731808_BC732_mihaylin_i_l_osnovi_zhurnalistiki

Збирання зовнішньої інформації

Журналіст – це щоденний, вічний Спостерігач. Він ніколи не пройде повз цікаву подію, свідком якої став мимоволі, випадково. Він ніколи не пропустить нагоди познайомитися з цікавою людиною. Він спостерігає по дорозі на роботу й по дорозі додому,

убудень, у свято і у вихідний день. Усе спостережене він збирає

ускарбничку свого журналістського досвіду, якщо не для негайного, то для майбутнього використання.

Журналістика знає такі типи спостережень, як відкрите і приховане, включене і невключене. Сутність їх полягає в тому, що журналіст (а часто до такого вдаються й письменники) стає на певний час членом якого-небудь колективу, організації, закладу, установи, щоб досконало, впритул, з близької відстані вивчити їх діяльність, настрої людей, умови праці, механізми здійснення фінансових чи бартерних операцій. Відкрите спостереження передбачає обізнаність навколишніх з тим, що їх вивчають, приховане – відсутність такої обізнаності. Приховане спостереження дає авторові майбутнього журналістського твору більше можливостей для ознайомлення з дійсним станом справ, гарантує неупереджене ставлення до нього членів колективу. Включене спостереження передбачає зарахування журналіста на штатну посаду й виконання ним самим певних службових обов’язків. Невключене дає можливість вивчення ситуації іззовні, але забезпечує більш широке ознайомлення журналіста з об’єктом вивчення, можливість побувати в різних структурних підрозділах великої фірми чи установи.

Кожний тип спостереження має свої переваги в певних умовах. Для вивчення праці великого підприємства чи навчального закладу більш зручним буде відкрите невключене спостереження, яке дасть можливість журналістові скласти стереоскопічну картину діяльності установи. Якщо ж іде мова про вивчення прихованих механізмів руху товарів чи капіталу, з’ясування того, що є таємницею й приховується установою, найкраще використати метод прихованого, включеного спостереження.

Методом включеного спостереження (інші назви: «метод маски», «метод перевдягання», «метод зміни професії») широко користувалася радянська журналістика. Автор майбутнього нарису за направленням редакції або Спілки письменників (журналістів) вирушав у творче відрядження на підприємство вивчати робітничий клас і писати нариси про Героїв Соціалістичної

321

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Праці. Часто ініціатива таких акцій виходила від обкомів. У кінці 1970-х років тільки в Харкові з’явився колективний збірник нарисів «Ранкові зустрічі» (1976), документальні повісті Бориса Силаєва «Круг света» (1976) і Радія Полонського «Крила мого міста» (1977). Відверта ідеологічна заданість праці письменників

уролі журналістів у цьому і в багатьох інших випадках скомпрометувала метод включеного спостереження. Деяким авторам здавалося, що метод гри і «маски» мало не був штучно винайдений для обслуговування сумнівних ідеологічних зав дань влади. Але це далеко не так.

Метод маски виник стихійно, у глибинах журналістського ремесла. Як вказує журналіст і науковець Людмила Васильева, яка присвятила цьому методові немало цікавих сторонок своєї книги «Робимо новини!», першовідкривачем методу маски в російській журналістиці був легендарний Володимир Гіляровський. Цей метод відродив Михайло Кольцов у 1930-ті роки, а в 1960-ті – репортер «Экономической газеты» Анатолій Гудимов, що написав цілу книжку нарисів «Таємниця чужої професії. Сім днів

утаксі. Віч на віч» (1965). Сама Людмила Васильєва в додатках до названої книжки вмістила свої нариси 1990-х – початку 2000-х років, які первісно друкувалися в газеті «Комсомольська правда» (Далекосхідне представництво)1. Інформація для них зібрана методом маски, включеного спостереження.

Зовсім недавно Галина Сапожнікова нагадала (прикметно, що теж з метою висвітлення журналістського розслідування), що німецький журналіст Гюнтер Вальраф у середині 1970-х років використав метод включеного спостереження, прикинувся турком-гастарбайтером і в серії нарисів розповів про всі «красоти» емігрантського життя, ткнувши носом німців у їхню ж ксенофобію2.

Відтак неможливо пов’язувати цей метод з тоталітарною маніпулятивною журналістикою, він іманентний для журналістської творчості в цілому, служить для пошуку істини, розкриття правди.

1 Васильева Л.А. Делаем новости!: учеб пособие/Л.А. Васильева.– М.: Аспект-

Пресс, 2003. – 190 с.

