Висновок

Отже, переклад художніх творів має в Україні давні традиції: ще в ХІ столітті в Київській Печерській лаврі ченці перекладали богослужбову літературу візантійського та західного походження. Чимало творів переклали класики україн ської літератури Г. Сковорода, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Л. Гребінка, І. Франко, Л. Українка, М. Рильський, П. Куліш.

Значну роль у становленні української перекладацької школи відіграв І. Франко. Він поставив перед собою завдання донести до широкого кола українських читачів найкращі твори світової літератури: Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне. Багато років І. Франко працював над перекладом «Божественної комедії» Данте. Франко не тільки переклав цей твір, але й зробив до нього історичний коментар щодо життя та творчості Данте Аліг’єрі. В коментарі відбивається позиція Франка відносно проблем «Божественної комедії». Переклади І. Франка були прикладом відданого служіння українській культурі, адже в той час на більшій частині території України було взагалі заборонено друкувати твори українською мовою.

Українська перекладацька школа формувалася за складних умов, адже сама українська мова зазнавала утиску і в царській Росії, і після Жовтневої революції. Однак, долаючи перешкоди, українські письменники прагнули донести до читачів літературні твори різних народів.

Історію українського художнього перекла­ду, української перекладознавчої думки ще не осмислено, не досліджено, не випрацьовано навіть теоретичний каркас її дослідження, а отже – не написано ще історії української літератури і, тим самим, повноцінної історії нашого народу.

Загалом, створення концептуальної історії світового перекладу – першочергове завдан­ня сучасної теорії перекладу, яку треба утвер­дити як окрему незалежну дисципліну. Адже теорія може успішно розвиватися лише тоді, коли вона має у своєму розпорядженні дос­татньо опрацьований величезний дослідчий матеріал діахронного характеру, а саме такий матеріал може, безперечно, забезпечити істо­рія перекладної літератури. Це поняття охоп­лює і світову літературу в українських пере­кладах, і українську літературу в перекладах різними мовами. Адже глибоко правдиві сло­ва М.Гумільова: „Щоб по-справжньому зро­зуміти поета, слід перечитати всі переклади його творів різними іноземними мовами”.

Водночас, досліджувати українську пере­кладницьку культуру необхідно в тісному зв’язку з історією народу та з історією роз­витку цільової мови, її лексикону, образного фонду, фразеологічних засобів, синтаксису. Скажімо, якщо у ХІХ сторіччі наші перекладачі інтенсивно українізували перекладувані драматичні твори, то не слід забувати, що це був лише період становлення українського національного театру, і було б помилкою оці­нювати їхню діяльність з погляду сучасних вимог до художнього перекладу. Важливо та­кож глибоко дослідити вплив перекладної літератури на розвиток (зокрема, жанровий) оригінальної літератури.

Написати історію українського художнього перекладу, а, отже, по-новому осмислити історію української літератури – завдання над­складне, що вимагає самовідданої праці, ен­циклопедичних знань, високого професіона­лізму.