Релігієзнавство (2-ий семінар)

Серйозною перешкодою поширенню буддизму серед народу була складність його догм. Для усунення цього бар'єру необхідно було спростити як догматику, так і обрядовість буддизму, зробивши їх доступними для широких мас. Виникає ряд нових перешкод у зв'язку з тим, що буддизму чинили опір старі школи, які прагнули зберегти вплив на віруючих. Загроза монгольського нашестя викликала піднесення національної самосвідомості японців і змусила їх повернутися до місцевих богів як до заступників. Деякий час реставрація імперської влади супроводжувалася посиленням інтересу до синтоїстської міфології. Так робилися перші спроби створити догматику синто, зокрема культу ісе-дзингу. Положення ісе-дзингу визначалися особливими зв'язками святилища з імператорським двором. Протягом кількох століть тільки імператор та його оточення користувалися привілеєм робити пожертвування святилищу. Проте у міру послаблення влади імператора пожертвування двора ставали дедалі скупішими. Тому священнослужителі пропагували культ ісе-дзингу в різних районах країни, заохочували паломництва в святилище, від яких вони одержували певний прибуток. Масові паломництва в ісе-дзингу розпочинаються ще з тих часів, коли країна опинилася під загрозою монгольського нашестя. У кінці XI ст. у святилище прямували маси прочан, виголошуючи молитви про перемогу над ворогом. Саме репутація ісе-дзингу, як місця помешкання Аматерасу, престиж святилища в очах віруючих, сприяла поширенню, утвердженню культу ісе-дзингу.

Завдяки зростаючій популярності ісе-дзингу святилище значно вплинуло на синто в цілому, в тому числі й на його догматику. Каноном ісе-дзингу вважають П'ятикнижжя синто — "Син-то-гобусе". Священнослужителі твердили, що воно було складене у VIII ст. приписуючи авторство окремих його частин відомим буддійським проповідникам того часу. П'ятикнижжя було оточене атмосферою таємничості й містицизму. До читання його допускалися лише особи духовенства, яким було понад шістдесят років, його заборонялося переносити через річку, яка служила кордоном меж геку (духовенства зовнішнього святилища), тому часто його називали "Кінга-но се, яке забороняється переносити через річку". Одним із найважливіших документів, у яких втілене все синто, є "Записки про закони спадковості божественних марновірств", написані Кітабатаке Тикафуса (1293—1354 рр.). Вони були створені в розпалі боротьби між північним і південним дворами, і завдання Кітабатаке, котрий був як і всі ідеологи ісе-синто переконаним прибічником південного двора, — довести законність претензій імператора південного двора на престол. Він розвинув ідею, яка містилася в "Синто-гобусі" про те, що Японія — країна богів. Божественність Японії Кітабатаке обґрунтовував, спираючись на три імператорські реліквії — дзеркало, меч, яшмові підвіски. Багаторічне суперництво між північним і південним дворами закінчилося в 1392 р. поразкою останнього. Чимало ідеологів ісе-синто переслідувалися владою, сфера впливу звузилася. Священнослужителі геку головну увагу почали приділяти практичним крокам до поширення культу ісе-синто, які були першою спробою створення власної догматичної основи культу місцевих божеств: вони справляли значний вплив на діяльність синтоїст-ських теологів наступних поколінь, що виявилися у віровченнях ряду синтоїстських шкіл, які виникли в пізніші епохи. Однією з таких шкіл стала йосида синто, яка склалася в XV ст. її засновником став И.Канетомо, сприйнятий клерикал, який не гребував ніякими засобами для досягнення поставленої цілі. Він висунув тезу про три види синтоїстських віровчень: вчення, засноване на легендах і переказах окремих синтоїстських святилищ; вчення, що виходило з концепції, згідно з якою синтоїстські божества були втіленням будд і бодхисатв, та єдино правильне синто, що являло собою концепцію, розроблену Канетомо.

