5. Комбриг червоної армії

Повстанська армія увійшла до складу радянських військ на таких умовах: внутрішній розпорядок лишається незмінним; до її складу включаються комісари, призначені командуванням Червоної Армії; махновські частини підпорядковуються вищому командуванню лише в оперативному відношенні і не передислоковуються з свого району; одержують військове спорядження і утримання нарівні з червоноармійськими частинами; за ними залишається попередня назва «революційна повстанська армія» і зберігаються чорні прапори.

На момент вступу армії Махна до складу радянських військ Український уряд здійснив ряд заходів, спрямованих на створення регулярних збройних сил республіки. Так, на засіданні його 27 грудня 1918 року було прийнято постанову про створення Червоної Армії України, а 28 лютого 1919 року - відповідний декрет, згідно з яким Червона Армія створювалась як армія диктатури пролетаріату і формувалася за принципом загальної військової повинності.

Наявність махновських частин у складі Червоної Армії була, звичайно, аномальним явищем. На одному фронті, пліч-о-пліч билися з ворогом два військових з'єднання, які, по суті, завжди по-різному сприймали своє головне призначення; якщо командування першого вимагало від особового складу дотримання суворої дисципліни, закликало мужньо, не шкодуючи життя, боротися в ім'я великих ідей революції, то у махновській бригаді й мови не було про такий військовий порядок, навпаки, серед бійців культивувалися вседозволеність, прищеплювалися зневага до законної влади, непідлеглість особистих інтересів колективним. За цих умов нестійкі й несвідомі елементи, природно, тягнулися туди, де панував примітивний принцип: все, що здобудеш, твоє.

На початку березня 1919 року, коли в Харкові проходив III Всеукраїнський з’їзд Рад, Махно не проминув направити свою делегацію, щоб знову нагадати усій Україні про те, що існує така сила, як військо Махна, і що вона не буде пасивно спостерігати за діями властей.

З перших днів Махно прагнув самостійності. Накази начдива Дибенка, які вважав серйозними і важливими для організації розгрому контрреволюції, виконував справно, а інші, на його думку, формальні, ігнорував. Вимоги командування прибути особисто в штаб дивізії для одержання вказівок або складання звітів пропускав повз вуха. Тоді начдив вирішив сам приїхати до Бердянська. Разом з цією звісткою до Махна з'явилися працівники контррозвідки Глагзон та Цинципер і повідомили, що начдив має намір власноручно розстріляти «батька» за невиконання наказу. Вони розповіли, що Дибенко вже не раз застосовував зброю, розстрілюючи командирів полків за невиконання його наказів.

Махно був не з полохливих, та й не він їхав до Дибенка, а той до нього. Тим паче, що його оточення ніколи б не дозволило будь-кому підняти руку на «батька». Коли прибув Дибенко, комбриг доповів, як годиться, про бойові операції й, зокрема, про взяття не лише Бердянська, а й станції Волноваха двома днями пізніше. Він прямо натякнув Дибенкові на непевність свого командирського становища, на те, що радянська влада швидка на розправу з командирами будь-якого рангу, і нагадав, як Павла Юхимовича самого судили в 1918 році за поразку радянських військ під Нарвою.

Щоб остаточно заспокоїти Махна, Дибенко пообіцяв першим повідомити його про будь-які непорозуміння і загрозу з боку вищого командування Червоної Армії.

Через Махна виник розлад між командуванням Українського і Південного фронтів. «Батько» був задоволений - він знову став третьою, незалежною силою, акції його зростали, і від його рішення багато що залежало.

У війську Махна торжествували анархія, пияцтво й розпуста. Така «свобода» тільки розкладала повстанське військо, сприяла моральному падінню командирів і самого Махна. Слід зазначити, що на початку 1919 року «батько» навіть змінив зовнішність. Якщо раніше він ще намагався виглядати як військова людина, носив навіть форму і відповідну зачіску, то з розгулом анархії в Гуляйполі відпустив довге волосся, почав одягатися строкато й визивно.

Знаючи неврівноважений характер Махна, анархісти робили все можливе, щоб нацькувати його на комуністів, втягнути в активну боротьбу прбти радянської влади. Розрив «батька» з більшовиками вселяв у них надію на те, що поступово махновський рух стане слухняною зброєю в руках анархістів.

На початку квітня 1919 року Махно ще раз продемонстрував свою самостійність і незалежність, призначивши на 10 число проведення III Гуляйпільського районного з'їзду. Спроби П. Ю. Дибенка заборонити це зібрання були розцінені як намір більшовиків ущемити права повстанців.

З’їзд все-таки відбувся, і його делегати констатували, що в Росії та на Україні партія комуністів силоміць захопила державну владу і з допомогою збройних сил проводить злочинну щодо трудящих мас політику. Махновці бойкотували III Всеукраїнський з’їзд Рад і його рішення, а також вимагали переглянути продовольчу політику і встановити інші форми товарообміну між містом і селом. Крім цього, військово-революційний комітет Гуляйпільського району, виконуючи рішення з'їзду, ухвалив з 27 квітня 1919 року провести чергову мобілізацію.

