Пит 23 орган. Буденного та святкового дозв

Будь-які потреби в сфері дозвілля мають певну послідовність прояву.

Задоволення однієї потреби породжує звичайно нову.

Завдяки цьому можна змінювати вид діяльності і збагачувати дозвілля.

У сфері дозвілля повинен здійснюватися перехід від простих форм діяльності до складніших, від пасивного відпочинку - до активного, від задоволення більш глибоких соціальних і культурних прагнень, від фізичних форм рекреації - до духовних насолод, від пасивного засвоєння культурних цінностей - до творчості і т.п.

Таким чином, активне, змістовне дозвілля потребує певних потреб і здібностей людей. Опиратися на творчі види дозвіллєвих занять, на забезпечення прямої участі в них кожної окремої людини ­головний шлях формування в ній особистісних якостей, які сприятимуть змістовному й активному проведенню дозвілля.

Організація відпочинку, дозвілля і розваг передбачає залучення як місцевих жителів різних соціальних груп так і подорожуючих "приїжджих гостей" до участі у різноманітних мистецько-розважальних етнографічних культурно-історичних театралізованих заходах.

53.

Музей - це культурно-освітній та науково-дослідний заклад, призначений для збереження та використання пам'яток природи, матеріальної та духовної культури, прилучення громадян до над­бань національної і світової історико-культурної спадщини.

Організація заходів дозвілля в музеях реалізуються з викорис­танням різноманітних методів: навчання шляхом творчої діяльності, рольові ігри, методів експериментального навчання.

Пріоритетними в музейній діяльності є освітні програми для пі­длітків. Організація дозвілля в музеях активізується під час шкіль­них канікул: музеї, художні галереї, виставкові центри проводять творчі акції, концерти, лекції, кіновечори, організовують пересувні виставки, ігрові конкурси та змагання. їх мета полягає в культурно­му розвитку дитини, поглибленні знань про історію своєї країни, її мистецтво, літературу, народну творчість на основі першоджерел, а не підручників. Тому музеї тісно співпрацюють з навчальними за­кладами, а підлітки регулярно відвідують музейні зали відповідно до тих тем, що вивчаються в школі. Спеціальні освітні програми ро­зробляються для дітей та підлітків різного віку і різного рівня підго­товки, вони реалізуються в таких формах роботи, як: екскурсії, се­мінари, диспути, дослідження, спостереження, рольові ігри, театра­лізовані вистави, тренінги.

Музейна діяльність не обмежується роботою з дітьми та підліт­ками. Освітні та наукові програми музеїв розробляються і для сту­дентської молоді. При цьому не можна забувати, що музей - це не лише місце зібрання і зберігання великих мистецьких колекцій. Му­зей є науковою установою, центром поширення знань, в якому збе­рігаються архівна та довідкова документація, нова література. Ак­тивними формами роботи музеїв із студентською аудиторією є про­ведення спільних наукових досліджень, етнографічних експедицій, археологічних розкопок, підготовка наукових публікацій.

Найкращою формою дозвілля у музеї була і залишається музей­на екскурсія. Відповідно до сучасних уявлень, "екскурсія являє со­бою колективний огляд музею, визначного місця, виставки, об'єкта природи і т. д. за певним маршрутом під керівництвом екскурсовода з пізнавальною, освітньою, науковою та виховною метою, а також служить для задоволення естетичних потреб під час вільного про­водження часу".

Таким чином, екскурсії властива низка характерних ознак, го­ловною з яких є пріоритетність зорового сприйняття, супроводжу­ваного необхідним словесним коментарем. При цьому зорове та ве­рбальне сприйняття посилюється моторним - пересуванням по ви­значеному маршруту, оглядом об'єкта під різним ракурсом, на різ­ній відстані. Інакше кажучи, екскурсія передбачає рухову актив­ність екскурсантів. її характерною ознакою є також колективність огляду, внаслідок чого в групі людей, пов'язаних спільним інте­ресом та можливістю обміну думками, виникає особлива психологі­чна атмосфера. Вона впливає на сприйняття та засвоєння побачено­го і почутого. Екскурсія проводиться під керівництвом екскурсово­да на певну тему й за певним маршрутом, тобто вона має організо­ваний характер. Володіючи всіма рисами, що властиві екскурсії як такій, музейна екскурсія має певну специфіку: вона проводиться у спеціально організованому музейному просторі.

Бібліоте́ка або книгозбі́рня (грец. βιβλιον — книжка і θηκη — сховище, скриня) — культурно-освітній заклад, що здійснює збирання друкованих і рукописних матеріалів, проводить їх опрацювання і відображення у каталогах, організовує відповідне їх зберігання, збереження і обслуговування ними читачів.

Бібліотека – осередок змістовного дозвілля населення До бібліотеки сьогодні приходить читач з новим світоглядом, освічений, ерудований, вимогливий. І це змушує нас шукати нові підходи в обслуговуванні, зміцнювати творчі зв’язки з зацікавленими установами і організаціями в рамках культурно-дозвіллєвих комплексів.

54.

Хобі (від англ. Hobby) - вид людської діяльності, якесь заняття, захоплення [1], яким регулярно займаються на дозвіллі, для душі. Хобі є хорошим способом боротьби зі стресом, крім того заняття хобі найчастіше допомагають розвинути кругозір. Основна мета хобі - допомогти самореалізуватися. Хобі з часом може вирости в основну діяльність, яка приносить гроші: "В ідеалі, потрібно займатися такою діяльність, яка подобається, і крім того - приносить гроші", тобто хобі з часом може перерости в роботу. Зазвичай, людина вибирає основною роботою саме те, що йому подобалося як хобі або основне захоплення "для душі".

55.