2 Сапожникова Г. Веду расследование/Галина Сапожникова//Журналист. –

2007. – № 10. – С. 74–76.

322

Збирання зовнішньої інформації

Молодому журналістові все ж слід мати на увазі таке: сьогодні, коли журналістика керується не партійною, а загальнолюдською мораллю, а організації масової інформації, підприємства, установи належать різним приватним власникам, і «приховане спостереження» опинилося поза етичними нормами журналістики. У підручнику з журналістської етики (а це обов’язковий курс, без знання якого неможливо сьогодні увіходити в професію) майбутній фахівець прочитає, що етичною нормою сьогодні є «повідомляти про свою належність до певного мас-медіа»1. Згідно із етичними кодексами провідних інформаційних корпорацій журналістам заборонено «приховувати своє ім’я, коли представляються», «фіксувати розмови на диктофон без дозволу співрозмовника», «зумисно вводити співбесідника в оману»2. Беззастережна перевага віддається чесним методам збирання інформації. «Приховане спостереження», зрозуміло, до таких не належить, передбачає навмисний обман, не сполучуваний з етичними стандартами сучасної журналістики.

У наших університетах викладається навчальна дисципліна під назвою «Журналістське розслідування». Є вже низка підручників під такою назвою. Але це дисципліна, так би мовити, «на виріст», на майбутнє, для забезпечення всебічності академічної підготовки журналіста. Насправді жоден педагог не пошле студента на практиці робити справжнє журналістське розслідування. Це невиправданий ризик. До журналістського розслідування автор повинен дорости, прийняти самостійне рішення про роботу в цьому жанрі. З нього не варто розпочинати свій шлях у журналістику, так само, як у змаганні важковаговиків не варто розпочинати піднімати найбільшу вагу без розминки, попередньої підготовки.

Якщо ж вам довелося все ж робити журналістське розслідування, зважте на деякі правила безпеки:

1)намагайтеся освоїти нову професію якомога швидше й краще і виконувати свої обов’язки бездоганно;

2)не ставте забагато питань, усе, що потрібно зумійте побачити, а не почути;

1 Іванов В.Ф. Журналістська етика: Підручник для студентів вищих навчаль-

них закладів/Валерій Іванов, Володимир Сердюк. – К.: Вища школа, 2006. –

С.131.

2 Там само.

323

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

3)не кваптеся: часто те, про що з ризиком намагаєшся довідатися сьогодні, досить легко виявляється завтра;

4)не намагайтеся довідатися більше, ніж належить; ваша обізнаність у будь-якому випадку має свої межі, перешагнути через які не можна, не міняючи свого становища в установі;

5)не прагніть бути особливо «цікавим»: намагайтеся звести дружні бесіди на поточні проблеми, плани, випадки з життя і т. п. своїх співбесідників, а не власні;

6)не обдумуйте на дозвіллі майбутню публікацію до закінчення збирання інформації: часу поглянути на загальну

картину очима журналіста ще буде достатньо.

Окрім правил безпеки при збиранні інформації, є такі правила і для створення тексту. Отже, як розповісти про бачене, щоб уникнути підозрінь? Дотримуйтеся таких рекомендацій:

1)уникайте опису тих деталей, штрихів і дрібниць, які мають яскраво виражений індивідуальний характер, а також точних цифр, замінюючи їх на приблизні;

2)змінюйте, по можливості, ті деталі, які, не маючи принципового значення, можуть вказати саме на вас;

3)уникайте навіть приблизної подібності побудови фрази у вашому усному мовленні і на папері, не кажучи вже про використання виразів, зворотів, словечок і т. п., які часто використовуються вами в щоденних розмовах;

4)ваш псевдонім не повинен містити ніяких біографічних вказівок, під якими розуміються місце або місяць народження, дівоче прізвище матері тощо, тим більше не перегукуватися якимось чином з справжнім іменем;

5)і, зрозуміло, коло осіб, що знають про ваше завдання, повинне бути скорочене до мінімуму, незалежно від міри довір’я і спорідненості (останнє особливо важливе – не створюйте своїм близьким і рідним зайвого мотиву для

тривог)1.

Цілком очевидно, що побудувати журналістський твір лише на спостереженні майже неможливо. Найчастіше йому сусідять

1 Корисно прочитати цікаву статтю практика: Никитин Н. Вариант работы – негласный/Николай Никитин//Журналист. – 1997. – № 2. – С. 24–26, звідки й

«запозичені» рекомендації.

