ГІПНОТЕРАПІЯ.

Вступна частина.

План лекції

1. Історія розвитку учіння про гіпноз.

2. Теорія І.П. Павлова (фізіологічна теорія).

3. Феномени, які спостерігаються при проведенні гіпнотерапії.

4. Еріксоніанський гіпноз.

5. Самонавіювання.

1. Історія розвитку учіння про гіпноз.

У різні історичні періоди гіпнотизм і явища, які із ним зв’язані, трактувались по-різному. Однак, стан, який прийнято називати гіпнозом, знали і використовували з лікувальною або іншою ціллю різні народи світу. Для індукції гіпнотичного сну використовувались блискучі предмети, металічні пластинки (дзеркало), кристали, посуд. У Єгипті вміли викликати у людини сон, пропонуючи їй уважно дивитись на краплю чорнила, на блискучі тарілки з різними знаками. Зважаючи на те, що фіксація людиною свого погляду на блискучих предметах є однією із технік індукції гіпнотичного трансу, описані вище процедури можна віднести до сфери гіпнозу. Явище гіпнозу було відоме також древнім євреям як стан, в якому людина «хоча і відповідає на питання, але душею відсутня».

Стан, схожий на гіпнотичний вміли і вміють викликати індійські йоги та факіри, дервіші. Згідно Плутарха, цар Епіра (319-272 роки до н.е.) мав здатність викликати у людей глибокий сон, торкаючись до них ногою. Цілющу силу приписували норвезькому королю Олафу ІІ. У свій час визнаною була здатність королів Англії і Франції одним дотиком вилікувати зоб.

На протязі багатьох століть віра у чудесні зцілення та магічні сили, які діють при гіпнозі, практично не змінювалась. Проте, в кінці періоду Середніх віків базуючись на астрологічному вченні та теорії магнетизму виникла магнітно-флюїдна теорія гіпнотичних явищ. Геніальний лікар Ф.А. Парацельс (1493-1541) у своїх творах вперше використав термін "магнетизм" у сенсі більш пізньої доктрини Месмера. Згідно Парацельсу, світ сповнений магнетичною силою, яка знаходиться також внаслідок переносу із планет як сидерична сутність і у людському тілі. Людина харчується не лише видимою їдою, але і розсіяною в природі магнетичною силою. Між планетами і людиною існує взаємозв'язок. На думку Парацельса, воля однієї людини може впливати на духовну суть іншої, боротись із нею і підпорядковувати її.

Магнітно-флюїдна теорія була покладена в основу учіння А. Месмера (1734-1815) про тваринний магнетизм. На думку Месмера, магнетична сила знаходиться в природі всюди і обумовлює рух небесних тіл, землі і живих істот. Цю космічну силу, оскільки вона знаходиться також в тілі тварин, та внаслідок її схожості до дії магніту він назвав тваринним магнетизмом. Він помітив, що лікувальний ефект може бути досягнутий одним доторком рук і дійшов висновку, що магніти можуть мати функцію лише проміжної ланки в передачі особливого флюїду, який виходить з тіла людини. Після цього він почав лікувати, здійснюючи так звані паси, тобто плавні ритмічні рухи рукою на деякій відстані від хворого у напрямку від голови до ніг. Пізніше Месмер заявив, що він може намагнічувати неживі предмети, після чого вони набувають цілющої сили. Невдовзі проти Месмера повстали лікарі Парижу, які об'явили його спосіб лікування шкідливим для хворих. На думку А.П. Слободяник, після цього вважалось непристойним вивчати гіпнотизм, оскільки питання гіпнозу стосувались сфери "таємних наук", окультизму, а тому займатись гіпнозом вченим не варто.

Проте, через деякий час англійським хірургом J. Braid було здійснено вивчення методу індукції гіпнотичного сну, при якому пацієнту необхідно було нерухомо тривалий час аж до втоми дивитись на який-небудь блискучий предмет. На його думку, на пацієнта в стані гіпнозу можна діяти трояко: через м'язеві відчуття, через тиск на шкіру і через слово. Всі ці впливи він називав навіюванням. Однією із головних причин зміни стану мозку при гіпнотизмі J. Braid вважав зміну стану крові в результаті порушення рівноваги биття серця і дихання. Подальші дослідження інших вчених розширили фактичні дані застосування гіпнозу в лікувальних цілях та дозволили запропонувати відповідні теорії. Зокрема, англійський психофізіолог А. Карпентер розвинув теорію J. Braid і "переклав" її на психологічну мову.

Теорія А. Либо (A. Liebeault). За A. Liebeault звичайний сон не відрізняється від гіпнотичного: обидва є наслідком зосередженості уваги на ідеї сну. Людина, яка спить звичайним сном, знаходиться у комунікації сама з собою. Загіпнотизований, навпаки, "зберігає інформацію про того, хто його загіпнотизував і надає свою зосереджену увагу і відчуття до послуг цієї ідеї". Схожої думки дотримується також Г. Бернгейм.

На думку Ж. Шарко, психічний стан хворих істерією під час гіпнозу, може бути порівняно з тим, яке спостерігається внаслідок нервового потрясіння, шоку, сильного хвилювання, падіння з висоти тощо. Воно характеризується певним потьмаренням свідомості. В цьому стані, шляхом навіювання можна "закласти ідею, групу асоціацій ідей, які заселяються в дух як паразити, залишаються знеособленими від всіх решти і можуть бути виражені … відповідними явищами руху". Тому, на його переконання, гіпноз є явищем патологічним.

