3 Групи дерматоміцетів:

Антропофільні(T.rubrum, T.tonsuransта ін.) –людина інфікується від хворої людини

Зоофільні(M.canis, T.verrucosumта ін.) –людина інфікується від тварин

Геофільні(M.gypseum, M.fulvumта ін.)-людина інфікується спорами із зовнішнього середовища (грунт)

Патогенез

Ураження шкіри та її придатків (волосся, нігті)

Формування запальної реакції на шкірі

Формування ГЧУТ

Імунітет

Нестійкий,

Ненапружений

Види дерматомікозів

Епідермофітії:ураження шкіри, міжпальцевих проміжків, стоп, нігтів, складок шкіри

руброфітія(T.rubrum)

епідермофітія пахова(E.flocosum)

епідермофітія стоп

(T.interdigitalis)

Види дерматомікозів

Трихофітії:ураження шкіри, волосся, нігтів

антропофільні(T.tonsurans, T.violaceum)

зоофільні (T.mentagraphytis)

Мікроспорії:переважновражається волосся

антропофільні (M.ferrugineum)

зоофільні (M.canis)

Фавус (парша) :ураження шкіри, волосся

T.schoenleinii

Лабораторна діагностика

Матеріал для дослідження: лусочки ураженої шкіри, волосся, шматочки нігтів

Мікроскопічний метод:

обробка матеріалу 5-10% лугом для розчинення кератину

мікроскопія нефарбованих або фарбованих розчином Люголя мазків

виявлення міцелярних форм і спор гриба (характерний вигляд для певного роду)

Лабораторна діагностика

Культуральний (мікологічний) метод

недолік:тривалість дослідження (4-6 тиж.)

диференціація грибів за морфологією, культуральними та ферментативними властивостями

Алергічний метод

Флюоресценція при УФО

Microsporum

37.АКТИНОМІЦЕТИ

грам-позитивні бактерії, які характеризуються високим (більше 55 %) вмістом гуаніну і цитозину в ДНК та мають подібну грибам міцеліальну будову. Найбільша підгрупа — актиноміцети (Actinomyceta), далі вся інформація стосується цієї підгрупи.

Товщина міцелія актиноміцетів — 0,5—1,0 мкм. При зростанні на щільних середовищах розрізняють субстратну і повітряну частини міцелія. Розмножуються вони фрагментами або спорами що утворюються у різних видів на повітряному і/або субстратному міцелії. Спори і спороносці мають різноманітну форму. Зрідка забезпечені джгутиками і здатні до пересування.

Подібно до грибів актиноміцети здатні утворювати позаклітинні ферменти гідролази, які розкладають складні полімерні речовини (хітин, лігнін, гумусоподібні речовини). Поширені в ґрунті, мулі водоймищ, на рослинних залишках, основною екологічною роллю є розкладання органічної речовини. Є патогенні форми, що викликають актиномікоз.

Актиноміцети є активними продуцентами антибіотиків, утворюючи до половини відомих науці.

38.ЛЕЙШМАНІОЗ

Морфологія. У життєвому циклі лейшманії проходять дві стадії розвитку: амастигот (безджгутикову), при якій лейшманії парази­тують у макрофагах та інших фагоцитуючих клітинах шкіри, слизо­вих оболонках, селезінці, печінці, кістковому мозку і лімфатичних вузлах організму хребетних, і промастигот (джгутикову), коли най­простіші локалізуються в просвіті кишок перенощика. Поверхня тіла амастигот покрита топкою оболонкою; довжина їх 1—6 мкм, ширина —• 1—3 мкм (див. форзац, рис. VII, е]. У цитоплазмі є велике ядро круглої або овальної форми, паличкоподібний блефаропласт із залишком джу-тика та вакуолі. При забарвленні за Романовським — Гімзою цитоплазма набуває блакитного, ядро — яскраво-червопого, блефаро­пласт — темно-червоного кольору. В організмі безхребетних (москіти) і в культурах клітин утворюються промастиготн, які досягають 20 мкм у довжину і 3 мкм у ширину.

Культивування. Лейшманії вирощують у культурі клітин (макрофа­гів) при температурі 37 °С, на агарі з дефібринованою кров'ю кроля (сереіовище ІМІММ-агар), на якому вони розмножуються при темпера­турі 18—22 °С і розташовуються у вигляді розетки.

Патогенез захворювання в людини Збудник шкірного лейшманіозу.. Лейшманіоз у людей зареєстрований у 76 країнах світу. В Середній Азії, Закавказзі трапляються дві форми шкірного лей­шманіозу, що спричиняються Ь. ігоріса.

