Етнографічна практика студентів як метод вивчення сучасних етнокультурних процесів

Стаття присвячена проблемам теоретико-методичного забезпечення етнографічної практики студентів історичних факультетів (на досвіді організації польових етнографічних практик на історичному факультеті Кіровоградського державного педагогічного університету ім. Володимира Винниченка в 2003 – 2006 рр.).

The article deals with the problems of theoretico-methodolodigical support for the ethnographic practice of the students of historical departments (bassed on the experience of conducting field ethnographic practice at the historical department of Kirovograd State Pedagogical University named after V. Vynnychenko in 2003-2006).

Етнографічна практика є невідємною складовою навчальних планів для студентів історичних факультетів вищих навчальних закладів, які навчаються за спеціалізацією «українознавство».

Участь студентів у польових етнографічних експедиціях є оптимальною формою залучення їх до науково-дослідницької діяльності, адже етнографія (етнологія), так само як історія та інші суспільствознавчі дисципліни, має два виміри – дидактичний та науковий.

На історичних факультетах провідних вищих навчальних закладів України накопичено значний досвід організації та проведення етнографічної практики. Насамперед це стосується діяльності кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, кафедри історії факультету гуманітарних наук Національного університету «Києво-Могилянська академія», кафедри етнології Львівського національного університету ім. І.Я. Франка, кафедр етнології та українознавства Харківського національного університету ім. В.М. Каразина, кафедри археології та етнології України Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, кафедри історії України Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка та інших.

Відповідно до навчальних планів вищих навчальних закладів студенти прослуховують основні (спеціальні) курси з методики та методів польових етнографічних (етнологічних) досліджень.

Але зазвичай вони ґрунтуються на методах та методиках, вперше апробованих ще у XVIII ст. Ф. Туманським та Й.-А. Гюльденштедтом [1]. Ці ж методи й методики широко застосовувалися П. Чубинським під час етнографічно-статистичної експедиції в Південно-Західний край у 80-х роках ХІХ ст. [2], Етнографічною комісією ВУАН у 20-30-х роках ХХ ст. [3, 24]. Насамперед йдеться про розробку програм, застосування етнографічних анкет-запитальників, створення мережі кореспондентів, залучення ентузіастів-збирачів, застосування методів спостереження, бесіди, експерименту тощо.

Щоправда, починаючи з кінця 90-х років минулого сторіччя в Україні вийшли друком ряд підручників і навчальних посібників з етнології [4]. Однак їх автори лише дотично розглядають методичний інструментарій роботи етнолога «в полі».

Натомість автори сучасного російського навчального посібника присвячують цілу главу ґрунтовному розгляду методів польових досліджень [5].

На жаль, для широкого (особливо студентського) загалу є мало доступними сучасні фахові періодичні видання з етнографії та етнології, передусім журнал «Народна творчість та етнографія», які регулярно друкують як звіти про етнографічні експедиції в Україні, так і теоретико-методологічні статті.

Серед останніх слід відзначити статтю британця Джеймса Кліффорда «Клопоти з культурою. Про авторитет етнографії» [6], у якій дослідник узагальнив методологічний апарат організації роботи «в полі», накопичений західноєвропейською етнологією протягом ХІХ-ХХ століть. Хоча йдеться про методи етнографічного дослідження «чужих», «тубільних» народів, на наш погляд, їх цілком можливо й доцільно адаптувати до вивчення власної етнічної культури.

Проблема вдосконалення методичного інструментарію польових досліджень, зокрема й етнографічної практики студентів, нині є як ніколи актуальною.

Україна переживає болісний процес системної трансформації. Криза ідентичності, характерна для постколоніальних спільнот, вразила як соціум у цілому, так і його окремі інститути й етнічні страти (титульну націю, етнічні меншини, етнічні групи, окремих етнофорів). Соціальні інститути, практики й процеси швидко видозмінюються, набуваючи нових рис. Тому для розширення перспектив наукового аналізу швидкоплинних суспільних і етнічних процесів в Україні необхідним є широке впровадження соціально-антропологічного підходу, ведення наукового пошуку на стику дисциплін, насамперед соціальної та культурної антропології, психології, соціолінгвістики, семіотики, фольклористики.

