1. Поняття та характерні риси системи права.

Система права – сукупність компонентів, з яких склад. право; сукупність чинних принципів та норм права, для яких характерна єдність, узгодженість, поділ і згрупованість і відносно самостійних галузей права.

Характерні риси:

• Це є системне утворення, яке розглядається як єдність елементів, між якими встановлюються відповідні зв’язки;

• Це динамічне утворення, оскільки компоненти розвиваються ( якщо змінюється один компонент, то змінюється система в цілому);

• Диференційованість системи права;

• Наявність об’єктивних закономірностей, за якими відбувається розвиток системи права – об’єктивний характер системи права;

• Первинним елементом системи права є правова норма;

• Структурна різноманітність (внутрішній розподіл) - складається з неоднакових за змістом і обсягом структурних елемен­тів, які логічно поєднують і розподіляють нормативний мате­ріал відповідно до його функціональної спрямованості;

• Структурна ієрархічність - поділ системи права на відносно самостійні структурні еле­менти і наявність між ними певних рівнів ієрархії, зверху вниз: галузі, підгалузі, інститути права, норми права.

2. Структура системи права. Структурні елементи системи права.

Традиційним у теорії права є розгляд у якості складових елементів системи права. Структура системи права ( від найменшого до найбільшого ):

• Норма права – це загальнообов'язкове правило поведінки, сфор­моване в суспільстві відповідно до визнаної в ньому справедливої міри свободи і рівності та формально визначене (встановлене чи санк­ціоноване) і гарантоване державою як правозначущий спосіб регулю­вання суспільних відносин.

• Субінститут права – сукупність норм права, що відображає деякі особливості регулювання конкрет­ного виду суспільних відносин, які перебувають у межах складного інституту.

• Інститут права – це система відносно відособлених правових норм у межах певної галузі права, що регулюють окрему групу (вид) взаємозалежних суспільних відносин.

• Підгалузь права – це система однорідних предметно пов'язаних інститутів певної галузі права. Підгалузь права називають ще укруп­неним інститутом.

• Галузь права – це відносно відокремлена в межах системи права сукупність правових норм, які регулюють групу (сферу) однорідних суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.

3. Приватне і публічне право.

Правові системи багатьох цивілізованих країн ґрунтуються на принципі поділу права на приватне і публічне.

Публічне право-сукупність погоджених норм, об'єднаниху галу­зі права, що регулюють публічні (державні, міждержавні і суспільні) відносини підпорядкованих суб'єктів за допомогою імперативного методу правового регулювання. Тут провідним є публічний інтерес. Це такі галузі: конституційне, адміністративне, кримінальне, фінан­сове, адміністративно-процесуальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове, митне, міжнародне публічне, міжнародне гумані­тарне право та ін.

Приватне право - сукупність погоджених норм, об'єднаних у галузі права, що регулюють майново-вартісні відносини й особисті немайнові відносини юридично рівних суб'єктів за допомогою диспо­зитивного методу правового регулювання. Тут провідним є приват­ний інтерес. Це такі галузі: цивільне, сімейне, авторське, торговель­не, житлове, земельне, трудове, міжнародне приватне право та ін.

Відмінності між публічним і приватним правом:

За предметом регулювання:

• публічне право (державний інтерес):

- відносини між державними органами або між державою і приватними особами (між нерівними суб'єктами);

- сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави, адміністратив­них відносин, державної служби, кримінального переслі­дування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій тощо;

• приватне право (приватний інтерес)

- відносини приватних осіб між собою (між рівними суб'єктами)

- сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових засобів тощо.

За методом регулювання:

• публічне право - імперативний:.

владно-авторитарний, директивний, суворо обов'язковий, побудований на засадах влади і підпорядкування, на від­носинах субординації (метод "вертикалі"), метод центра­лізованого регулювання. Передбачає заборони, обов'язки, покарання;

• приватне право - диспозитивний:

автономний, побудований на засадах автономії, юридичної рівності суб'єктів, угоді сторін, неспівпідпорядкованості їх між собою, на відносинах координації (метод "горизон талі"), метод децентралізованого регулювання. Передба­чає дозволи, заохочення, рекомендації.