тупе пит Основні форми вуличної соціальної роботи ігротеки, дискотеки, вуличний театр, консультування, пункт соціальної підтримки, надання інформації. Обов'язки соціального педагога для організації ігрової діяльності в умовах вулиці. Особливості використання ігрових технік у соціальній вуличній роботі. Технологія проведення вуличної ігротеки. Психолого-педагогічні умови використання гри в соціальній роботі. Методичні рекомендації по використанню ігрових технік. Варіанти проведення вуличних ігрових програм (станційна, тематична, комбінована, театралізована). Ігрова акція. Вуличний ігротеатр. Типологія ігор, рекомендованих для використання на вуличних ігротеках (спортивні, настільні, рухливі, ігри-атракціони, музичні, танцювальні, рольові, інтелектуальні ігри). Орієнтовна схема проведення ігрової таборової зміни. Відвідування соціально-дозвіллєвих істнтутів, ознайомлення з методикою та досвідом організації спеціалістами дозвіллєвої діяльності. Основні форми вуличної соціальної роботи ігротеки, дискотеки, вуличний театр, консультування, пункт соціальної підтримки, надання інформації. Обов'язки соціального педагога для організації ігрової діяльності в умовах вулиці. Особливості використання ігрових технік у соціальній вуличній роботі. Технологія проведення вуличної ігротеки. Психолого-педагогічні умови використання гри в соціальній роботі. Методичні рекомендації по використанню ігрових технік. Варіанти проведення вуличних ігрових програм (станційна, тематична, комбінована, театралізована). Ігрова акція. Вуличний ігротеатр. Типологія ігор, рекомендованих для використання на вуличних ігротеках (спортивні, настільні, рухливі, ігри-атракціони, музичні, танцювальні, рольові, інтелектуальні ігри). Орієнтовна схема проведення ігрової таборової зміни. Відвідування соціально-дозвіллєвих істнтутів, ознайомлення з методикою та досвідом організації спеціалістами дозвіллєвої діяльності. Основні форми вуличної соціальної роботи ігротеки, дискотеки, вуличний театр, консультування, пункт соціальної підтримки, надання інформації. Обов'язки соціального педагога для організації ігрової діяльності в умовах вулиці. Особливості використання ігрових технік у соціальній вуличній роботі. Технологія проведення вуличної ігротеки. Психолого-педагогічні умови використання гри в соціальній роботі. Методичні рекомендації по використанню ігрових технік. Варіанти проведення вуличних ігрових програм (станційна, тематична, комбінована, театралізована). Ігрова акція. Вуличний ігротеатр. Типологія ігор, рекомендованих для використання на вуличних ігротеках (спортивні, настільні, рухливі, ігри-атракціони, музичні, танцювальні, рольові, інтелектуальні ігри). Орієнтовна схема проведення ігрової таборової зміни. Відвідування соціально-дозвіллєвих істнтутів, ознайомлення з методикою та досвідом організації спеціалістами дозвіллєвої діяльності. Основні форми вуличної соціальної роботи ігротеки, дискотеки, вуличний театр, консультування, пункт соціальної підтримки, надання інформації. Обов'язки соціального педагога для організації ігрової діяльності в умовах вулиці. Особливості використання ігрових технік у соціальній вуличній роботі. Технологія проведення вуличної ігротеки. Психолого-педагогічні умови використання гри в соціальній роботі. Методичні рекомендації по використанню ігрових технік. Варіанти проведення вуличних ігрових програм (станційна, тематична, комбінована, театралізована). Ігрова акція. Вуличний ігротеатр. Типологія ігор, рекомендованих для використання на вуличних ігротеках (спортивні, настільні, рухливі, ігри-атракціони, музичні, танцювальні, рольові, інтелектуальні ігри). Орієнтовна схема проведення ігрової таборової зміни. Відвідування соціально-дозвіллєвих істнтутів, ознайомлення з методикою та досвідом організації спеціалістами дозвіллєвої діяльності. Основні форми вуличної соціальної роботи ігротеки, дискотеки, вуличний театр, консультування, пункт соціальної підтримки, надання інформації. Обов'язки соціального педагога для організації ігрової діяльності в умовах вулиці. Особливості використання ігрових технік у соціальній вуличній роботі. Технологія проведення вуличної ігротеки. Психолого-педагогічні умови використання гри в соціальній роботі. Методичні рекомендації по використанню ігрових технік. Варіанти проведення вуличних ігрових програм (станційна, тематична, комбінована, театралізована). Ігрова акція. Вуличний ігротеатр. Типологія ігор, рекомендованих для використання на вуличних ігротеках (спортивні, настільні, рухливі, ігри-атракціони, музичні, танцювальні, рольові, інтелектуальні ігри). Орієнтовна схема проведення ігрової таборової зміни. Відвідування соціально-дозвіллєвих істнтутів, ознайомлення з методикою та досвідом організації спеціалістами дозвіллєвої діяльності.

56.

Лекція - чіткий, системний виклад окремої наукової проблеми або теми. Мета лекції полягає в допомозі студентам оволодіти методами самостійної роботи з підручниками, посібниками, першоджерелами. Лекція - один з найважливіших чинників в організації навчальної діяльності студентів.

Лекції бувають навчальними (одна з основних форм навчального процесу й один з основних методів викладання у ВНЗ) і публічними (одна із основних форм пропаганди й поширювання політичних і наукових знань).

Лекція – це логічно викладений, системно послідовний комплекс усних методів навчання (інформаційне повідомлення, пояснення, розповідь, бесіда), спрямований на реалізацію студентами репродуктивної або продуктивної творчої активності. В своїй структурі лекції базуються на основі поєднання історичного та логічного принципів, а в окремих лекціях можлива перевага одного з них. Зовнішня структура лекції – вступ, виклад, заключна частина. Це необов’язкові складові кожної лекції, однак “логічна стрункість, зіставляння і взаємозв’язків окремих частин лекції – необхідні умови її успіху”.

Вступ має бути коротким, живим та виразним: функціонально це “камертон”, який має настроїти аудиторію на продуктивну навчальну роботу. В подальшому викладі, як правило, лектор послідовно називаючи свою думку, спрямовує слухачів на розуміння ідей лекції, застосовуючи різні докази правильності науково-теоретичних положень, ілюструючи їх прикладними, цифровими, наочними посібниками.

Дуже важко давати короткі узагальнюючі висновки з окремих питань теми. У заключній частині підводиться підсумок, дається необхідне узагальнення, робляться науково-теоретичні і практичні висновки для спрямування подальшої самосійної роботи студентів та створення наукової основи для наступної лекції.

57.

Місце зустрічі в організації дозвіллєвої д-сті є клуби.

Клуб – комплексний універсальний центр дозвіллєвої діяльності.

Клуб – це соціально-культурний центр духовного розвитку, творчості й відпочинку людей, створений за державною й суспільною ініціативою.

Клуби забезпечують потребу населення в задоволенні й змістовному проведенні вільного часу як через колективні (свята, фестивалі, обрядові заходи), так і індивідуальні форми роботи.

З уведенням ринкових відносин та демонополізацією культурного забезпечення населення з’явилися й функціонують ще й недержавні заклади культури клубного типу. Державні, за правилом, майже не змінили стилю й методів роботи, тому переважно залежать від дотацій відповідного бюджету. Недержавні, маючи мінімальну підтримку держави, повинні шукати неординарні форми й методи роботи, використовувати багатий досвід зарубіжних структур подібного профілю. Під час дозвілля людина підвищує свій інтелектуальний рівень, що корисно як їй самій, так і суспільству, тому продуктивне забезпечення сфери дозвілля має дуже велике значення. Йдеться, передусім, про необхідність забезпечення потужності його матеріальної бази: від сільських клубів до міських палаців культури та творчості, від настільних ігор (шахи, шашки, теніс) до розгалуженої мережі національного телебачення, від звичайних спортивних майданчиків до грандіозних стадіонів, від найпростіших іграшок до найсучасніших комп’ютерних електронних систем. До матеріальної бази дозвілля маємо віднести, зокрема, і базу єдиної світової інформаційної системи Internet [83, 63–64].

Основна мета клубу – виховання й самовиховання на основі ініціативи, самодіяльності й всебічного прояву здібностей кожної особистості.

