731808_BC732_mihaylin_i_l_osnovi_zhurnalistiki

Виготовлення внутрішньої інформації

об’єктивно підійшла до життєвої ситуації і підтримала не ту сторону, що звернулася до неї за допомогою, а протилежну. Та саме до такого наслідку привело її власне сумління, розкриті під час журналістського розслідування факти.

У даному випадку ми спинилися на прикладі з побутової сфери, але дуже часто журналістика має справу з такими ж міжперсонажними конфліктами на терені політики, економіки, виробництва. Усі вони, як то кажуть, «просяться під перо», заслуговують на читацьку увагу, «прагнуть» бути висвітленими на сторінках газет.

3. Внутрішньо-психологічні конфлікти. До їх числа належать такі, які розгортаються в свідомості людини між різними сторонами її характеру чи спонукальними векторами. Найпоширенішими різновидами внутрішньо-психологічного конфлікту є конфлікт між почуттями і розумом, правом і обов’язком. Хоча психологізм не займає в публіцистиці такого поважного місця, як у художній літературі, але увага до внутрішньо-психологічних конфліктів, розкриття глибин людської свідомості є важливим способом реалізації її людинознавчої сутності.

Загалом, з внутрішньо-психологічним конфліктом маємо справу завжди, коли зображається духовна еволюція героя, його перехід з одної життєвої позиції на іншу, з одного щабля розуміння ситуації на інший. Такий перехід так чи інакше пов’язаний з переосмисленням і запереченням попереднього погляду чи позиції, утвердженням у свідомості людини нових цінностей.

Серед численних портретних нарисів, створених Максимом Рильським у «Вечірніх розмовах», приваблює увагу з особливим блиском виконаний твір «Батьковбивця» (першодрук у газеті «Вечірній Київ», 1961, 11 лютого). В основу нарису покладений спогад автора з днів юності. «Батьковбивцею» рибальська громада в Романівці (рідне село Максима Рильського.– І. М.) називала одного пристрасного рибалку на ім’я Трохим. Вигляд він мав завжди похмурий і ніколи не посміхався. Одного разу він з’явився на березі ставка з повною торбою, де щось ворушилося. Виявилося, що він перейняв качиний виводок під час переведення качкою каченят з гнізда на воду в половив малят. Рибалка Денис Ісакович умовляє його відпустити дичину, але Трохим спершу

Що залишиш у спадок?. – Х.: Прапор, 1987. – С. 38.

361

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

відмовляється, а як же м’яса повна торба. Засмучені рибалки повернулися до своїх вудок… Аж ось щось залопотіло по воді. Це Трохим випустив своїх бранців.

«– Ач, як подались! – промовив він.

І вперше на обличчі „Батьковбивці” я побачив усмішку»1. Усмішка тут виступила зовнішнім атрибутом внутрішніх змін

героя. Він виявився не такою вже й поганою людиною, навіть у ньому пробилося назовні людське начало; любов до природи озвалася могутнім покликом і переважила прагматизм і прагнення до наживи.

Увідображенні внутрішньо-психологічних конфліктів журналістика користується переважно зовнішнім жестом, описом вчинків чи ситуативних деталей. Майже неприйнятними тут

єшироко вживані в художній літературі з цієї метою прийоми внутрішнього монологу, невласне прямої мови, що дають можливість створити докладний, повноцінний внутрішній портрет героя. Журналістика, як легка артилерія, рідко вдається до таких складних способів передачі внутрішнього життя людини.

Публіцистичні конфлікти, як правило, не допускають однополюсності, є завжди двополюсними. Якщо в публіцистичному творі зображені негативні факти й картини дійсності, то рано чи пізно мусить з’явитися автор, який виступить із відкритим засудженням зображуваного. Своєрідність публіцистичного конфлікту – у коментуванні його автором-оповідачем, у недвозначному витлумаченні його. На відміну від художнього конфлікту, публіцистичний конфлікт має свого арбітра. Ним є автор.

Упідсумку розгляду спільного й відмінного в художньому й публіцистичному типах мислення наведімо міркування про них російського письменника Андрія Бєлого. Відповідаючи в 1930 році на анкету збірника «Як ми пишемо», він висловився так: «Оприявлення нових, непередбачених якостей і складає основу так званого „мислення образами”, воно – квалітативне, а механічно-абстрактне мислення – квантитативне; у ньому сума двох отрут – отрута; у дійсності – не отрута, а сіль. І в цій солі „сіль” відмінностей художньої прози від прози тільки публіциста; як публіцист я мислю квантитативно, як митець – квалі-

1Рильський М. «Батьковбивця»/Максим Рисльський//Рильський М. Зібр. тв.:

У20 т. – К.,1988. – Т. 18. – С. 449.