Одним із конкретних напрямів експедиційної діяльності могло б стати вивчення культури мешканців малих населених пунктів – сіл, селищ, містечок. Адже, на жаль, сучасна народна культура й понині залишається предметом винятково краєзнавчих (у кращому разі – етнографічних) досліджень. Етнологи поки що не в змозі перестати ототожнювати народну культуру саме із селянською.

Міркуючи над способом поєднання української традиційної аграрної культури з досягненнями урбанізованого середовища, етнолог Валентина Борисенко наголошує на необхідності ґрунтовного вивчення й аналізу українських реалій, поєднанні «глибокого розуміння і знання етнічної та звичаєвої культури, екологічного досвіду народу» й, водночас, «освоєння західних передових технологій, умов побуту, ставлення до збереження цінностей». Констатуючи перерваність традицій та збій у процесі природної еволюції народної традиційної культури, викликані соціальними експериментами радянської доби, добре усвідомлюючи глибину денаціоналізації етносу, В. Борисенко все ж відшукує аргументи на користь життєздатності традиційної української культури: «Незважаючи на суттєві втрати з різних причин субєктивного і обєктивного характеру, маємо ще відносно добре збережену автентичну культуру українського народу» [7; 6-10].

На семантичній відмінності термінів «народна культура» – «селянська культура» наполягає польський етнолог Вєслав Мислівський: «На­родна культура може бути і культурою міською, і приміською, і культурою передмістя, фабричною, галузевою, ву­личною, селищною, рибальською, плотарською, двірською…». Результати студій польської селянської культури протягом більше ніж 20 років дозволили В. Мислівському категорично констатувати її кінець: «Селянська культура програла бій, відступивши перед навалою цивілізації... Культурі бідності й ізоляції цивілізація запропонувала підвищити рівень життя й праці та відкрити світ. Це надто великі спокуси, щоби їм можна було опиратися». Дослідник вказує, що через «брак хоч яко­гось зацікавлення… ця культура нині навіть не має кому передати свідчення про те, чим вона була» [8].

Описані В. Мислівським реалії сучасного польського села в дещо зменшеному масштабі нагадують українські. Проте, попри певні розбіжності у причинах і чинниках споріднених явищ, їх єднає одне – і українське, й польське село культурно зубожіли внаслідок швидких трансформацій суспільного ладу.

Виходячи з тез В. Борисенко та В. Мислівського про кризу («смерть») селянської культури, предметне поле, обєкт та методи дослідження української етнології підлягають докорінному переосмисленню. Предметом дослідження мають стати не реліктові явища традиційної селянської культури, а сучасні соціально-економічні та соціокультурні реалії українського села, містечка, передмістя: взаємини всередині громади та між сусідніми громадами, між корінними мешканцями та новоприбулими (трудовими мігрантами, біженцями з «гарячих точок» тощо); способи етнокультурної і соціокультурної адаптації як вкоріненого, так і прийшлого населення, їх взаємна рецепція та можливі стереотипи поведінки; етнічна картина світу та самоідентифікація мешканців сіл і маленьких містечок.

Студенти історичного факультету Кіровоградського державного педагогічного університету імені В.К. Винниченка протягом шести останніх років проходили навчальну етнографічну практику в сільських населених пунктах Кіровоградщини. Нами накопичено певний досвід, який дає можливість поділитися думками відносно особливостей організації практики, змісту, форм і методів дослідницької роботи студентів у ході польової експедиції.

Протягом підготовчого періоду уточнюються мета дослідження, оновлюється зміст програми практики, анкет-запитальників, здійснюється пошук та опрацювання архівних матеріалів щодо населених пунктів, у яких працюватиме експедиція, встановлюються контакти з головами сільських рад, директорами загальноосвітніх шкіл.

Метою польових експедицій у 2004 й 2005 роках була визначена фіксація етнографічних особливостей традиційної селянської культури Кіровоградщини (населені пункти Кіровоградського та Знамянського районів). Однак у плани одразу ж довелося вносити корективи.

Студенти (майже виключно городяни), прибувши на місце, фактично пережили «культурний шок». Невідповідність повсякденних реалій сучасного села (запустіння, відсутність роботи, низький рівень життя, соціальна й моральна деградація певної частини селян) романтизованим уявленням про ідилічну сільську культуру призвела до певної їх дезорієнтації.

