731808_BC732_mihaylin_i_l_osnovi_zhurnalistiki

Журналістика як творчість

рівень аналізу полягає в розгляді питання про форму журналістських творів.

Під формою розуміються будь-які способи вираження змісту як текстові, так і ілюстративні.

Стосовно друкованого видання чи програми радіомовлення й телебачення прийнято говорити про такі елементи форми:

1)жанрові, під якими розуміються модифікації жанрів, різноманітні добірки матеріалів, рубрики, розділи, цикли, тематичні шпальти, номери чи передачі;

2)сюжетно-композиційні, до яких входять сюжет, композиція, характеротворення, шрифтове розв’язання, ілюстративне оформлення, поєднання записаних заздалегідь сюжетів із прямим репортажем із студії тощо;

3)лексико-стилістичні, тобто мова, стиль, зображальновиражальні засоби, тональність, індивідуальна манера журналіста, стиль видання в цілому.

При цьому слід розуміти, що є різні рівні змістово-формальної єдності:

1)окремого тесту;

2)смуги, шпальти, телечи радіопередачі;

3)газети, журналу, видання в цілому, радіостудії чи телеканалу.

Журналістський твір як наслідок масово-інформаційної діяльності досягає успіху за умов змістово-формальної єдності. Художність, естетизм мають у журналістиці таке ж значення, як і в літературі та інших видах мистецтва, незважаючи на прагматичний, ужитковий характер цього різновиду духовної праці. Але у зв’язку із специфікою журналістики на змістово-формальну єдність впливають у ній такі чинники:

1)дійсність, життя, об’єктивна реальність у її загальних і конкретних проявах; цей вплив може бути безпосереднім і опосередкованим;

2)автор, його талант, світогляд, налаштованість на загальнолюдські чи класові ідеали, його творча індивідуальність, пристрасті й нахили, нарешті, просто компетентність щодо даної теми;

3)тип видання, його засаднича спрямованість, традиції, потреба у висвітленні того явища, що покладене в основу матеріалу;

311

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

4)характер аудиторії, врахування інтересів адресата;

5)тиск власне професійних моментів (терміновість публікації, ліміт місця в газеті тощо);

6)стереотипи й традиції, усталені норми в підході саме до та-

кого матеріалу (тематичні, жанрові та ін.). Синтаксичному аспектові журналістики буде приділено значне

місцеупрофесійнійпідготовціжурналіставкурсі«Теоріятаметодика журналістської творчості» та в цілому ряді дисциплін спеціалізації, як-от: «Інформаційні жанри», «Аналітичні жанри», «Художньопубліцистичні жанри», «Техніка оформлення видання» тощо.

3. Прагматичний аспект визначається безпосередньою реакцією читачів на публікацію чи радіо й телепередачу. Він вимірюється кількістю відгуків – листів і телеграм, телефонних дзвінків, усними пропозиціями відвідувачів,– що надійшли до редакції після публікації журналістського твору. Свідченням найвищого ефекту є звернення уваги на проблему владних структур: чи безпосередньо завдяки публікації, чи опосередковано – завдяки цілеспрямованому формуванню громадської думки.

Нові можливості для реалізації зворотного зв’язку та інтерактивності надає Інтернет-журналістика. Сучасна онлайнпублікація – особливий спосіб буття текстів у мережі. На відміну від паперової журналістики, онлайн-публікація будується у формі складної моделі, основними складниками якої є авторський матеріал, читацькі коментарі до нього, пояснення автора з приводу коментарів, нові відгуки читачів. Маятник уваги може розгойдуватися між авторською й читацькою позиціями до нескінченності. Можливість коментування – не тільки свідчення зворотного зв’язку, але й збагачення теми запропонованими читачами фактами, оцінками, концептуальними розв’язаннями.

Важливою стороною журналістської творчості є редакторська діяльність. У ширшому значенні під редагуванням розуміється опрацювання, підготовка до друку певного тексту, рукопису, виправлення його відповідно до запитів видання, скорочення матеріалу при потребі, його композиційна перебудова, тобто будь-яка робота над поліпшенням тексту. У цьому розумінні редактором бував кожен журналіст, оскільки він готував до друку рукописи свої та інших авторів.