Нове вчення проголошувалося єдино вірним. Запозичуючи ідеї буддизму, конфуціанства, даосизму, Канетомо наголошував на перевагах синто над цими вченнями. Він розробив догматику юніцу синто, значно змінив синтоїстську обрядність, вніс у неї елементи буддійських шкіл. Канетомо поставив завдання — через юніцу синто об'єднати численні святилища країни, у чому вбачав один із шляхів протидії феодалам. Ось чому, незважаючи на незадоволення частини духовенства і придворної аристократії, Канетомо користувався прихильністю влади. Йому був присвоєний ранг, який практично зробив його вищою особою в син-тоїстській ієрархії. Усіх, хто боровся за єдність країни, приваблювала ідея об'єднання синтоїстських святилищ під егідою єдиного центру, яку відстоювали Канетомо та його послідовники. У ХНІ—XVI ст. релігія синто ще перебувала у залежності від буддизму. Синтоїстські святилища значно поступалися буддійським храмам і своєю економічною могутністю, і політичним впливом. Синтобуддійський синтез залишався найхарактернішою рисою релігійного життя. Проте у межах цього синтезу двох релігій складалася власна догматика синто. Духовенство з дому Канетомо всіляко намагалося насадити своє "єдино правильне вчення" з його ідеєю переваги синто над буддизмом та іншими релігіями, робило спроби очистити святилище від буддійського впливу. Та ці спроби успіху не мали. Синтоїстські священнослужителі повинні були реєструватися як при-хожани буддійських храмів, їм відмовляли у праві бути похованими за своїм ритуалом. Але, як і в період середньовіччя, різні концепції синто, яким їх автори намагалися надати науковоподібного характеру, були слабо пов'язані з релігійним життям мас, у тому числі з культом синтоїстських святилищ. І справа не тільки в тому, що ідеї, розроблені синтоїстськими теологами, дуже складні для розуміння мас, поширювалися у вузькому колі і вони не призводили до створення релігійних організацій. Головна причина ізольованості і слабкості синтоїстської догматики середньовіччя, як і нового часу, полягала в тому, що вона погано поєднувалася із специфікою культу синтоїстських святилищ. Нагадаємо, то був колективний культ, пов'язаний із задоволенням запитів не окремих осіб, а общини, і головним у цьому культі була сільськогосподарська обрядовість. То був культ, якому не вистачало уваги до особистості. Тому люди, прагнучи дістати душевний спокій, розв'язати моральні проблеми, зверталися головним чином у буддійські храми.

Впровадження синто на рівні буденної свідомості відбувалося інакше. Народним масам були незрозумілі заперечення синто стародавності. Боги синто почали сприйматися в масах як надприродні сили, здатні забезпечити задоволення негайних потреб людини, наділити Ті земними благами. Розвиток синто в новий час здійснювався у двох напрямках: для правлячих кіл синто-їстська догматика ставала засобом обгрунтування винятковості японської нації, її особливого призначення, а переважна більшість населення шукала в релігії засіб полегшення тягаря життя. Шляхи богів розділилися. Ставлення до релігії як до засобу забезпечення земних благ характерне для японців на всіх етапах історії країни. З посиленням культу земних благ мав місце функціональний поділ між божествами залежно від тих здібностей, якими їх наділено. При цьому виділялися божества, що користувалися найбільшою популярністю. Наприклад, у сучасній Японії важко знайти село, де б не було торій, зафарбованих у яскраво-червоний колір — обов'язкова атрибутика святилища Інарі — божества п'яти злаків. У період пізнього середньовіччя Інарі був най популярніш им божеством земних благ, культ якого невпинно поширювався не тільки серед селян, а й серед ремісників, торговців, що молилися Інарі в надії на щастя і багатство. Велику популярність завоював культ семи богів щастя, який сформувався в XVI—XVII ст. внаслідок переплетення місцевих повір'їв, запозичених з буддизму і даосизму.

