому виді творчості на перший план виходить осягнення суспільного, морального, загальнолюдського значення та цінності фактів і явищ життя, чи йдеться про промислове (сільськогосподарське) виробництво, наукове відкриття, художній твір, долю людини. Публіцист – соціальний письменник, будь-які факти реальної дійсності цікавлять його як суспільні явища, а не в своєму власному, іманентному змісті.

Дуже цікаву думку висловив свого часу Максим Рильський у нарисі «Коротка новела», що був уперше опублікований у газеті «Вечірній Київ» 17 грудня 1960 року в публіцистичному циклі «Вечірні розмови». Автор замислився над газетною сторінкою оголошень про шлюбні розлуки. І подумалося йому, що за кожним іменем криється зовсім не проста, а іноді й трагічна людська історія. «І подумалось мені, – розповідає далі М. Рильський, – що світова література, яка обертається навкруг любовних та родинних тем і сюжетів, не охоплює всієї складності життя, що слова вірність і зрада, кохання і обов’язок, чеснота і розпуста

348

Виготовлення внутрішньої інформації

не покривають усього того значного, що буває межи людьми»1. Для доведення цієї думки автор «Вечірніх розмов» розповів одну давню київську історію.

З цих спостережень видатного поета й публіциста випливає стратегічний, методологічно важливий висновок. Його можна сформулювати так: якщо світова література не вбирає в себе

всього розмаїття людських відносин, то журналістика здатна зробити це, будучи гнучким відгуком на сучасність, способом її оперативного відображення й пізнання, маючи можливість практично бездоганного охоплення невичерпно багатої дійсності.

У вигляді дефініції можна запропонувати таку вербальну формулу: журналістика більш широка і містка сфера духовної діяльності людини, ніж література.

Це зовсім не означає, що незабаром мистецтво як недостатньо широка форма відображення дійсності поступиться місцем документальній літературі чи навіть інформаційній журналістиці. Цього насправді ніколи не станеться. У мистецтва, художньої літератури і публіцистики, літератури документальної свої завдання. Один вид творчості ніколи не вичерпає завдань другого; мова лише йде про розширення місця й значення журналістики в суспільній свідомості людства в новітню епоху.

Література пов’язана з розв’язанням стратегічних духовних завдань людства. Журналістика – з розв’язанням тактичних, злободенних завдань. Історія сучасності (журналістика) більш містка, ніж власне історія. У склад першої увіходить більша кількість компонентів, подій, героїв, персонажів, які з погляду історії виявляються неістотними й не заслуговують на відображення в ній і не знаходять там свого місця.

Змістова універсальність об’єктивно передбачає й багатоаспектність форми журналістського твору, яка має більше рівнів вимірів, ніж поетика художньої літератури, включає в себе не лише образний, але й понятійний дискурс. Ці можливості журналістики реалізуються в публіцистиці.

Публіцист мусить глибоко знати предмет дослідження, часто на рівні спеціаліста, але найважливіше – він повинен уміти по-

1Рильський М.Т. Коротка новела/Рильський М.Т. Зібр. тв.: У 20 т.– К., 1988.–

Т.18. – С. 432.

349

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

вернути предмет суспільною стороною, показати його соціальну, політичну значимість, розкрити моральний, філософський, людинознавчий зміст.

В основі праці публіциста – відкриття суспільних колізій, аналіз суперечностей, виявлення проблемної ситуації. У зв’язку з цим перед публіцистом на початковому етапі створення його твору виникають такі завдання:

1)віднайдення «первісних фактів», тобто встановлення сукупності фактів, що породжують проблему; відокремлення їх від мільйонногранної дійсності для пильного вивчення;

2)вироблення гіпотези «первісних фактів», припущення про їхні причини, значення, місце в суспільному житті;

3)дослідження проблемної ситуації, збирання додаткової інформації, так званих «вторинних фактів» через вивчення документів і джерел, аналіз висловлювань та вчинків широкого кола учасників події, проведення численних додаткових інтерв’ю;

4)перевірка гіпотези «первісних фактів», встановлення хронологічного перебігу подій, причиново-наслідкових зв’язків, генезису, структури і т. ін. явища;

5)створення остаточної концепції, перехід від гіпотези до пояснюючої теорії, тобто вироблення розуміння й оцінки явища чи події, їх ролі й місця в житті, прогнозування впливу на сучасність, практичні пропозиції щодо їх

використання.

Найчастіше з публіцистикою асоціюється уявлення про документальну творчість. Але насправді документалістика – лише частина публіцистичної літератури. Як і в художній творчості, тут вагома роль належить вимислу.

Вимисел у публіцистиці тісно пов’язаний з фактами реальної дійсності, а художні образи – з авторськими міркуваннями, утвердженням певної тенденції. Роздуми про конкретні факти дійсності, дати, цифри, імена реально існуючих осіб спричинюють те, що образи публіцистичних творів сприймаються як одиничні, подібні до конкретних реальних осіб, на відміну від образів художніх творів, які розцінюються читачем як узагальнення багатьох подібних явищ.

350