У вужчому значенні редакторська діяльність полягає в керівництві виданням, визначенні його стратегічних і тактичних завдань,

312

Журналістика як творчість

змісту і характеру, організації творчого колективу для здійснення певної мети, остаточному затвердженні матеріалів до друку чи виходу в ефір. Ця місія покладається не на кожного журналіста зосібна, а на головного редактора видання. Його діяльність є не менш творчою, ніж інших суб’єктів масово-інформаційної діяльності, але здійснюється на ширшому суспільному тлі, пов’язана з важливими організаційними функціями.

Свого часу видатний український журналіст і публіцист Михайло Драгоманов (1841–1895) у листуванні з представником молодшого покоління Іваном Франком (1856–1916) сформулював важливі засади редакторської праці. У листі від 15 березня 1885 року він, узагальнюючи свій двадцятилітній досвід співробітництва в часописах і власної редакторської діяльності, застерігав І. Франка, який тоді готувався до видання журналу «Поступ», від можливих помилок: «Не заражайтесь двома редакторськими хворобами,– писав М. Драгоманов: – а) вважати публіку за дуже дурнішу писателів, думаючи, що, мовляв, того й того публіка не розбере, тим не зацікавиться й т. ін. Давайте усяку серйозну справу публіці, розказуйте просто, але серйозно, – і публіка розбере. b) Не вважайте сотрудників дурнішими себе; підберіть людей по власному вибору, вмовтесь з ними в основному,– а далі дайте їм волю робити, – а особливо не одкладайте розмови про справи пекучі до того часу, коли самі зберетесь поговорити може й ліпше, ніж готовий сотрудник в готовій статті»1.

Ці поради: по-перше, поважати публіку й ставитися до неї як до рівного собі співрозмовника і, по-друге, гарантувати свободу творчості співробітниками редакції, умовившись з ними про дотримання лише головних принципів, не втручатися в їхню працю з приводу кожної дрібниці,– можуть правити за дороговказ для кожного сучасного редактора.

«Редакторство, як і будь-яке ремесло, доведене до вершини досконалості, – відзначав Іван Кошелівець, який упродовж багатьох років редагував провідний часопис української еміграції «Сучасність», – може й повинно бути мистецтвом. Складність редакторського ремесла починається з дрібниць, яким у нас взагалі не надають значення: підбір шрифтів, формату, одноко-

1 Драгоманов до Франка 15 березня 1885 р.//Матеріали для культурної та громадської історії Західної України. – К., 1928. – Т. 1: Листування І. Франка і

М. Драгоманова. – С. 106

313

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

вого зовнішнього оформлення цілості; зрештою, кожне число має кілька сот тисяч друкованих знаків, і всі вони повинні стояти на своїх місцях, без жодного зайвого. Коротше кажучи, у гарного редактора журнал повинен радувати око читача, як красиве плаття від Діора. А вже стосовно головного – планування: щоб кожне число було нарівні з іншими й за змістом. А ще: можливо, найважче – уміти й глибоко шанованому автору іноді сказати – ні»1.

Серед функцій головного редактора як найважливіші слід відзначити такі:

1)формування обличчя видання, його інформаційної та проблемно-тематичної спрямованості;

2)створення зорового образу видання, підбір шрифтів, іміджевих знаків, ілюстративного матеріалу;

3)планування видання й роботи творчого колективу, визначення змісту шпальт, створення рубрик;

4)проведення на сторінках видання політичних, господарських, культурних та ін. інформаційних кампаній;

5)залучення до участі у виданні видатних політиків, науковців, митців;

6)організація в своєму виданні дискусій, полемік, спільного

пошуку істини, зіткнень думок, відстоювання своєї позиції, яка вияскравлюється при обговоренні її з опонентами.