Збудником зоонозного шкірного лейшманіозу є Ь. Ігоріса уагіоіа тарг. Лейшманіоз, що спричиняється цим видом лейшманій, дістав назву також сільського, гостронекротизуючого, пустельного, мокну­чого. Джерелом збудника зоонозного шкірного лейшманіозу є гризу­ни (піщанки, пацюки, хатні миші та ін.); перенощики — москіти з роду РЬІеЬоіоптиз.

Зоонозний шкірний лейшманіоз характеризується порівняно корот­ким інкубаційним періодом (від 1—2 тижнів до 1,5—2 місяців), після чого на шкірі з'являються папули (лейшманіоми) з виразками.

Краї виразок пухкі, обриси нерівні. Навколо лейшманіом утворюються горбки, що є результатом дисемінації збудника. Рубцювання настає через 3—6 місяців. Якщо лейшманії проникають у лімфатичні шляхи, розвивається лі.мфангіїт і, рідше, регіонарний лімфаденіт.

Збудник «ніп/юпонозного шкірного лейшманіозу—Ь. Ігоріса уаг. гпіпог. Лейшманіоз, зумовлений цим видом найпростіших, назива­ють також міським, який пізно пкрппасться виразками,- сухим.

Основне джерело інфекції-- хворі па хронічну форму лейшмані­озу. Зараження здійснюється перепощиком — москітом роду РЬІеЬо-іоігшя.

Інкубаційний період тривалий (2—3 місяці і більше). На відкри­тих частинах тіла — шкірі обличчя, шиї, рук, ніг — з'являються поодинокі або множинні сверблячі папули, що поступово переходять у вузлики, які перетворюються у безболісні виразки. Вони покрива­ються буро-червоними кірочками, після зняття яких виявляється вкрита виразками поверхня, вистелена пухкою грануляційною тка­ниною з великою кількістю лейшманій. Захворювання триває близько року, іноді—до 2—10 років.

імунітет. Після перенесеного захворювання виробляються неспри­йнятливість протягом кількох років і сенсибілізація до лейшманіозно-го алергену. В осіб, які перехворіли назоонозний шкірний лейшманіоз, несприйнятливість розвивається і до антропонозного лейшманіозу що свідчить про антигенну близькість збудників і використовується для специфічної профілактики шкірного лейшманіозу.

Лабораторна діагностика охоплює виявлення лейшманій у грануля­ційній тканині, висівання на агар з дефібринованою кров'ю (КІММ-агар) і застосування серологічних реакцій (РЗІ\, РІФ).

Лікування. Призначають мапакрин у вигляді'ін'єкцій у товщу па­пули. Коли лейшманіоми вкриті виразками, для пригнічення вторин­ної інфекції призначають антибактеріальні препарати (норсульфазол і пеніцилін).

Профілактика. Боротьба з шкірним лейшманіозом передбачає за­гальні заходи (рання діагностика, знищення інфікованих лейшманіями собак, гризунів, москітів). Особам, що прибули у вогнища лейшмані­озу, прищеплюють живу культуру лейшманій, яку вводять у верхню частину стегна або плеча.

Імунізація створює стійкий імунітет. Вакцина складається із зависі штамів живих культуральних форм (промастигот) збудника зоонозного шкірного лейшманіозу.

39.ЛЯМБЛІОЗ

Морфологія. Лямблія — дво­бічний симетричний організм гру •

шовидної форми з витягнутим заднім кінцем і двома симетрично розта­шованими ядрами. Тіло паразита має довжину 10—28 мкм і ширину 8—12 мкм. На тупому кінці лямблії є дископодібне удавлення — своє­рідний присосок, за допомогою якого зона прикріплюється до поверхні" епітелію кишок. По середній лінії тіла паразита проходять дві опорні нитки; рухається паразит за допомогою чотирьох пар джгутиків (рис. 115). Лямблії утворюють цисти овальної форми завдовжки 10— 14 мкм і завширшки 7,5—9 мкм, що мають по двоє або четверо ядер.

Культивування. Ростуть на середовищах, до яких входять екстракти дріжджеподібних грибів..

Патогенез захворювання в людини. Джерелом зараження є лю­дина, яка виділяє цисти разом із випорожненнями. Після проникнен­ня цист у кишки їх хітинова оболонка розчиняється. Вегетативні форми лямблій розмножуються у порожній кишці, проникають у дванадцяти­палу кишку і жовчний міхур. Розвиткові лямблій сприяють запальні процеси в слизовій оболонці кишок, що буває при дизентерії, гельмін­тозах, а також наявність у кишковій флорі грибів. Розвиваються хронічне запалення дванадцятипалої і тонкої кишок, що зумовлює диспепсичні розлади (нудота, згага, зниження кислотності), загальне виснаження. Досить часто розвиваються холецистит, гепатит, стан під­вищеної чутливості до алергенів лямблій.

Імунітет не вивчено! Даних щодо постінфекційного імунітету не­має. Доведено, що в процесі захворювання розвивається стан алергії.

