Геополітика

2.На цій території, що знаходиться в загальному користуванні держав, діють загальновизнані принципи і норми міжнародного права. Територія зі змішаним режимом — це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав. Території зі змішаним режимом умовно можна розділити на дві групи: 1) ті, що прилягають, і виняткові економічні зони і континентальний шельф прибережних держав, що не входять до складу державної території прибережних держав; 2) міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальними водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав. Своєрідним різновидом територій є території з особливим міжнародним режимом — це демілітаризовані і нейтралізовані зони і зони миру (у разі їхнього встановлення). Виділення таких територій носить суто функціональний характер із метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла та ін.

. Державно-правовий (державний) режим .Державно-правовий режим - це сукупність форм і методів здійснення державної влади та рівень участі громадян в управлінні справами держави і суспільства.Важливим є те, які методи переважають у процесі здійснення державної діяльності та досягнення цілей, що стоять перед державою, а також наскільки реально громадяни впливають на стан державних і суспільних справ. Розрізняють демократичний і антидемократичний державно-правові режими.Демократичний державно-правовий режим - стан політичного життя, за якого державна влада здійснюється демократичними методами на основі широкої і реальної участі громадян та їх об'єднань у формуванні і здійсненні державної політики, утворенні та діяльності органів держави, на неухильному дотриманні основних прав людини і громадянина.Різновиди демократичного державно-правового режиму - режим парламентської демократії, демократично-ліберальний, національно-демократичний та ін.Антидемократичний державно-правовий режим - звуження або усунення можливості реального впливу громадян та їх об'єднань на управління державою, обмеження або порушення основних прав людини, зосередження влади в руках не контрольованої народом групи осіб чи однієї особи.Різновиди - авторитарний, тоталітарний, вождізм, військово-диктаторський, фашистський, расистський та ін.Авторитарний режим - державна влада концентрується в руках правлячої верхівки. Допускаються деякі розмежування політичних сил, існують легальні можливості через представницькі органи чи громадські об'єднання обстоювати інтереси певних верств населення. Але якщо виникає різке протистояння політичних сил, спрацьовує механізм дії реакційного закону чи прямого насильства.У більшості сучасних країн твердо встановилися певні різновиди демократичних державно-правових режимів (країни Північної та Західної Європи, Північної Америки). У небагатьох країнах, переважно Близького Сходу, Африки, зберігаються різні модифікації антидемократичних державно-правових режимів.

Слід зазначити, що в міжнародному праві вже цілком чітко склалися загальновизнані поняття, що стосуються території. У широкому значенні слова, під територією в міжнародному праві розуміються різноманітні простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряними просторами, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому. Таким чином, термін «територія» використовується в міжнародному праві для позначення земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших просторів певними межами, і такого, що має визначений юридичний статус (наприклад, статус державної території) і відповідний йому правовий режим. Поняття «правовий статус» і «правовий режим» використовуються в якості критерію для юридичної класифікації територій. Хоча багато юристів-міжнарод-ників ототожнюють ці поняття, вважається, що вони усе ж мають різне тлумачення. Під правовим статусом території слід розуміти її базисну правову характеристику, визначення її основної приналежності відповідно до міжнародно-правової класифікації територій (наприклад, державна територія, міжнародна територія й ін.). Правовий режим виступає у виді визнаних у міжнародному праві й у законодавстві держав специфічних рис і характеристик певної території, що в сукупності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання. Підтвердженням наших висновків є те, що території, які мають однакову юридичну природу й утворюють єдину просторову категорію, можуть відрізнятися специфічними особливостями свого правового режиму. Наприклад, у категорії державної території можуть існувати такі правові режими, як внутрішні морські води і територіальні води (територіальне море), а в категорії міжнародних просторів — відкрите море, морське дно за межами національної юрисдикції і т.д. І навпаки, правовий режим територій, що мають різну юридичну природу, може мати багато спільного, наприклад, правовий режим міжнародних каналів і відкритого моря. Слід зазначити, що розуміння міжнародним правом території переважно в просторовому аспекті не має нічого спільного з поняттям території в її природному значенні, як середовища існування земної фауни і флори, місцезнаходження природних багатств і ресурсів, середовище проживання людини і матеріальної основи її існування, хоча останнє і враховується в нормах міжнародного і національного права, що стосуються природокористування. Більшість авторів сходяться в тому, що територія в міжнародному праві відіграє важливу роль із позицій її приналежності або неприналежності визначеному територіальному суверену (державі) або можливості її використання всіма державами — членами світового співтовариства. Звідси виділяють два види територій: а) державну; б) міжнародну. Деякі автори виділяють ще території зі змішаним і з особливим режимом. Державна територія — це територія, що правомірно знаходиться під суверенітетом конкретної держави, над якою нею здійснюється територіальне верховенство. Міжнародна територія — це територія, на яку не поширюється суверенітет якоїсь держави. Таких територій небагато: відкрите море; міжнародний район морського дна — морське дно і його надра за межами континентального шельфу прибережних держав (за межами національної юрисдикції); повітряний простір за межами державних територій; Антарктика; космічний простір, Місяць та інші небесні тіла. На цій території, що знаходиться в загальному користуванні держав, діють загальновизнані принципи і норми міжнародного права. Територія зі змішаним режимом — це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав. Території зі змішаним режимом умовно можна розділити на дві групи: 1) ті, що прилягають, і виняткові економічні зони і континентальний шельф прибережних держав, що не входять до складу державної території прибережних держав; 2) міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальними водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав. Своєрідним різновидом територій є території з особливим міжнародним режимом — це демілітаризовані і нейтралізовані зони і зони миру (у разі їхнього встановлення). Виділення таких територій носить суто функціональний характер із метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла та ін.