Завдання клубної роботи: організувати дозвілля людей, оперативно знаходити форми й застосовувати засоби культурно-масової роботи відповідно до інтересів і запитів учнівської молоді.

Найважливіші функції клубу:

Стимулювання суспільної активності шляхом організації дозвіллєвої діяльності великих мас людей.

Розвиток соціально-культурної творчості.

Широке спілкування в результаті спільної діяльності.

Забезпечення культурного відпочинку й розваг.

Також треба виділити принципи діяльності клубу.

1.Принцип науковості

2.Принцип диференційованого підходу до різних груп населення.

3. Принцип зв’язку з життям.

4. Принцип послідовності й систематичності.

Основними функціями клубного працівника є:

організаторська;

виховна;

творча.

58.

Виставка — публічна демонстрація досягнень в галузі економіки, науки, техніки, культури, мистецтва та інших галузях суспільного життя. Поняття може позначати як сам захід, так і місце проведення цього заходу.

Розрізняють виставки: місцеві, національні, міжнародні і всесвітні, а також загальні, що охоплюють всі галузі людської діяльності (наприклад, Виставка досягнень народного господарства СРСР ВДНГ), і спеціалізовані, присвячені тільки на одній сфері діяльності людини. До останніх відносяться художні, промислові і сільськогосподарські. Також розрізняють виставки періодичні (тимчасові) і постійні.

Підготовка і проведення виставки включає наступні етапи:

1. Ухвалення рішення про проведення виставки.

2. Офіційне оголошення про проведення виставки із зазначенням цілей, основної тематики, термінів подання заявок і роботи виставки.

3. Формування структури управління підготовкою і проведенням виставки. Прийняття заявок на участь у виставці. Наприклад, на великих виставках він закінчується, як правило, за 2, 3 або 5 міс. до початку роботи виставки.

4. Комплекс підготовчих організаційно-технічних заходів (розподіл виставкової площі між учасниками, визначення розмірів авансових платежів і т. д.).

5. Монтаж експозиції - повинен бути закінчений за 4$ год. до відкриття виставки,

6. Урочисте відкриття виставки й офіційний перегляд.

7. Відкриття виставки для відвідувачів.

8. Забезпечення робочої програми виставки.

9. Офіційне закриття виставки.

10. Демонтаж виставкової експозиції.

11. Підбиття підсумків виставки.

59.

Усний журнал - своєрідна форма, робота по моральному вихованню, яка дозволяє яскраво, емоційно до нести до вихованців важливу інформацію з галузі політики, науки, техніки, літератури, мистецтва, спорту... Особливість цієї форми роботи в тому, що проводиться вона безпосередньо самими учнями. Частину журналу, який висвітлює яке-небудь одне питання, умовно прийнято називати "сторінкою" журналу. Загальний обсяг його - 3-5 "сторінок".

Для підготовки і проведення усного журналу необхідно створити "редакцію" (редколегію) в складі 5-6 чоловік. Очолює її відповідальний редактор журналу. В обов'язки редколегії входить: визначення тематики усного журналу, називання його сторінок, складання плану і програми випуску чергового номеру; підбір основного і ілюстративно-художнього матеріалу для сторінок журналу; називання ведучих кожної сторінки і художників-оформителів журналу. Необхідно чітко визначити термін випуску журналу (підготовка зазвичай займає 2-3 тижні), місце його проведення.

Відкривають і проводять журнал учні (ведучі). Ведучі повідомляють назви сторінок і пояснюють їх, використовуючи для цього афоризми, виразні віршовані рядки. Так, до сторінки журналу "Рушники, рушники - то матусі моєї роки" краще за все підходять рядки А. Малишка:» Рідна мати моя,Ти ночей не доспала,…..»

Проводячи журнал потрібно в темпі, відводячи на кожну сторінку 10-20 хвилин, на ввесь журнал не більше години. Після проведення журналу корисно разом з учнями проаналізувати успіхи і недоліки в його підготовці і проведенні. Усний журнал корисно показувати іншим класам, батькам.

84.

Інтелектуальна гра — це вид гри, що ґрунтується на застосуванні гравцями свого інтелекту й/або ерудиції. Як правило, у таких іграх учасникам треба відповідати на питання з різних сфер життя. Інтелектуальні ігри поширені в ЗМІ, у першу чергу, на телебаченні, де переможець нагороджується якими-небудь призами.

Приклади інтелектуальних ігор

Що? Де? Коли?

Своя гра

Інтелектуальні олімпіади

Брейн-ринг

Абитура

Conquіztador

геосоціальні ігри

85.

Ігрова психотерапія - метод психотерапевтичного впливу на дітей і дорослих з використанням гри.

ОСНОВНІ ВИДИ І ФОРМИ ігротерапії 1. Якщо в якості критерію висунути теоретичний підхід, то можна виділити види: · Ігротерапію в психоаналізі; · Ігротерапію ігротерапію, центровану на клієнті, · Ігротерапію побудови відносин; · Примітивну ігротерапію; · Ігротерапію у вітчизняній психологічній практиці. 2. За функціями дорослого в грі розрізняють · Недирективну ігротерапію; · Директивну ігротерапію. 3. За формою організації діяльності розрізняють: · Індивідуальну ігротерапію; · Групову ігротерапію; 4. За структурою використовуваного в ігротерапії матеріалу: · Ігротерапію з неструктурованим матеріалом: · Ігротерапію з структурованим матеріалом. Ігротерапія у психоаналізі Використання гри в корекційній практиці історично пов'язано з теоретичними традиціями психоаналізу Початок ігрової терапії було покладено в 20-і роки нашого століття в роботах М. Кляйн (1922), А. Фрейд (1921), Г. Гуг-Гельмут (1926). Звернення психоаналізу до гри дитини було певною мірою вимушеним. Так, Мелані Кляйн вважала, що за допомогою аналізу можна усунути або, принаймні, зробити благотворний вплив на порушення психічного розвитку дитини. При цьому аналіз може виявитися корисним і для розвитку нормальної дитини, а з плином часу стане необхідним доповненням виховання.

92.

Групова ігротерапія - форма психотерапевтичного впливу на групу, що складається з дітей з особливими потребами та супроводжуючих їх батьків, сиблингов, воспітателейсВсе учасники групи, включаючи співробітників Лекотека, залучаються до активність, яка відбувається в єдиному ігровому залі і складається з послідовності індивідуальних і колективних ігор, видовищних заходів Організаційні аспекти групової ігротерапії • групова ігротерапія проводиться 1 раз на тиждень і займає 1.5-2 години • в групу записуються діти старше 1.5 років • кількісний склад групи - 5-6 дітей з супроводжуючими дорослими і сиблингами • зазвичай групове заняття проходить в ранковий час • підбір дітей у групи по їх фізичним, сенсорним і розумовим можливостям для забезпечення максимального їх участі у цих заходах • перед введенням нової сім'ї в групу з батьками проводиться організаційна зустріч Сценарій сеансу групової ігротерапії Бажано, щоб групова ігротерапія проводилася за чітким сценарієм. Приклад сценарію: • прихід учасників групи (в цей час тихо грає музика) • привітальна пісенька • ляльковий театр • індивідуальні гри • фольклорні гри, пісеньки і потешки в колі • спортивна гра • рухи під музику • вільна гра з сюжетними іграшками • творчість • чай за круглим столом (у цей час тихо грає музика) • прощальна пісенька.

