0251552_38296_mankiv_gregori_n_makroekonomika

По-перше, наявність дефіциту або надлишку бюджету може допомагати стабілізувати економіку. Вимога обов'язково збалансованого бюджету зводила б нанівець дію автоматичних стабілізаторів, як-от податки і трансфери. Коли економіка входить у фазу спаду, податки автоматично зменшуються, а трансферні платежі автоматично зростають. Отже, стабілізація економіки досягається коштом бюджетного дефіциту. Суворе дотримання вимоги збалансованого бюджету передбачає підвищення податків і зниження державних видатків у фазі спаду, що ще більше зменшило б сукупний попит.

По-друге, наявність надлишку або дефіциту можна використати для мінімізації негативного впливу податків на економічні стимули. Високі ставки податків підривають економічну активність, внаслідок чого суспільство несе відчутні втрати. Чим вищі податкові ставки, тим більші втрати від податків. Підтримання податкових ставок загалом на стабільному рівні, а не підвищення або зниження їх у різні роки, дає змогу звести ці втрати до мінімуму. Економісти називають таку політику згладжуванням податків. Політика згладжування податкових ставок передбачає наявність дефіциту у періоди небувало низьких доходів (спади) та небувало високих видатків (війни).

По-третє, бюджетний дефіцит можна використати для перекладання частини податкового тягаря на плечі майбутніх поколінь. Наприклад, окремі економісти вважають, що якщо нинішні покоління борються за свободу країни, то майбутні покоління будуть користуватись її плодами. Тому нинішнє покоління може фінансувати ведення війни за рахунок бюджетного дефіциту, перекладаючи частину видатків на майбутні покоління. Уряд країни може виплачувати борги воєнного періоду через оподаткування майбутніх поколінь.

Внаслідок цих обставин більшість економістів відкидає правило строго збалансованого бюджету. При формуванні фіскальної політики необхідно принаймні брати до уваги особливості таких економічних ситуацій, як спади і війни, під час яких виникає настійна потреба у бюджетному дефіциті.

14-3. Висновок: формування економічної політики у нестабільному світі

У цьому розділі розглянуто проблему вибору економічної політики — активної або пасивної — під час економічних коливань, а також проблему співвідношення правил і свободи дій у проведенні економічної політики. На користь кожного із можливих розв'язань цих проблем наведено низку аргументів. Очевидно одне: в макроекономічній політиці на жодне запитання не можна дати однозначної відповіді. Зрештою, тільки зваживши усі економічні і політичні аргументи, можна вирішити для себе, яку роль мав би відіграти уряд у стабілізації національної економіки.

Погано чи добре, але головну роль у формуванні економічної політики відіграють економісти. Ця роль нерідко небувало важка, бо економіка — складна система. Однак відмовитись від неї неможливо. Економісти не можуть сидіти склавши руки і чекати доти, доки наші знання про економіку не стануть повними і досконалими, а відтак можна буде давати корисні поради. Хтось повинен консультувати з економіки політичних діячів і сьогодні. Це важке завдання виконують економісти.

Участь економістів у процесі формування економічної політики виходить далеко за межі консультування політиків. Навіть ті з економістів, хто не бере безпосередньої участі у розробленні конкретних заходів економічної політики, впливають непрямо на цей процес своїми дослідженнями і публікаціями. У висновках до своєї

"Загальної теорії..." Кейнс писав:

Ідеї економістів та політичних мудреців — і коли вони мають рацію, і коли помиляються — значно могутніші, ніж зазвичай вважають. Насправді саме вони й керують світом. Державні мужі, які вважають себе абсолютно непідвладними жодним інтелектуальним впливам, звичайно є рабами якого-небудь економіста минулого. Шаленці при владі, які чують голоси з неба, черпають свої безглузді ідеї в якогось писаки, що творив багато років тому.

Це сьогодні так само правильно, як і в 1936 р., коли Кейнс писав ці рядки, з тією лишень різницею, що тепер у ролі "вченого писаки" часто є сам Кейнс.