Неви́знані держа́ви — світові геополітичні утворення, які не мають загального міжнародного визнання, але фактично більшою чи меншою мірою є суверенними країнами.Більшість таких держав являють собою субнаціональні регіони, які відокремились від своїх держав. Деякі з них користуються військовою/економічною/політичною та часто неформальною дипломатичною підтримкою третіх країн, зацікавлених у їх існуванні.Невизнаність держави може виявлятися не тільки в дипломатичній площині: відомий випадок, коли суд іншої держави при винесенні рішення виходив з того, що невизнана держава юридично не існує, що призвело до відповідної логіці при розборі питання, яке стосувалося виключно відносин між господарюючими суб'єктами ^[1]. Паспорти невизнаних держав також, як правило, не є документами, що дозволяють відвідувати держави-члени ООН. У той же час відомі випадки, коли, не визнаючи незалежності, визнана держава визнає окремі документи, що видаються відповідно до законодавства самопроголошеної держави^[2], включаючи паспорта ^[3], а також правосуб'єктність зареєстрованих там юридичних осіб ^[2].Згідно політологу Сергію Маркедонова, частково визнані держави - ​​держави, "не визнані ООН, але визнані державами - членами ООН" ^[4], таким чином, їх участь у міжнародних відносинах обмежена правовим полем визнають їх держав. Під невизнанням ООН політолог має на увазі фактичну неможливість прийняття держави в члени ООН, яке може відбутися тільки за рішенням Генеральної Асамблеї за рекомендацією Ради Безпеки. Для прийому потрібно підтримка як мінімум 9 з 15 держав - членів Ради Безпеки (при цьому слід врахувати, що 5 постійних членів - Великобританія, Китайська Народна Республіка,Росія, США і Франція - можуть накласти на рішення вето, проголосувавши проти), після чого питання передається в Генасамблею, де для прийняття резолюції про вступ потрібна більшість у дві третини. Сама по собі Організація Об'єднаних Націй з юридичної точки зору не володіє ніякими повноваженнями визнавати ту чи іншу державу або уряд, тому що дані питання належать до прерогативи суверенних держав та їх урядів ^[5]. До того ж слід враховувати, що знаходження в складі ООН насправді не має значення для того, щоб вважати держава визнаним на рівні цієї організації, для отримання такого визнання і можливості брати участь в організаціях під егідою ООН досить володіти статусом держави-спостерігача, який присвоюється шляхом голосування в Генеральній Асамблеї ООН, рішення приймається простою більшістю. Такий статус є у Ватикану, до 2000 року був у Швейцарії, при цьому ці держави завжди вважалися визнаними. Ймовірно, цей же статус буде надано Палестині ^[6].Невизнані держави можуть характеризуватися іншими державами як сепаратистські утворення, що відкололися регіони або окуповані території. Точно такі ж характеристики отримують і частково визнані держави від тих держав та / або міжнародних організацій, які не підтримують їх визнання ^[7].Таким чином, в даний час знаходження в ООН як члена або спостерігача може розглядатися як ознака того, що держава має у світі широке дипломатичне визнання. Існують держави - ​​члени ООН, визнані не всіма іншими державами – членами ООН.Невизнані держави слід відрізняти від віртуальних держав - проголошених державами утворень, які, однак, не мають необхідних ознак держав.Не всі невизнані держави позначають повну незалежність і міжнародне визнання як кінцеву мету свого проголошення. Частина держав прагнути отримати юридичне визнання для можливого об'єднання з іншою державою ( Нагірно-Карабахська Республіка з Вірменією, Джамму і Кашмір з Пакистаном,Придністров'я з Росією ^[8] або Україна ^[9]). Частина держав розглядає свій де-факто незалежний статус як перехідний до укладення угоди з центральним урядом про умови існування як автономії всередині єдиної держави (на початку 90-х Республіка Гагаузія в Молдові, багато російських республіки; в даний час - автономні держави на території Сомалі). Причому, бувають ситуації, коли проголошення держави є відповідною реакцією на неможливість створити повноцінну автономію, до якої спочатку прагнути регіон (в 1990 - автономні республіки Придністров'я у складі Молдови, Південна Осетія у складі Грузії).