Після 1867 — 1868 рр., тобто після незавершеної буржуазної революції, що зберегла монархістський режим, вся політика уряду в галузі релігії була підпорядкована зміцненню свого панування. Ніколи ще в історії Японії релігійна ідеологія не була так тісно пов'язана з політикою держави. По суті, була створена нова релігія — державний синто. Будучи за формою майже ідентичною традиційним релігійним уявленням японського народу, вона істотно відрізнялася від них своїм змістом, який змінювався залежно від політичних потреб і вимог правлячих кіл. Державний синто упродовж десятиліть не тільки освячував панування монархічного буржуазно-поміщицького режиму всередині країни, а й служив ідеологічним обгрунтуванням агресивної політики японського імперіалізму, яка спричинила страждання народам Азії, у тому числі й японським трудящим. Як склався державний синто? Перетворення синто у державний синто тривало багато віків у процесі постійної боротьби синто з іншими релігійними течіями. І лише в січні 1870 р. був обнародуваний імператорський едикт про пропаганду великого учення (Тайке). По суті, йшлося не стільки про пропаганду синто, скільки про поширення серед широких мас ідеї державного устрою Японії на чолі з імператором, що згодом стала ядром догматики державного синто. Причому в імператорському едикті слово "синто" взагалі не вживалося, оскільки в уяві більшості народу цей термін асоціювався з ідеологією, в якій дуже багато запозичено з буддизму. Тому замість синто використовувався термін "велике вчення", або "божественне вчення". У травні 1871 р. всі святилища були оголошені місцями проведення державного ритуалу. Вони поділялися на сім категорій. До першої, найвищої категорії, належало святилище ісе-дзингу, його оголосили головним, до другої — імператорські святилища, третьої — державні святилища, четвертої — префектурні, п'ятої — різні, щостої — сільські святилища, і нарешті, найбільшу групу святилищ становили святилища без рангу.

Процес перетворення синто у державну релігію супроводжувався всілякими утисками. Головний удар уряду був спрямований на буддизм, аби всіляко підірвати його вплив і піднести престиж святилищ. Сигналом до початку гоніння проти буддизму і буддійського духовенства стало опублікування 28 березня 1868 р. указу про поділ синто і буддизму. Указ передбачав приг пинення діяльності буддійських священиків, які відправляли обряди в святилищах, вилучення з них зображень будд і бодхи-сатв, а також різних буддійських культових предметів, використовуваних в обрядності святилищ. Оскільки елементи обрядовості буддизму були практично в усіх святилищах, указ торкнувся, по суті, кожного з них. Так, у лютому 1871 р. були конфісковані земельні володіння буддійських храмів і, отже, серйозно підірвана їхня матеріальна база. У володіння держави передавалися і землі святилищ, але удар був не дуже відчутним, оскільки одночасно було прийнято рішення про державні асигнації на потреби великих святилищ. У травні 1871 р. було відмінено систему приписки парафіян до буддійських храмів, і цим покінче-но із залишками впливу храмів як органів контролю за населенням. До провідницької діяльності, якою керувала створена під егідою відомства релігійної освіти Академія великого вчення народу з синтоїстськими і буддійськими священнослужителями, залучались актори, професійні оповідачі, чиновники місцевих органів влади і просто освічені люди. Необхідність широкої пропаганди імператорської системи змусила уряд забути про проголошений ним принцип розмежування буддизму і синто. Як і в минулі часи, буддійські священики почали брати участь в обрядах синтоїстських святилищ разом з священнослужителями синто. На місцях вони почали захоплювати керівництво рухом "Освіта народу", відтісняти синтоїстів, які не мали ні впливу на населення, ні досвіду пропагандистської діяльності. З часом у виступах пропагандистів великого вчення більше уваги приділялося питанням, пов'язаним з громадським життям і політикою, що не були причетні до релігії. Знову виявилася слабкість синтоїс-тичної догматики.