324

Збирання зовнішньої інформації

інші способи збирання інформації, серед яких друге місце займає вивчення документів і джерел.

ІІ. Вивчення документів і джерел – важливий етап роботи журналіста над складними, не репортерськими, а аналітичними матеріалами. Як відомо, однією з найважливіших ознак журналістики як масово-інформаційної діяльності є документалізм. Якщо спостереження (так само, як і інтерв’ю) постачає журналістові суб’єктивні знання, то документи, навпаки, дають точну, об’єктивну інформацію. За виключенням, звичайно ж, тих випадків, коли це псевдодокументи, тобто спеціально, на організаційному рівні, створені для дезінформації.

Під документом сьогодні розуміється усякий матеріальний носій, який створений людиною для закріплення будь-яким способом соціальної інформації з метою передавання її в просторі й часі.

Матеріальними носіями інформації сьогодні є папір, магнітофонна стрічка, кіноплівка, фотографія, електронний накопичувач інформації тощо. З цього погляду джерела – це різновиди документів, а саме: письмові тексти, рукописні чи друковані, аудіота відеозаписи розмов та подій, фотографії, дискети з цифровими, текстовими матеріалами, на основі яких створюються журналістські (а також наукові) твори. С. Г. Корконосенко у своєму підручнику «Основи журналістики» послався на висловлювання колишнього собкора «Комсомольської правди», який, зупинившись на збиранні інформації, писав: «Цікавими є книги обліку та інші документи… аж до журналу телефонограм»1.

Насамперед слід сказати, що, працюючи в межах певної теми, журналіст мусить весь час її вивчати, поглиблювати свої знання з певної галузі життя, ознайомлюватися з новинками літератури й періодики, бувати в бібліотеках, знати правила бібліографічного пошуку, звертатися до необхідних джерел у разі потреби. Без роботи з книжкою, журналом, газетою не мислимий сучасний журналіст. Книга, газета, журнал – ось найважливіші джерела оперативної і фундаментальної інформації. З ними в першу чергу повинен працювати співробітник мас-медіа.

1 Корконосенко С. Г. Основы журналистики: учебник для вузов/С. Г. Корко-

носенко. – М.: Аспект-Пресс, 2002. – С. 136.

325

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Головна засада при роботі журналіста з документами й джерелами – неупередженість. Він не повинен шукати в них підтвердження наперед придуманої концепції, а, навпаки, концепцію будувати на документально підтверджених фактах. Бувають випадки, коли вже після завершення формування концепції виявляється новий факт, що цю концепцію руйнує; тоді підлягає не відкиданню новий незручний факт, а переглядові й уточненню сама вже готова концепція.

У спеціальному дослідженні сформульовані такі правила роботи з документами:

Переконайтеся в тому, що документ створений компетентною (за службовим станови-

щем) або спеціально уповноваженою для цієї мети особою; обстановка, у якій створювався документ, не вплинула на його

зміст; у ньому не спотворені прізвища службових осіб;

зміст документа відповідає відбиткові печатки та кутового штампу;

документ підписаний уповноваженою для цієї мети особою1.

Майстерність журналіста вимірюється, окрім інших чинників, ще й тим, наскільки глибоко він може осмислити джерельну базу майбутнього твору, скористатися нею, дати в самому тексті необхідні посилання на документи, які стануть вагомим аргументом і переконають читача в правильності позиції автора.

Нарешті, є такі сфери журналістики, де знання документів і джерел є обов’язковим, домінує в матеріалі. Такими є, наприклад, виступи на історичні теми, кримінальна хроніка т. д.

Розпочинаючи роботу над будь-яким матеріалом для ОМІ, журналіст зобов’язаний поцікавитися, чи є з даної теми якісь документи і джерела. У багатьох випадках ознайомлення з ними складає початковий етап осмислення теми. Так буває, коли йдеться про вивчення певного промислового об’єкта, будівництва, розгляд скарги.

Важливим джерелом тем і проблем для журналіста є листи читачів. Традиційною є думка, що в сучасному світі сталося

1 Основы творческой деятельности журналиста/Ред.-сост. С. Г. Корконосен-

ко. – СПб., 2000. – С. 90–91.