Крім двох головних груп — метрополій і колоній, були так звані залежні країни (напівколонії), політично вільні й формально самостійні, але економічно і фінансово залежні від інших. Типовими залежними країнами вважали Китай, Іран, Османську імперію та ін. Наприклад, величезну колонію Великої Британії — Індію — поділяли на дві частини: в одній правили безпосередньо англійські представники, а в іншій діяло декілька формально самостійних держав. Залежність Португалії від Великої Британії мала іншу форму: будучи під англійським протекторатом, країна надавала Великій Британії торгові пільги, створювала ліпші умови для вивезення капіталу і товарів до Португалії та її колоній. Під англійським протекторатом перебували кілька країн Африки й Океанії. Політично вільні, вони мали більше можливостей порівняно з колоніями для виробничого використання англійських капіталів, розвитку національної економіки, могли самостійно експортувати капітали тощо. Наприкінці XIX ст. до держав Латинської Америки вивозили капітали Велика Британія і США, проте частково там зберігався вплив і колишніх метрополій — Іспанії, Португалії. Країни Латинської Америки експортували до розвинених країн Заходу продукцію сільського господарства і гірничодобувної промисловості, що робило латиноамериканські країни залежними від ринку збуту й експорту промислових товарів насамперед таких країн, як Велика Британія і США. Останні успішно користувалися цією залежністю і вивозили туди капітали переважно у формі державних позик. У1880 р. аргентинський борг Великої Британії становив 20 млн фунтів стерлінгів. Разом із тим англійські капітали прискорювали розвиток промисловості в Аргентині. 31887 до 1895 р. кількість промислових підприємств у Буенос-Айресі подвоїлася, на них працювало майже 75 тис. робітників. У віддалених районах аргентинські підприємці займалися в основному незначною торгівлею або володіли напівкустарними підприємствами. В сільському господарстві тривале збереження великого поміщицького землеволодіння уповільнювало розвиток ринкових відносин. Для всіх латиноамериканських країн характерна суперечність у розвитку ринку: іноземні капітали пришвидшували темпи розвитку одних галузей і не надходили до інших. Особливість колонізації Південної Америки полягала у відносно легкій культурній і релігійній експансії на Захід. Панівні позиції зайняли католицизм і мова колонізаторів (іспанців і португальців) та європейські форми великого землеволодіння. Такого не вдалося зробити на Сході, в тому числі мусульманському. Наприклад, перетворення на залежну країну Китаю та інших великих країн Сходу. "Закриття" у 1756 р. Китаю, тобто заборона торгівлі іноземними товарами на його території (крім порту Макао), було своєрідною реакцією на експансію європейських держав у країни Далекого Сходу. Проте це ускладнювало становище власне Китаю, який не міг користуватися досягненнями європейської науки і техніки, розширювати ринок збуту для національних товарів. Спроби англійців проникнути в Китай у XIX ст. супроводжувались війнами. Причиною для них стала заборона в 1839 р. торгувати опіумом (головний предмет вивозу англійців з Індії). Приблизно 1000 т наркотику, що належали британським купцям" знищили. У 1840-му Велика Британія розв'язала з Китаєм війну, що увійшла в історію як перша "опіумна" війна. Внаслідок жорстокої поразки Китаю у 1842 р. підписали нерівноправний Нанкінський договір, за яким для англійської торгівлі відкривали п'ять портів, встановили вигідне для неї ввізне та вивізне мито (яке не могло перевищувати 5 % вартості товару), острів Сянган (Гонконг) став британським володінням, Китай мав сплатити контрибуцію 23 млн дол. США. За додатковим протоколом (1843) англійський уряд отримав низку привілеїв: право екстериторіальності, право на концесії, принцип найбільшого сприяння у торгівлі.