362

Виготовлення внутрішньої інформації

татично»1. Для Андрія Бєлого це означало, що художня творчість не підпорядковується апріорним намірам та абстрактним прийомам, герої в художньому творі в певний момент «оживають» і живуть далі своїм самостійним життям. У публіцистиці цього не може статися, публіцист мусить реалізувати первісний задум

усукупності сюжету, конфлікту, героїв, ідей. Художня література наділена більшим узагальнюючим потенціалом, але публіцистика володіє більшою злободенністю, сміливістю, розташовує свою проблематику на ландшафті не естетичної, а суспільнополітичної проблематики.

Зрозуміло, що газета чи журнал не можуть орієнтуватися лише на публіцистику, – певне місце на їхніх сторінках мусить бути відведене й інформаційним жанрам, стислій, некоментованій інформації. Публіцистика – це ніби важка артилерія, що далеко не завжди використовується в бойових діях і яку залучають для розв’язання стратегічних завдань. Але в кінцевому рахунку успіх видання визначається майстерністю публіцистів, що працюють у ньому, адже саме вони здатні не лише ретранслювати зовнішню інформацію, а виробляти внутрішню інформацію, коментувати події, розкривати їх зміст, а саме цього прагнуть і сподіваються від журналістики читачі.

Поки що їх сподівання задоволені лише частково. Українська публіцистика сьогодні переживає не кращі часи. У наших органах мас-медіа величезна перевага віддається історичній публіцистиці, яка повинна відіграти роль історичного лікнепу, активно розгортається мовна проблематика, слабше представлена в публіцистиці сучасна внутрішьнополітична ситуація в Україні, але практично зовсім зникли теми з економічного життя. які завжди живили публіцистичне мислення. На жаль,

усучасній публіцистиці ми не зустрінемо нарисів про нові непрості відносини в агропромисловому комплексі, стосунки аграріїв і держави, закупівельних організацій; так само закритою для публіцистики залишається промисловість, паливно-енергетична сфера. Зрештою, куди не кинь оком – навіть на такі галузі, як освіта, медицина, наука, – які завжди були в полі пильної уваги публіцистики, не побачиш відчутних творів, які б стали подією

1 Как мы пишем/Андрей Белый, М. Горький, Евг. Замятин и др. – М.: Книга, 1989. – С. 17.

363

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

вжурналістському чи суспільному житті, примусили говорити про них нашу читацьку спільноту.

Єцьому й своя об’єктивна причина: розширення сфери приватного підприємництва й бізнесу спричинилося до того, що власники не бажають виставляти на світло гласності ні свої проблеми, ні свої успіхи (особливо ділитися досвідом про шляхи й методи їх досягнення). Очевидні й приховані до часу прорахунки

вкерівництві державою на центральному й регіональному рівнях обернулися тенденцією до закритості влади від органів масової інформації. Загальна закритість і непрозорість діяльності стала поганою ознакою всього українського суспільного життя.

Єцьому й своя суб’єктивна причина: орієнтація української журналістики на англо-американську інформаційну модель діяльності. Унаслідок цієї настанови запроваджується думка про те, що нібито зовнішня інформація самодостатня, не потребує внутрішньої роботи журналіста. Через це українська журналістика постала перед загрозою, що в ній може вирости ціле нове покоління, яке не знайоме з традиціями вітчизняної публіцистики, засвоїло поверхову, полегшену модель масово-інформаційної діяльності.

У висновках до розділу відзначимо: сучасний молодий журналіст стоїть перед широким вибором тематичної спеціалізації. Переважна більшість тем і жанрів публіцистичної творчості сьогодні не зайняті авторитетними авторами, вільні для прикладання його таланту. Щоправда, успіх у публіцистичній творчості пов’язаний з безкінечною й наполегливою працею, тривалим збиранням матеріалів, проведенням старанних журналістських розслідувань.

Але іншого шляху до професіоналізму просто не існує.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

ЛІД (англ. lead – керувати, очолювати, займати перше місце, бути попереду; звідси й лідер – той, що йде попереду) – короткий виклад журналістського матеріалу, що розміщується після заголовку й перед основним текстом. Існує правило, згідно з яким матеріал довший за 100 рядків мусить бути супроводжений

364

Виготовлення внутрішньої інформації

лідом. У термінологічному побутовому словнику українських журналістів у цьому значенні вживається ще слово «вріз» («врізка»).