73-74

Створення та діяльность соціально-психологічного театру

Важливе значення у вихованні особистості належить інноваційним формам роботи, однією з яких є створення та діяльність соціально-психологічного театру, що активно формує суспільно-психологічний ідеал, виражаючи його у вигляді певних психологічних образів, з допомогою яких соціально-психологічні ідеї, моральні норми, життєві цінності перетворюються в особистий досвід людини, органічні набутки її характеру. Особливо вагомий виховний потенціал має театральне мистецтво, в якому життя відтворюється живою, конкретною людською дією. Сила емоційно-почуттєвого та ідейно-психологічного впливу театральної гри робить її одним із найефективніших психолого-педагогічних засобів формування ціннісних орієнтацій підлітків, утвердження здорового способу життя, зокрема створення умовної реальності, в якій підлітки вчаться визначати і розвивати свої потреби, інтереси, загальну спрямованість життєвого шляху. Тому організація в навчальному закладі соціально-психологічного театру як засобу виховання є надзвичайно актуальною. Однією з найважливіших умов виховного впливу соціально-психологічного театру є усвідомлення педагогічним колективом, громадськістю значення самодіяльної театральної творчості учнів, включення її елементів у систему навчально-виховної роботи. Розуміння ролі театральної творчості передбачає особливі вимоги до керівника театру. Видобути із мистецтва соціально-психологічного театру справжню виховну силу може тільки та людина, яка розуміє його специфіку, відчуває внутрішню силу і потенціал театру і акторів. Необхідними для керівника театру є знання вікових особливостей, широка поінформованість стосовно соціальних, психологічних проблем молоді, уміння створити ситуацію формування соціальних, життєвих цінностей у підлітків засобами соціально-психологічної театральної гри. Робота з акторами потребує серйозної підготовки, режисерських навичок, консультацій психолога, постійний пошук нових театральних прийомів гри. Необхідно створювати атмосферу підтримки театру, “ситуацій успіху”, визнання серйозності справи, якою займаються актори. Лише за таких умов можливий ріст особистості і її розквіт. Важливою умовою роботи театру як засобу формування ціннісних орієнтацій, утвердження здорового способу життя є удосконалення змісту діяльності театру, створення нових програм відповідно до проблем молодіжного середовища, їх світосприймання і переживання життєвих реалій. Надзвичайно важливим є репертуар, підбір для сценічних постановок таких програм, які порушують соціальні, психологічні, молодіжні проблеми, дають можливість включити підлітків у процес активного пізнання й засвоєння цінностей, бажання берегти себе і своє життя. Програми мають бути такими, що дають можливість підліткам висловлювати свої думки, аналізувати, визначати свою позицію, проектувати моделі життєдіяльності і допомагати іншим підліткам у цьому. Водночас програми соціально-психологічного театру створюються за часом гри до 20 хв., одні сценічні образи змінюються іншими, доповнюючи і підсилюючи гру акторів музичними і психологічними заставками, що несуть певне смислове, психологічне навантаження. Театр – наймогутніший засіб виховання (моя особиста думка!); з ним пов’язані наші сподівання та надії на зміцнення моральності у молоді, утвердження здорового способу життя, становлення особистості через самопізнання. В організації соціально-психологічного театру є простір, свобода вибору для вияву здібностей керівнику, консультанту театру, юним акторам у написанні та створенні програм. Участь акторів-вихованців в такому творчому процесі активізує їхню думку, допомагає більш серйозно замислитися над життям та його змістом, пильно дивитися на життєві проблеми, визначати до них власне ставлення, бажання замислитись над своїм життям однолітків, глядачів, застерегти від невиправних кроків, ситуацій. Матеріал створених програм має бути таким, щоб усі актори мали можливість брати участь у постановці і проявити себе (кількість акторів в театрі від 5 до 10 0осіб), саме тоді вони перебувають у стані активного пізнання себе, інших і світу через соціально-психологічні засоби гри. Важливою умовою функціонування соціально-психологічного театру як засобу виховання школярів є організація його роботи на основі виховної технології, що вимагає розуміння її вихідних принципів. Ними є: • цілеспрямоване створення емоційно-збагачених виховних ситуацій; • особистісно-розвиваюче спілкування; • використання співпереживання як психологічного механізму у вихованні особистості; • систематичний аналіз власних і чужих вчинків. Соціальні норми засвоюються підлітками, якщо вони емоційно переживаються. Щоб це сталося необхідно демонструвати моральну норму не як поняття, а як форму конкретної події, вчинку чи їх наочних моделей, розігрувати все по-справжньому самими акторами театру. Тому моральні та життєві цінності у програмах соціально-психологічного театру подаються насамперед через сюжет, позицію та гру акторів, що робить їх засвоєння підлітками більш стійкими, аніж через інші форми роботи. Значні можливості для створення необхідних виховних ситуацій мають позасценічне спілкування, вміле використання індивідуального підходу до виховання особистості актора з вдалим поєднанням корекційної роботи, психологічних консультацій. Принцип особистісно розвиваючого спілкування передбачає, що режисер, консультант розуміє, визнає, і сприймає особистість підлітків; сприймає їх як рівноправних партнерів в умовах співпраці. Така співпраця, що ґрунтується на довірі до юних акторів, вірі в їхні творчі сили, акторські здібності, можливості, є умовою діяльності соціально-психологічного театру. Важлива й спільна робота керівника, консультанта та учасників театру з визначення провідних ідей програми, їх значущості, як для кожного актора так і глядачів, врахування думок підлітків у процесі створення програми, сценічних образів, написання програми, пошук виражальних засобів, музичне оформлення.  Це буде виявом суб’єкт-суб’єктної взаємодії, під час якої режисер і учні-актори об’єднані творчим діалогом з метою активного саморозвитку і самовираження особистості, виявлення найкращих якостей кожного. Принципом діяльності театру є також використання співпереживання, що передбачає розвиток у підлітків емоцій і почуттів. На формуванні здатності до уявлення ґрунтується акторська майстерність. Як вказував К.Станіславський, без уяви неможливі творчість і збагачення емоційної сприйнятливості людини. Соціально-психологічний театр, розвиваючи емоції та почуття юних акторів, повинен спиратися на їхній власний досвід переживань. Багаторазові ж емоційні переживання узагальнюються і пов’язуються уже не конкретною ситуацією, а зі способом моральної дії, що закріплюється у відповідне етичне поняття, формує ціннісні орієнтації. Діяльність театру будується також на принципі всебічного і систематичного аналізу підлітками-акторами власних і чужих вчинків. У юних акторів є можливість порівнювати вчинки героїв програм і свої власні, аналізувати їх та робити висновки. Активну внутрішню діяльність викликає порівняння двох полярних за соціально-психологічним значенням вчинків, що відображаються, зокрема, у сюжетах програм, побудованих на протиставленні Добра і Зла, Світла і Темряви, Любові і Ненависті тощо. Соціально-психологічний театр – як інтерактивна виховна технологія, використовує принцип послідовності та наступності, що передбачає підбір театрального колективу, залучення до участі в театрі учнів з “групи ризику”, система роботи з акторами, створення “ситуацій успіху”. Керівник-режисер, “підводячи” учасників театральної діяльності до сценічного втілення програм, допомагає їм у міру їхніх здібностей і можливостей правдиво, емоційно, цілеспрямовано показати в сценічних умовах логіку всієї лінії дійової особи, спочатку діючи в ролі “від себе” та беручи до уваги умови перевтілення. У діяльності театру необхідно широко використовувати метод дискусії. Він створює умови, коли учні-актори можуть не лише виразити свої погляди та переконання, а й співставити їх з позиціями інших однолітків, відстояти свою точку зору. Народжена в ході гострої дискусії колективна істина стає своєрідним капіталом і перетворюється на переконання. Дискусію можна застосовувати при обговоренні подій, вчинків героїв програм, з’ясуванні можливості наслідування їх у реальному житті. Підсумовуючи обґрунтування педагогічних умов формування ціннісних орієнтацій, навичок здорового способу життя підлітків у діяльності соціально-психологічного театру, зазначимо: 1. Ефективність використання соціально-психологічного театру як засобу виховання вимагає належного рівня усвідомлення педагогами ролі театральної діяльності у навчально-виховного процесі, активної життєвої позиції керівників та організаторів театральної творчості, глибокого знання вікових особливостей підлітків, цілеспрямованих, наполегливих зусиль. 2. Важливим є вдосконалення змісту діяльності театрального колективу. 3. Результативність діяльності театру залежить, насамперед від репертуару, актуальності програми, сценічної майстерності акторів. Необхідний підбір для постановок таких програм, які порушують соціально-психологічні проблеми. 4. Важливою умовою функціонування театру як засобу виховання підлітків є: - організація роботи театру на основі виховних технологій; - бажання підлітків займатися в соціально-психологічному театрі; - створення умов для організації та життєдіяльності театру; - визнання акторів за значущість гри в театрі; - захоплення режисера і консультанта даною формою роботи. Найголовнішим завданням діяльності театру має бути не перетворення підлітків в акторів, а використання засобів театрального виконавського мистецтва для формування зрілої, здорової, соціально-активної, розвинутої, гармонійної, творчої особистості. Роль соціально-психологічного театру у профілактиці негативних проявів у молодіжному середовищі Сучасний період розвитку суспільства відзначається великими психологічними навантаженнями на особистість та значними вимогами до її здатності керувати своєю життєдіяльністю. Молодь опиняється в таких умовах, коли вона має велику кількість альтернатив щодо свого розвитку, які не нав’язуються примусово суспільством, але внутрішні перешкоди, що діють підсвідомо, підштовхують до неадекватних вчинків та вибору. Практична психологія вивчає глибинно-психологічні та соціально-психологічні передумови виникнення деструктивних особливостей психіки суб’єкта, які впливають на його вибір. Глибинно-психологічні фактори – це фактори, які відображають індивідуальну психологічну картину внутрішнього світу людини, у взаємозв’язку свідомого та несвідомого, історія яких пов’язана як з історією соціуму, так і з історією особистого життя. При цьому соціально-психологічні фактори – це ті, що пов’язані з групою, до якої входить суб’єкт, з його стосунками, що складаються з оточуючими та значущими людьми. Соціально-психологічний театр “Погляд” об’єднує творчу молодь, що прагне до самовдосконалення та яка намагається допомогти підліткам, одноліткам, батькам, вчителям, дорослим. 1. Театр може показати людям, яким чином впливають певні соціально-психологічні фактори на вирішення конфлікту, надати в образному вигляді ті психологічні знання, які потрібні для сучасної молоді. Програми, які створено творчою групою театру, корисні і для молоді і для батьків.  Мета театру: - впровадження даної форми роботи – як засобу формування навичок здорового способу життя; профілактики правопорушень серед учнівської молоді; боротьби з негативними проявами в молодіжному середовищі; - залучення до діяльності в театрі учнів з “групи ризику”; - допомогти підліткам адаптуватися в соціумі; - формування активної життєвої позиції. Основні завдання соціально-психологічного театру: 1. Профілактика наркоманії, алкоголізму, тютюнопаління, ранніх статевих стосунків серед підлітків та юнацтва. 2. Попередження домашнього насильства. 3. Навчання підлітків та батьків методам конструктивного вирішення конфліктних ситуацій. 4. Розповсюдження досвіду роботи для створення профілактичних театрів у місті та області. 5. Формування нового відношення населення до роботи психолога. 6. Психотерапевтичний вплив на акторів театру методами арттерапії. 7. Формування активної життєвої позиції та вміння адаптуватися в соціумі. 8. Виховання толерантності та толерантного ставлення до інших людей. Театральна гра – це цілеспрямований процес утіленння образу, який регулюється свідомістю й потребує від актора осмислення ролі, проникнення в її глибинну сутність, відтворення характеру, логіки поведінки, намірів персонажа, тому однією з головних форм діяльності театру є робота над створеними програмами. Робота над програмою складається з таких етапів: • Читання та обговорення програми. • Розподіл ролей. • Читання по ролях. • Визначення основних ідей, подій програми, наскрізної дії, надзавдання. • Визначення акторського завдання. • Робота над програмою, підбором музики. • Розробка світлової партитури. • Репетиції. • Технічні прогони. • Прогони в костюмах. • Генеральний прогон. • Завдання програми. • Психологічний настрій кожного актора. • Прем’єра програми. Перед тим, як розпочати роботу над програмою, проводиться ретельний аналіз. Визначається, хто може зіграти ролі. Причому береться до уваги віковий чинник, психофізичні дані, індивідуальні особливості та рівень майстерності підлітків. Увага звертається й на особисті побажання дітей. Метою такого аналізу є відбір учасників групи, за даними психофізики, акторської майстерності і практичного багажу якнайкраще відповідають параметрам обраних ролей, у змозі втілити задум на сцені, виконати всі поставлені завдання й донести до глядача ідею програми. Створюються умови, щоб у колективі акторів театру працювалося легко, цікаво, невимушено, щоб панувала дружня атмосфера, і кожен старався в міру своїх індивідуальних здібностей. У роботі над програмою кожен повинен знати життя свого персонажу, що відбувалося і що відбувається з ним, уміти пояснити його вчинки в програмі і знати, як складається життя по закінченню програми, повинен визначити для себе логіку поведінки свого героя й усвідомити його дії і вчинки, зрозуміти чому в певній ситуації він повівся так, а не інакше. Юним акторам обов’язково слід попрацювати над словесною дією, якщо у творі є монологи, знати внутрішню дію, визначити внутрішній конфлікт і психофізичну поведінку актора під час монологу. Усі виконавці програми мають відчувати й реагувати на партнера, слухати й чути його слова, правильно оцінювати його дії й ставитись одне до одного зважаючи на образи. Тільки за таких умов може визріти кульмінація. Тільки тоді глядачеві стане зрозуміле надзавдання, яке ставив режисер. Почуття і прагнення у глядача мають бути прив’язані конкретно до цієї програми. Необхідно розбурхати, пробудити, заставити замислитися глядача, аби він зрозумів, що він ховає за мішурою веселості, неадекватності. Щоб досягти такого результату, потрібна бездоганна гра всіх без винятку акторів. Але вся складність полягає в тому, що актори – це тільки діти, які лише намагаються опанувати, зрозуміти, збагнути таку цікаву й необхідну професію, як актор. В цьому і полягає завдання режисера театру. Педагогу-режисеру мало знати сутність театрального мистецтва. Він повинен пам’ятати й розуміти, що він виступає посередником між підлітком і соціально-психологічним театром. Педагогічне завдання педагога-режисера та консультанта полягає в такій організації процесу пізнання акторської майстерності, що сприяє природному вияву власних внутрішніх сил дитини.

75

Принципи казкотерапії

Таким чином, перший принцип казкотерапії — до­нести до свідомості дитини інформацію про базові життєві цінності у доступному, ненав'язливому, ці­кавому для неї вигляді.

Другий принцип казкотерапії— принцип Життєвої Сили, що є необхідною умовою для позитивних змін. На підставі другого принципу вихователь і психолог роблять усе можливе, щоб дитина вчилася знаходити і відновлювати власну Життєву Силу. Казки, які ми складаємо або добираємо, обов'язково зміцнюють ві­ру дитини у власні сили, несуть позитивну життєву програму.

Третій принцип — принцип багатогранності, що розглядає будь-яку життєву ситуацію і казкову історію як кристал із безліччю граней або пиріг із безліччю шарів. Бачення цього дає можливість розширюватись світогляду дитини.

Четвертий принцип — зв'язок між реальностями, де, пізнаючи психічну реальність дитини, психолог допомагає їй взаємодіяти в соціальній реальності.

Функції казкотерапії

Казки мають вагоме значення у вихованні та роз- ігтку дітей, виконуючи різні функції:

• діагностичну;

• прогностичну;

• виховну;

• коригувальну.

Залежно від того результату, який необхідно отри­мати, ставиться певна мета і вже після цього добира­ються казки, основні функції яких могли б допомогти з реалізації мети.

Діагностична функція відіграє важливу роль на первинному етапі казкотерапії. Вона дозволяє ви­значити стан дитини і поставити основну мету для додальшої роботи.

Прогностична функція казок полягає в тому, що ми можемо побачити не тільки сьогодення людини, але і заглянути в її майбутнє. Цієї мети ми можемо досягти, аналізуючи казки разом із дитиною, даючи відповіді на її запитання. У кінцевому результаті за- здяки цій функції нам відкриються особливості по­ведінки дитини, бачення нею навколишнього світу і стратегії своєї подальшої поведінки.

Виховна функція допомагає нам за допомогою про­стих сюжетів і яскравих, барвистих образів навчити дитину простих істин, виховати в ній якості та влас­тивості особистості, що потрібні їй в певний момент для розв'язання ситуації, що склалася, і знадоблятьсявподальшомужитті. Коригувальна функція є тим кінцевим результа­том, який ми хочемо отримати наприкінці казкоте­рапії. Вона полягає в заміні «небажаної» поведінки на необхідну. Саме за допомогою корекції в стані та поведінці дитини спостерігаються зміни на краще.

76

Казкотерапія - це один із найдавніших методів психотерапії, який виник, як тільки люди навчилися говорити. За старих часів казки і міфи розповідали не тільки дітям, а й дорослим. Таким способом передавалися духовні знання, моральні цінності, правила поведінки в суспільстві, основні життєві сценарії - спадщина і мудрість народів і поколінь.

Казкотерапія не втратила своє значення і в сучасному світі. Вона дозволяє розвинути самосвідомість, стати самими собою, побудувати довірчі, близькі відносини з оточуючими, реалізувати свій творчий потенціал. На думку тренерів-психологів сучасних київських артцентру з розвитку особистості, казкотерапія допомагає:

- боротися з труднощами і стресом;  - гармонізувати свій внутрішній світ, знайти себе;  - реалізувати творчий потенціал ;  - знайти вихід зі складної ситуації;  - знайти оптимізм, зміцнити силу духу;  - стати добрішими і чуйними до людей.

Сеанс казкотерапії зазвичай проходить в три етапи:

1. Розслаблення. Це творча дія, пов'язане з заспокоєнням і налаштуванням на подальший процес написання казки. На цьому етапі клієнтові можуть запропонувати намалювати малюнок або зліпити скульптуру або зробити колаж. Також психолог може прочитати клієнту спеціально підібрану казку.

2. Казка. Написання або обговорення казки. Якщо з'являються труднощі при творі казки, то звучать навідні запитання або історії.

3. Прочитання казки, завершення. Важлива подія - і для автора, і для психолога, після якого клієнт може розповісти про свої почуття, переживання, розкривши суть своєї вигаданої історії, а психолог може дати подальші рекомендації.

77

Нараційна схема (пов’язана із відповідною життєвою сферою), згідно із концепцією Є. Тшебіньського, моделює:    1) Персонажів історій, які відбувається у цій сфері.    2) Цінності персонажів (як позитивні, так і негативні для персонажів стани певної сфери світу), а також репертуари найважливіших інтенцій персонажів й супровідні плани реалізації.    3) Можливі ускладнення під час реалізації інтенцій і планів.    4) Умови й шанси подолання труднощів й реалізації інтенцій.   До вказаної нараційної схеми належать також:    1. Інші важливі герої - партнери суб’єкта.    2. Характерні для даної сфери цінності, які є передумовою інтенцій головних героїв.     3. Труднощі, із якими можуть зіткнутися суб’єкт та його партнери.    4. Умови й способи подолання труднощів і реалізації намірів. Згідно із Н. Пезешкіаном, історії (розповіді) активно впливають на динаміку змін життєвих установок особистості у чотирьох сферах, які характеризуються підвищеною конфліктогенністю, а саме: ставлення до тіла (фізичного здоров’я); ставлення до життєвих досягнень; ставлення до інших людей; відношення до інтуїції, фантазії й до майбутнього. Автор позитивної психотерапії виокремлює також низку явищ (“функції історій”), із якими стикається адресат під час ознайомлення із відповідними розповідями. Система функцій проявляється у вигляді:    - віддзеркалення (ідентифікація пацієнта з одним із персонажів історії репрезентує коло можливих конфліктів й бажань пацієнта, спонукає до роздумів);    - моделювання (відмінність інтерпретаційних схем (з огляду на актуальну ситуацію), запропонованих пацієнтами під час опрацювання змісту історій);    - опосередкування (цей механізм полегшує роботу із внутрішніми спротивами пацієнта, виявляючи у такий спосіб цінну інформацію, яка без фільтруючої функції опосередкування могла б залишитись прихованою);    - зберігання досвіду (пацієнти запам’ятовують історії, які можуть активізуватися згодом у їхньому щоденному житті);    - дотримування традицій (історії дозволяють вийти поза межі індивідуального життєвого досвіду, відкриваючи перед пацієнтом багатство колективного досвіду й сприяючи міжкультурній комунікації, позбавляючи особистість від тиску упереджень);    - допомога під час повернення на більш ранні етапи індивідуального розвитку (історії допомагають дорослому пацієнтові відмежуватися від стереотипів й повернутися до безпосередності дитинства); - пропозиція альтернативних концепцій (історія дає можливість “приміряти на себе” чужі для пацієнта погляди й перевіряє, чи могла б така альтернатива допомогти краще порадити собі із існуючими обставинами);    - зміна позицій (історії викликають нові переживання, деколи відчуття інсайту, відкриття) [Цит. за Радина Т. [2,

78

Читання – невід’ємний етап у вихованні дитини Перші і найголовніші вихователі малюка – його батьки. Важливу роль у формуванні особи маленького чоловічка грає читання вголос, воно спонукає дитину емоційно реагувати на розповідь. Річ у тому, що у крихітки почуття і емоції переважають над розумом, а роздумувати і оцінювати оповідання дитина почне лише тоді, коли переживе і пропустить через себе прочитане. Те, що література впливає на виховання дитини є безперечним. Але який же жанр діє сильніше? У ранньому дитячому віці – це, поза сумнівом, казка, саме її мова проста і легкодоступна для розуміння малюка. Казка – вихователь У казковий світ дитина занурюється в самому ранньому дитинстві. Саме казка знайомить крихітку з літературою. Казка для дитини – проста і лаконічна розповідь, яка не вимагає аналізу і глибокого осмислення оповідання. Казка не утрудняє крихітку серйозними логічними міркуваннями. Вона лише пропонує образи, які йому цікаві, внаслідок чого важлива для малюка інформація засвоюється непомітно, сама по собі. При прочитанні казки дитина переживає масу суперечливих емоцій : він щиро любить або не любить, жаліє або злиться на героїв. Виховання моральності Найперші і важливі поняття у вихованні дитини – це “добро” і “зло”. Найлегше це пояснити малюкові саме через героїв дитячих казок, які завжди або “хороші”, або “погані”. А це дуже важливо для чіткого розмежування у дитини цих моральних понять. Діти проектують те, що відбувається в казці на реальне життя. І те, що “добро перемагає зло”, а “лиходій завжди буде покараний” допомагає йому не бути лиходієм, а наслідувати образи сильних, хоробрих і добрих героїв. Ця думка добре відбита в пісні казкового героя кота Леопольда : “Якщо добрий ти, то завжди легко, а коли навпаки – важко”. Виховання серця і душі Казка учить дитину співпереживати, жаліти, бути чуйним і чуйним до оточення з самого раннього віку. Описані в дитячій казці ситуації і конфлікти легко зрозумілі дітям, тому здатні глибоко зачепити їх почуття: дитина жаліє Попелюшку, яку зла мачуха примушує працювати без відпочинку. Черпає свої перші уявлення про справедливість і несправедливість, коли старші брати кривдять молодшого. Співпереживає і радіє за Зайця, який хитрістю рятується від Вовка. Діти не люблять прямих моралей, а казка ненав’язливо виховує почуття дитини. Виховання творчостіЛ. С. Виготский говорив: “Навчити творчому акту не можна, але це зовсім не означає, що не можна вихователеві сприяти його освіті і появі”. Передумови розвитку креативного мислення, творчого підходу, а так само уміння абстрактно мислити з’являються ще в ранньому дитинстві.

79

Гра – ефективний засіб активізації пізнавальної діяльності людини. Головна її

відмінна риса як метода виховання – можливість моделювання яких-небудь

процесів, явищ або їх складових компонентів, в ході яких її учасники ведуть

напружену розумову роботу, колективний пошук оптимального рішення,

використовуючи власний практичний досвід і теоретичні знання.

Гра – це реальна діяльність, цілеспрямовано організована в колективі

вихованців з певною метою: відпочинку, розваги або формування суспільного

досвіду. Тому ігри використовують повсякчасно, однак ми зупинимося спочатку на

загальних підходах до їх організації та проведенні.

Ігри умовно можна розрізнити на – довготривалі, або короткотривалі. За

критерій тут узятий термін, необхідний для ходу гри. Також можна виділити й

групові та масові форми проведення гри. За змістовим наповненням ігри

розподіляються на економічні, екологічні, інтелектуальні, рухливі, спортивні тощо.

Цікавим аспектом гри являється можливість змінити рішення, яке виявилося не

досить вдалим. На відміну від реальних життєвих ситуацій у грі можна повернутись

назад до будь-якого моменту і переграти його, приймаючи інше рішення для того,

щоб визначити його переваги та недоліки в порівнянні з опрацьованим. Одна і та ж

ігрова ситуація може програватися декілька раз, її учасники можуть пропонувати

свої рішення, побувавши у різних ролях.

Гра збагачує школярів в більшому ступені фактичними, ніж теоретичними

даними, за її допомогою школярі набувають практичних навичок і у них виникає

бажання доповнити свої знання читанням відповідної літератури.

Структура гри: підготовка (створення концепції гри, створення сценарію,

підготовка необхідного обладнання), проведення гри – створення ігрової ситуації,

програвання ситуації, її обговорення; аналіз та самоаналіз учасниками проведеної

гри.

Концепція гри (ігровий задум) передбачає виявлення умов гри, вимог до

учасників, рольових перспектив, системи оцінювання як за кожним етапом так і

узагальнена; заохочення (не тільки матеріального, але й емоціонального –

конкуренція, рейтинг, наприклад, керівник повідомляє даній групі, що інші групи

вирішили цю проблеми швидше, або за отримані жетони можна «придбати» реальні

речі чи оцінку); термін гри, необхідне унаочнення, що призначене якнайбільше

наблизити гру до реальної ситуації.

Ігрова ситуація – це виявлення характеру визначеної діяльності у

запропонованій ситуації – вправі. В основу ігрової ситуації покладений принцип

рольової перспективи, яка пропонує створити для кожного школяра можливість

виявити себе у новій, складній і відповідальній ролі. Ігрова ситуація забезпечує не

тільки умови для особистого спілкування в штучно створеній ситуації, але і для

виконання учнями у процесі програвання ролі визначених дій, формування у них

вміння заглянути наперед, побачити результати своїх дій, прогнозувати їх наслідки,

повірити в особисті можливості і здібності.

Існує чимало прийомів створення ігрової ситуації. Наприклад, для економічної

гри: «Діти сьогодні ми з вами пограємо в аукціон: я буду – …, а ви –…», або «Зараз

до мене вийдуть 2 юнака та 2 дівчини, які оберуть собі з присутніх «тата» та

«маму». Тепер в нас є 4 команди, або 4 сім’ї». Якщо мова йде про ігрову програму

задля дозвілля та розваги учнів, то ігрова ситуація створюється «розминкою» –

легким, вступним конкурсом, у якому беруть участь всі, і найактивніші

заохочуються. Наприклад, аукціон з продажу речі (олівця, календаря, шоколадки)

тому, хто найостанній назве відому фірму (економічний термін, українського

виробника продуктів, дизайнера і т.д.); або вікторина, на якій за кожну правильно

відповідь присутній може отримати жетон, приз, право участі у наступному

конкурсі.

Проведення гри ведучий розпочинає з інструктажу, описує характер суспільних

(економічних, особистих, ділових) відносин, які будуть відтворюватися під час гри,

функції учасників у вирішенні проблеми, масштаби їх повноважень. Під час гри

корисно, щоб учасники працювали з документацією, максимально наближеною до

практики, і самі створювали такі документи (службові записки, звіти, листи,

протоколи).

80

КЛАСИФІКАЦІЯ ДИТЯЧИХ ІГОР

   Гра є багатоманітним за змістом, характером, формою явищем.    Одна з перших класифікацій гри належить К. Гросу, який поділяв ігри на дві групи:    1) експериментальні (“ігри звичайних функцій”). До них належать сенсорні, моторні, інтелектуальні, афективні ігри, вправи для формування волі. На думку Гроса, у своїй основі ці ігри мають інстинкти, що забезпечують функціонування організму як цілісного утворення і визначають зміст ігор;    2) спеціальні (“ігри спеціальних функцій”). До цієї групи належать ігри, під час яких розвиваються необхідні для використання в різних сферах життя (суспільного, сімейного) часткові здібності. їх поділяють за інстинктами, які в дітей проявляються і вдосконалюються.    Відомий німецький психолог Вільям Штерн (1871— 1938) класифікував ігри на індивідуальні (за задумом дитини) та соціальні (спільні з іншими). При цьому він спирався на вихідне положення своєї теорії конвергенції про необхідність розвивати внутрішні сили дитини, її здібності й одночасно враховувати вплив середовища, в якому вона перебуває. На його погляд, зовнішній фактор (соціальне оточення) дає лише матеріал для гри, вибір якої дитина здійснює інстинктивно.    Швейцарський психолог Ж. Шаже виокремлював: — ігри-вправи (виникають у перші місяці життя дитини); — символічні ігри (найпоширеніші ігри дітей віком від двох до чотирьох років); — ігри за правилами (ігри дітей від семи до дванадцяти років).    Більш детальну класифікацію ігор запропонувала сучасна американська дослідниця Катрін Гарвей, поділивши їх на: — ігри з рухами і взаємодією (відображають надлишок енергії та емоційний настрій дітей); — ігри з предметами (починаються з маніпуляції, далі — практика і тренування до повного вдосконалення); — мовні ігри (створення дітьми римованих творів, які не мають точного смислового змісту, — пісеньок, лічилок, приказок, жартів тощо); — ігри із соціальним матеріалом (“драматичні” або “тематичні”). Організовують їх діти самостійно, розвивають за власним задумом. Як правило, ці ігри мають персонажів двох типів: стереотипних (мама, лікар та ін.) і тих, що змінюються; — ігри за правилами, заданими дорослими; — ритуальні ігри (засновані на рухах, ігрових предметах, мові, соціальній умовності).    Узявши за основу класифікації ігор психологічні принципи, російський педагог П. Лесгафт виокремив сімейні (“імітаційні”) ігри, в яких діти дошкільного віку повторюють те, що бачать у навколишньому житті, та шкільні ігри, які мають певну форму, конкретну мету і правила.    Загальну класифікацію ігор збагачує обґрунтування С. Русовою народних ігор як прадавнього засобу виховання і навчання дітей, нескінченного джерела духовних сил, патріотичних почуттів, формування характеру і світогляду дошкільнят. Ці ігри прилучають дітей до народної мудрості, досвіду поколінь. До цього часу вони не мають наукової класифікації і використовуються для розвитку мовлення дітей, ознайомлення з природою, життям і працею дорослих тощо. Класифікація С. Новосьолової, маючи у своїй основі організаційно-функціональне джерело ігор, розрізняє:    1) самостійні ігри (виникають з ініціативи дітей): — ігри-експериментування; — сюжетні ігри (сюжетно-відображувальні, сюжетно-рольові, режисерські, театралізовані);    2) ігри, що виникають з ініціативи дорослого, який використовує їх з освітньою та виховною метою: — навчальні ігри (дидактичні, сюжетно-дидактичні, рухливі); — розважальні ігри (ігри-забави, ігри-розваги, інтелектуальні, святково-карнавальні, театрально-постановні);    3) ігри, що мають своїм джерелом історичні традиції етносу (народні). Можуть виникати з ініціативи дорослого, старших дітей.    Сучасна педагогіка найчастіше послуговується такою класифікацією ігор:    1. Творчі ігри. До них належать режисерські, сюжетно-рольові (сімейні, побутові, суспільні), будівельно-конструкційні, ігри на теми літературних творів (драматизації, інсценування).    2. Ігри за правилами. Цю групу утворюють рухливі (великої, середньої, малої рухливості; сюжетні, ігри з предметами; з переважанням основного руху: бігу, стрибків тощо; ігри-естафети) та дидактичні ігри (словесні, з іграшками, настільно-друковані).    Окрему групу становлять народні ігри (забави, рухливі, дидактичні, обрядові).    Кожна класифікація є досить умовною і не вичерпує всього різноманіття ігор. Наприклад, творчі ігри теж підпорядковані певним правилам, оскільки без правил неможлива будь-яка спільна діяльність, а ігри за правилами передбачають елементи творчості. У творчій грі їх установлюють діти, у рухливих і дидактичних іграх — дорослі, переслідуючи виховну та навчальну мету. У творчих іграх і в іграх за правилами фігурують мета, уявна ситуація, самостійність дій, активна робота уяви, творчість. Різняться ці дві великі групи ігор спрямованістю творчої активності дітей: творчі передбачають реалізацію задуму, розвиток сюжету; ігри за правилами — вирішення завдань і виконання правил.    Перехід дітей від одного виду гри до іншого залежить як від віку, так і від індивідуальних уподобань. Уникаючи надмірної регламентації, педагог має сприяти розвитку різних видів ігрової діяльності дошкільнят.