Прилучивши різноманітні групи до руху "Освіта народу", уряд посилив контроль над релігією взагалі. Капіталістичний шлях розвитку Японії вже в перші 30—40 років виявив свої переваги: одержавши перемогу в російсько-японській війні 1904—1905 рр., Японія показала світові свою силу і вплив. Перемога в цій війні викликала в країні могутню хвилю націоналізму, що опирався на штучне відродження синтоїзму. Він став офіційною державною ідеологією, отже, і нормою моралі, і кодексом честі. На синтоїстські принципи спирались імператори, які відродили і посилили культ богині Аматерасу: не тільки в головних храмах, а й у кожному домашньому олтарі японця (камідан) віднині повинно бути зображення богині, що перетворилася у символ японського націоналізму. Синтоїстські норми лежали в основі патріотизму і відданості імператору (не вітчизні, а особі) японських самураїв, з рядів яких під час другої світової війни набиралися кадри самовбивць — камікадзе. Офіційно японська пропаганда в своїх націоналістичних претензіях спиралася на стародавні синтоїстські міфи про створення світу, про те, що велика Японія покликана створити Велику Азію, і реалізувати принцип "вісім кутів під одним дахом", тобто об'єднання світу під владою Японії і японського імператора, поломка богині Аматерасу. Розгром Японії в другій світовій війні означав занепад синтоїзму як державної ідеології, котра виховала мілітаризм і націоналізм, культ імператора великої Японії. Синтоїзм не зник, але характер його дуже змінився. Культ богині Аматерасу став приватною справою японського імператора і осіб, що його оточували, а відтак, державний смисл її поступово зник. Різко впало і значення культу аристократичних порядків, генеалогічних ліній, патріотичних традицій самурайства. Фактично втратила своє значення в нових умовах післявоєнної Японії релігія синто: позбавлена державної опіки, вона пережила глибоку кризу. Перед синтоїстським духовенством гостро постало питання про дальшу долю синто. Синтоїстським священнослужителям важливо було змиритися з думкою про те, що віднині синто може існувати лише як одна з релігійних організацій поряд з іншими релігіями. З лютого 1946 р. вищі представники синтоїстського духовенства створили Асоціацію синтоїстських святилищ (Дзіндзя хонте), до якої увійшли також кілька громадських організацій синтоїстського спрямування. Ця асоціація об'єднала більш як 78 тис. святилищ.

Важливу роль у спробах відродити у будь-якій формі ідеологію державного синто, відігравали заходи, розраховані на збереження в народі уявлень про імператора як про голову синтоїстського культу. Досягти цього було вже не дуже важко з причин збереження обрядовості імператора синто, яка хоч і була оголошена приватною справою імператора відправлялась у суворій відповідності з довоєнним законодавством про обряди й церемонії імператорського двору. У післявоєнний період Дзіндзя хонте зробили перші спроби сформулювати освоєні принципи синто у нових умовах, що склалися внаслідок відокремлення синто від держави. Такі принципи були викладені у прийнятому 1956 р. документі "Головні риси життя, сповненого поваги до Камі". Поруч із закликами до віруючих "відчувати подяку за благоговіння перед Камі і благодіяння предків, бути старанними у збереженні обрядів, щиро відправляти їх і радіти чистоті душі", у документах підкреслювалася необхідність "об'єднатися у гармонійному усвідомленні волі імператора, молитися за процвітання держави". Таким чином, синто знову був уподібнений імператорові і державній владі. У сучасній Японії синто стикається з тими самими проблемами, що їх змушені розв'язувати й інші релігійні школи і напрями. Це в першу чергу — необхідність пристосування до змінюваних умов життя. Найефективнішим засобом розв'язання даного завдання в Японії, як і в інших багатьох розвинутих країнах капіталізму, став релігійний модернізм. За наших днів проповідь унікального характеру синто, вимоги відновити його колишні привілеї відображають прагнення японських політиків.