Лабораторна діагностика здійснюється мікроскопічним досліджен­ням дуоденального вмісту або випорожнень на наявність вегетативних форм і цист.

Лікування. Застосовують фуразолідон, амінохілол, метронідазол (трихопол) усередину і в розчині для промивання дванадцятипалої кишки. При мішаній інфекції рекомендується комплексне лікування з урахуванням характеру співчленів паразитоценозу (дегельмінтиза­ція, протидизентерійні препарати і засоби для лікування міко­зів).

Профілактика така сама, як і при кишкових інфекціях. При цьому слід ураховувати високу інвазійність лямблій.

40.ТРИХОМОНІАЗ

ТРИХОМОНАДИ

В організмі людини паразитують піхвова (Тгісіютопаз уа§іш,І : і кишкова (Тгіспотопаз поіпіпіз) трихомонади, що належать до кл;ь джгутикових.

Збудник урогенітального трихомонозу — Тгіепогиопай \;; §іпаіІ8. Морфологія. Піхвова трихомонада овально-грушовидної фог ми, розміром 7—ЗО мкм. Тіло її складається з тонкозернистої проп­илами з численними вакуолями. Іззовні вона має тонку оболонку ---пегтпласт, у передній частині тіла якої є щілина гачкоподібної фор ми — цитостома, що виконує функції ротового отвору. У передні;І частині тіла трихомонади міститься ядро з 5—6 ядерцями, а поря:І

3 тілі — блефоропласт, від якого розпочинається пряма осьова нитк;; аксонеч. Це пружний тяж, що викопує функцію кістяка, розташований усередині протоплазматичного тіла по довгій осі, виступаючи у вигля­ді шнпа. Піхвова трихомонада, як і Т. іпіезііпаїіз (рис. 114), має

джгутики й ундулюочу мембрану, за допомогою яких вона пересу­вається.

ІІіІІомчІсІ захворювання в людини. Піхвова трихомонада парази-И¹ ', 'питті. Зараження настає в основному статевим шляхом, мож-'І..... Інфікування здорових осіб через предмети туалету, якими корм-

І І \ н.ІІи я хворий.

ЦІЇ 'Ія інкубаційного періоду (в середньому 10 днів) у чоловіків |н І чиї й.н 11.ся уретрит, який з самого початку набирає торпідного (кво->ІпІо) ІІгргоігу. У жінок трихомоноз проявляється ураженням сечо-инпуі І-.Ікн о каналу, піхви і каналу шийки матки.

Імуміїп після перенесеного захворювання не розвивається.

.ИнОІІра горна діагностика. Основним методом дослідження є мікро­нними панівних і забарвлених препаратів, приготованих із виділень І І'Чппан-вІІх шляхів. Використовують забарвлення за Романовським— І І\ІІоІо, Грамом, Лейшманом, а також 0,5—1 % водним розчином ме-

МІ ІІс'ІІоІІоІ о СИНЬОГО.

І.Ігюсовують культуральний метод — висівання на штучні жн-мн'ІІ.пі середовища, особливо при безсимптомних і латентних формах І м'Ія визначення вилікованості хворих.

,11 (купання. Ефективним засобом лікування трихомонозу є метро-ІІІ 1.1 ю./І (трихопол, флагіл).

Профілактика полягає в додержанні особистої гігієни. Специфіч­них Іахоців для запобігання трихомонозу не розроблено. Основне — Іачо'Іи загальної профілактики.

.((>у(>ник кишкового трихомонозу — Тгіспотопаз потіпіз. Морфологія. За будовою та іншими властивостями кишкова трихомо-ІІ.на гхожа на піхвову, але значно менша за неї, її розміри — 7—

І!І І\Ікм

ІІ.ІюичІсз захворювання. Зараження здорових людей відбувається фс І,.І.'ІпІю-пральним шляхом (з водою, їжею). Збудник паразитує у тов-' І пі кпиш.! людини. Вважають, що кишкова трихомонада не призво­лим./ю виникнення захворювання, а є лише супровідною різних

н......ІпІічІІнх процесів у кишках, породжених іншими причинами.

.ІІ,Іоо|>;порна діагностика полягає в дослідженні калу для вияв­ниця ніч статніших форм кишкової трихомонади.

.ІІІкуч.чшн. Застосовують метронідазол (трихопол), трихомона-пи І, оі .Ірс-ол, ятреп, сульфазин, борну кислоту.

Профілактика полягає у здійсненні загальних заходів, як і при

п.....І І тикових захворюваннях, спричинених найпростішим.

І І|ІпфІ.п.ІкІ ика трихомонозу, який спричиняється Т. іпіеяііпаїіз, 1.11 І І .Іма, як і кишкових інфекцій, а заходи для запобігання сечо-

ті самі, що й при венеричних захворюван-