Підсумки

1.Прихильники активної економічної політики вважають, що внаслідок збурень в економіці відбуваються коливання обсягу виробництва і зайнятості, яких можна не допустити за допомогою відповідних заходів монетарної і фіскальної політики. Багато хто з них вірить, що досі економічна політика успішно сприяла стабілізації національної економіки.

2.Прихильники пасивної економічної політики доводять, що намагання стабілізувати економіку за допомогою монетарної і фіскальної політики можуть ще більше її дестабілізувати, бо заходи цієї політики діють з тривалими, причому неоднаковими часовими лагами. Крім того, вони вважають, що рівень сучасного знання про економіку недостатній для розроблення успішної стабілізаційної політики, а недоречна економічна політика є часто причиною економічних коливань.

3.Прихильники дискреційної політики вважають, що свобода дій дає змогу державним мужам гнучкіше реагувати на різні непередбачені обставини.

4.Прихильники дотримання правил у проведенні економічної політики вважають, що політичному процесові довіряти не можна. На їх думку, державні мужі, проводячи економічну політику, часто припускаються помилок або навіть використовують їх у своїх власних інтересах. Крім того, ці економісти вважають, що дотримання правил у проведенні економічної політики дає змогу розв'язати проблему непослідовності політики.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ

Додаток

Непослідовність політики:

вибір між інфляцією та безробіттям

У цьому додатку детальніше досліджено проблему непослідовності, яка є одним із доказів переваги економічної політики, що ґрунтується на правилах, перед дискреційною політикою. Цей матеріал винесено у додаток, оскільки потрібне застосування диференціального числення 8.

Припустімо, що крива Філіпса описує залежність між інфляцією та безробіттям. Нехай u — рівень безробіття, un — природний рівень безробіття, π — темп інфляції і πe — очікуваний темп інфляції. Тоді рівень безробіття:

u = un - α(π – πe).

Якщо темп інфляції вищий за очікуваний, то безробіття низьке, а якщо нижчий — то безробіття високе.

Для простоти аналізу припустімо, що темп інфляції визначає центральний банк. Насправді центральний банк впливає на інфляцію лише опосередковано, через контроль за пропозицією грошей. Для простоти вважаємо також, що центральний банк повністю контролює інфляцію.

Центральний банк хоче досягти низького рівня безробіття за низьких темпів інфляції. Припустімо, що втрати від безробіття та інфляції, з погляду центрального банку, можна визначити формулою:

L(u, n) = u + γπ2,

де параметр γ показує, якою мірою центральний банк віддає перевагу інфляції перед безробіттям. L(u, π) називають функцією втрат. Центральний банк намагається мінімізувати ці втрати.

Порівняймо монетарну політику, яку проводять за встановленими правилами, із дискреційною, враховуючи механізм функціонування економіки та цілі центрального банку.

По-перше, розгляньмо політику, яку проводять, дотримуючись заздалегідь встановлених правил. Ця політика передбачає, що центральний банк підтримує певний рівень інфляції. Доки учасники ринкового процесу впевнені, що центральний банк дотримується встановленого курсу, доти очікуваний ними темп інфляції збігається з тим, якого прагне центральний банк. Оскільки очікуваний темп інфляції дорівнює фактичному (πe = π), то безробіття перебуватиме на природному рівні (u = un).

Який курс монетарної політики буде оптимальним? Оскільки безробіття перебуває на природному рівні, незалежно від того, якого темпу інфляції прагне досягти центральний банк, збереження інфляції не має жодного сенсу. Отже, оптимальний курс центрального банку — це націлювання на нульову інфляцію.

________

8 Матеріал цього додатку запозичено у: Finn Е. Kydland and Edward С. Prescott, "Rules Rather Than Discretion: The Inconsistency of Optimal Vhus" Journal of Political Economy 85 (June 1977): 473-492; Robert J. Barro and David Gordon, "A Positive Theoiy of Monetary Policy in a Natural Rate Model", Journal of Politi-

cal Economy 91 (August 1983): 589-610.