Праця редактора виглядає настільки важливою, що в історії журналістики часто періодизація того чи іншого видання визначається іменем головного редактора, Наприклад, широко відомий феномен журналу «Новый мир» під час його редагування Олександром Твардовським (березень 1950 – серпень 1954; червень 1958 – лютий 1970). Журнал, завдяки редакторові, особливо у другий період, зібрав навколо себе найкращі сили письменників, публіцистів, літературних критиків, які в умовах тоталітарного режиму намагалися залишатися на загальнолюдських позиціях і підтримувати своєю творчістю високий рівень класичної російської літератури.

Це, природно, далеко не єдиний приклад визначального впливу редактора на політику й позицію часопису.

Можливість творчості й пов’язаної з нею самореалізації приваблює в журналістику (і, як бачимо, небезпідставно) талановитих молодих людей.

1 Кошелівець І. Розмова в дорозі до себе: фрагменти спогадів та інше/Іван

Кошелівець – К.: Ред.. ж-лу «Всесвіт», 1994. – С. 233–234.

314

Журналістика як творчість

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

АРКУШ АВТОРСЬКИЙ (або друкований) – міра обліку обсягу тексту в журнальному та поліграфічному видавництві. Один аркуш дорівнює 40000 друкарських знаків (букв, цифр, розділових знаків, включаючи й інтервали між ними). Коли текст віршований, то 700 рядків становлять аркуш. Ілюстративний матеріал (малюнки, фотографії, креслення) вимірюється площею, яку він займає: 3000 кв. см. становлять один аркуш.

Найбільший газетний формат А 2 являє собою друкований аркуш, у якому для тексту використано обидві сторони. Складений навпіл такий аркуш становить формат А 3. Складений навпіл ще раз –- дає формат А 4.

Видавництва, звичайно, вимагають від авторів подання двох примірників рукопису твору, надрукованого через два інтервали з одного боку стандартного аркуша ЗО на 20 см., на якому має бути ЗО машинописних рядків, а в кожному рядку по 57– 58 знаків, включаючи проміжки між словами. У такому випадку друкований аркуш займає приблизно 22,5 сторінки тексту.

ТОК-ШОУ (від англійського «talk» – розмова і «show» – видовище, вистава; дослівно – «розмовне видовище», «розмовна вистава») – цілий напрямок у телевізійній журналістиці, змістом якого є інформування глядачів за допомогою «розмови» (діалогу, полілогу) перед телекамерою, а також залучення до обговорення піднятих проблем аудиторії як у студії, так і поза нею (за наявності зворотного зв’язку під час прямоефірних передач).

Оскільки не кожна розмовна програма є повноцінним видовищем, то для їх позначення у вітчизняній традиції ще вживається термін «контактна програма».

Напрямок ток-шоу найбільш демократичний у сучасному телебаченні, оскільки дозволяє за допомогою кабельних і радіорелейних багатоканальних ліній, а також супутникового зв’язку істотно розширити втягнуту в дискусію аудиторію, спонукаючи її до колективного пошуку істини. Демократичність і універсальність ток-шоу виявляється і в багатоманітності жанрів, де наявні елементарне інтерв’ю, бесіда, дискусія, теледебати, прес-конференція, «круглі столи», «контрв’ю», судовий

315

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

теленарис, журналістське розслідування, телемости.

Про демократичність розмовних передач свідчить і їх тематична широта. Тут спостерігаємо серйозну політичну передачу (теледебати), розважальну підліткову або молодіжну програму, інтимно-пікантну, розмову з героєм дня і т. ін.

Передачі в жанрах ток-шоу користуються великою популярністю в телеглядача, приваблюючи його жвавістю, безпосередністю, ненав’язливістю висновків, можливістю самому взяти в них участь, сидячи дома перед екраном телевізора й телефонуючи в студію.

До журналіста ток-шоу висуває підвищені вимоги. Ведучий контактної програми є, як правило, і її автором; він вигадує її ідею, створює типовий сценарний план, складає уявлення про інтер’єр студії, визначає коло запрошених осіб, складає питальник для розмови з ними і т. д. На його «розкрутку» працює його команда. При цьому особливе значення має інтелект та освіта журналіста, його зовнішня привабливість і чарівність, уміння вільно володіти словом, дотепність, кмітливість, уміння негайно орієнтуватися в ситуації в студії і реагувати на зміни в настроях і думках аудиторії, робити точні резюме в кінці програми та її частин.

На українському телебаченні існують такі ток-шоу: на ISTV – «Свобода слова» (ведучий Андрій Куликов), на телеканалі «Україна» – «Шустер Live» (ведучий Савік Шустер), на каналі «1+1» – «Без Табу» (ведуча Ольга Герасим’юк), на СТБ «Давай одружимось» (ведуча Оксана Байрак) та ін.

КУПЮРА (від фр. coupure – відріз) – вилучення фрагмента, зроблене в тексті та сам вилучений фрагмент тексту. Робити купюри – скорочувати текст. Часто це диктується потребами розміщення твору на газетній шпальті. Тоді з нього вилучаються найбільш неістотні фрагменти, відсутність яких не завдасть особливої шкоди змісту.

n

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

ЗБИРАННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Спостереження як метод збирання інформації та його види: відкрите і приховане,

включене і невключене. Зовнішнє вивчення і бачення зсередини

при методі спостереження. Вивчення документів і джерел як метод збирання інформації.

Листи читачів як джерела інформації та робота з ними в редакціях газет.

Інтерв’ю як метод збирання інформації. Типи інтерв’ю. Підготовка до інтерв’ю.

Правила інтерв’ю

b

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Як було вже встановлено, журналістика – це передусім збирання інформації. Лише на підставі зібраної зовнішньої інформації можливе виготовлення внутрішньої інформації, тобто створення власної концепції подій. У переважній же більшості випадків журналістика займається пошуком новин у інформаційних джерел і оприлюдненням, публікацією (тобто, донесенням до публіки) повідомлень про них. Методам збирання

зовнішньої інформації і присвячено цей розділ.

Усе життя, а особливо на початку кар’єри, журналістові доводиться виконувати роль репортера – почесне амплуа в галузі масово-інформаційної діяльності. «Журналіста ноги годують»,– недарма існує така професійна приказка. Зрозуміло, в даному випадку мова йде про збирання зовнішньої інформації, нагромадження фактів, а не про вироблення внутрішньої інформації, зміст якої полягає в узагальненні й поясненні фактів.

Навряд чи справедливо, однак, стверджувати. Що журналіст, досягнувши статусу нарисовця, оглядача чи фейлетоніста звільняється від важкої професії збирання інформації і переходить тільки до її узагальнення, отримуючи її в готовому вигляді з інших джерел. Досвід провідних журналістів, приклад, того ж А. Аграновського, а ще К. Симонова, С. Алексієвич і багатьох інших свідчить про те, що журналіст ніколи не припиняє збирання інформації; можуть змінюватися лише його індивідуальні підходи в залежності від персональних завдань, жанру, характеру матеріалу.

Праця журналіста може бути порівняна з айсбергом. Лише 1/9 його визирає над поверхнею океану. Це видима для сприймачів частина масово-інформаційної діяльності – написаний або усний текст. Але 8/9 маси крижаної гори ховається під водою. Це величезна підготовча робота журналіста по збиранню інформації, яка й лягає в основу матеріалу. Як правило, слабкі журналістські твори виходять не внаслідок поганого вміння працювати зі словом, опрацьовувати вербально вже зібраний матеріал, а внаслідок поверхового уявлення про саму проблему, що обрана за предмет статті чи нарису, недостатньої діяльності в справі збирання інформації, утворення ситуації інформаційної недостатності, що негайно позначається на якості кінцевого результату журналістської праці – тесті.

318

Збирання зовнішньої інформації

Професійний журналіст не поспішає завершити процес збирання інформації, розуміючи, що це вирішальна частина його роботи. Наприклад, Анатолій Аграновський у листі до колеги В. К. Четкарьова від 1 липня 1980 року розповів: «Деякі статті я готую півроку, а одну (про офтальмолога Федорова) „збирав” п’ять років. Але це зовсім не означає, що нічим іншим журналіст

уцей час не зайнятий. Пишуться інші статті, а „заповітна” виношується»1.

