3.1.Засудження війни у кіноповісті.

Заради нас, будівничих нової України, Олександр Довженко ніс свого тяжкого хреста, страждав і творив навіть тоді, коли за наказом Сталіна його викликали до Кремля, а там… повчали, як і що писати.

У своєму «Щоденнику» в 1945 році О. Довженко писав: «Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах».[16; c.9]

Кіноповість «Україна в огні» - творіння воєнного часу. Це крик болю, перші спроби осмислення душі народу в роки фашистської навали. Саме тому повість не «вподобалась Сталіну і він заборонив її для друку і для постановки».[16; c.320] Сталін нехтував життям людей – Олександр Довженко обстоював погляд на людину, як на неповторну особистість. Тому і засуджував війну.

Друга світова війна з самого початку була трагічною для СРСР, особливо – для України. Одна з причин трагічного початку війни це те, що радянським воїнам «…ніхто не став у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії…»[16; c.84]

Не тільки початок, а й вся війна для України – велика трагедія. Перед нами – жахлива дійсність війни.

«Синочки мої, сини! Діточки мої! А Боже мій, Боже мій! Ой, прощавайте, прощавайте, діти мої…»,[16; c.66] - виряджає на фронт мати Запорожчиха своїх синів: Романа, Івана, Савку, Григорія, Трохима. Старий Лаврін Запорожець п’ятьох синів своїх повіз на війну. І стільки ж забрали у тітки Мотрі. Невимовне материнське горе!

Не підготовлені до війни, наші солдати під натиском фашистської сили в розпачі тікають. Дезертирство, ганьба. Молодий танкіст Кравчина – роду запорозького. Він зізнається Олесі: «Я одступаю. Тікаю. Я покидаю тебе. Пойми мій сором».[16; c.69] Рідний батько, Купріян не впускає до хати синів-дезертирів.

Німець – господар у селі. Він вимагає молока, ріже свиню, другу, третю… Крик: «Хайль, Гітлер!»[16; c.74] Не витримує народ. Сплюндровані села – сплюндрована Україна. «Кривава», «розбита», «поруйнована»[16; c.330]. Довженко бачить Україну в огні. Ось один з описів побаченого: «Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами… Горіло все…» Горіла Україна.

Україна – це, передусім, – українці. «Народ зіпсовано»,[16; c.77] - дивується німець. І він це засвідчує: «Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні. Але в них нема державного інституту».[16; c.77]

О. Довженко бачить і героїзм людини, яка стала на оборону своєї Вітчизни, оправдує її помсту і кару. Одночасно він бачить і тяжкі трагедії народу, засуджує зранюючий моральний вплив війни на людину.

Війна вселила зневіру людей в самого Сталіна, навіть серед представників влади на селі. Приклад цього – колишній голова колгоспу Лаврін Запорожець.