По-друге, розгляньмо дискреційну монетарну політику. За цього виду політики механізм функціонування економіки такий:

1.Учасники ринкового процесу очікують темпу інфляції πe.

2.Центральний банк вибирає темп інфляції я

3.Рівень безробіття визначається співвідношенням між очікуваним і фактичним темпом інфляції.

Відповідно до цих припущень, центральний банк мінімізує втрати L(u, π) за обмежень, які накладає крива Філіпса. Ухвалюючи рішення про темп інфляції, центральний банк розглядає очікуваний темп інфляції як уже даний.

Для оцінки результативності дискреційної політики необхідно виявити, який темп інфляції обере центральний банк. Підставимо у функцію втрат центрального банку рівняння кривої Філіпса і отримаємо:

L (u, π) = un – α(π – πe) + γπ2

Завважте, що втрати центрального банку перебувають в оберненій залежності від очікуваного темпу інфляції (другий член рівняння) і у прямій залежності від фактичного рівня інфляції (третій член). Для знаходження рівня інфляції, який мінімізує втрати, продиференціюємо функцію по π — і отримаємо:

dL / dπ = -α + 2γπ

Втрати мінімізуються за похідної, що дорівнює нулю. Це означає, що

Π = α/(2γ)

Якого б темпу інфляції не очікували учасники ринкового процесу, ця формула визначає оптимальний темп інфляції, який доцільно обрати центральному банкові. Звичайно, економічні агенти мають здоровий глузд і враховують цілі центрального банку та обмеження, які накладає крива Філіпса. Тому вони сподіваються, що центральний банк націлиться саме на такий темп інфляції. Очікуваний темп інфляції дорівнює фактичному [πe = π = α/(2γ)], а рівень безробіття дорівнює природному (u = un).

Тепер порівняймо результат оптимальної дискреційної політики із результатом оптимальної політики, що ґрунтується на дотриманні правил. В обох випадках безробіття перебуває на природному рівні. Проте за дискреційної політики темп інфляції вищий, ніж за політики, що дотримується правил. Отже, дискреційна оптимальна політика забезпечує гірші результати, ніж оптимальна політика правил. Це твердження справедливе, навіть якби центральний банк намагався мінімізувати свої втрати L(u, π) за дискреційної політики.

На перший погляд може видатись дивним, що центральний банк спроможний досягти кращого результату, дотримуючись у своїй монетарній політиці заздалегідь встановлених правил. Чому центральний банк не може досягти нульового темпу інфляції з допомогою дискреційної політики? Відповідь полягає в тому, що за таких умов центральний банк не може в необхідному напрямі вплинути на раціональні сподівання, які лежать в основі ухвалення рішень приватними особами. Доки центральний банк не дотримується передбаченого правилом курсу на нульову інфляцію, доти він не може надіятись на формування відповідних сподівань у приватному секторі.

Припустімо, наприклад, що центральний банк просто оголошує про свій намір проводити політику нульової інфляції. Така заява сама по собі не може викликати

довір'я. Після того як сформувалися відповідні інфляційні сподівання учасників ринкового процесу, у центрального банку виникають стимули до відмови від цього наміру задля скорочення безробіття. Як ми щойно бачили, оскільки сподівання сформовані, то оптимальним варіантом політики центрального банку є рівень інфляції π = α/(2γ), незалежно від πe. Економічні агенти усвідомлюють наявність стимулів до відмови і, отже, не віритимуть таким заявам.

Із цієї теорії монетарної політики випливає важливий висновок. За певних обставин центральний банк, проводячи дискреційну політику, може домогтися тих самих результатів, що й за курсу на нульову інфляцію, який ґрунтується на дотриманні правил. Якщо центральний банк розглядає боротьбу з інфляцією як значно важливіше завдання порівняно із зменшенням безробіття (так що величина у є дуже велика), то темп інфляції за дискреційної політики буде близьким до нуля, оскільки у центрального банку немає стимулів їй сприяти. Цей результат є своєрідним орієнтиром для тих, хто призначає керівництво центрального банку. Альтернативою проведенню політики, що ґрунтується на правилах, є призначення на посади у центральний банк спеціалістів, які ненавидять інфляцію. Можливо, саме тому навіть ліберальні політики (Джімі Картер, Біл Клінтон), яких безробіття турбує більше за інфляцію, нерідко призначали головою ФРС консервативних банківських діячів (Пол Волкер, Ален Ґрінспен), яких більше непокоїть інфляція.

