62. Поясніть зміст і значення явища індульгенції в каталицизмі. Чому воно викликало обурення багатьох віруючих?

Індульге́нція — у римо-католицькій церкві, відпущення тимчасових покарань за вже прощені Богом гріхи в таїнстві сповіді. Індульгенції базуються на віруванні в те, що гріх, хоча прощений, повинен тим не менш мати кару на землі або в чистилищі. Церква може відпустити ці кари завдяки заслугам Христа та святих. Практикування індульгенцій повстало в ранній церкві, коли сповідникам і тим, хто зазнавали мучеництва, дозволялося заступатися за покаяльників — і таким чином втихомирювати кару накладену на них. У часи пізніх середніх віків, індульгенції стали виражатися грошовою вартістю, що провадило до широкого зловживання й було однією з головних причин атаки Лютера на церкву під час Реформації. Їх продаж заборонено в 1567 році. Сьогодні дарування індульгенцій для заохочення побожності та доброчинства — головним чином прерогатива Папи. ІНДУЛЬГЕНЦІЯ, -ї, ж. Грамота про відпущення гріхів, яку видавала католицька церква від імені папи римського за певні заслуги перед церквою, а також за гроші. Важливе місце в католицизмі посідає догмат про право церкви забирати у святих «надлишок добрих справ», нагромаджувати їх у себе (скарбничка добрих справ) і продавати тим людям, у яких не вистачає для спасіння власних добродійних вчинків. Квитанції про факт продажу як гарантія законності вчиненої операції видавались як папські грамоти, що називались індульгенціями (від лат. indulgentia — милість, прощення). Торгівля індульгенціями була поширена в епоху середньовіччя і нерідко набувала скандальних форм, що підривало авторитет церкви. Проте ця торгівля приносила їй казкові прибутки. Гостра критика з боку прогресивних діячів науки та культури змусила католицьку церкву відмовитися від продажу індульгенцій. Релігійному реформатору і видатному мислителю, громадському діячу Мартіну Лютеру, який жив на початку XVI ст. в Німеччині, популярність принесли його 95 тез, спрямованих проти торгівлі індульгенціями католицькою церквою. Основний мотив Тез, оприлюднених у Віттенберзі, - мотив внутрішнього каяття людини і жалю до неї, які Мартін Лютер протиставляв всякій зовнішній активності людей, будь-яким справам, подвигам і заслугам. Тези, по суті, стали маніфестом християнського «самозневаження людини». Визнаючи каяття, як центральну і наскрізну частину християнського життя, Мартін Лютер став на шлях несприйняття всіх визначених церквою спокутованих гріхів. Зло, що вражає церкву, корениться не тільки в тому, що на місце аскетизму, монастирської покірності, моральних жертв, принесених людиною Богу, римська церква поставила сумнівні грошові виплати, а в тім, що церква загалом поставила жертву на середину своїх відносин між людиною і Богом. Людське каяття -акт, що веде до морального відродження індивіду, проголошував Мартін Лютер, протиставляючи його спокутованим жертвам.

63. Окресліть коло вихідних філософсько-світоглядних ідей і. Франка.

Світогляд І. Франка грунтувався на філософському реа­лізмі з визнанням матеріалістичного світу і чітко виражени­ми елементами діалектики. Основою усього сутнього він визнавав «матір-природу» в її багатоманітності і вічності, постійних змінах, де єдино сущим, вічним началом усіх ре­чей є матерія, тоді як свідомість, дух є вторинними, при­таманними людині — вершині творення природи. Визнаючи об'єктивність природи, закономірності її роз­витку, І. Франко наголошував на необхідності звернення до дійсності, а не до абстрактних схем, критично ставився до ідеалізму («рефлексії»), називаючи його «панським спортом», а представників ідеалізму «червами в гнилому болоті». Людину І. Франко розглядав як вершину розвитку при­роди, однак усвідомлював її багатовимірність, глибоко задумуючись над вічними проблемами людського буття, життя і смерті, добра і зла, складних взаємин із світом та іншими людьми, сумніву і тривог, відчаю і розпачу, лю­бові та віри. Через осмислення трагічності буття люди­ни він виходив на передчуття тих фатальних катаклізмів XX ст., які приведуть до безсилля особистості перед то­тальним насильством. Сенс людського буття, майбутнього людини, її «забі­гання наперед» він розкриває через символічний пошук «землі обітованої», де «обітований край», «земля обітова» — це творче осмислення буття, безперервний і не­скінченний пошук істини, без чого «жити ніхто негод-ний». Водночас це і шлях сумнівів, тривог, суспільних пе­реживань і випробовувань. На думку І. Франка, як природа, так і суспільство пере­бувають у постійному русі. Суспільний розвиток вчений розглядав як закономірний процес поступу (поступаль­ного руху), в основі якого лежить суспільна праця, те плід­не начало, що наповнює життя людей сенсом, пов'язую­чи усіх людей, як дітей, в єдину сім'ю. Він повністю під­тримував марксистське положення про те, що економіч­не становище народу є основою його життя, прогресив­ного розвитку суспільства. В цьому відношенні для нього ставало незаперечним, що грунт історичного життя має бути давно готовий економічно і політичне, а переворот духовний та літературний наступає на економічному по­вороті Саме в розподілі праці І. Франко вбачав основний ва­жіль суспільного прогресу, зазначаючи водночас, що пе­рехід до середньовіччя був і кроком назад у духовному розвитку, причина чого — дуже примітивний розвиток продуктивних сил.