731808_BC732_mihaylin_i_l_osnovi_zhurnalistiki

Загальна жанрологія і журналістика

2)узагальнення їх, зіставлення з іншими, встановлення зв’язку між ними;

3)оцінка ситуації і явища;

4)постановка проблеми і виявлення всіх її аспектів;

5)висловлення пропозицій про своє бачення розв’язання проблеми.

Кореспонденція – жанр, у якому на обмеженому конкретному життєвому матеріалі розглядається певна тема, ставиться проблема та пропонується її розв’язання. Цей жанр хіба трохи молодший за жанр замітки. Його назва походить від латинського слова «correspondeo», що в перекладі українською мовою означає «повідомляю». Кореспонденціями первісно називалися повідомлені дописувачами новини з місць. А кореспондентами стали називати повідомлювачів новин. Зараз це слово використовується для найменування важливої рольової спеціалізації в журналістиці. Кореспондент – той, хто повідомляє новини. Внутрішньожанрова типологія кореспонденції включає в себе інформаційну, аналітичну й проблемну кореспонденцію.

Стаття – найважливіший аналітичний жанр журналістики, що на підставі розгляду та зіставлення значної групи фактів чи ситуацій ґрунтовно й глибоко, з науковою точністю трактує, осмислює й теоретично узагальнює проблеми соціальної дійсності. Кореспонденція ще будується на фактах, стаття – на аналізі проблем. Факти в ній відіграють ілюстративну, службову роль. Предметом статті є проблема. Звідси головним її внутрішньожанровим типом є проблемна стаття, хоча історія журналістики знає й такі її різновиди, як передова (директивна), пропагандистська, науково-популярна статті. Типологія статті у новітній журналістиці ще чекає на своїх дослідників.

Рецензія – жанр, у якому передбачається інтерпретація та оцінка сучасного художнього або наукового твору. Типологізується за видами мистецтва (літературна, театральна, художня, музична) та за глибиною осмислення явищ (анотаційна, аналітична, дискусійна, відкритий лист). Див. докладніше відповідну статтю в «Словнику молодого журналіста».

Огляд – жанр, метою якого є ознайомити читачів з перебігом подій за тривалий проміжок часу чи рядом однорідних подій чи фактів за стислий хронологічний період. Жанр огляду вимагає

381

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

глибоких знань і вміння аналітично зіставляти факти. Від назви жанру походить ще одне найменування рольової спеціалізації в журналістиці – оглядач. Місія оглядача – розглядати події в часі, найкраще від зародження до завершення.

Третя жанрова група – публіцистичний журналістський рід. До нього належать такі жанри, як замальовка, нарис, есей, фейлетон, памфлет. У журналістикознавстві прийнято досі вживати для назви цієї групи творів термін «художньо-публіцистичні жанри». Це не зовсім справедливо, оскільки художня публіцистика є лише одним з її різновидів. Не меншу роль у журналістиці відіграють політична та наукова публіцистика. «Вечірні розмови» Максима Рильського є класичним зразком саме художньої публіцистики, але «Ментальність орди» Євгена Гуцала – то приклад публіцистики політичної, а твір Івана Франка «Що таке поступ?» – то приклад публіцистики наукової. Родовими ознаками публіцистичних жанрів є

1)вихід на перший план вражень автора від розглянутих фактів, його оцінки їх;

2)домінантне значення суб’єктивних міркувань, авторської думки;

3)організаційна роль образного ряду, у якому пріоритетне значення набуває образ автора-публіциста, поданий з ліричною прямолінійністю як «я»;

4)проведення певної філософської (ідеологічної, моральної) концепції, яка має самодостатнє значення і використовує

різні типи аргументів, включно з фактичними. Замальовка – найбільш компактний жанр художньої публі-

цистики, у якому висловлені враження автора від події, поєднані інформаційність і образність, ескіз з натури. Часто замальовка розповідає про незначну одиничну подію, наділяючи її визначною семантикою, підносячи (звичайно ж, суб’єктивно) її значення.

Нарис – центральний жанр публіцистики, що передбачає оперативний відгук на суспільно важливу подію, розкриття образу цікавої особи, створення портрету колективу, розповідь про побут, звичаї й людей певного регіону своєї й чужої країни. Цей жанр дав назву одній з рольових спеціалізацій у журналістиці: автори нарисів тут називаються «нарисовці». Внутрішньожанрова типологія нарису включає в себе портретний, проблемний,

382

Загальна жанрологія і журналістика

подорожній, науково-популярний та інші його зразки. Предметом нарису може бути будь-який факт чи явище ре-

альної дійсності, узятий як проблема, у площині своєї суспільної, моральної, загальнолюдської значимості. Арматурою нарису є авторська думка, доведення певної концепції взятої до вивчення проблеми, пропонування шляхів її розв’язання.