ДОДАТКОВІ ЗАВДАННЯ І ПРИКЛАДИ

Розділ 15

Державний борг і дефіцит бюджету

Блаженні молоді, бо вони успадкують національний борг.

Герберт Гувер

Уряд позичає у приватному секторі для фінансування дефіциту бюджету, коли його видатки перевищують податкові надходження. Державний борг є сумою позик, які взяла держава за попередні роки. У США полеміка з приводу допустимої величини державного боргу точиться від дня проголошення незалежності країни. Александер Гамільтон вважав, що "невеликий державний борг буде благом для нашої нації".

В останні два десятиліття помітно посилилася увага економістів і політиків до проблеми економічних наслідків державного боргу. З початку 1980-х років федеральний уряд США зводив державний бюджет з великими дефіцитами почасти внаслідок збільшення державних видатків, почасти внаслідок зниження податків. У результаті державний борг, виражений як відсоток ВВП, майже подвоївся — від 26% у 1980 р. до 50% у 1995 р. Проте наприкінці 1990-х років уряд узяв під контроль дефіцит бюджету, виник навіть надлишок у бюджеті, але рівень державного боргу ще високий.

Значне зростання державного боргу в період миру і процвітання — випадок в історії США безпрецедентний. Не дивно, що серед американських економістів і політиків загострилася полеміка з приводу наслідків державного боргу. Одна група економістів розглядає великі дефіцити федерального бюджету у 1980-х та 1990-х роках як найсерйознішу помилку в економічній політиці з часів Великої депресії, тоді як інша вважає, що дефіцит не має важливого значення.

Ми почнемо із розгляду кількісних показників боргу. У підрозділі 15-1 проаналізовано величину державного боргу США і зіставлено її з величиною боргу інших країн, а також із рівнем боргу США у минулому. Йдеться тут також про можливу динаміку державного боргу у майбутньому. У підрозділі 15-2 проаналізовано, чому зміни рівня заборгованості держави не є лінійним процесом, як може видаватися. Справді, окремі економісти твердять, що традиційні методи вимірювання боргу вводять в оману і що від них потрібно відмовитись.

Далі ми проаналізуємо вплив державного боргу на економіку. У підрозділі 15-3 описано традиційний погляд на державний борг, згідно з яким державні позики зменшують національні заощадження і стримують нагромадження капіталу. Цього погляду дотримується більшість економістів, і ми виходимо з нього у цьому підручнику в аналізі бюджетної політики. У підрозділі 15-4 проаналізовано альтернативний погляд, названий рівністю Рікардо, якого дотримується невелика, але впливова група економістів. Відповідно до рікардівського погляду, державний борг не впливає на національні заощадження і нагромадження капіталу. Як побачимо, полеміка між традиційним і рікардівським поглядами на державний борг виникає внаслідок того, що економісти неоднаково оцінюють реакцію споживачів на збільшення державного боргу. У підрозділі 15-5 простежено інші можливі наслідки зростання державного боргу, включаючи впливи на монетарну політику, політичний процес та роль країни у світовій економіці.

15-1. Величина державного боргу

У 1998 р. борг федерального уряду США становив 3,8 трлн. дол. Якщо цю суму боргу поділити на 270 млн. чол. — чисельність населення країни, — то на кожного жителя США припадає близько 14 000 дол. державного боргу. Очевидно, що це не дрібна цифра, бо для більшості людей — то велика сума. Проте якщо борг на одного жителя порівняти з 1 млн. дол., який пересічна особа заробить упродовж свого трудового життя, то державний борг США не такий катастрофічний, як інколи може видатися.

Одним із способів визначення рівня державного боргу країни є його порівняння із величинами боргу, нагромадженого іншими країнами. У таблиці 15-1 величину державного боргу для 19 країн показано як його відсоток до ВВП кожної країни. Верхні рядки таблиці займають країни з найвищим рівнем боргу — Бельгія та Італія, борг яких перевищує обсяг річного ВВП. Нижні рядки таблиці посідають Норвегія та Австралія, борги яких відносно невеликі. США перебувають в середині таблиці. За міжнародними мірками уряд США не є ані марнотратним, ані ощадливим.

Таблиця 15-1

Яка величина державного боргу в окремих країнах?

Джерело: OECD Economic Outlook. Figures are based on estimates of gross government debt and GDP for 1998.

Заборгованість федерального уряду була неоднаковою упродовж історії США На графіку 15-1 показано відношення боргу федерального уряду США до ВВП із 1970 р. Із графіка видно, що державний борг США як відсоток ВВП знизився до нуля у 1830-х роках, а максимального рівня досягнув у 1946 р. — 129 % ВВП.

Основною причиною зростання державного боргу були війни. Величина боргу різко зростала під час тривалих війн і зменшувалася в мирні періоди. Багато економістів вважають, що такий історичний досвід можна взяти за зразок правильної фіскальної політики. Як зазначалося у розділі 14, дефіцитне фінансування

ПРИКЛАД

Державні фінанси у майбутньому

Що майбутнє готує для творців фіскальної політики? Економічні передбачення нині далеко не точні, але всі прогнози динаміки фіскальних показників вказують на те, що підстави для хвилювання є.

Багато економістів вважають, що нинішню економічну політику до кінця не продумано. Згідно з їхніми прогнозами, якщо уряд істотно не змінить державні податки і видатки, то упродовж наступної половини століття державний борг різко зростатиме і зрештою вийде з-під контролю.

Цей прогноз ґрунтується здебільшого на змінах у віковій структурі населення. Здоровий спосіб життя і значний прогрес медицини збільшили середню тривалість життя від 70-ти у 1965 р. до 75 років у 1990 р. Згідно з прогнозами, у 2010 р. вона зросте до 78 років. Водночас вдосконалення засобів запобігання вагітності та зміна суспільних традицій зменшили кількість дітей у сім'ї. Коефіцієнт народжуваності знизився від приблизно 25 (кількість народжень на 1000 чол. населення) у 1950-х роках до приблизно 15 у 1990-х. Обидві ці зміни — довша тривалість життя і нижчий коефіцієнт народжуваності — означають збільшення частки осіб пенсійного віку у населенні країни. У таблиці 15-2 показано динаміку частки осіб пенсійного віку у населенні країн "Великої сімки" у 1990 р. Наприклад, у США на кожні 100 осіб у віці від 20-ти до 64 років припадала 21 особа пенсійного віку. Проте з виходом на пенсію численного покоління, що народилося у 1950-х роках, що його нерідко називають "покоління буму народжуваності", кількість пенсіонерів, яка припадає на 100 осіб у працездатному віці, становитиме 36 у 2030 р. Ще серйозніші зміни у віковій структурі населення відбудуться у Німеччині, Італії, Японії та Канаді, де частка осіб пенсійного віку у населенні подвоїться.

Процес старіння населення сильно впливатиме на фіскальну політику. У більшості країн держава виплачує пенсії особам старшого віку та оплачує надану їм медичну допомогу. Наприклад, у США виплати за програмами соціального страхування і Медікер уже становлять третину бюджету федерального уряду. Як тільки більше людей отримує право на ці державні виплати, видатки держави автоматично зростають.

Таблиця 15-2

Особи пенсійного віку як відсоток населення у працездатному віці

Джерело: Long-Term Budgetary Pressures and Policy Options, Congressional Budget Office, May 1998, p.4. У

цій таблиці показано частку осіб у віці 65 років і старших як відсоток населення у віці від 20-ти до 64 років.