У1844 р. США під військовим тиском змусили Китай надати їм такі самі права. Тоді ж подібний договір з Китаєм уклали французи. У 1856-му Велика Британія, а з 1857 р. Франція, скориставшись ослабленими позиціями Китаю внаслідок Тайпінського повстання, розв'язали другу "опіумну" війну. За Пекінським договором 1860 р. Китай знову зобов'язали сплатити контрибуцію Великій Британії та Франції. Велика Британія придбала південну частину півострова Цзю-лун (Коулун), ще кілька китайських портів відкрили для іноземної торгівлі. У 1869-му уже в 15 портах дозволили торгувати з іноземцями. У країні створили Управління імперськими морськими митницями, котрими повністю керували англійці (митні збори спрямовували на сплату контрибуцій). Китай став залежною країною, одна система об'єдналася з іншою — Схід із Заходом. Система традиційного Китаю, сформована на ідеях конфуціанства, намагалася відстояти курс реформ, що привели б до успіху і незалежності. Така сама ситуація спостерігалася й в Османській імперії (так називали султанську Туреччину). Взагалі, Схід активно чинив опір європейській експансії не тільки в соціально-економічному і політичному значенні, але і в релігійному й культурному. Європейський колоніальний капітал за допомогою військової сили руйнував традиційний світ Азії та Африки. Це відбувалося повсюди, суперечність наслідків чого проявляється донині, за винятком Японії. Єдиною країною на Далекому Сході, що витримала експансію європейських держав і відстояла незалежність, була Японія. Вона, зміцнивши економічний потенціал, згодом сама стала колоніальною державою.До XVI ст., тобто в доіндустріальну епоху, країни Сходу (Китай, Індія, Єгипет та ін.) розвивалися випереджальними темпами і в результаті ще до промислової революції на Заході виявили ознаки переходу до екстенсивно-інтенсивної моделі зростання. Як наслідок, вони досягли двократної, а Китай трикратної переваги за рівнем економічного розвитку, порівняно із Заходом.У XVI ст. колоніальна експансія стимулювала випереджувальне зростання Заходу і гальмувала розвиток Сходу. Країнам Заходу вдалося наздогнати Схід, а прогресуюче відставання останнього в подальшому пов'язане з низкою причин: природні та соціальні катаклізми; наслідки соціально-економічних моделей розвитку в межах східної деспотії. Захід швидше перейшов до прогресивнішої моделі розвитку. Чинниками цього були природно-географічні умови, інституціонально-державні інструменти, колоніальна експансія, що стимулювала розвиток європейської цивілізації.Колоніальна експансія завдала збитків підкореним народам і країнам: зруйнувала традиційні форми господарства; штучно прив'язала національні економіки до потреб метрополії та інтересів європейського капіталу; звела економіки окремих країни до монокультурних тощо. Проте об'єктивний підхід до соціально-економічних наслідків колоніалізму свідчить і про інше:

— за рахунок колонізації низки заморських територій відбувався процес розвитку, взаємовпливу і взаємозбагачення культур;

— із запровадженням європейського капіталу втілювалися не тільки нові форми експлуатації, а й залучали місцеве населення до різноманітних форм індустріального прогресу шляхом створення первинних об'єктів промислового виробництва;

— у країнах Сходу формувався національний пролетаріат, який у зв'язку з об'єктивними причинами здобував первинну професійну освіту і навички цивілізованого міжетнічного і міжконфесійного спілкування;

—- з огляду на власні інтереси європейці створювали на підлеглих територіях індустріальну інфраструктуру, будували залізниці, траси, порти і трубопроводи, розвивали зв'язок та інші комунікації;

— під впливом європейців виникла своєрідна урбаністична культура, що синтезувала місцеві традиції з елементами європейського способу життя;

— колонізатори шляхом залучення місцевого населення до активного суспільного життя сприяли формуванню кадрів національної інтелігенції — адміністраторів, військових, науково-технічних працівників, спеціалістів у галузі фінансів і кредиту, вчителів та лікарів, які відігравали вирішальну роль в антиколоніальній боротьбі;

— завдяки європейцям у залежних країнах почала розвиватися сучасна освіта, відкривали технічні училища, гімназії, університети, кадри для яких готували в Європі;

— виробничі й ринкові зв'язки колоніальних окраїн і залежних країн з метрополіями сприяли формуванню світової економіки.

3. 3. Жодна географічна карта світу не зазнала таких корінних змін за всю історію людства, як політична. Це пояснюється калейдоскопічною зміною правителів, династій, державних устроїв і систем, динамікою державних кордонів. Рушійним важелем цих перетворень були війни, що з фатальною постійністю супроводжували людство протягом усієї його історії і є повсякденним явищем його буття. Війни були найбільшим лихом для всіх народів, часто страшими від епідемій, які вони викликали. За кваліфікованими підрахунками Норвезької Академії Наук, від 3600 р. до Р. X. до 1960 р. на планеті було близько 1000 воєн, у яких загинуло 3,7 млрд осіб. За цей час зафіксовано лише 300 років без воєн, але й ця цифра, можливо, завищена через відсутність інформації з усіх регіонів планети.Війна завжди була інструментом державотворення, причиною зміни величини, форми та кордонів держави. Більшість держав, переважно самодержавні імперії, виникали, зростали та міцніли після загарбницьких воєн або погроз застосування військової сили. Лише в новітню добу, особливо у другій половині XX ст., держави виникали у результаті розвалу колоніальних імперій унаслідок національно-виз­вольної боротьби поневолених народів, лише зрідка шляхом плебісцитів або референдумів.Якісний стрибок у розвитку людства настав після закін­чення останнього зледеніння — початку теплого голоцевого періоду в розвитку Землі (9—10 тис. років тому). Нові при­родні умови сприяли переходові людей від збиральництва, мисливства та рибальства до скотарства і землеробства, а це викликало соціальне розшарування родово-племінного су­спільства, підкорення сильнішими племенами слабших. По­треба тримати підкорених у послуху спричинила появу апа­рату примусу, а це вже початки держави. З цього моменту процес державотворення триває безперервно, постійно ускладнюється і вдосконалюється.Наче у калейдоскопі простору та часу, на п'яти конти­нентах планети держави то виникали, зростали і процвіта­ли, то розпадалися і зникали з політичної арени, даючи політологам і політико-географам матеріал для наукового аналізу процесу державотворення.Політична карта світу або окремих його регіонів свідчить про міжнародну політичну ситуацію, співвідношення сил, блоків і груп держав між собою, їх роль і значення на кож­ному етапі історії, а також особливості внутрішньополітич­ної ситуації у самих державах. Нині необхідно створити сучасні політичні карти з багатою та різнобічною інформа­цією про політико-географічні процеси та співвідношення політичних сил на материках, у регіонах і кожній окремій державі.Політична карта світу — це картографічна модель сві­тового простору, територіальна проекція політичної органі­зації міжнародного співтовариства.Політичні карти поділяють на загальні (оглядові), які відображають політичний поділ території, а також спеці­альні, що висвітлюють окремі політичні проблеми, події та явища.Процес формування сучасної політичної карти світу три­ває вже кілька тисячоліть — від виникнення перших дер­жав (V тис. до н. е.) до сучасних територіально-політичних утворень, він супроводжується постійними змінами, пов'я­заними з територіальними втратами чи здобутками, перехо­дом від однієї суспільно-економічної формації до іншої, за­провадженням нового державного ладу тощо. Виділяють чо­тири історичні періоди формування політичної карти світу:

1. давній (V тис. до н. е. — V ст. н. е.), для якого харак­терні територіальні зміни в результаті багаточисельних воєн між стародавніми державами, а також виникнення двох основних форм державного ладу: монархія (Стародавній Сгипет, Ассирія, Вавилон, Перська держава) та республіка (міста-держави Фінікії, Греції, Стародавній Рим);

2. середньовічний (V—XV ст.), що супроводжувався те­риторіальними захопленнями земель великими феодальни­ми державами, внаслідок чого політична карта була вкрай роздрібненою та нестійкою;

3. новий (кінець XV ст. — 1914 р.), на який припадають великі географічні відкриття, формування колоніальних імперій (Іспанської, Португальської, Голландської, Бри­танської, Французької, Російської, Османської, Німецької тощо), промислові революції в розвинутих країнах, розви­ток міжнародних зв'язків, формування світового господар­ства та ринку;

4. новітній (1914 р. — до наших днів), за який відбу­вається новий перерозподіл поділеного на той час світу, процеси деколонізації, визнання суверенітетів десятків дер­жав, утворення низки авторитетних міжнародних органі­зацій, прискорення НТП, стрімкий розвиток світового полі­тичного процесу та ін.

На початку XXI ст. зміни на політичній карті світу переважно визначаються етнокультурними процесами у багато­національних державах, а також економічними, науково-технічними та культурними зв'язками різних країн і народів.Суттєві зміни на політичній карті світу настали після закінчення Другої світової війни, які стосувалися як виник­нення нових незалежних держав, так і формування політич­них кордонів і поділів, створеннягеополітичних і економіч­них союзів і блоків. Кількість незалежних держав зросла з 50-ти на початку XX ст. до близько 192-х на початку XXI ст. Причиною цього стала національно-визвольна боротьба у колоніях і залежних територіях, а також соціалістичні та псевдосоціалістичні революції у деяких державах Азії, Аф­рики, Латинської Америки та Океанії. На політичній карті світу виділяють різні типи політико-територіальних утво­рень: суверенні держави, залежні країни, спірні території та території Антарктиди.Криза колоніальної системи, яка почалася після Першої світової війни, особливо загострилася після закінчення Дру­гої. Деякі колишні колонії, окуповані Японією (Індонезія, В'єтнам), проголосили свою незалежність після закінчення окупації. Колишні колонізатори не змирилися з цим і нама­галися силою зброї повернути згаданим країнам колоніаль­ний статус. Кривава війна закінчилась на користь повста­лих. Нідерланди у 1949 р., а Франція у 1954 р. визнали не­залежність своїх колишніх колоніальних володінь. Але найбільшого політичного "землетрусу" зазнала Британська імперія, яку національно-визвольна боротьба індійського населення змусила погодитися на створення двох незалеж­них держав — Республіки Індії та Пакистану. Так Британія втратила найцінніші діаманти у своїй колоніальній короні.. Кількість незалежних держав зросла з 50-ти на початку XX ст. до близько 192-х на початку XXI ст. Причиною цього стала національно-визвольна боротьба у колоніях і залежних територіях, а також соціалістичні та псевдосоціалістичні революції у деяких державах Азії, Аф­рики, Латинської Америки та Океанії. На політичній карті світу виділяють різні типи політико-територіальних утво­рень: суверенні держави, залежні країни, спірні території та території Антарктиди. Криза колоніальної системи, яка почалася після Першої світової війни, особливо загострилася після закінчення Дру­гої. Деякі колишні колонії, окуповані Японією (Індонезія, В'єтнам), проголосили свою незалежність після закінчення окупації. Колишні колонізатори не змирилися з цим і нама­галися силою зброї повернути згаданим країнам колоніаль­ний статус. Кривава війна закінчилась на користь повста­лих. Нідерланди у 1949 р., а Франція у 1954 р. визнали не­залежність своїх колишніх колоніальних володінь. Але найбільшого політичного "землетрусу" зазнала Британська імперія, яку національно-визвольна боротьба індійського населення змусила погодитися на створення двох незалеж­них держав — Республіки Індії та Пакистану. Так Британія втратила найцінніші діаманти у своїй колоніальній короні. Головною ціллю політичного розвитку колоніальних те­риторій завжди було здобуття незалежності, досягнення її відбувалося різними способами: