Релігієзнавство (2-ий семінар)

1.Індуїзм, історія виникнення, ареал поширення, сучасний стан. Індуїзм — одна з найпоширеніших національних релігій світу, її сповідують біля 478 млн. чоловік. В Індії індуїсти становлять 84 % населення, Непалі — 89 %, Бангладеш — 18 %, Республіці Шрі-Ланка — 19 %. Значні групи індуїстів є також серед вихідців з Індії та інших країн, які проживають у Бірмі, Малайзії, Сінгапурі, Гайані, Маврикії, на Фіджі. Індуїзм як давньоіндійська релігія виник на основі давнього брахманізму. Найповнішим визначенням поняття "індуїзм" можна вважати індійський спосіб життя, включаючи всю суму життєвих принципів і норм; соціальних і етичних цінностей, вірувань і уявлень, обрядів і культів, міфів і легенд, буднів і свят тощо. Основи індуїзму походять від вед і пов'язаних з ними легенд та текстів. Чому саме індуїзм, а не інша з існуючих в Індії релігій сприймається народом? Головним напрямком еволюції у процесі становлення індуїзму була зрозуміла масам релігійна доктрина, яка виникла в ході переробки, примітивізації і вульгаризації давніх філософських теорій. Народний індуїзм сприйняв і зберіг давнє уявлення про карму з її етичною основою, про святості вед та ін., але у дуже спрощеному вигляді. Більшість ведичних богів відійшли у минуле, лише незначна частина їх, та й то завдяки згадуванню в міфах і легендах, збереглися у народній пам'яті. Тому не дивно, що у спрощеному і переробленому індуїзмі на перший план вийшли нові божества, точніше нові іпостасі тих самих, давно відомих богів, які набули нового життя в релігійній системі індуїзму. Ці боги були ближчими і зрозумілішими людям. По-перше, кривава ведична жертва була витіснена богослужінням без жертв (хоч у заповіді "убивство заради бога — це не вбивство" остаточно не знята й досі). По-друге, разом з буддизмом Махаяни на початку нашої ери в Індії була поширена практика виготовлення ідолів-зображень у храмах на їх честь. По-третє, головні індуїстські боги вже мали прибічників, тих, хто вважав за потрібне шанувати свого обранця і спілкуватися переважно з ним. Особиста відданість богу стала важливою рисою прихильників індуїзму. Найважливішими з численних богів індуїзму вважають трьох (трімурті) — Брахму, Шіву і Вішну. Ці троє в системі індуїзму поділили між собою основні, властиві верховному богові функції, - творчу, руйнівну й охоронну, хоча ці функції часто збігаються. Кожен з цієї трійки має своє обличчя, характер, свою сферу впливу. Першим із трьох вважають Брахму, його основна функція — творення. Він створив світ, у всьому його багатоманітті живого і минулого, тобто протилежне тому, до чого прагнули індійські релігії (досягнення мокші, нірвани, розчинення у вічному і єдиному). Брахма, як обов'язковий і перший член трімурті, був необхідний — без нього нічого не відбувалося б, але заслуги його перед світом живого, перед людиною, перед індійцем вважалися незначними, а інших функцій і гідностей у цього бога не було. Брахмі були присвячені поодинокі храми, а у повсякденних обрядах і ритуалах про нього, як правило, не згадують. Більшість індуїстів поділилася на шіваїтів і вішнуїтів, які віддавали перевагу відповідно Шіві або Вішну. Шіва — дуже суперечливий. Головною його функцією вважають руйнівну (бог смерті, розорення, зміни), що частково пов'язане з тим, що Шіва — покровитель аскетів, які прагнуть такого розорення й змін, що веде начебто до злиття з Вічністю й Абсолютом. Проте, практично, в культі Шіви на перший план вийшов творчий момент: культ життєвої сили і чоловічого начала став основним в шіваїзмі. Культ лінгама — культ чоловічого животворного начала — найпопулярніший. Бичок Нанді — атрибут Шіви — символізує силу й животворні потенції Шіви. До Шіви, що символізує його лінгаму, звертаються спраглі потомства, у Його храм сходяться бездітні жінки, які чекають від його сили реального сприяння. Шіву вважають також загрозою для демонів, у битвах з якими він не раз виявляв героїзм. Шакті — духовна енергія Шіви; саме в ній вся сила і могутність гігантських потенцій Шіви. Вона проявляється лише за певних обставин. Ця енергія накопичується у ньому в періоди Його аскетичних споглядань. Енергія Шакті в Шіві тісно сплетена з його чоловічою животворною силою. Культ жінок Шіви — переміщення Шакті на жіноче начало. У цьому культі започатковується і значно поширюється ідея, згідно з якою