Безкарність Махна значною мірою можна пояснити слабкістю радянських військ на півдні РСФРР. Основні їхні сили в цей час були зосереджені на Східному фронті, де велася боротьба з Колчаком. Цим скористався Денікін, який розпочав наступ на Донецький басейн і Україну.

У армії Махна відкрито діяли організації анархістів, лівих есерів і більшовиків. Цим самим «батько» демонстрував «свободу ідей», терпимість до різних політичних спрямувань. Така строкатість була вигідна йому, оскільки зміцнювала становище і авторитет «батька», адже останнє слово завжди залишалося за ним. Щоб розділити сфери діяльності і впливу, Махно дозволяв комуністам проводити лише культурно-освітню роботу в бригаді, а лівим есерам і анархістам доручив вести політичну діяльність. Комуністів, що входили до складу бригади, Махно тримав як заложників на випадок вжиття радянською владою якихось небажаних для нього заходів. Водночас «батько» розумів, що комуністи - найбільш дисциплінована й боєздатна, особливо в критичній ситуації, частина його армії, тому й змушений був миритися з їх присутністю.

Загалом же Махно досить тверезо оцінював реальний вплив політичних партій на селянство. Адже головною і єдиною метою селян, на його думку, було поліпшення свого матеріального становища: здобуття земельних ділянок та реманенту, одержання свободи дій на цій землі. З цього шляху селянство не могли зрушити ніяка сила і ніяка партія.

І все ж, незважаючи на прагнення Махна до абсолютної самостійності, йому це не вдалося. Наприкінці квітня він таки потрапив під вплив анархістів. 29 квітня 1919 року Махно приїхав до Волновахи з 36 анархістами. Під час пиятики вони навперебій почали розповідати про репресії ЧК, антимахновські випади радянської преси. Добряче підпилий "батько" зажадав, щоб негайно заарештували комісарів. Того ж дня Білаш видав наказ №18 частинам махновських військ на ділянці Юзівка-Маріуполь, який оголошував: "Наказую всім командирам 1-го Донського, 10-го Задніпровського, 1-го Ударного, 3-го Резервного та 9-го Задніпровського полків негайно заарештувати та роззброїти усіх політичних комісарів згідно телеграми командира дивізії та командира бригади. Всі документи, папери та зброю приставити мені в штаб у Волноваху. Документи й папери попередньо опечатати, а самих політичних комісарів тримати при собі до особливого розпорядження". Цей наказ викликав невдоволення багатьох махновських командирів, які зрозуміли, що відтепер значно знизиться боєздатність військ, оскільки комісари були єдиною силою, яка підтримувала в них певний порядок.

29 квітня до Гуляйполя приїхав командуючий Українським фронтом В. О. Антонов-Овсієнко, щоб з'ясувати обстановку на місці. Людина неабиякого темпераменту, він був чимось схожий на Махна і зовні - маленька фігура з загостреним обличчям, довге волосся, окуляри. Взагалі його вигляд не відповідав уявленню про командуючого фронтом. Махно гостинно зустрів високого гостя. Багато розповідав йому про культурно-освітню роботу, яка проводилася в Гуляйполі, - в селі діяли три школи, комуни й дитячі садки, в колишніх панських маєтках розміщено 10 госпіталів, але немає жодного лікаря. Коли ж залишились сам на сам, Антонов-Овсієнко спробував викликати «батька» на відвертість.

«Розмова йде про наші плани допомоги Радянській Угорщині, - згадував пізніше командуючий, - про «прорив до Європи» і про небезпеку наступу Денікіна. Говоримо про необхідність створення, перед лицем загрози контрреволюції, єдиного залізного фронту соціальної революції, про те, що треба оберігати наші військові частини від політиканствуючих пройдисвітів, не загострювати через дрібні непорозуміння і недоліки стосунків з місцевою владою, розпустити революційно-військову раду, прийняти загальну систему радянської влади і насторожитись проти білогвардійської (петлюрівсько-денікінської) внутрішньої агентури. Кажу прямо про підозрілі таємні стосунки з Григор'євим».

Махно піддакує, палко запевняє, що цілком згоден з цими вказівками, різко заперечує чутки про антирадянські задуми свого штабу, про контрреволюційну змову з Григор'євим. Він справді направив довірену особу до Григор'єва, але з метою вивідати в останнього його плани і зірвати контрреволюційний виступ, якщо такий затівається".

На закінчення розмови Махно міцно потиснув руку командуючому і, дивлячись йому прямо у вічі, неголосно, але твердо сказав:

- Доки я, Махно, керую повстанцями, антирадянських дій не буде, буде нещадна боротьба з буржуазними генералами.

Увечері відбувся мітинг, на якому виступили Махно і Маруся Никифорова. Вони знову-таки закликали повстанців боротися проти спільного ворога – «буржуазних генералів»…

Антонов-Овсієнко поїхав від Махна задоволений і направив уряду та командуванню телеграму такого змісту: «Пробув у Махна весь день. Махно, його бригада і весь район - велика бойова сила. Ніякої змови немає. Махно сам не допустив би. Район цілком можна організувати, чудовий матеріал, але треба залишити за нами, а не за Південфронтом. При відповідній роботі стане непохитною фортецею. Каральні заходи - безумство. Потрібно негайно припинити газетне цькування махновців, яке почалося».