Різне в основних ознаках публічного і приватного права:

публічне право:

1. орієнтується на задоволення публічних інтересів;

2. характеризується однобічним виявленням волі (держави);

3. має широку сферу обговорення при суворо обов'язковій (імперативній) формі регулювання;

4. передбачає ієрархічні (підпорядковані) відносини між суб'єктами права;

5. містить норми загальні і безособові, що мають нормативно-орієнтувальний вплив;

6. визначається перевагою директивно-обов’язкових норм, розрахованих на пряме застосування санкцій, пов’язаних з обмеженнями у використанні ресурсів

приватне право:

1. орієнтується на задоволення приватних інтересів;

2. характеризується вільним виявленням волі усіх сторін;

3. широко використовує договірну (автономну) форму регу­лювання;

4. передбачає юридично рівні відносини між суб'єктами права;

5. містить норми, звернені до суб'єктивного права, що гарантуються державою (судовий захист тощо);

6. визначається перевагою диспозитивних норм, розрахованих на самовідповідальність за своїми обов'язками і діями.

1.4. Співвідношення національного та міжнародного права.

Національне і міжнародне право є самостійними, але взаємопов'язаними системами права. Якщо національне право регу­лює відносини всередині країни, то за допомогою норм міжнарод­ного права регулюються відносини між державами та іншими його суб'єктами, узгоджуються ці відносини, і лише в разі потреби забез­печуються колективним примусом.

Співвідношення національного і міжнародного права - це завжди відносини зв'язку і зворотних зв'язків, що утворюють у комплексі взаємодію самостійних систем.

Форми взаємодії національного і міжнародного права:

1) національне право служить своєрідним джерелом міжнародного права, оскільки норми останнього створюються в резуль­таті угоди між його суб'єктами - суверенними державами, переважно з метою задоволення національних інтересів. Націо­нальне право визначає організацію і діяльність держави, її полі­тику не тільки всередині країни, а й на міжнародній арені; через зовнішню політику і дипломатію затверджує правові норми і принципи, закріплені в моральній свідомості свого народу, вітчизняних нормативно-правових актах і тим впливає на між­народне право.

2) міжнародне право, його норми і принципи визначають ідейну і нормативну основу національного права. Загальнолюдські принципи і норми, що містяться в міжнародному праві, вимагають від національного права, законів країни бути їх хранителями. Норми права, перш ніж стати частиною наці­онального права, перевіряються на відповідність загальнолюд­ським цінностям, що містяться в міжнародному праві. Кон­ституції ряду держав закріплюють основні принципи і норми міжнародного права, створюють юридичні гарантії того, що ці принципи і норми будуть враховані державними органами і посадовими особами у внутрішньому житті країни. У процесі укладення державою різних міжнародних договорів (угод, конвенцій), підписання міжнародних декларацій, вступу в міжна­родні організації (вступ України до РЄ) національне право збагачу­ється за рахунок міжнародного.

Принципи співвідношення національного і міжнародного права:

1. принцип пріоритету міжнародного права (міжнародних договорів) над національним - передбачає, що при їх роз­біжності застосовуються норми міжнародного права (дого­вору). Цей принцип приймається державами або в законо­давчому порядку, або на практиці.

2. принцип пріоритету національного права над міжнародним - передбачає, що при розбіжності норм міжнародного і національного права застосовуються норми національного права, оскільки міжнародне право розцінюється як поєднання міжнароднародно-правових норм різних держав.

3. принцип дуалізму - передбачає взаємодію обох систем права національного і міжнародного), оскільки грунтується на визнанні їх наявності. Нині є діючим принцип пріоритету міжнародного права (догово­ру) над національним, якщо його норми визнані державою в законо­давчому порядку. Перевагою перед національними законами володі­ють ті міжнародні договори, котрі в установленому законом порядку ратифіковані й опубліковані.