326

Збирання зовнішньої інформації

відчутне збідніння епістолярної творчості в цілому. Ця форма індивідуальної, міжособистісної комунікації, яка впродовж тривалого часу історії залишалася єдиним засобом зв’язку між людьми в просторі, мовляв, сьогодні витіснена телефоном, електронними засобами зв’язку. У «старі добрі часи» Микола Гоголь писав Олександру Пушкіну на інший кінець С.-Петербурга: «Якби ви знали, як я шкодував, що застав замість вас одну записку вашу на моєму столі. Хвилиною б мені повернутися раніше, і я б побачив вас ще в себе»1. Тепер такий лист просто неможливий – усе це особа скаже іншій по телефону, а друг не стане наносити візит, не переконавшись за допомогою все того ж телефону, що господар вдома. Якось Павло Загребельний сказав: «Дев’ятнадцяте століття – в листах, як двадцяте – у телефонах». Отже, для скорочення кількості листів у редакції існують об’єктивні причини.

Незважаючи на це, періодичні видання продовжують отримувати листи. Головний редактор «Комсомольської правди» В.Н. Сунгоркін відзначив у спеціальному інтерв’ю: «У нас велика пошта. Біля 30 тисяч листів щотижня, до ста тисяч щомісяця, і це не враховуючи відзивів на публікації на нашому сайті в Інтернеті»2. Сама Людмила Васильєва, з передмови до книжки якої взяте наведене висловлювання, так само відзначає величезну важливість редакційного епістолярію: «Але листи, – вигукує вона, – це захоплюючий інформаційний Клондайк!»3. Далі, однак, вона зводить усе розмаїття листів до одного їх жанру: «крику про допомогу». І навіть пропонує резюме: «Якщо листа до редакції написали, значить, автора „дістали”»4.

Навряд чи ситуація з листами в сучасній журналістиці може бути так просто пояснена. Тридцять тисяч листів щотижня не можуть бути настільки одноманітними. Думається, джерело листів при вагомих причинах їх усунення з інформаційного поля в іншому. У сучасному світі триває відчуження людини від своєї сутності. Сучасна людина самотня й часто розгублена

1 Гоголь Н.В.А.С. Пушкину 23 декабря 1833 г. //Гоголь Н.В. Собр. Соч.: В 8 т.– М., 1984. – Т. 8. – С. 69.

2 Скоробагатько В. Предисловие/Владимир Скоробагатько//Васильева Л. А. Делаем новости!. – М., 2003. – С 9.

3Васильева Л.А. Делаем новости!./Л.А. Васильева.– М.: Аспект-Пресс, 2003.–

С53

4 Там само. – С. 58.

327

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

перед світом абсурду. Вона шукає тепла й співучасті, часто просто однодумців, тих, хто думає й почуває так, як вона, і така ж самотня, як і вона. Ось головна причина, чому редакційна пошта не вичерпається ніколи. У молодіжній газеті «Артмозаїка» (Харків) зі щотижневим накладом 334 тисячі примірників багато років уперто продовжує існувати рубрика «Самописка». У кожному числі газети подається дві сторінки листів. Проблематика їх найрізноманітніша, така, що не піддається узагальненню. Але от мотиви – самовиразитися, розповісти про свій життєвий досвід і його уроки, довірити паперові те, що не розкажеш публічно усно – це відстежується чітко. А тому логічно припустити, що в основі епістолярної творчості лежать причини психологічні, і редакційна пошта буде існувати завжди. Отже, з нею слід уміти працювати.

Через листи в редакцію надходить важлива інформація про суспільні суперечності, назрівання конфліктних ситуацій, рух громадської думки в тому чи іншому напрямку. Люди звертаються до газети, як правило, у складних випадках свого життя, шукаючи підтримки, соціальної справедливості, захисту від сваволі урядовців. За радянських часів у редакціях практично всіх (включаючи районні) газет були відділи листів, в обов’язки яких входило лише працювати з поштою, систематизувати й узагальнювати епістолярну інформацію, перевіряти скарги, готувати до публікації листи або уривки з них. У газетах існували рубрики «Хоча листа й не надруковано», де редакція повідомляла читачів про вжиті нею заходи з приводу звернень громадян та про дії урядових органів у справі розв’язання порушених у листах проблем.

Молодому журналістові слід знати, що листи читачів можуть правити за джерело лише попередньої інформації, яка ще потребує ретельної перевірки. Робота з листами будується на таких засадах:

1.Ретельний облік усіх листів, надання кожному свого номера чи шифру, згрупування листів за темами чи проблемами.

2.При ухвалі рішення про публікацію потребує перевірки авторство листа. Співробітник редакції мусить обов’язково зв’язатися з автором листа і від нього особисто дістати підтвердження його авторства. Якщо такого підтвердження домогтися не вдається, лист вважається анонімним і не розглядається. Осо-

328

Збирання зовнішньої інформації

бливо необхідною така перевірка є у випадках, коли йдеться про компрометуючі факти, оприлюднення яких може так чи інакше вплинути на долі людей.