Теорія В. Вундта – при поясненні явищ гіпнотизму дотримується вчення про навіювання. Під час гіпнозу відбувається "звуження" свідомості, яке дає навіяним уявленням виключну владу.

Психоаналітична теорія гіпнозу. Прихильники психоаналітичної теорії вважають, що гіпноз і навіюваність мають еротичне коріння. S. Ferenczi вбачає в гіпнозі відновлення інфантильно-еротичної, мазохістичної установки. Гіпнотизуючий є прообразом батька або матері. Центральне місце в гіпнозі займають бажання із сфери едипового комплексу. Істероїдне застивання на початку гіпнозу ідентифікується з рухами під час статевого акту. Якщо гіпнотизер намагається отримати від загіпнотизованого інформацію про його стан, то може почути про "приємне, блаженне відчуття", "приємну втому", а іноді про статеве збудження. Як зазначає А.П. Слободяник, такі вирази, які зустрічаються в повсякденному житті, як "ти мене загіпнотизував", є, на думку психоаналітиків, вираженням статевого потягу, еротики. За характером і формою гіпнозу можна виявити сексуальну конституцію індивідуума, і люди, які схильні закохуватись, які мають сильну установку до об'єктів кохання, як правило, легко піддаються гіпнозу.

Учіння про ретикулярну формацію і сон. На даний час домінуючою є ідея про те, що ретикулярна формація викликає генералізоване збудження кори великих півкуль, і це обумовлює стан бадьорості (уваги) як у людини, так і у тварин. Якщо активуюча дія ретикулярної формації зникає, то кора мозку втрачає необхідний рівень активності і організм засинає.

П.К. Анохін сформулював корково-підкоркову гіпотезу виникнення нормального сну і співвідношення між активним і пасивним сном. Він вважає, що процес коркового гальмування і при достатній його силі звільнює гіпоталамічні "центри сну" від стримуючих впливів кори великих півкуль, які спостерігаються в стані бадьорості. Внаслідок цього підвищується активність гіпоталамічних центрів. Збудження, яке йде від гіпоталамуса, поширюється на інші відділи стовбура мозку і блокує на рівні таламуса всі висхідні збудження, які активують кору мозку. Сон активний завершується сном пасивним.

2. Теорія і.П. Павлова (фізіологічна теорія).

У дослідах із зміною різних безумовних подразників на тваринах було помічено, що одноманітні і тривалі подразнення – теплові, тактильні, світло лампочки, ритмічний стукіт і т.і. – все це викликало у собак сонливість. О.С. Соломонов і А.А. Шишло в 1911 році вперше спостерігали засинання собаки при виробленні умовного рефлексу на теплові подразники; тому умовні рефлекси на температурні подразники отримали назву "снотворних рефлексів". Жвава тварина після досліду ставала сонлива, висла на лямках; у деяких тварин спостерігався каталептоїдний стан: тваринам надавали будь-яку позу, і вони тривалий час зберігали її.

В.С. Галкін, в процесі дослідження позбавляв собак трьох дистантних рецепторів. При цьому тварина знаходилась у стані майже повного сну і спали до 23,5 годин на добу. Проте, якщо собак позбавляли даних органів чуття послідовно і з певними проміжками часу, то тварини цілком пристосовувались до нових зовнішніх умов і у них збільшувався період бадьорості (уваги). Таким чином було встановлено, що сон можна викликати не лише шляхом тривалого накопичення подразників, але і шляхом обмеження дії подразників.

І.П. Павлов на основі проведених досліджень висловив положення про те, що "… внутрішнє гальмування умовних рефлексів і сон – це один і той самий процес". Було також доведено, що гальмування і сон не лише переходять одне в одне, але і послідовність їх стадій одна і та ж (Н.В. Зімкін, Б.Н. Бірман та ін.). Коли дистантні рецептори відключаються, знижується збудливість ЦНС. У зв'язку з цим по корі легко поширюються процеси гальмування. Тоді процеси гальмування від одноманітних подразників рецепторів, які ще залишились лише посилюються. Поряд із слабкими і середніми за силою подразниками гальмівну дію можуть спричиняти і надмірно сильні подразники. Зокрема, сильні подразники при певних умовах можуть сприяти виникненню гіпнотичного стану.

Основними моментами, які сприяють появі гальмівних, гіпнотичних станів, є наступні:

1. Зменшення і обмеження кількості подразників, які надходять із зовнішнього і внутрішнього середовища;

2. Слабкість подразників, які надходять із зовнішнього і внутрішнього середовища;

3. Одноманітність подразників, які надходять в кору великих півкуль;

4. Неперервність дії подразників;

5. Повторюваність дії подразників;

6. Повний спокій;

7. Зміна пауз між подразниками;

8. Зміна тривалості дії подразників;

9. Характер подразників;

За Павловим, гіпнотичний сон у людини слід розглядати як результат дії зовнішніх, штучно створених одноманітних слабких подразників, які викликають втому або внутрішнє гальмування (монотонний голос, звук метронома, фіксування блискучого предмету, хід годинника тощо). При гіпнотичному гальмуванні, яке розвивається в корі великих півкуль, слова гіпнотизера "Спіть", "Засипайте" концентрують збудження в певній вузькій ділянці.

3. Феномени, які спостерігаються при проведенні гіпнотерапії.

Рапорт.

Каталепсія.

Постгіпнотична амнезія.

Вікова регресія.

"Якоріння".

Навіюваність. Проби на навіюваність.