Необхідність нагромадження великого обсягу інформації, різного роду даних і точок зору з проблеми як засада масово-інформаційної діяльності стосується стратегічних жанрів журналістики, зокрема основи художньо-публіцистичної творчості – нарису. «Гарні речі – свідчить видатний публіцист Юрій Черниченко,– вони, на жаль, робляться повільно, тим більше якщо робить визнаний майстер, що несе відповідальність за все, під чим стоїть його ім’я. Нарис Ф. Абрамова і А. Чистякова

увосьмому числі „Москви” за 1978 рік – названий „Нива жива і мертва” – робився дев’ять років. Так, у всякому випадку, випливає з самого нарису»2. Зрозуміло ж, під авторським терміном «робився» слід розуміти не час написання тексту, а час збирання матеріалу для нарису.

Враховуючи оперативність як вагому засаду інформаційної журналістики, варто зважити й на принцип, проголошений щодо нарису Ю. Черниченком: «Повільно робиться – довго живе»3. За приклад для нього правила творчість видатного прозаїка, майстра «сільської прози» Федора Абрамова (1920– 1983). «Для мене, наприклад, – писав Ю. Черниченко, – абрамовський нарис „Навкруги та навколо” живий до сих пір. З того нарису, думається мені, і абрамовський „Дім” виникнув, і – у великій мірі – уся північна історія Прясліних»4. Тут іде мова про художньо-публіцистичну повість “Вокруг да около” (1963), яка була присвячена проблемам російського північного села, і наступну романічну творчість Ф. Абрамова: трилогію «Пряслі-

1 Аграновский А. Из писем/Анатолій Аграновский//Вопросы литературы. –

1986. – № 3. – С. 196.

2 Черниченко Ю. О природе плохих вещей/Ю. Черниченко//Вопросы литературы. – 1979. – № 6. – С. 23.

3 Там само.

4 Там само.

319

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

ни», що складалася з романів «Брати і сестри» (1958), «Дві зими і три літа» (1968), «Дороги-роздоріжжя» (1971) і була відзначена Державною премією СРСР 1975 року, і приєднаний до неї роман «Дім» (1978). У даному випадку Ю. Черниченко загострив увагу на тому, що письменник опанував спочатку тему як нарисовець, публіцист, а вже потім як художник.

Класичний зразок в українській культурі: написання Панасом Мирним спочатку подорожнього нарису «Від Полтави до Гадячого» (1872, опублікований 1874 року в журналі «Правда»), а потім створення на його тематичній підставі і за його мотивами роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1872–1875, у співавторстві з Іваном Біликом, опублікований 1880).

Наведені історичні приклади засвідчують тісний зв’язок журналістики й художньої літератури, між якими постійно перетікає творча енергія. Література і журналістика нагадують сполучені судини: рівень одного виду творчості негайно позначається на другому. А відтак не лише для журналістики, але й навіть для художньої літератури актуалізується проблема збирання інформації, вивчення життя. Нагадаймо: від цього етапу залежить загальний успіх журналістського й літературного твору.

Існує лише три методи збирання зовнішньої інформації:

–спостереження,

–вивчення документів і джерел,

–інтерв’ю.

І. Спостереження – пасивний метод збирання інформації. Сутність його полягає в тому, щоб, дивлячись, помічати когочи що-небудь, звертати увагу на когось, щось.

Кожен журналіст мусить бути пильним, уважним до деталей спостерігачем. У багатьох випадках спостереження є початковим етапом підготовки матеріалу, є поштовхом, який народжує потім обширний задум статті чи нарису, приводить до журналістського розслідування. Але, як правило, завжди в значному журналістському матеріалі наявні елементи, джерелом яким є метод спостереження. Це все те, що побачене власними очима журналіста: портрети, інтер’єри, пейзажі тощо. А відтак, спостереження, відіграючи ніби другорядну роль у збиранні інформації, займає значне місце в журналістській творчості, наявне в кожному розлогому матеріалі.

320