Виходячи з цього, перед керівниками практики постала проблема чіткого визначення принципів взаємин із сільською громадою та подолання психологічного барєру між практикантами і респондентами. Адже відсутність емпатії, зневага чи презирство до соціальної маргінальності, бідності, нижчого рівня освіченості, некоректна поведінка здатні викликати негативну реакцію членів громади, що може призвести до зриву реалізації дослідницького проекту. У подальшому в практику роботи впроваджено ознайомлення студентів з Кодексом професійної етики етнографа, прийнятим 1992 року Міжнародним науковим братством українських антропологів, етнографів і демографів [8; 316-317], та з Кодексом етики Американської антропологічної асоціації [5; 398-406].

Практика показала, що для результативної польової роботи необхідно заручитися підтримкою представників сільської адміністрації, зацікавити їх перспективою оприлюднення позитивних результатів дослідження у засобах масової інформації, що може сприяти залученню уваги громадськості до проблем населеного пункту та його мешканців, розвитку «зеленого туризму» тощо.

Тим не менше, студенти набули певного досвіду проведення польової етнографічної роботи, в результаті якої зафіксовано оригінальний корпус історико-етнографічних даних, апробовано застосування методів пасивного спостереження та неформального інтервю.

У 2006 р. етнографічна експедиція працювала на території Озерської сільської ради Світловодського району Кіровоградської області. Вибір обєкта дослідження був зумовлений тим, що населені пункти тут являють собою феномен поєднання автентичності, вкоріненості і пришлості, інновацій (так, села Талова Балка й Андрусівка засновані в кінці XVII – на початку ХVIIІ ст. козаками, натомість села Озера, Подорожнє засновані в кінці 50-х років ХХ ст. колишніми мешканцями наддніпрянських сіл, які були затоплені водами Кременчуцького водосховища). До речі, результати роботи експедиції підтвердили робочу гіпотезу, згідно якої у вкорінених населених пунктах рівень національної самосвідомості вищий, ніж у новоутворених.

Метою експедиції було дослідження етнокультурної ідентичності, системи етнокультурних цінностей, настроїв та тенденцій у світогляді населення України за умов сучасних національно-консолідаційних процесів. Поштовхом до цього став виступ директора Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України професора Г. Скрипник в ході «круглого столу» освітян і представників засобів масової інформації, який відбувся в редакції обласної газети «Народне слово» у серпні 2005 р.

Безпосередньому проведенню практики передувала низка організаційних заходів.

Оскільки нас цікавила не стільки сфера традиційної культури, скільки сучасний її стан і особливо трансформації, викликані глобалізаційними процесами, етнографічний запитальник було доповнено з використанням матеріалів анкети «Національна самоідентифікація», розробленої ІМФЕ НАН України ім. М.Т. Рильського.

В ході настановчої конференції студентів було ознайомлено з методикою проведення польової етнографічної роботи та фіксації емпіричних матеріалів.

Були встановлені контакти з представниками районної державної адміністрації, сільської ради, з місцевими краєзнавцями.

В ході дослідження було застосовано методи спостереження (включеного та пасивного), інтерв'ю (неформального та неструктурованого), співбесіди.

Інтервю було проведено з найбільш «продуктивними» респондентами різних вікових груп (часто інтерв'ю тривало протягом кількох сеансів).

Для вивчення демографічної ситуації й міграційних процесів застосовано аналіз текстів (опрацьовувалися реєстраційні книги сільської ради).

Нетривалість експедиції та обмежена кількість її учасників не дозволили застосувати кількісні методи (масове опитування, статистичний аналіз тощо).

Нами була апробована робота не тільки з корінними мешканцями села, але й з представниками інших етнічних груп (росіянами, вірменами, циганами), що дозволило вивчати їх взаємну рецепцію, зближення і взаємодію. Опитування показали в цілому високий індекс міжетнічної терпимості серед корінних мешканців села.

Під час проходження практики студенти були частково включені у повсякденне життя сільської громади та фермерського господарства. В результаті цього не лише зміцніла приязнь між студентами, а й склалися стосунки довіри і співпраці з інформантами.