3. При намірі опублікувати лист потребують перевірки наведенівньомуфакти.Цетакожскладаєобов’язокспівробітників редакції. Для цього в автора листа слід поцікавитися джерелами його інформації й самому журналістові пройти цим шляхом, зіставити різні точки зору на подію чи явище тощо.

У багатьох редакціях старих газет існує традиція, згідно з якою усю пошту, що надходить на загальну адресу видання, читає спочатку головний редактор, він же накладає потрібні резолюції й передає листи у відділи для подальшого використання чи вжиття заходів.

Листи правлять за канал зворотного комунікаційного зв’язку редакції з читачами, дають журналістам відчути пульс громадської думки, а разом з тим ефективність власної праці.

Через зубожіння значної частини населення України, що стало наслідком економічної кризи в усьому пострадянському просторі, потік листів до редакцій газет значно скоротився. Але правильно зробили ті редакції, які не захотіли втрачати зв’язків з аудиторією. Вони запропонували читачам телефонувати до редакції, опублікували номер телефону й виділили спеціального співробітника для прийому таких повідомлень.

Унаслідок цього зв’язок «газета – читач – газета» не був зруйнований остаточно, видання зберігало важливу можливість мати діалог з читачами, знати про їхні оцінки власної праці. Був від цього комунікативного каналу й ще важливіший наслідок: ніщо так не підвищує престиж видання та його наклад, як ефективність публікацій, дієва допомога конкретним громадянам у розв’язанні їх безпосередніх проблем, пов’язаних з різними сферами життя: побутом, комунальними службами, виплатою заборгованих зарплат та пенсій тощо.

Багаторічний журналістський досвід підказує, що робота з налагоджуванню діалогу з читачами (листовного, телефонного) повинна ввійти в коло щоденних турбот кожної редакції, а його активність є мірилом авторитету видання, його популярності.

III. Інтерв’ю. Це головний метод збирання інформації в журналістиці, сутність якого полягає в здобутті новин і повідомлень шляхом усного спілкування суб’єкта (журналіста) з об’єктом-

329

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

ньюзмейкером (політичним діячем, науковцем, митцем чи просто цікавим співрозмовником). Вважається, що цей метод дає від 80 до 90 відсотків потрібної журналістові інформації. Зрозуміло, що метод інтерв’ю слід відрізняти від журналістського жанру під такою ж назвою, сутність якого полягає в драматургічній (діалогічній) побудові матеріалу за формою: запитання – відповідь. Жанр інтерв’ю не відіграє такої вагомої ролі в журналістиці, як метод, хоча його питома вага на шпальтах сучасних газет зростає.

З певною метафоричністю, можна сказати, що праця журналіста – це вічне інтерв’ю, а сам журналіст мусить бути гарним комунікатором. Його діяльність складається з розмов з людьми і описування почутого. Причому до проблем творчості й майстерності журналіста входить не лише безпосереднє створення тексту, але (й передусім) мистецтво збирати матеріал для нього. Журналістика – це мистецтво спілкування, а з розвитком аудіовізуальних медіа – також і мистецтво публічного спілкування перед мікрофоном чи телекамерою.

Сучасна журналістика за типом спілкування знає такі типи інтерв’ю:

Інтерв’ю на робочому місці. Вважається таким, що надає особливо плідні можливості для журналіста. Зустрівшись з об’єктом на його робочому місці, він може не тільки поставити запитання, що намічені для інтерв’ю, але й підключити інші методи збирання інформації: спостереження й вивчення документів і джерел, а в майбутньому матеріалі описати обстановку робочого місця, атмосферу установи, навести якісь красномовні деталі, що характеризують співрозмовника, крім того, під час бесіди журналіст може зажадати від об’єкта документально засвідчити ті чи інші факти, про які пролунала усна інформація. Журналіст повинен завжди домагатися проведення інтерв’ю в найзручніших для себе умовах, а такими є бесіди на робочих місцях об’єктів.

Інтерв’ю вдома в об’єкта. Особливо виграшне тоді, коли журналіст зустрічається з приватною людиною. Тоді не робоча обстановка на посаді, а побут, домашнє оточення можуть відіграти провідну роль і дати переваги такі ж самі, як і зустріч із службовцем на його робочому місці, і гарантувати використання

330