енергетична сила Шакті реалізується у момент злиття чоловічого і жіночого начал, що відіграло свою роль у розквіті в індуїзмі культу ками. Культ ками, мистецтва любові, тісно пов'язаний з культом Шіви, Шакті і Вішну. Якщо культ Шіви в Індії завжди був тісно пов'язаний з Шакті і камою, то культ третього члена трімурті — Вішну — мав інший характер. Вішну — м'який, несуперечливий, його основна функція — збереження. Він простий, близький людям, особливо схильний до емоційного сприйняття божества — саме такі переважають серед вішнуїтів. На численних зображеннях чотирикутний Вішну звичайно сидить на тисячоголовому драконі, що пливе, або на троні у вигляді білого лотоса. Богиня Лакшмі — жінка бога Вішну — завжди поруч з чоловіком, вона ніжно любить його. У Вішну багато перетворень — аватар, хоча основних десять: в перших чотирьох він виступає у вигляді тварини (риби, черепахи, вепра, людини-лева); п'яте обличчя — курлика-велетень. Решта — п'ять відомих аватар Вішну: Парашурама, Рама, Крішна, Будда і Месія-Калка, на прихід якого ще чекають найулюбленіші в Індії аватари Вішну — Рама і Крішна. Рама — герой давньоіндійського епосу Рамаяна. Рамаяна — улюблена поема індійців. У селах брахмани речитативом переказують її. Рама — благородна людина, воїн, мудрий монарх і люблячий чоловік. Його дружина Сіта — уособлення жіночої вірності, любові й благородства, еталон жіночності. Загибель її символічна: чистота жінки є настільки святою, що тільки смерть змиває підозри. І хоча загибель Сіти руйнує щастя Рами, Рамаяна ніким в Індії не сприймається як трагедія. Рамаяна найкраще відображає національний дух індійців, їхній спосіб життя, їхні думи, етичні й культурні цінності. Тому й не дивно, що Рама обожнюється народом.

Другою відомою і шанованою аватарою Вішну вважають Крішну. Будучи колісничим і радником головного героя — воїна Арджуни, він розкриває йому вище значення небесного і етичного закону, і це тлумачення Крішни увійшло у вигляді розділу до складу Махабхарати. Пізніше Крішна трансформувався із мудреця-філософа у веселого й задоволеного легковажного бога-пастушка, і саме таким став відомий і шанований у всій Індії. Жерцями індуїзму, носіями основного релігійного культу, ритуального обряду, етики, естетики, форм соціального укладу і побуту були члени брахманських каст. З їх числа обиралися радники і чиновники, вони диктували народу норми життя, які зводилися головним чином до строгого збереження ієрархії каст і дотримання норм поведінки всередині касти. Брахмани були домашніми жерцями у брахманських сім'ях. З їх числа виходили найавторитетніші релігійні вчителі — гуру, які навчали молоде покоління мудрості індуїзму. Але найголовнішою соціальною функцією брахманів, як найвищого в Індії прошарку суспільства, було задоволення релігійних потреб населення. У своїх домашніх алтарях індійці були господарями і виконували нескладні ритуальні обряди. Участь брахмана в сімейних ритуальних відправленнях завжди бажана, а у найважливіших сімейних обрядах — весілля, народження дитини, похорони — просто необхідна. Авторитет брахмана, чий престиж завжди обумовлений приналежністю до найвищих брахманівських каст, в Індії безумовний. Цей авторитет виявлявся, насамперед, у винятковому праві брахманів приносити жертви богам у храмах. Мета відвідування храму — можливість шанобливого споглядання Бога, відчуття приналежності до божественної величі. За це право індійці залишають свої підношення (існує досить стала такса оплати жерців храму за різні послуги або за різноманітні дії в храмі). Переконання в необхідності посередництва жерця для досягнення мети, що може бути реалізована лише за умови сприяння надприродних сил, підносить до давньої магії. В Індії та індуїзмі це знайшло вияв у вигляді магічних способів, на основі яких виникли формули — мангри, тобто освячені заклинання. Мант-ри використовують багато індійців. Свої мантри мають рибалки, пастухи, пожежники та ін. Роль, аналогічну мантрам, відіграють численні талісмани й амулети (шнурки, значки тощо). Всі ці предмети, як і мантри, становлять необхідний реквізит професійних чаклунів, по допомогу до яких звертаються індійці, особливо в селах. Чаклун — той самий жрець, але рангом нижчий, простіший, найчастіше неписьменний. Основою його мудрості є діаграми і чаклунські кола (янтри) з буквою О. Він має неабиякий авторитет серед населення.

Сьогоднішні індуси — це, по суті справи, ті, хто слідує принципам ведичної культури, а релігія Вед (індуїзм) за кількістю послідовників посідає третє місце у світі (після ісламу йхристиянства). Першоджерелом індійської дгарми (релігії) визнаються Веди. Згідно з дгармасутрою Гаутами (1, 1-2), «джерелом дгарми є Веда, а традиція і звичай притаманні знаючим її». Інші дгармасутри і смріті дотримуються тієї ж самої думки (Апастамба, 1,1,1-2, Васіштга, 1,4-5). Уважне вивчення Вед приводить нас до того ж самого висновку. Враховуючи все вищесказане, можна сказати, що Веди збереглись в Індії в первинній чистоті як наука про Бога (філософія й релігія). А в Україні вони залишились у вигляді казок та міфів. Пам'ятники давньої ведичної культури до сих пір збереглись в Індії і є живим свідченням колишньої величі цієї культури. В Україні за державною статистикою [2] налічується 37 релігійних громад Товариства Свідомості Крішни (відгалуження Вайшнавізму, одного з напрямків індуїзму). Існує інтернет-портал Світ Харе Крішна.

2. Іудаїзм. Іудаїзм — одна із древніх релігій, що збереглася до наших днів. Словом іудаїзм називають релігію, поширену серед євреїв. Це слово походить від назви древнього племені Іуди. Прихильники іудаїзму проживають на всіх континентах Землі. У світі проживає 13,5 млн. євреїв (сюди неправильно відносять усіх євреїв, незалежно від того, сповідують вони релігію чи ні). Іудаїзм розповсюджений переважно серед євреїв, але відомі факти поширення іудаїзму і серед неєврейського населення. Наприклад, у Древньому Римі, Хазарській державі VIII ст., в сучасній Ефіопії та ін. Нижче подано дані про кількість віруючих у різних країнах. Європа: Великобританія — 450 тис. (у Великому Лондоні — 280 тис), Італія — 30 тис, Франція — 535 тис. (у Парижі — 300 тис), Австрія — 8 тис, Нідерланди — 30 тис, Швейцарія — 21 тис, Німеччина — 20 тис, Греція — 6 тис, невеликі групи по кілька тисяч у Польщі, Чехії, Словаччині, Болгарії, Румунії, на території кол. СРСР. Азія: Іран — ЗО тис, Турція — 40 тис, Ліван — 3 тис, невеликі групи майже у всіх країнах Південно-Західної Азії (Йємен, Саудівська Аравія, Оман, Афганістан, Пакистан, Ірак, Кувейт, Си-рія та ін). В Ізраїлі більша частина населення сповідує іудаїзм, де він оголошений державною релігією.Африка: Марокко — 48 тис, у Ефіопії один із народів агау додержується іудаїзму — 30 тис.Канада — 280 тис (у Монреалі — 110 тис, у Торонто — 88 тис). Більше всього іудеїв у CUJA — 5,7 млн. (у Нью-Йорку з передмістями — 2,4 млн., у Лос-Анджелесі — 535 тис, Філадельфії — 330 тис, Чікаго — 270 тис, Бостоні — 175 тис, Ма-йамі —140 тис, Вашингтоні — 100 тис).В Аргентині — 500 тис. (у Буенос-Айресі — 360 тис), Бразилії — 150 тис, Уругваї — 55 тис, Мексіці — 49 тис, Чілі — 35 тис, Венесуелі — 12 тис, Колумбії — 10 тис. Богослови й історики стверджують, що іудейська релігія має божественне походження, в результаті чого у неї немає ніяких історичних і соціальних коренів. Вони вважають, що через особливу божу милість зберегли іудаїзм незмінним до нашого часу. Ці твердження богословів перебувають у протиріччі з історичними фактами. В дійсності релігія протягом століть значно змінювалась, міняла свій зміст, форму в залежності від розвитку со-ціально-економічних умов життя суспільства. Як же виникла і розвинулася іудейська релігія? Три — чотири тисячі років тому в степах Аравійської пустелі жили численні скотарські племена хапіру-головорізи, які в середині III тис. вдерлися у Палестину, де вели боротьбу з корінними народами цієї країни. Була підкорена частина країни, що мала назву Ханаан. На той час там уже були невеликі міста, народ мав свій алфавіт, який відрізнявся від єгипетського і вважався зразком для всіх древніх і нових алфавітів. Жителі фінікійського міста Біблос перші почали робити папір. Саме тому книги тоді називалися біблами, бібліями. Завдяки своїй кмітливості і зв'язкам з іншими країнами жителі цього куточка Землі відіграли виняткову роль у розвитку торгівлі, встановленні ділових стосунків між країнами. Розвивалося тут і землеробство. Ханаанці поділялися на багато племен. Після поселення у Палестині плем'я хапіру змішалось з корінними жителями і почало називатися євреями — від староєврейського слова "івриш" — окраїна. Так почали називати народ, який жив віддалено, на околиці Палестини, на березі моря. Скотоводи-хапіру, які кочували в Аравійській пустелі, були в повній залежності від природи. Безсилля перед її стихійними силами породжувало у них різні фантастичні уявлення про навколишній світ. Людям здавалося, що все має надзвичайну силу і владу над ними У житті древніх євреїв-скотарів головну роль відігравали тварини, і вони поступово дійшли висновку, що тварини також володіють надзвичайними властивостями. Древні єврейські племена поклонялися тваринам, бо вважали їх своїми родовими предками і обожнювали їх. Міцного і тривалого зв'язку між цими племенами у звичайних умовах не було. Вони об'єднувалися лише на випадок війни і обирання спільного воєначальника. У євреїв в далекому минулому релігія мала характер політеїзму. Предметами поклоніння були гори, дерева, кам'яні і дерев'яні стовпи. Разом з цим вони поклонялися сонцю, місяцю, численним добрим і злим духам. В перші століття свого перебування у Палестині євреї не пішли далі виникнення союзу племен, тому що для цього не було необхідних економічних умов. Але з часом євреї-скотарі запозичили у більш розвинених ханаанців навички землеробства. Вони почали переходити від кочового життя до осілого, від скотарства до землеробства. Близькість мови сприяла тому, що з часом завойовники і підкорені почали змішуватися, в результаті виникла єдина народність. В кінці XIII ст. до н.е. з розрізнених племен, які мали більш-менш стійкі міжплемінні об'єднання, першою утворилася єврейська держава Ізраїль. Виникненню держави сприяли географічні особливості Палестини, яка знаходилася на перехресті караванних торгових шляхів, які з'єднували Єгипет з Сирією і Месопотамією. Цей процес прискорився ще й тому, що євреї мали сильного сусіда, з яким вони ворогували. Треба було об'єднувати і укріпляти свої землі. А таке зміцнення земель могло бути забезпечене тільки об'єднанням і виникненням держави. Першим ізраїльським царем був Саул. Південні єврейські племена об'єдналися навколо племені Іуди і в другій половині XI ст. до н.е. також влилися в ізраїльську державу. Але уже в 935 р. до н.е. рабовласницька держава розпадається на дві частини: Ізраїльське і /удейське царства. Саме в цей час і відбувалося виникнення іудейської релігії, бо старі племінні релігії не сприяли об'єднанню племен. Релігія єврейських пастухів поступово змінюється культом богів, які вважалися покровителями сільського господарства. Але в міру подальшого об'єднання окремих племен на території Палестини на чолі з царем, на перше місце виступає культ єдиного бога — Ягве (Ієгова) — бог племені Іуди, звідси й назва — іудейська релігія. Спочатку бог Ягве вшановувався євреями, що займалися скотарством, як дух і демон пустелі (його вони уявляли в образі бика або лева як символ врожаю). З часом цей бог перетворюється в могутнього бога — покровителя племені Іуди. З об'єднанням у державу бог-покровитель став богом-захисником всього єврейського народу в Ізраїльській державі. Змінилася і його основна функція. Головним завданням бога Ягве стало керівництво військовими операціями проти зовнішніх ворогів. Він став богом війни, захисником держави. Умови історичного розвитку Ізраїлю і Іудеї сприяли зміцненню саме бога Ягве. За умов рабовласницької держави євреїв їх релігія перетворюється на зброю класового панування і гніту. Проголошується єдиний бог — самодержець Ягве. В нього з'являються риси людини, з віруючими він спілкується через посередників, його оточують боги різних рангів. Виникає потреба шанувати Ягве як всеєврейського бога, який наче обрав євреїв своїм улюбленим народом, ше до поселення їх в Палестині. Виникає міф про те, що колись євреї перебували в Єгипті, а бог Ягве вивів їх звідти. Поступово на Ягве переносяться кращі риси інших богів. Він стає покровителем врожаю, торгівлі і захисником на війні, наставником в ремеслах. Всі інші боги підкорені йому, вони його служителі. Боротьба за централізацію культу Ягве і визнання його єдиним богом продовжувалася довго, протягом трьох століть (Х-УІІ ст. до н.е.). Головну роль у розповсюдженні іудейської релігії відіграла каста жреців, яка у міру посилення культу Ягве витісняє інших племінних богів. В першій половині X ст. до н.е. царем Ізраїлю став син Давида Соломон. При ньому в Єрусалимі було споруджено храм Ягве (960 р. до н.е.). Зосередження культу Ягве привело до зміцнення інших жреців. Воно перетворило їх в паразитичну касту, яка жила за рахунок трудового населення. Цар Соломон відновив закон про десятинний збір для жреців. По цьому закону жреці отримували від землеробів і скотарів десяту частину врожаю або приплоду від худоби. Храм володів рабами і мав великі грошові суми. Жреці складали корпорацію (плем'я левітів), вони поповнювалися вихідцями із знатних родів і були опорою царської влади. Із спорудженням храму Єрусалим став не тільки політичною столицею країни, а й релігійним центром. За цих умов перед служителями іудаїзму в рабовласницькому суспільстві виникли нові завдання — виправдати експлуатацію. В інтересах рабовласників ім'ям Ягве єрусалимські жреці освячували насилля, відволікали трудящих від боротьби зі своїми поневолювачами, обіцяючи їм нагороду на небі за всі мерзоти експлуататорського ладу на землі. Іудейські священнослужителі примушували віруючих молитися і приносити жертви не тільки на честь бога Ягве, але й на честь царя єврейського, а пізніше й на вавілонських, перських, грецьких деспотів, римського імператора-гнобителя. Самі жреці завдяки цьому всіляко наживалися за рахунок віруючих. Прообразом єдиного бога в іудаїзмі як монотеїстичній релігії є деспотична влада царя у давньоєврейській державі. Цар небесний був відбиттям, копією царя земного. Надалі давньоєврейську державу підкорили послідовно ассирійські, вавілонські, перські, грецькі й римські завойовники. Але віра в єдиного бога не слабшала, а зміцнювалася, оскільки вона відповідала соціальним умовам того часу, підтримувапася царями-завойов-никами та іудейськими священиками. Історично можна виділити три основні етапи еволюції: стародавній, або біблійський; середньовічний, або талмудський, і сучасний іудаїзм. Перший з цих етапів пов'язаний з виникненням і історією стародавніх єврейських рабовласницьких держав — Іудеї та Ізраїлю. Він охоплює відрізок шляху від завоювання кочовими єврейськими племенами Палестини (ХУ-ХІУ ст. до н.е.), виникнення стародавньої єврейської держави при Давиді й Со-ломоні (X ст. до н.е.) до загибелі останньої з єврейських держав — Іудеї, зруйнованої спочатку вавілонцями в VI ст. до н.е., а потім остаточно римлянами в І ст. н.е. Для цього етапу характерним є збереження в іудаїзмі численних пережитків примітивних релігій, які існували у древніх євреїв і споріднених з ними семітських племен, що кочували в степах і пустелях Аравії та в інших країнах Передньої Азії (сам іудейський бог Ягве раніше був полоненим духом — покровителем одного з єврейських племен). Лише наприкінці цього етапу племінні культи, а також фетишистські та інші язичницькі погляди витісняються іудейським монотеїзмом, який є духовним відбиттям становлення централізованої стародавньої єврейської рабовласницької монархії, а центром і головним ідейним захисником цього монотеїзму стають жреці єрусалимського храму, вони й створюють першу священну книгу іудаїзму — Книгу законів (Тору) про релігійні реформи царя Іосії (VII ст. до н.е.). Після реформ Іосії, під час так званого вавілонського полону, і пізніше, повернувшись з полону, жреці відбудовують зруйнований Єрусалимський храм, створюють Книги пророків і писання, і разом з Торою створюють іудейську Біблію. Біблія складається з Старого і Нового завітів. Іудейська релігія визнає тільки Старий завіт, християнство приймає за священні книги Старий і Новий завіти. Ті біблейські книги, які церква визнає священними, складають канон (правило), тобто твердо зафіксований комплект священних книг, яким приписувалася найвища релігійна авторитетність, богодуховність. Вони називаються канонічними.

Перша частина Біблії — Старий завіт — складається з 3-х частин: Л'ятикнижжя Мойсея, або Тора (староєвр. — закон, вчення), книги Пророків, Писання. Сама Тора складається з 5 книг: Буття, Вихід, Левит, Числа і Повторення закону. Іудаїсти завжди вважали, що Тора має божественне походження — вона продиктована пророку Мойсею самим Богом і жодна книга древнього і сучасного світу не може рівнятися з Торою. Що ж собою являє П'ятикнижжя? В книзі Буття розповідається про створення світу Богом (приблизно за 3760 років до н.е.), перших людей, про їхнє життя, вигнання з раю, про всесвітній потоп. Вихід описує життя євреїв у Єгипті і їхній вихід звідти. Левит, присвячений законам, виявленню гріхів, заповідям. У книзі "Числа" викладено "історію" поневірянь, які випали на долю єврейського народу після виходу, нарешті "Повторення" закону, або друга книга законів, повторює багато законоположень. В ній заповіді, закони, рішення переплітаються із споминами і повчаннями. В древньому світі рабовласницьким законам приписувалося божественне виникнення, щоб надати їм більшої сили. Так, Тора, за своїм змістом, — звичайний кодекс рабовласницького права, вона встановлює правила іудейського культу і старанно доводить монотеїзм Яхве.

Друга частина Старого завіту — Пророки — є нішо інше, як викривлення літописів. В них розповідається про завоювання Палестини і розселення євреїв у Ханаані. Книги зображують період довавілонського полону, період після повернення євреїв із Вавілону у Палестину і т.ін.

Третя частина Старого завіту — Писання — це псалми, притчі, пісні та ін.