Налаштованість студентської аудиторії на новації дозволило частково апробувати в ході практики методологію «евристичного примітивізму», виражену у формулі «інші голоси» (за Р. Прайсом). Це потребувало орієнтації практикантів на безпосередність сприйняття етнокультурної інформації, ретельність і скрупульозність у фіксації джерел, здатних донести до нас цілісність культурного досвіду корінних мешканців села. Студенти були попереджені про необхідність фіксувати «багатоголосся»: їх записи повинні були втілювати голоси, ідеї та думки багатьох членів сільської громади. Вони звертали увагу на такі начебто незначні деталі життя селян, як відчуття смаку їжі, запахів, звуків, кольорів тощо. Цікаво, що окремі представники старшого покоління, порівнюючи сучасність з радянським минулим, звертали увагу на те, що у людей, попри матеріальні проблеми, зявилася можливість вибору в широкій смаковій, кольоровій та звуковій гамах («були б гроші»), і вони оцінюють це як позитивне явище.

В ході практики було зібрано значний масив матеріалів «усної історії» (від легенд про козацьке минуле краю до реальних спогадів-автобіографій окремих осіб) та корпус оригінальних історико-етнографічних даних, які будуть поступово вводитися до наукового обігу і неодмінно стануть базою для подальших наукових досліджень.

У ході польової етнографічної практики у 2007 році студенти взяли участь у реалізації програми «Усна історія про голодомор 1932-1933 років», розробленої Українським інститутом національної пам’яті у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні.

Вибір обєкта експедиції (мешканці сіл Новоукраїнського району Кіровоградської області) був не випадковим, адже саме на цій території Голодомор забрав у окремих населених пунктах кожного третього або й кожного другого мешканця.

Учасниками експедиції було опитано 65 респондентів – безпосередніх свідків Голодомору 1932-33 років та голоду 1946-1947 років, які мешкають у 20 населених пунктах. Зібрані свідчення дають уявлення про розгорнуту картину масштабної трагедії, якою був охоплений весь досліджуваний район.

Студенти безпосередньо контактували з людьми, які були свідками трагічних подій і досі переживають психічні травми. Відчуття емпатії об’єднало молодих людей з їх народом та його трагічною історією.

Матеріали студентської експедиції готує до друку Інститут Національної памяті.

Звичайно, рівень достовірності результатів польових досліджень за участю студентів обєктивно є нижчим у силу ряду причин, як-от: незначний життєвий і професійний досвід студентів; наявність, як правило, психологічного, міжвікового та соціального барєрів між практикантами і респондентами; побутові проблеми. Проте, на нашу думку, студентська етнографічна експедиція має одну важливу перевагу порівняно з професійною, а саме чистоту сприйняття етнокультурної інформації, свіжий погляд молодих людей на, здавалося б, звичні реалії.

На наш погляд, досягненню мети польового дослідження сприяє застосування комплексу заходів організаційно-методичного характеру, а саме:

ретельний відбір студентів до участі в експедиції; залучення до експедиції студентів історичного факультету не лише базової, а й інших спеціалізацій;

проведення практикумів із застосування методу інтервю (ознайомлення студентів з принципами формулювання питань у ході структурованого, неструктурованого та глибинного інтервю з ключовими інформантами, з методами збору наративних джерел; організація роботи в парах шляхом імітації інтервю з наступним наративним аналізом);

вироблення у студентів щоденної звички вести польові записи, фіксувати не лише факти, а й власні переживання, спроби тлумачення й аналізу почутого й побаченого;

вироблення стратегії роботи в команді.

Подеколи обставини диктували необхідність поділу групу студентів навпіл: одні з них повинні відчути себе в ролі учасників (інсайдерів), інші продовжують перебувати в ролі спостерігачів і фіксаторів подій і явищ (аутсайдерів);

залучення місцевих жителів (насамперед представників адміністрації та інтелігенції) до активної співпраці, зацікавлення їх дослідницьким проектом;

проведення разом із практикантами розшифровки і архівації записів, систематизації і їх попереднього аналізу, формулювання і уточнення гіпотез; надання студентам рекомендацій по підготовці звіту про польову практику;

проведення звітної наукової конференції за підсумками етнографічної практики, популяризація в студентському і викладацькому середовищі методу польових етнографічних досліджень.

Перед нами не стояло завдання надати в цій статті вичерпні методичні рекомендації викладачам з питань організації етнографічної практики студентів. Узагальнюючи досвід, набутий у ході підготовки та проведення етнографічних експедицій студентів-істориків Кіровоградського державного педагогічного університету протягом 2004-2006 років, ми запрошуємо широкі кола науковців і викладачів до фахового обговорення теоретичних і методичних проблем, які виникають у процесі залучення студентів до етнологічних досліджень.