2.Принципи побудови системи вищої освіти в Україні.

 

 До основних принципів розвитку системи як середньої, так і вищої освіти слід віднести принципи, зазначені у ст.6 Закону України „Про освіту":

•         доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

•         рівність умов кожної людини для повної реалізації здібностей, талантів, всебічного розвитку;

•         гуманізм,      демократизм,      пріоритетність      загальнолюдських духовних цінностей;

•         органічний   зв'язок   зі    світовою    та   національною    історією, культурою, традиціями;

•         незалежність   освіти   від   політичних   партій,   громадських   та релігійних організацій;

•         науковий, світський характер освіти;

•         інтеграція з наукою і виробництвом;

•         взаємозв'язок з освітою інших країн;

•         гнучкість і прогностичність системи освіти;

•         єдність і наступність системи освіти;

•         безперервність і різноманітність освіти;

•         поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

У зв'язку зі специфікою вищої освіти виокремлюють ще двапринципи: фундаментальностітаваріативності й альтернативності.

Завдання принципу фундаментальності освіти - забезпечити оптимальні умови для формування у молоді гнучкого, багатогранного наукового мислення, різних способів сприйняття дійсності, виробити внутрішню потребу в саморозвитку і самоосвіті впродовж усього життя. Підґрунтям цього процесу, вважають фахівці, мають бути фундаментальні наукові знання, що передбачає поєднанняприродонаукової і гуманітарної складових освіти. Це вимагає інноваційних підходів до системи освіти, тобто створення узгоджених між собою наукових курсів з традиційних природничо-наукових і гуманітарних дисциплін. Гуманітарну освіту слід доповнити циклом загальних природничо-наукових дисциплін і відповідно природничо-наукову й технічну освіту - гуманітарними дисциплінами. Вища школа України в останні роки веде інтенсивні пошуки шляхів фундаменталізації освіти саме в окресленому розумінні цього принципу.

Принцип варіативності та альтернативності підготовки кадрів через систему вищої освіти певною мірою відображений у його назві. Варіант (з лат. — змінний) - це видозміна, різновид будь-чого;альтернативний (з лат. - такий, що чергується) - той, що допускає одну з двох або кількох можливостей.

У теоретичному та практичному плані застосування принципу варіативності та альтернативностівідкриває молоді можливість широкого вибору різних закладів освіти і освітніх програм, а також шляхів оволодіння такими програмами. Він має забезпечити:

•        рівність і свободу професійного вибору в умовах становлення ринкових відносин;

•        подальшу фундаменталізацію змісту підготовки кадрів, приведення його у відповідність до сучасних досягнень науки і техніки;

вихід до загальної світової системи вищої освіти і на міжнародні стандарти.

 

3.Історичні витоки ступеневої освіти.

 

На сучасному етапі розвитку закордонної освіти однією із системних тенденцій є прийняття у більшості країн світу трьохступеневої системи вищої освіти (бакалаврат — магістратура — докторантура). Важливим є висвітлення історії ступеневої освіти, адже йдеться про європейські традиції та здобутки, які складалися віками.

Бакалавр (поняття не зустрічається в класичній латині, значення його неодноразово та сильно змінювалося з плином часу) в розумінні академічного звання ввійшов у практику з XIIIст. в західноєвропейських університетах. Уперше це звання було введено на богословському факультеті Паризького університету папою Григорієм IX(1227-1241 рр.) для визначення тих студентів, які витримали відповідний іспит та блискуче захистили диспут і, як наслідок, отримали право носити червону камилавку.

З часом це звання почало застосовуватися на інших факультетах і розповсюдилося по всій Західній Європі. Після вивчення риторики, граматики та діалектики (так званий «трівіум») на факультеті «вільних мистецтв» студен­там присвоювали ступінь «бакалавр» (з лат. — старший студент). Зазвичай, зі 100 студентів бакалаврський ступінь здобували приблизно 30-35, що пояснювалося не лише рівнем знань, а й значними мате­ріальними витратами.

У XVст. бакалаврами називали студентів, які витримали перший іспит, необхідний для досягнення вищих наукових ступенів — ліценціата, магістра або доктора. Для отримання допуску до складання цього іспиту, необхідно було мати понад 14 років та пройти 2-річний курс логіки. Однак, на богословських факультетах бакалаврат не був ступенем у власному розумінні слова, а озна­чав лише положення та служив для означення взагалі всіх тих, хто перестали бути студентами, але ще не стали професорами.

Проте згодом, поняття «бакалавр» стало повсюдно означати перший сту­пінь, який отримують після закінчення курсу основ наук на богословському, юридичному, медичному та інших факультетах. І в цьому значенні бакалаврат зберігся до наших днів.

В Англії з давніх давен існувало звання «бакалавра музики» як ступінь, який передував ступеню «доктор музики» та надавався не стільки музикантам-практикам, скільки теоретикам після відповідного іспиту. Першими бакалав­рами музики були Сейт та Генрі Габінгтон із Кембриджа, які жили в XVст. У 1506 р. Гед отримав цей ступінь за складену ним месу. У XVIIIст. бакалаврат подібного роду зникає, але згодом знову впроваджується в університетах.

В Оксфорді для отримання ступеня «бакалавр музики» необхідно було скласти письмові чи усні іспити з гармонії та контрапункту, а також написати вокально-музикальний твір. Через деякий час складався другий іспит з гар­монії, контрапункту, фузі, канону, історії та естетики музики.

У Кембриджі та в Дублінському Трітіні-коледжі дотримувалися майже таких самих правил. Ступінь «бакалавр музики» дозволяв обійняти посаду капельмейстера чи регента в церковному хорі.

В університетах Німеччини «бакалавр» мав значення наукового ступеня, який передував ступеню «доктор».

Французька революція відмінила ступеневу систему освіти, проте, згодом (з 1808 р.) усе стало на свої місця. Бакалаврат було відновлено як нижчий науковий ступінь на кожному з п'яти факультетів університету. Крім того, кожний, хто бажав здобути ступінь «бакалавра» природничих наук, права, медицини чи богослов'я, мав попередньо отримати звання бакалавра філології. Цей філологічний, а точніше загальноосвітній класичний бакалаврат, здобу­вався після успішного закінчення курсу класичних наук. Він набув у Франції особливого значення, оскільки надавав право на отримання вищої освіти та мож­ливість обійняти більшість цивільних посад. Поряд із ним стояв фізико-математичний бакалаврат, який також надавався після завершення середнього курсу математичних наук та успішного складання іспиту з провідних дисциплін у наукових відділеннях ліцею.

В Україні та Росії ступінь бакалавра проіснував до 1869 р.

Ліценціат (з лат. — допущений). У середньовічних університе­тах — бакалавр, який отримував дозвіл на читання лекцій. Пізніше для цього необхідно було скласти особливий іспит. Нині цей науковий ступінь прийнято у французькій системі вищої освіти, а також в університетах Фінляндії, Швей­царії та деяких латиноамериканських країнах. У французьких університетах — це перший науковий ступінь. Розрізняють ліценціата літератури, науки та пе­дагогіки. Він дає право обіймати посаду помічника викладача в ліцеї або про­довжувати освіту в університеті.

Магістр (від лат.— учитель, викладач, начальник). У західно­європейських університетах старшим студентам, які успішно засвоїли ариф­метику, геометрію, астрономію, теорію музики (так званий «квадріум») на факультеті «вільних мистецтв», присвоювали ступінь «магістр мистецтв». Це дозволяло вступити на один із трьох вищих факультетів університету, а також викладати «сім вільних наук». Із 30-35 стар­ших студентів університету магістрами ставали не більше 5-6, адже для цього потрібні були не лише знання, а й значні матеріальні кошти.

Згодом, ступінь «магістр» присвоювали випускникам філософських факультетів, а в XIXст. його було витіснено ступенем «доктор філософії». Хоча в ряді країнах, як Англія, Україна, Росія та деяких інших він продовжував використовуватися і на інших факультетах, а ступінь «магістр фармації та ветеринарних наук» був вищим у своїй галузі.

Ступінь «магістр» отримувала особа, котра після закінчення університетського курсу складала усний іспит у відповідній галузі знань і публічно захищала схвалену факультетом дисертацію. В особливих випадках факультет міг допустити до іспиту на здобуття ступеню «магістр» особу, яка подала док­торський диплом іноземного університету. Особа, котра витримала магістерський іспит, але не захистила дисертацію, називалася магістрантом. За особливі здобутки магістерської дисертації факультет міг клопотати про присвоєння звання «доктор».

В Україні магістри могли претендувати на зарахування до спадкоємних почесних громадян, а вступаючи на цивільну службу, мали право на чин IXкласу. Їх також призначали екстраординарними професорами університетів, яким вручали такі ж академічні знаки як і докторам, але не золоті, а срібні. Православному духовенству академії надавався ступінь «магістр богослов'я».

Доктор (від лат. — учитель) спочатку виступав як первосвященик у древніх римлян, а в середні віки — як викладач. Із XIIст. термін почав засто­совуватись і як науковий ступінь для вчених.

Як науковий ступінь уперше почав надаватись Болонським університетом у 1130 р., після чого імператори дарували університетам право надавати ступінь «доктор римського права» особам, які вивчали римське право, а папи — «доктор канонічного права». Згодом, коли обидва права стали вивчатись одночасно — римське та канонічне — обидва ступені злились в один — «доктор обох прав».

Ступінь «доктор богослов'я» почав надавати Паризький університет у 1231 р., після чого стали традиційними також доктор медицини, фізики та ін.

«Доктор» набув характеру вищого наукового ступеня й отримати його можна було лише після попереднього досягнення ступенів «бакалавр» і «ліцен­ціат». Спочатку ступені «доктор» і «магістр» були рівнозначними. Лише з XVIст. на юридичному, медичному та богословському факультетах першість отримав ступінь «доктор», тоді як філософи надавали перевагу ступеню «магістр». Із кінця XVIIIст. філософські факультети більшості університетів також визнали докторство вищим науковим ступенем.

Імператори, дарувавши університетам привілей зводити у ступінь «док­тор», самі роздавали через своїх придворних пфальцграфів дипломи на сту­пінь «доктор». За імперськими німецькими законами особи, які отримували ступінь «доктор», прирівнювалися до дворянського стану. Часто західними університетами, а іноді й українськими та російськими, за особливі заслуги видавалися почесні докторські дипломи. Роздача почесних докторських ступенів здійснювалася за вибором університетських рад під час великих академічних свят та ювілеїв. У новітню добу ступінь «доктор» почали присуджувати і жінкам.

Вимоги, які висувались університетами різних країн для отримання сту­пеня «доктор» були різними. Здебільшого, складали університетський екза­мен у формі письмового твору на задану тему чи співбесіди щодо написання твору й іспит із різних дисциплін Після цього докторант мав представити дисертацію, яку в деяких університетах вимагали публічно захистити.

В Україні для здобуття ступеня «доктор» достатньо було по­передньо отримати ступінь «магістр», за винятком медичного факультету, де вимагали докторську дисертацію з публічним захистом нової наукової проб­леми, представленої та розробленої в ній.