Лід покликаний репрезентувати читачам наступну статтю, привабити їхню увагу, але найважливіша його функція – зорієнтувати читача в змісті матеріалу. У західній пресі лід набув надзвичайно широкого застосування в 1980-ті роки. Саме тоді були зроблені точні статистичні підрахунки, які засвідчили, що читач за 3–5 секунд проглядає заголовок; 30–40 секунд витрачає на ознайомлення з лідом і 3–5 хвилин – на цілий текст. А відтак стало зрозумілим, що «лід» – проміжний між заголовком і текстом етап сприйняття читачем матеріалу, який має вирішальне значення для просування новин у свідомість читача.

Лід повинен мати шрифтове виділення, у процесі попереднього ознайомлення читачі проглядають ліди, обираючи матеріали для докладного текстуального ознайомлення. Виділяють дві функції ліду: 1) інформаційну й 2) мотивуючу. Виконуючи першу функцію, лід мусить інформаційно розширити назву. Виконуючи другу функцію, лід мусить заінтригувати читача (іноді шокувати), дати йому мотив для ознайомлення з наступним текстом.

Мистецтво складання лідів доступне досвідченим журналістам, оскільки лід – це стиснута в кілька речень наступна стаття. Лідами не є набрані жирним шрифтом перші абзаци статей, як це часто зустрічаємо в наших газетах, котрі засвоїли форму, але ще далекі від осягнення змісту явища.

Французька методика визначає такі правила написання лідів:

1)він має бути написаний простіше за звичайний журналістський текст: складатися з простих речень, використовувати лише загальнозрозумілу лексику, не містити спеціальної термінології;

2)у ліді не повинні перераховуватися цифри, вживатися абревіатури, маловідомі власні назви;

3)початок ліду не повинен повторювати назву;

4)заголовок і лід повинні складати дві змістовно й синтаксично незалежні одна від одної структури, кожна з яких є завершеною формулою, цілком зрозумілою без іншої;

365

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

ЗАГАЛЬНА ЖАНРОЛОГІЯ І ЖУРНАЛІСТИКА

Поділ літературної творчості на роди. Визначення епосу, лірики й драми.

Відношення до них прози, віршів і діалогу. Єдність змісту і форми в родовому поділі.

Засади жанрового поділу. Поняття про жанровий різновид.

Специфіка прози в журналістиці, злиття епічних, ліричних і драматичних елементів

у журналістському творі. Поняття журналістського роду. Інформаційний рід та його жанри: замітка, звіт, репортаж, інтерв’ю. Аналітичний рід і його жанри:

кореспонденція, стаття, рецензія, огляд. Художньо-публіцистичний рід і його жанри: замальовка, нарис, памфлет, фейлетон, есей. Індивідуальні жанри.

Оновлення жанрової системи журналістики

b

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Будь-який журналістський задум здобуває втілення у формі певного жанру. Щодня розкриваючи газету, читач зустрічається в ній не просто з текстами, а замітками, репортажами, статтями, нарисами, інтерв’ю, есе та іншими жанрами журналістики. Жанри – це комунікативні канали для певного роду інформації. Неправильно пов’язувати жанр лише з формою журналістського твору, хоча б і такою, що склалася в глибинах історії й стабілізувалася в своїх структурних ознаках. Жанр – це певним чином окреслений зміст, що «відшукав» найбільш зручну форму для свого втілення. Жанр – це змістовно-формальна

єдність.

А відтак, журналіст мусить навчитися бачити дійсність очима жанру, оскільки зрозуміти цю саму дійсність можна лише у зв’язку з певними способами її вираження. Адже журналіст не втискує матеріал у готову площину твору, а жанровий погляд служить йому для відкриття, бачення, розуміння й відбору життєвого матеріалу.

Свою книжку про жанри періодичної преси О. О. Тертичний недарма розпочав слушними міркуваннями про важливість для журналіста дивитися на світ очима жанру1. Справа в тому, що серед молодих журналістів існує зневажливе ставлення до категорії жанру, заґрунтоване, зрештою, на їхній недосвідченості, бракові життєвого й професійного досвіду. Від них іноді доводиться чути: байдуже в якому жанрі виконаний журналістський текст, головне створити цікавий, читабельний матеріал. Інші говорять: зміст поняття «жанр» недостатньо чітко окреслений, у одного автора можна побачити таку ієрархію, а в другого – зовсім іншу жанрову систему.

Насправді жанри в журналістській (і літературній) творчості існують об’єктивно, тобто незалежно від бажань практиків і думок теоретиків. Можна впевнено говорити, що жанри – це великі групи текстів, які наділені спільними ознаками, а жанрологія – це наука про типологію текстів.

Крім того, жанри відіграють самі по собі важливу комунікативну роль у внутрішньому й зовнішньому журналістському спілкуванні. Під внутрішнім середовищем ми розуміємо

1 Тертычный А. А. Жанры периодической печати: учеб. пособие /А. А. Тертычный. – М.: Аспект Пресс, 2000. – С. 3.