Особливість нарису – широке використання в ньому елементів художнього мислення: створення портретів героїв (причому не лише зовнішніх, але й психологічних), зображення їх у дії, за допомогою розгорнутої мовної характеристики, використання вимислу й домислу, зображення пейзажів, інтер’єрів та екстер’єрів, наведення красномовних деталей і подробиць. Автор створює сюжет, розбудовує публіцистичний конфлікт, вдається до психологічного аналізу. Усе, що може наблизити героїв до читача, запліднити його авторським баченням подій і проблем, активно використовує нарисовець. Нарис споріднений з оповіданням і найближчий його родич. Часто нарисом називають оповідання, в основі якого лежить документальний сюжет, Жанр нарису, крім самостійного значення, відіграє величезну роль у справі літературного навчання, надзвичайно корисний для молодого письменника, який тільки-но пробує сили й вигострює перо.

Есей – жанр, у якому вільно, не обов’язково вичерпно, але виразно індивідуально трактується певна подія, явище, проблема чи тема, а публіцистична суб’єктивність сягає апогею. Див. докладніше про цей жанр у «Словнику молодого журналіста».

Фейлетон – сатиричний жанр публіцистики, що виявляє комічну сутність негативних фактів і явищ дійсності. Головним засобом фейлетоніста є художній образ. Автор обов’язково повинен створити образ негативного явища, події, героя, в осмисленні яких виявити дві найважливіші особливості: показати їх соціальну шкідливість, з одного боку, і розкрити їх комічну сутність, з другого боку. Цілком самобутній вид цього жанру створив Остап Вишня, назвавши його «усмішка».

Памфлет – сатиричний жанр публіцистики різко викривального характеру, у якому сатира переростає в сарказм, цілковите заперечення предмета відображення. Для памфлету характерні такі риси, як злободенність, документалізм, обрання для викриття значного суспільного явища (важливої соціальної події, видат-

383

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

ного державного або громадського діяча). Надзвичайна ефективність памфлету засвідчена історією: Даніель Дефо (1660–1731) за памфлет «Найкоротший шлях розправи з дисентерами» (1702) був поставлений до ганебного стовпа, Дені Дідро (1713–1784) за трактат «Лист про сліпих для повчання зрячим» (1749) був кинутий до в’язниці, а П. Чаадаєв (1794–1856) за «Філософічні листи» (власне, не за весь цикл з восьми листів, а лише за перший лист, надрукований у 1836 році в № 15 журналу «Телескоп») був оголошений божевільним. Див. про памфлет також статтю у «Словнику молодого журналіста».

Через публіцистичні жанри журналістика вростає в літературу. Це її, так би мовити, найвищий поверх. У публіцистиці охоче працюють письменники й науковці. У ХХ столітті спостерігається зрощення публіцистики й філософії. Але завжди слід пам’ятати, що фундаментом журналістики є її інформаційний рід, а аналітичні жанри складають міцні стіни її будинку. На відміну від літератури, де літературні роди рівнозначні, журналістські роди мають ієрархічну підпорядкованість.

У вигляді жартівливої схеми ієрархію журналістських родів можна зобразити так:

ɅȱɌȿɊȺɌɍɊȺ

384

Загальна жанрологія і журналістика

Описані нами жанри належать до числа найважливіших, але це не означає, що засадничо неможлива поява нових жанрів, створення проміжних міжжанрових утворень чи навіть авторських модифікацій існуючих варіантів. Так, кілька об’єднаних новинарних заміток, що відстежують події в часі, можуть складати хроніку. У межах портретного нарису деякі журналісти виконують твори під назвою «силует», що є дальшим поглибленням внутрішньожанрової типології і передбачає не просто створення портрета героя, а портрета контурного, однобічного, спрямованого не на всебічне розкриття характеру, а на поглиблене висвітлення його окремих сторін. Відповідь опонентові називається «реплікою». Цей список можна продовжувати. Існують і авторські жанри. Неможливо заперечувати, що Максим Рильський створив свій жанр «вечірніх розмов», а Остап Вишня «усмішок».