5.Зороастризм. Зороастр — засновник релігії стародавніх персів, відомий під назвою маздеїзму, — особа напівміфічна. Історія згадує про нього вперше при Дарії Гістаспе, одному з видатних царів Персії (в кінці VI — на початку V ст. до нл.), який зробив спробу об'єднати розрізнені племена в перську державу. Прийняття релігії Зороастра було важливою подією при царюванні Дарія. Зороастр був відомий стародавнім грекам і римлянам як засновник релігії магів. Звертаючись до цієї особи, треба сказати, що Зо-роастром назвали його греки і римляни, між іншим, у стародав-ньоіранських написах він називається Заратуштра.

Зороастризм є локально обмеженою дуалістичною релігією, в основі якої лежить уявлення про протиборство добра і зла. Зороастризм, парсизм — це давньоіранська релігія, що склалася в X—VIII ст. до н.е. і поширилася у Середній Азії. По-різному називають цю релігію: зороастризм — за іменем її легендарного засновника — пророка Зороастри або Заратустри; маздаїзмом — від імені Ахурамазди — головного божества, що уособлює світ, добро, істину, життя, і божества, що бореться з Анра-Майю — володарем пітьми, зла, брехні й смерті; магізмом — жерці її є вихідцями з племені магів; релігією Авести — від назви збірника священних книг; вогнепоклонством — у зв'язку з особливим культовим шануванням вогню (в Ірані збереглася невелика кількість вогнепоклонників, яких мусульмани презирливо називають гербами — невірниками); митраїзмом — від бога-спасите-ля Митри; парсизмом, послідовники якого нині мешкають у Бомбеї (Індія). Суть цієї релігії зводиться до переможної боротьби Ахурамазди з Анра-Майо. Земні джерела дуалізму треба шукати в особливостях життя давньоіранських землеробських племен, які терпіли руйнівні напади кочівників.

Зороастризму властиве вчення про страшний суд, загробне життя, кінець світу внаслідок космічної катастрофи, в якій грішники з їх покровителями загинуть, а праведники — послідовники доброго божества — з допомогою Мітри воскреснуть і очистяться вогнем. Зороастризму властивий також культ вогню. В честь його будувалися храми. Дуже специфічний і обряд поховання: труп померлих вміщують на спеціальних баштах мовчання на розтерзання хижим птахам, бо вважається що кремація і похорон у землю або воду споганює вогонь, землю і води. Як і будь-яка інша релігія, зороастризм переносить перемогу зла на невизначене майбутнє, а встановлення правди передбачається лише в потойбічному світі.

Об'єднання зороастризму з іудео-християнством породило в III ст. манихейство — учення, яке в середньовіччі й пізніше дало ряд "єресей": павликіан, богомолів, катарів, альбігойців та ін. У XI ст. серед курдів з'явився іесидизм, послідовники якого поклоняються світлому і темному началам. Манихейство — релігія, що виникла у III ст. у Персії. Воно швидко поширювалося у багатьох країнах — від Італії до Китаю. Засновником вважають напівміфічно-го проповідника Мані. Манихейство являло собою синтез зороастризму і християнства, З християнства манихейство запозичило ідею месіанства. Мані вважався посланцем небесного світу. Основою ж манихейства є зороастрийський дуалізм, визнання двох субстанціональних начал буття — протиборствуючих царства світла, добра, духу і царства темряви, зла, матерії. В першому панує Бог, у другому — диявол. Боротьба двох царств завершиться першою катастрофою, в результаті якої матерія загине, а дух стане вільним. Світ, згідно з манихейством, є втілення зла. Людина, будучи двоїстою істотою (душа — народження світла, тіло — темряви), може допомогти силі світла у боротьбі проти сил темряви.

Християнство оголосило манихейство єрессю. Гостра боротьба тривала до середини V ст., після чого манихейство в Європі продовжувало існувати у вигляді середньовічних єресей павликіан, богомолів, катарів. У Передній Азії манихейство справило вплив на маздакізм.