368

Загальна жанрологія і журналістика

спілкування в середині журналістського колективу. Відомий журналіст,майстерсатиричнихжанрівІгорЛагозаукнизі«Сміхом душа лікується» розповів про те, як він став фейлетоністом. Якось тодішній редактор «Вечірнього Харкова» Валер’ян Єськов поскаржився йому на брак здібних до написання фейлетону авторів, а без цього жанру, на його глибоке переконання, не могла існувати газета, це був магніт, який притягав до себе увагу читачів. Ранком наступного дня Ігор Лагоза поклав на стіл редактора свій перший фейлетон і був негайно зарахований на посаду фейлетоніста1.

У цій мемуарній історії прикметним є те, що журналісти спілкувалися між собою мовою жанру. Редактор шукав не просто абстрактний текст, яким би міг заповнити (чи прикрасити) сторінки своєї газети, а саме фейлетон. А журналіст його прекрасно зрозумів і приніс наступного дня текст, виконаний у цьому жанрі. Це й означає, що редактор і журналіст говорили однією жанровою мовою й добре розуміли один одного.

Спільною жанровою мовою розмовляє журналіст з читачами. Читач, щодня розгортаючи газету, сподівається побачити в ній не тільки імена улюблених журналістів, але й добре знайому йому систему жанрів: короткі інформаційні замітки, репортаж, проблемну статтю, портретний нарис про видатну людину, рецензію на нову книгу чи театральну виставу та ін. Ефект жанрового очікування є важливим фактором формування читацьких інтересів і задоволення читацьких потреб. Поза жанром неможливо вести мову про дієвість та ефективність журналістики. Таким чином, і з зовнішнім світом журналіст так само говорить мовою жанру.

Як не дивно це прозвучить, але, якби гіпотетично припустити, що раптом уявлення про жанр щезли з нашої свідомості, то журналісти перестали б розуміти один одного, а що найгірше – їх перестали б розуміти читачі.

Досвідчений дослідник художньої творчості, який свого часу належав ще до ОПОЯЗу, Віктор Шкловський дуже точно порівняв жанри із звичаєвим правом. «Постійно встановлені звичаї,– писав він,– етикети порядку огляду світу (як мені здається) – нази-

1 Лагоза І. В. Сміхом душа лікується: Гумор і сатира/Ігор Лагоза. – Харків: Майдан, 2004. – С. 109.

369

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

ваються жанрами»1. Звичаєве право передує написаним законам – юриспруденції, хоча часто юриспруденція – лише записані звичаєві закони. Звичаєве право виникає в незапам’ятних глибинах тисячоліть і вже далеко не всі пам’ятають про первісні причини і навіть справжній зміст тих чи інших звичаєвих законів. Так само і жанри виникли тоді, коли людина почала говорити, адже існують, зрозуміло, не тільки жанри журналістики й літератури, але й жанри висловлювань, розмовні жанри (рос. «речевые жанры»). Спершу жанри склалися в усній народній творчості і лише потім з неї перейшли в літературу. На ґрунті літературних жанрів сформувалася журналістська жанрологія.

Звичаєве право діє стихійно, ніхто не наглядає за його здійсненням, і все ж воно неухильно виконується на підставі народної моралі. Так само й жанр. Ніхто не наглядає за його здійсненням, він сам прокладає собі шлях через стихію мовлення, усного чи писемного текстотворення. Так як вчинки людей регламентуються спочатку звичаями, а потім правом, так і висловлювання людей регламентуються спочатку стихійним, а потім усвідомленим вживанням жанрів. Адже ще М. М. Бахтін довів, що будь-який твір є нічим іншим, як висловлюванням письменника з певного приводу.

Що з цього випливає? Чим краще професіонал знатиме природу жанрів, чим глибше розумітиме їх закони, тим вищих професійних успіхів він досягне. Більше того, сьогодні можна сказати: журналіст – це людина, яка знає жанрові закони і свідомо створює тексти в рамках жанрових вимог. Якщо в правовій державі головним суб’єктом є законослухняний громадянин, то головним суб’єктом у журналістиці є жанровослухняний автор.

Конкретний текст стосовно жанру – це метонімічний прояв «постійно встановленого звичаю», втілення «етикету порядку огляду світу». Стосунки тексту і жанру метонімічні. Текст може бути лише репрезентацією певного жанру. Успіх журналіста залежить від того, наскільки свідомо вживає автор жанрові закони. Журналістика відрізняється від літературної творчості тим, що в ній вищий рівень ремісницької праці, більша питома вага належить ремісницьким прийомам. Такі особливості зумовлені

1 Шкловский В. Тетива. О несходстве сходного/Виктор Шкловский.– М.: Сов.

писатель, 1970. – С. 337.

370