Категорія жанру є найбільш консервативною в журналістиці, найбільш стійко утримує сталі, вироблені в процесі історичного розвитку ознаки. Про це свідчить те, що жанрова система з паперової спокійно перекочувала в електронну журналістику. І все ж під тиском мінливої, еволюціонуючої соціальної дійсності відбувається поступове оновлення і жанрової системи в цілому, і внутрішньої конституції кожного жанру зокрема. У практичній роботі журналіста важливе значення має його орієнтація як у загальних жанрологічних проблемах, так і знання вимог і особливостей того чи іншого жанру. Це дозволить йому досягти максимальної реалізації свого творчого потенціалу. Ставлячись з повагою до надбань багатьох поколінь своїх попередників, журналіст повинен прагнути не тільки якомога ефективніше використати наявний арсенал жанрових засобів, але й продовжити безперервний пошук нових підходів до вирішення творчих завдань.

Адже колись і традиції були новаторством.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

ЗАГОЛОВОК – назва твору або його частини, що друкується чи пишеться над текстом. Періодичні видання (газети, жур-

385

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

нали, альманахи), крім заголовків окремих творів, мають ще заголовки відділів, рубрик, назви групи матеріалів («шапки») і загальні назви (наприклад, газета «Слобідський край», журнал «Березіль», альманах «Складка»).

Заголовок повинен містити в собі тему або ідею твору, має перегукуватися з проблематикою. Він мусить бути виразним, стислим, змістовним, цікавим, легко вкладатися в пам’яті читачів. Дати творові влучний заголовок – велике мистецтво, що потребує таланту, знань і досвіду.

Професор В. М. Галич, досліджуючи заголовкові комплекси Олеся Гончара, висловила продуктивну думку про можливість (і необхідність) створення українського словника власних назв літературних та журналістських творів. На її думку, такий словник став би школою майстерності змістової влучності й точності для молодих авторів.

Видатний український письменник Анатолій Дімаров у мемуарах «Прожити і розповісти» самокритично визнав, що ніколи не вмів придумувати виграшні заголовки і так виклав пошуки назви до відомого свого твору: «Пам’ятаю: пізніше, коли задумав великий роман, то ніяк не міг підібрати назву, вже й не менше ста сторінок написав, а назви не було, хоч криком кричи, так і поніс першу частину нехрещеного роману до журналу «Дніпро»: хлопці, ставлю десять пляшок коньяку, якщо придумаєте назву, та навіть хлопці не запропонували нічого кращого, ніж заяложене «Шляхами життя», а вже коли видавав ту частину окремою книгою, то позичив у Шевченка: «І будуть люди» («І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі»).

Так усі три частини і вийшли під цією назвою, а коли я якось вертався літньої ночі додому, та глянув на всіяне зорями небо, та побачив Чумацький шлях, що прослався сріблястою стрічкою з краю в край, то мене так і обварило: Господи, та ось же вона, оця назва! Чи я усі роки, поки працював над романом, жодного разу не глянув на небо, чи мене таки й справді обмарило? „Чумацький шлях”… „Чумацький шлях”… Мені здавалося, що я й роман писав би по-іншому (глибше, розлогіше), коли б оця назва ясніла на ньому».

Така велика роль заголовку: він відразу формує філософську концепцію твору, веде автора за собою, спонукає до повноцінного

386

Загальна жанрологія і журналістика

розкриття творчого задуму. В історії журналістики відомі випадки, коли зміна заголовку несподівано актуалізувала матеріал і виводила його на перші сторінки видань. У великих редакціях газет є відділи, спеціалізовані на придумуванні заголовків до вже написаних матеріалів. У сучасній журналістиці існує тенденція до оформлення заголовків як розповідних речень і перетворення їх на невеликі ліди.

МАСОВА КОМУНІКАЦІЯ (від лат. communico – робити спільним) – первісно розумілася як сукупність технічних засобів та каналів поширення масової інформації. У найбільш поширеному за радянських часів визначенні журналістика розумілася як громадська й літературна діяльність зі збирання, обробки й поширення інформації каналами масової комунікації, під якими розумілися преса, радіо, кіно, телебачення. У 1990-х рр. технологічне значення поняття «масова комунікація» стало поступатися західній змістовій версії розуміння цього терміна, у якій слову «комунікація» повернуто його питоме значення. Масова комунікація може бути лише інформаційним обміном між двома активними учасниками. Аудиторія мас-медіа сприймається не як пасивний реципієнт, споживач смислів і предмет впливу, а як активний суб’єкт інформації

В інформаційному суспільстві під масовою комунікацією розуміється широке (у яке втягнуте все суспільство) і всебічне (яке стосується усіх соціально важливих тем) спілкування, масовий діалог, здійснюваний через журналістику. Унаслідок такого розуміння масова комунікація може бути сприйнята як безперервний загальнозначимий сучасний текст, у створенні й поширенні якого беруть участь за допомогою новітніх технічних засобів як професійні журналісти, так і звичайні громадяни.