Відомі дві редакції Старого завіту — масоретська і септуагин-та. Масорети — це єврейські рабині, які остаточно відредагували Старий завіт у II ст. до н.е., а септуагина ("сімдесят") — це переклад староєврейського тексту Старого завіту на грецьку мову, зроблений немовби 72 перекладачами протягом 72 днів в І ст. до н. е. Насправді ця робота продовжувалася два століття. Останній текст, успадкований християнством, є тепер найбільш розповсюдженим. Важливим джерелом історії іудейської релігії у 11—І ст. до н.е. і в І ст. н.е. є тексти різного змісту, виявлені в кінці 40—50-х рр. XX ст. на західному узбережжі Мертвого моря, у печерах Курма-на і Вади Муррабба'ат (Кумаранські рукописи). Ці тексти свідчать про широке розповсюдження в Іудеї релігійного сектантства. Численні фрагменти із книг Старого завіту, виявлені у печерах Іудейської пустелі, мають велику кількість різночитань. Тепер, завдяки цим (домасоретським) текстам, вчені одержали можливість конкретніше висвітлити процес створення Старого завіту, краще показати антинауковість тверджень єврейських і християнських богословів про його незмінність і святість. Відомо, що ассирійські і вавілонські завойовники насильницьким шляхом вивели маси євреїв в Месопотамію і Мідію. Так були переселені маси іудеїв із Палестини в Єгипет. Помпей привіз у Рим сотні полонених євреїв. Причини масової еміграції іудеї із Палестини в інші країни мають різне походження і характер. В багатьох випадках це не залежало від їх доброї волі. Розселення євреїв за межами Палестини має назву діаспори. Масове розселення євреїв по країнах Середземномор'я у VI—IV ст. до н.е., римські завоювання у кінці І ст. до н.е. призвели до того, що кількість євреїв в різних країнах світу вже в І ст. н.е. набагато перевищувала кількість населення самої Іудеї. Історики твердять, що на початку нашої ери тільки в Римській імперії проживало 4 — 4,5 млн. євреїв, в самій Палестині лише 1 млн. Таке розселення євреїв у різних країнах світу вимагало реформування релігії. Життя євреїв концентрувалось навкруг їх релігійного центру — общини. За вимогами ритуалу євреї збирались щосуботи для богослужіння, читання священного писання, обговорення різних справ, які стосувалися всієї общини Зв'язок євреїв з Єрусалимським храмом та його жрецями в цей час був незначним. Паломництво тричі на рік в Єрусалим, що вимагалося Біблією, було неможливим для більшості євреїв, які жили в інших, віддалених країнах. Тому вже в IV ст. до н.е. почала виникати нова форма релігійної общини — синагога, яка спочатку розглядалася як доповнення до храмової організації замість відвідування єрусалимського храму. Віруючі збиралися тепер в молитовний будинок (синагогу), де замість жертвопринесення проголошувалися молитви і похвальні гімни богу Ягве або ж читалися розділи із Біблії, які духовенство тут же пояснювало. Особливе значення набуває спеціальний день для молитовних зборів — субота, святкування якої запозичене у вавілонян Це свято стає обов'язковим для кожного єврея.

Спочатку синагоги були лише випадковими і тимчасовими зборами віруючих, але з часом вони перетворилися на постійний релігійний заклад. Синагога була не тільки молитовним будинком, а й окремою світською організацією віруючих. Вона виступала як представницький орган єврейських общин, здійснювала в них відомі функції управління, була центром суспільного життя. Посадові особи синагоги, як правило, вибирались із представників знатних сімей і фактично безконтрольно розпоряджалися її майном і фінансами. В перші століття нашої ери остаточно складається та форма іудейської релігії, яка в основному збереглася до нашого часу Головні положення її старанно розроблені в Талмуді і равінській літературі. Талмуд (по-древньоєв-рейські — вчення, вивчення) стосується числа основних пам'яток іудейської релігійної і правової літератури. Він збирається і редагується в Палестині і Вавілоні приблизно від IV ст. до н.е. ло І ст. н.е.гТалмуд виник в результаті необхідності пристосувати старе релігійне вчення і біблейське законодавство до нових, умов життя свреїв. Іудаїзм, в період якого складається Талмуд, прийнято називати талмудичним В синагогах рабини не тільки коментували і пояснювали Тору, а й складали нові релігійні розповіді, розробляли віровчення, реформували іудаїзм у відповідності з часом. Тому Талмуд є кодексом релігійних, побутових і правових приписів іудейства. Він вміщує в собі легенди і міфи про Бога, вигадані історії про потойбічний світ і загробне життя, повчальні притчі і таке інше. Щодо будови Всесвіту, Талмуд вчить, що небо складається із семи частин: перше небо являє собою завісу, яка вранці підіймається, а ввечері опускається; друге небо тверде, до нього причеплені зорі, місяць, сонце; на третьому небі працює великий млин, який меле манну крупу, що йде в "їжу небесному населенню; на четвертому знаходиться небесний Єрусалим; на п'ятому живуть ангели; на щостому розташовані склепи, наповнені снігом, градом, дощем, а також є комори з бурями і димом; сьоме небо — рай, там живуть справедливість і добродійність, там же перебувають душі праведників і тих, хто ще не народився. Єдиним джерелом знань і повчань молоді Талмуд вважає священне писання і вимагає вивчати Біблію вдень і вночі. "Ходити на арені, дивитися зміїв, чарівників, відвідувати світські ігри... забороняється... Це відволікає людину від вивчення Тори". До світських наук іудаїзм ставиться з презирством, засуджує їх: "Про те, що вище тебе, не думай. В те, що не по силах тобі, не заглиблюйся, незрозумілим для тебе не займайся, про те, що заховане від тебе, не запитуй", — повчає Талмуд. Світським наукам можна навчатися лише в час, який не належить ні дню, ні ночі. Іудейська релігія консервативна. Система іудейської освіти побудована на сліпому поклонінні перед авторитетом. Вищим авторитетом вважається рабин. Навіть очевидна дурість, висловлена ним, набуває сили закону. "Якщо рабин навіть скаже тобі ліве на те, що праве, а праве на те, що ліве, ти повинен слухатись його", — повчають талмудисти. Все, що говориться в Талмуді про будову Всесвіту, рослини, тварини, людину, — не наукове. Взяти хоча б таку талмудичну мудрість: "Затемнення Сонця віщує язичникам голод і війну, затемнення Місяця — погана прикмета для Ізраїлю", "Меркурій — секретар Сонця, і хто народився в його час, буде знаменитим і мудрим", або ж: "Хвороби посилає людям Бог як покарання, а вилікуватися можна молитвою", "Недостатність дощу від того, що мало вивчається Тора". Талмуд — це знаряддя реакції, зібрання найтемніших уявлень його авторів про оточуючий світ. Розмір Талмуда — 5894 стор. Все в ньому розкидане безсистемно, подане схоластично. Цей великий збірник вміщує записи дискусій рабинів з питань тлумачення окремих місць Старого завіту. В Талмуді також викладені правові норми, релігійні прописи, закони, що стосуються судових справ — кримінальних і громадських, богословські роздуми з питань культу, догматики, етичні норми, примітивні дані з математики, астрономії, медицини, науки, казки, легенди, притчі, байки, міфи тощо. Біблію і Талмуд іудаїзм вважає першоджерелом свого віровчення, ці книги широко використовуються в даний час рабинами для затьмарювання свідомості віруючих євреїв. В епоху феодалізму становище бідних трудящих євреїв в країнах Західної Європи було вкрай важким. Вони були вимушені жити окремо від іншого міського населення, в так званих гетто. За межами цих кварталів вони не мали право поселятися без дозволу влади. Основну масу тут складали дрібні ремісники і поденники. Вони жорстоко експлуатувалися єврейськими купцями і лихварями в союзі із служителями релігійного культу. Скасування таких поселень в країнах Західної Європи було результатом буржуазних революцій, які відбувалися тут в кінці XVIII і в XIX ст. В Римі гетто було знищене лише після падіння папської влади в 1870 р. В царській Росії за наявності єврейської осілості не було потреби в створенні таких поселень. Але вони існували в ряді міст колишньої території Речі Посполитої як спадщина існуючих там порядків.