ІНФОТЕЙНМЕНТ (від англ. infotainment, від information – інформація і entertainment – розваги) – термін, який виник в англо-американській журналістиці на позначення такого методу подачі новин, у якому поєднані інформаційні та розважальні компоненти. Афористична формула цього методу: «Інформувати, розважаючи». Помічено, що за умов такої побудови новини отримують найвищі рейтинги. Разом з тим

387

РОЗДІЛ СIМНАДЦЯТИЙ

ОСМИСЛЕННЯ ПРОБЛЕМ ЖУРНАЛIСТИКИ

В НОВIТНIЙ ФІЛОСОФІЇ

«Чотири теорії преси» Ф Сіберта, Т. Петерсона і У. Шрамма: авторитарна, лібертаріанська, соціально

відповідальна і комуністична. Доповнення чотирьох теорій моделями для медіа

періоду розвитку і демократичної участі. Теорiя масових комунiкацiй Г. М. Маклюена.

Типи масової комунікації як рушійні сили в історії людства. Тип суспільної епохи і пануючий у ній ЗМК. Ефірні ЗМК і переворот у суспільній свідомості XX століття. Телебачення як повернення

людства до епохи усної комунікації. Концепція постіндустріального (інформаційного)

суспільства Даніела Белла. Структура населення, інформація та знання як констутутивні ознаки нового суспільства.

Надмірність інформації, її дедалі вужча спеціалізація, потреба в інтерпретації інформації та сталість людської свідомості для її сприйняття

як ознаки й загрози інформаційного суспільства. Теорія «поля журналістики» П’єра Бурдьє, вплив

телебачення на «поле журналістики» – настанова на видовища і розваги, девальвація мислення, монополія журналістів на публічні виступи і цензура журналістів у висловленні думок і коментарів до подій. Боротьба поколінь у журналістиці.

Захист молодими журналістами професійної гідності

b

РОЗДІЛ СIМНАДЦЯТИЙ

Уновiтнiй західній філософії вагоме місце посiдають дослідження проблем i створення загальних концепцій, пов’язаних з журналiстикою. До цієї проблематики виявляють інтерес як професійні філософи, так і журналістикознавці. Особливо велику популярність у західному світі здобула праця американських науковців Фредеріка Сіберта, Теодора Петерсона та Уїлбура Шрамма «Чотири теорії преси», що, з’явившись уперше в 1956 році, витримала відтоді численні перевидання, увійшла до навчальних програм університетів і активно використовується й сьогодні для викладу теоретичних основ і засад

журналістики.

Автори цієї праці посідали помітне місце в американській науці про журналістику. Ф. Сіберт працював деканом коледжу засобів масової інформації Мічиганського державного університету, Т. Петерсон – деканом коледжу журналістики університету штату Іллінойс, У. Шрамм – директором Інституту досліджень масової інформації Стенфордського університету. Таким чином вони представляли найбільші центри з вивчення журналістики

вСША, а свою працю проводили на кошти Національної ради церков.

Увступному розділі науковці висловили свій головний постулат: «Преса завжди приймає форму і забарвлення тієї соціальнополітичної структури, у рамках якої вона функціонує. Передусім вона відбиває ту систему соціального контролю, за допомогою якої здійснюється врегулювання взаємин індивіда і соціальних інститутів. Ми вважаємо, що розуміння цих аспектів суспільства складає основу будь-якого систематичного розуміння преси»1.

Чотири концепції преси, на думку науковців склалися історично. Першим її типом була авторитарна модель журналістики, що виникла у ХVІ–ХVII століттях з появою цензури і спробою абсолютистської держави прибрати під свій цілковитий контроль усю систему масової інформації. І хоча видавцями періодичної преси могли бути в цій ситуації не лише державні установи чи державні діячі (відома участь Людовіка ХІІІ і кардинала Ришельє

вгазеті Теофраста Ренодо «La Gasette, Петра І – у «Ведомостях», Катерини ІІ у – журналі «Всякая всячина»), але й приватні особи,

1 Siebert F. Four Theories of the Press/F. Siebert, T. Peterson, W. Schramm. – Urbana, 1956. – p. 1–2; Сиберт Ф. С., Четыре теории прессы/Ф. С. Сиберт, У. Шрамм, Т. Петерсен; Пер. с англ.. – М., 1998. – С. 3.

390